Невдовзі дванадцятеро ельфів зупинилися перед Сапфірою, вклонившись і приклавши руки до грудей так, як це робила Арія. Потому вони по черзі назвали свої імена, додаючи до них перший рядок традиційного ельфійського привітання, а Ерагон люб'язно відповів їм їхньою мовою. Після ритуалу привітання головний ельф — високий красень із блискучою синьо-чорною шерстю, що вкривала майже все його тіло, — розповів Вершникові й дракону про те, для чого їх прислала королева Ісланзаді, й спитав, чи можуть вони приступити до виконання своєї почесної місії.
— Звісно, — кивнув Ерагон.
«Авжеж», — і собі погодилась Сапфіра.
По цих словах Ерагон підійшов ближче до ватажка ельфів і поцікавився:
— Блодхгарме-водрх, чи не мав я честі бачити вас на Агаеті Блодхрен? — юнак раптом пригадав, що під час свята він бачив ельфа з такою самою шерстю.
Блодхгарм люб'язно посміхнувся, оголивши ікла дикого звіра.
— Гадаю, — відповів він, — ви бачили мою двоюрідну сестру Ліоту. Ми дуже схожі, навіть попри те, що її шерсть плямиста й коричнева, а моя — темно-синя.
— Та ні ж бо, я можу заприсягнутися, що це були саме ви.
— Шкода, але на ту пору в мене були дуже важливі справи, тож я не мав нагоди відвідати це чудесне свято. Можливо, мені пощастить зробити це наступного разу, через сто років.
«Від нього дуже приємно пахне, чи не так?» — подумки спитала Сапфіра в Ерагона.
Ерагон втягнув носом повітря, проте нічого особливого не відчув.
«Жодних ароматів. Як би я не принюхувався — геть нічого не відчуваю».
«Дива та й годі, — Сапфіра передала йому запахи, й Вершник миттю збагнув, що вона має на увазі. Мускус оточував Блодхгарма, ніби густа й п'янка хмара. Це був теплий запах, у якому змішалися дим та аромат розчавлених ягід ялівцю. — Схоже, у нього закохалися всі жінки варденів. Вони скрадаються за ним, куди б він не пішов, але втрачають дар мови, коли його погляд звернений до них».
«Швидше за все, цей запах можуть відчувати тільки жінки. — Вершник уважно глянув на Арію. — Бачиш, на неї він, здається, не діє».
«Арія має захист проти магічного впливу».
«Я дуже на це сподіваюся… Гадаєш, ми маємо зупинити Блодхгарма? Адже те, що він робить, підло й ницо. Хіба він не може завоювати серця жінок якимось іншим чином, як справжній чоловік?»
«Це те саме, що вбирати на себе красивий одяг, задля того щоб привернути увагу того, кого кохаєш. Що ж тут поганого? А крім того, Блодхгарм іще жодного разу не скористався прихильністю зачарованих ним жінок. І мені здається, що цей його запах зовсім не для того, щоб зваблювати жінок твоєї раси. Швидше за все, він має на меті щось інше, тож наразі нам не варто його чіпати, мій малий друже».
«Слухай, а Насуада? Вона часом не потрапила в полон його чарів?»
«Насуада мудра й обережна. Вона попрохала Тріанну накласти на себе охоронне закляття, щоб уберегтися від впливу магії Блодхгарма».
«Ото й добре».
