Роран так само вбрався в обладунки й на додачу взяв дерев'яного щита з м'якою залізною окантовкою, яка допомагала краще стримувати удари ворожих мечів. Щодо Ерагона, то він просто тримав у руках свою палицю з глоду, покладаючись на власну швидкість і реакцію.
За спину Ерагон повісив сагайдак, який йому подарувала королева Ісланзаді. Крім двадцяти важких дубових стріл з оперенням із сірого гусячого пір'я, у сагайдаці лежав і сам лук, прикрашений срібними деталями, що його королева виготовила спеціально для Ерагона з тисового дерева.
«Давайте вже вирушати», — сказала Сапфіра, нетерпляче тупцяючи на одному місці.
Повісивши сумки та припаси на гілці ялівцю, Ерагон і Роран вилізли на спину Сапфірі. На ніч дракон не знімав сідла, тож тепер їм не треба було гаяти часу, щоб знову його сідлати. Пресована шкіра під Ерагоном була теплою, майже гарячою.
Юнак тримався за шийний шип Сапфіри, аби не вилетіти із сідла під час неочікуваних віражів. Позаду нього примостився Роран, однією рукою міцно схопившись за Ерагона, а іншою стискаючи свій вірний молот.
Урешті-решт Сапфіра стрибнула на край ущелини й, перш ніж розпростерти свої крила, кілька секунд балансувала на ньому. Під її велетенськими лапами затріщав сланець. Тонкі мембрани Сапфіриних крил, здійнятих догори, лопотіли на вітрі й нагадували два прозорих блакитних вітрила.
— Трохи легше, — прохрипів Ерагон.
— Вибачай, — відгукнувся Роран і послабив хватку.
За мить жодні розмови стали неможливі, бо Сапфіра знов стала здійматися в повітря. Спочатку вона звела крила догори, а потім різко, із гучним «ж-ж-ух», опустила їх униз. Із кожним їхнім помахом мандрівники наближалися до розплесканих, вузьких хмар. Коли Сапфіра повернула в бік Хелгрінда, Ерагон глянув ліворуч і побачив за кілька миль від них широку смугу озера Леона. Над його водою здіймався густий шар сірого передсвітанкового туману. Невдовзі його почало підсвічувати сонце, й здавалося, що на поверхні озера палає якийсь відьомський вогонь. Ерагон хотів був розгледіти дальній берег озера й південні схили Хребта, за якими дуже сумував, проте навіть його соколиному зору це було не під силу.
На півночі височіла Драс-Леона, велика чорна глиба, зусібіч оповита туманом. Однією-єдиною будівлею, яку Ерагонові пощастило розгледіти, був собор, де на нього напали разаки. Його ребристий шпиль височів над рештою міста, ніби зазублене вістря списа.
Ерагон знав, що десь там, далеко внизу, були залишки табору, в якому разаки смертельно поранили Брома. І тоді вся лють, усе горе й бажання помститись за Брома, Герроу та зруйновану ферму так і завирували в серці юнака. Тепер він був готовий будь-якої миті кинутися в бій проти разаків.
«Ерагоне, — мовила Сапфіра. — Сьогодні нам не треба захищати свідомість і приховувати свої думки одне від одного, чи не так?»
«Якщо ми не зустрінемо якогось чарівника, то саме так».
Коли на обрії з'явилась маківка сонця, від неї бризнуло віяло золотавого світла. За мить світ став кольоровим і звичним: туман засяяв білістю, вода набула глибокого синього кольору, стіна, що оточувала центр Драс-Леони, показала свої брудні жовті боки, дерева вбрались у розмаїті відтінки зеленого, а земля замерехтіла червоним і жовтогарячим. Один тільки Хелгрінд залишився таким, як і був, — чорним.
Скеляста гора ставала дедалі більшою й більшою. Тепер навіть повітря сповнював якийсь неспокій.
Наближаючись до підніжжя Хелгрінда, Сапфіра так сильно перехилилась на лівий бік, що Ерагон і Роран неодмінно б випали із сідла, якби не поприв'язували до нього ноги. Потому вона стала кружляти над горою битого каміння й над вівтарем, де священики Хелгрінда влаштовували свої ритуали. Через круті віражі Сапфіри під Ерагонів шолом увірвався вітер і завив так, що в юнака аж у вухах задзвеніло.
— Ну що там? — крикнув Роран, якому було не видно, що відбувається попереду.
— Рабів немає!
А вже наступної миті обох воїнів втисло в сідло, бо Сапфіра вийшла з крутого віражу й почала по спіралі облітати Хелгрінд, шукаючи вхід до схованки разаків.
«Тут нема жодної шпаринки, навіть для щура», — мовила вона, вповільнюючи свій лет і зависаючи над місцем, де гребінь поєднував найнижчу з чотирьох верхівок із виступом на горі. Через луну кожен удар її крил ставав схожим на грім, і було так вітряно, що в Ерагона почали сльозитись очі.
Скелі й колони Хелгрінда були помережані памороззю, тут не було ані дерев, ані кущів, ані трави, ані лишайників. Самі тільки скелі й порожнє небо, в якому не було жодного птаха. Хелгрінд завжди залишався місцем смерті й стояв, закутий у гострі, як леза, скелі, нагадуючи кістлявого привида, що мав сповнювати страхом усіх мешканців землі.