Коли вони нарешті дісталися до наметів, юрба була вже такою велетенською, що здавалось, ніби довкола них зібралася добра половина варденівського війська. Люди радісно гукали Ерагонові «Арджетламе!» й «Убивце Тіні!», а він вітав їх помахом руки й чув цілу зливу запитань: «Де ти так довго був, Убивце Тіні?», «Розкажи нам про свої пригоди!» Чимало з присутніх зверталися до нього на нове ймення, що звучало як «Смерть Разаків», і це так потішило юнака, що він мимохіть кілька разів подумки прошепотів ці приємні, ніби музика, слова. Людський вир закрутив Вершника й дракона — хтось благословляв його й бажав міцного здоров'я, хтось запрошував до себе на обід, а хтось пропонував йому всі свої коштовності, жалібно благаючи про допомогу: чи не зцілить він сина, який народився сліпим, чи не знищить пухлину, що прагне забрати в чоловіка дружину, чи не вилікує зламану ногу коневі. Один чоловічий голос благав полагодити зламаного меча, бо той належав іще його дідові, а хтось із жінок двічі вигукнув: «Убивце Тіні, ти часом не хочеш узяти мене заміж?»
Вершник пробирався крізь натовп в оточенні дванадцяти ельфів, які бачили й чули те, чого не міг бачити й чути він, тому юнак міг спокійно вітати доблесне військо варденів, не переймаючись своєю безпекою.
Невдовзі серед сірих наметів стали з'являтися карвахольці, й Ерагон радо тис руки друзям свого дитинства, посміхаючись і від щирого серця регочучи з жартів, що були геть незрозумілими тим, хто народився поза межами Карвахола. Серед карвахольців був і Хорст, який розчулено схопив Вершника у свої міцні ковальські обійми.
— Ласкаво просимо, Ерагоне. Ти молодчина, і ми в боргу перед тобою за те, що ти порішив чудовисько, яке вигнало нас із домівок. Ти й справді живий-здоровий, мій любий друже?
— Разакам довелося б рухатися швидше за світло, щоб зробити мені бодай одну подряпинку! — хвацько відповів Ерагон.
Потому він привітався і з синами Хорста — Альбричем і Бальдором, — далі із шевцем Лорингом та його трьома синами. За мить назустріч йому вийшли Тара і Морн, який мав у Карвахолі таверну, а ще Фіск, Фельда, Каліта, Делвін і Ленна. Вершник розплився в привітній посмішці, проте невдовзі відчув на собі чийсь колючий і злий погляд.
— Дякую тобі, Ерагоне бозна-чий сину, — роздратовано мовила Бірджит і виступила вперед, — дякую тобі за те, що ті потвори зжерли мого чоловіка, а ти їм помстився. Відтепер моє серце назавжди з тобою.
Та перш ніж Вершник устиг бодай щось відповісти жінці, розбурханий натовп відтіснив її від нього.
«Бозна-чий сину? — тяжко зітхнув про себе юнак. — Та ні ж бо, у мене є батько, і його всі ненавидять».
Його сумні думки розвіяв Роран, який нарешті пробився крізь юрбу разом із Катріною.
Брати обнялись.
— Ох і дурницю ж ти втнув, брате, коли залишився там! — скрикнув Роран. — І я б зараз мав дати тобі за це добрячого копняка! Обіцяй, що наступного разу, перш ніж тобі заманеться прогулятись на самоті, ти мене про це попередиш, інакше це може стати твоєю звичкою. Бачив би ти, якою сумною була Сапфіра, коли ми повертались назад.
— Пробач, братику, — поклавши руку на ліве плече Рорана, мовив Ерагон. — Мені дуже шкода, що я не попередив тебе заздалегідь, але ж я й сам до останньої секунди не знав, чи варто мені там залишатися.
— То навіщо ж ти залишився стирчати в тих печерах?
— Бо там було дещо дуже для мене цікаве…
Роран миттю збагнув, що зараз він навряд чи доб'ється від Ерагона якоїсь більш докладної відповіді, його обличчя посуворішало, а Вершник злякався, що той почне наполягати, аби він зараз же все розповів. Натомість Роран сказав:
— Нехай буде так, адже я проста людина й мені годі збагнути, чим керується Вершник дракона, навіть якщо це мій двоюрідний брат. Найважливіше те, що ти допоміг мені врятувати Катріну й повернувся живий та здоровий, — Роран глянув спочатку на Сапфіру, а потім кинув швидкий погляд на Арію, яка стояла за кілька ярдів від Ерагона. — Господи, а де ж моя палиця? Адже я пройшов з нею цілу Алагезію, а тобі було досить кількох днів, щоб її загубити!
— Я віддав її одній людині, якій вона була потрібна значно більше, ніж мені, — відповів Ерагон.
— Та годі тобі засипати Ерагона докорами, — урвала Катріна Рорана і, якусь мить повагавшись, обняла Вершника. — Не переймайся, насправді Роран дуже радий тебе бачити, ти ж знаєш, просто йому важко добрати потрібні слова, щоб передати свої почуття.
На Рорановому обличчі з'явилась якась покірна, овеча посмішка, і він, закохано подивився на свою наречену:
— Вона, як завжди, має рацію.
Ерагон тим часом уважно глянув на Катріну. Її мідне волосся знову набуло свого неповторного блиску, і хоч дівчина ще й досі мала бліде обличчя, загалом виглядала значно краще, ніж після звільнення.
Підійшовши ближче до Вершника, так, щоб ніхто з варденів не міг почути її слів, Катріна прошепотіла йому на вухо:
— Я ніколи не думала, що буду аж так вдячна тобі, Ерагоне. Що ми будемо аж так вдячні. Відтоді, як Сапфіра принесла нас сюди, я дізналась, чим ти ризикував, щоб урятувати мене. Розумієш, якби я провела в Хелгрінді ще бодай тиждень, то напевно вмерла б або збожеволіла, а божевілля — це все одно що смерть. Ти врятував мені життя й зцілив Роранове плече, але найбільше я вдячна тобі за те, що тепер ми знову можемо бути разом!
— Мені здається, що Роран витяг би тебе з Хелгрінда навіть без мене, — відповів на те Ерагон, — Адже в нього срібний язик. Він неодмінно умовив би якогось іншого чарівника допомогти йому, приміром, знахарку Анжелу… Будь-що-будь, він би звільнив тебе.
— Знахарку Анжелу? — пирснув Роран. — Навряд чи те балакуче дівча впоралося б із разаками.
— Ти був би дуже здивований, брате… Одна річ, як вона виглядає, і зовсім інша — те, що вона вміє… — із цими словами Ерагон зробив те, чого ніколи не наважився б зробити, живучи в Паланкарській долині. Він поцілував Катріну й Рорана в чоло й урочисто промовив: — Роране, ти мій брат. А отже, Катріна — моя сестра. Тож якщо у вас будуть якісь неприємності, покличте мене, байдуже, ким ви захочете мене бачити, Ерагоном-фермером чи Ерагоном-Вершником, — я завжди прийду вам на допомогу.
— Ми обіцяємо тобі те саме, — кивнув Роран. — Тож, яке б лихо тебе не спіткало, варто лиш гукнути нас, і ми миттю прийдемо тобі на допомогу.
Вершник вдячно кивнув, проте не став пояснювати, що ті лиха, які можуть його спіткати, навряд чи будуть по зубах простим смертним. Потім він обняв Катріну та Рорана за плечі й прошепотів:
— Живіть довго, майте багато діточок і будьте завжди щасливі.
Посмішка на мить зникла з Катріниного обличчя, та Ерагон не встиг спитати, що сталося, оскільки Сапфіра потягла його до червоного намету Насуади, що був у самісінькому центрі повстанського табору.
Вони були на місці всього за кілька хвилин. Насуада чекала на прибульців перед входом до свого намету, а ліворуч від неї нетерпляче переступав з ноги на ногу король Орин. Уся повстанська шляхта розташувалась по обидва боки намету, відгородившись від натовпу вервечкою охоронців.
Насуада була вбрана в зелену шовкову сукню, що сяяла на сонці, ніби пір'я колібрі, контрастуючи з її гладенькою чорною шкірою. Руки дівчини аж до самісіньких зап'ястків були обмотані білосніжними бинтами. На тлі свого почту, що стовбичив за її спиною, вона сяяла, ніби смарагд серед пожовклого осіннього листя. Випромінювати стільки сяйва й тепла могла хіба що Сапфіра.
Ерагон і Арія привіталися з Насуадою та королем Орином, а Насуада у свою чергу привітала їх від імені всіх варденів і похвалила за мужність. Дівчина закінчила свою промову словами:
— У Галбаторікса може бути Вершник і дракон, що битимуться за нього так само відчайдушно, як Ерагон і Сапфіра за нас. У нього може бути така велика армія, що вкриє половину земної кулі. Він може користуватися жахливою магією… Але, попри все це, він не зміг зупинити Ерагона й Сапфіру, які вбили його найкращих слуг і безкарно перетнули всю Імперію! Тепер ми знаємо, що армія Галбаторікса слабша за нашу, якщо він не може захистити кордони своєї держави!
Ерагон ледь помітно всміхнувся, розуміючи, що Насуада надихає своїх вірних воїнів на перемогу, змальовуючи стан речей у значно яскравіших барвах, аніж те було насправді.
Але це не було брехнею, бо Ерагон знав, що дівчина не сказала жодного неправдивого слова навіть тоді, коли мала справу з таким грізним супротивником, як рада старійшин. Вона говорила чисту правду, прикрашаючи її своїм красномовством і розуміючи, що саме це зараз потрібно її війську, аби кожен солдат був свято переконаний у своїх силах та перемозі.
Коли юбра варденів нарешті вгамувалася, Ерагона й Арію привітав король Орин. Його промова була значно спокійнішою, ніж Насуадина, хоча воїни час від часу уривали її бурхливими оплесками. Ерагон добре знав, що військо любить Орина значно менше за Насуаду, проте схиляється перед його знаннями. Але цих знань було все ж замало для того, щоб пихатий і пещений Орин міг стати справжнім лідером, який би повів за собою величезне військо, здатне перемогти Імперію.
«Якщо ми вб'ємо Талбаторікса, — сказав Ерагон Сапфірі, — Орин не зможе сісти на його трон в Урубейні. Йому буде не під силу об'єднати землі так, як Насуада об'єднала під своєю орудою варденів».
«Я згодна з тобою», — кивнула вона у відповідь.
Король вправлявся у красномовстві доволі довго, а коли він нарешті скінчив, Насуада із радісним блиском в очах прошепотіла Вершникові на вухо:
— Тепер твоя черга промовляти до війська. Воно зібралося, щоб подивитись на нового Вершника дракона.
— Моя?!
— Не соромся, всі чекають на твою промову.
Ерагон глянув на силу-силенну воїнів, і його язик зробився сухий, ніби пісок. Юнак геть розгубився й утратив дар мови, проте миттю опанував себе, розуміючи, що може осоромитись перед усіма варденами.
Десь збоку форкнув кінь, але над усім табором панувала мертва тиша. Тоді Сапфіра штовхнула Вершника мордою під лікоть і подумки йому підказала:
«Скажи, що для тебе велика честь відчувати їхню підтримку і що ти дуже радий знову опинитися в їхніх дружніх лавах».
Сором'язливо озвучивши думку Сапфіри кількома не надто доладними фразами, Ерагон почув шквал оплесків, швиденько вклонився й ступив крок назад. Потому він вичавив із себе посмішку й дивився, як воїни дружно вітають його, б'ючи своїми мечами об щити.
«Це було жахливо! — сказав він Сапфірі. — Я б із превеликим задоволенням ще раз вступив у двобій із Тінню, ніж спробував би знову промовляти до такої юрби».
«Та ну! Це ж зовсім не важко, Ерагоне!»
«Ще й як важко!»
Сапфіра здивовано пирснула, і з її ніздрів вирвалась невеличка хмаринка диму.
«Який же ти Вершник дракона, якщо боїшся говорити з людьми! Якби про це знав Галбаторікс, то напевно попрохав би тебе виступити перед своїм військом, а потім захопив би в полон, як безпомічне пташеня! Ха!»
«Не дуже-то воно й смішно», — трохи ображено буркнув Ерагон, проте Сапфіра таки не стрималась і захихотіла.
ЩОБ ВІДПОВІСТИ КОРОЛЮ
Відразу ж по закінченні короткої промови Ерагона Насуада зробила жест рукою, і до неї миттю підскочив Джормандер.
— Накажи, щоб усі негайно поверталися на свої пости, бо якщо на нас зараз нападуть, ми зазнаємо нищівної поразки.
— Слухаюсь, моя пані.
Гукнувши до себе Ерагона з Арією, Насуада поклала руку на плече короля Орина, і вони разом увійшли до намету.
«А як же ти?» — спитав Ерагон у Сапфіри, але, опинившись усередині намету, враз заспокоївся. Задні пологи намету було піднято й закріплено на дерев'яній рамі, так, щоб дракон міг вільно просунути голову й брати участь у розмові. За мить шия Сапфіри й справді з'явилася в отворі, а по стінах намету забігали пурпурові плямки світла, які відбивала її луска. У наметі було значно менше меблів, ніж того разу, як Ерагон востаннє до нього зазирав. Схоже, Насуада ще не встигла обладнати його після безцеремонного й руйнівного вторгнення Сапфіри, коли драконові страшенно закортіло побачити свого Вершника в чарівному дзеркалі. Тож зараз у наметі залишилися тільки стілець із високою спинкою, на який усілася дівчина, магічне дзеркало, що висіло на різьбленій мідній палиці, кілька складаних стільчиків та ще низький стіл, завалений військовими картами й іншими державними документами. Долівку вкривав напрочуд гарний килим, що його виткали гноми. Крім Арії та короля Орина, перед Насуадою зібралася ще одна невеличка група людей, які насторожено поглядали на Вершника. Серед них Ерагон упізнав Нархейма, головнокомандувача гномів, Тріанну, кількох чарівників із Ду Врангр Гата, Сабре, Умерта, решту представників ради старійшин і кількох шляхтичів із двору короля Орина. Крім того, юнак помітив іще кількох осіб, що їх він не знав, але які, судячи з усього, обіймали високі посади в загонах, із яких наразі формувалося військо варденів. У наметі також було шестеро вірних охоронців Насуади — двоє непорушно стовбичили біля входу, а четверо розташувались у дівчини за спиною. Але це було ще не все, бо Ерагон подумки відчував Елву, проте не міг збагнути, де саме переховується дівчина-провидиця.
— Ерагоне, — мовила Насуада, — ви не мали честі познайомитись раніше, тож дозволь мені представити тобі Сагабато-но Інапашунна Фадавара — ватажка племені Інапашунна. Це дуже хоробрий чоловік. Потому Вершникові довелося цілу годину спілкуватися з гостями Насуади, які засипали його найрізноманітнішими питаннями. На деякі з них він намагався уникати прямої відповіді, оскільки не хотів розкривати секрети, про які мало знати лиш вузьке коло його найближчих друзів. Коли питання гостей нарешті вичерпались, Насуада з усіма ввічливо попрощалася, й варта впустила до намету нових гостей. Так повторювалося кілька разів. Увесь цей час Ерагон безглуздо посміхався, тиснув руки, які йому простягали, і намагався запам'ятати силу-силенну імен та титулів. Якоїсь миті все це йому обридло, проте він і надалі старався бути чемним, розуміючи, як його поважають усі ці люди. Єдине, що затьмарювало його радість, було усвідомлення того, що всі вони ставляться до нього з пошаною не тому, що він був їхнім добрим другом, а через його могутність і силу, які мали допомогти варденам перемогти Імперію.