Ерагон поринув думками в скелі й так само, як і вчора, відчув двох людей, проте геть не відчував рабів і не міг зрозуміти, де саме перебувають разаки або летрблаки. І це хвилювало його найбільше. «Якщо їх тут нема, то де ж тоді вони?» — не міг збагнути Ерагон. Тоді юнак іще раз уважно оглянув усе довкола й помітив те, чого не помічав раніше: на твердій скелі росла самотня квітка тирлич. Вона була зовсім недалеко, футів за п'ятдесят від друзів. «І як же вона змогла вижити, коли тут ніколи не буває сонця?» — подумав Ерагон.
Сапфіра хотіла було відповісти на його питання, примостившись на крихкому виступі, що був за кілька футів праворуч, та, приземлившись, вона на мить втратила рівновагу й змушена була змахнути крильми, аби не зірватись униз. Вільного простору лишалося дуже мало, тому вона неодмінно мала б зачепити своїми крилами каміння. Проте крила ні з того ні з сього занурились у скелю, ніби рука у воду, а потім випірнули назад.
«Сапфіро, ти теж це бачила?»
«Бачила».
Сапфіра нахилила морду до каміння, за пару дюймів від нього трішки повагалась, ніби чекала якоїсь пастки, а потім торкнулася носом стіни. Сантиметр за сантиметром голова Сапфіри проникала в Хелгрінд, аж доки назовні не залишилися самі тільки шия, тіло й крила.
«Це примара!» — вигукнула Сапфіра.
Одним ривком своїх потужних м'язів вона залишила виступ і вся зникла в стіні. І вже наступної миті скеля ніби кинулась на Ерагона — це сталося так несподівано, що юнак був дуже близький до того, аби втратити самовладання й по-дитячому затулити обличчя долонями.
Тільки тепер він нарешті збагнув, що дивиться на широку куполоподібну печеру, сповнену теплим ранковим сяйвом. Луска Сапфіри відбивала сонячне світло й розсипала по камінню тисячі мерехтливих сонячних зайчиків. Роззирнувшись довкола, Ерагон побачив, що за ними немає ніякої стіни, а є лиш вихід із печери та широкий краєвид позаду.
Це був один із небагатьох моментів, у яких Ерагон повівся зовсім не так, як належало б Вершникові. Адже йому навіть на гадку не спадало, що Галбаторікс міг замаскувати лігво разаків за допомогою магії. «Дурню! Слід думати головою, а не… — картав він себе. — Це ж вірний шлях до самогубства — недооцінка свого ворога».
Із задуми юнака вивів голос Рорана.
— Перш ніж іще раз утнути щось подібне, — сказав він і вилаявся, — будь ласка, попереджай мене.
Нахилившись уперед, Ерагон став відв'язувати ноги від сідла, водночас уважно роззираючись навсібіч.
Вхід до печери мав неправильну овальну форму, на око — п'ятдесят футів заввишки та шістдесят футів завширшки. А сама печера тягнулася на відстань доброго польоту стріли і в самісінькому кінці ставала вдвічі ширшою. Стіну, якою вона закінчувалась, було складено з кам'яних пластин.
Підлога печери була помережана численними подряпинами, тож тепер Ерагон напевне міг сказати, що тут злітали, сідали й вештались летрблаки. У стінах печери було п'ять довгих, великих тунелів, якими б змогла пересуватися навіть Сапфіра. Ерагон спробував до них зазирнути, проте вони зяяли темрявою, що була, наче смола, й здавалися порожніми. Тим не менше, юнак вирішив не довіряти власному зорові й перевірив тунелі, проникнувши до їхніх глибин свідомістю. Тунелі й справді були порожніми.
У глибинах Хелгрінда весь час відлунював шепіт якихось невідомих істот, що вовтузились у темній печерній воді. До нього додавалось розмірене дихання Сапфіри, яке здавалося втричі гучнішим у склепінні порожньої печери.
Проте найрізкішою була суміш запахів, які її сповнювали. Переважав запах холодного каміння, однак Ерагон вловив також запах вологи та плісняви й чогось іще, чогось значно гіршого. То був нудотний запах м'яса, яке вже почало розкладатися.
Розв'язавши останні кілька шнурівок, Ерагон перекинув праву ногу через Сапфірину спину й приготувався стрибати на землю. Роран зробив те саме з протилежного боку.
Але перш ніж Ерагон розтис руки, до його слуху долинув багатоголосий брязкіт, так, ніби хтось бив по камінню сотнею молотків. За мить звук повторився.
Ерагон і Сапфіра майже водночас повернулися в той бік, звідки він долинав.
І тієї ж миті з вузького проходу вийшла величезна звивиста постать. Вона мала дуже страшні очі — чорні, вибалушені й без вій. Її дзьоб був футів із сім завдовжки, а крила нагадували крила кажана. Голе м'язисте тіло й гострі, ніби залізні, пазурі цієї істоти справляли приголомшливе враження.
Сапфіра тут-таки вигнулась, аби уникнути атаки летрблаків, проте марно. Істота врізалась у її правий бік із силою й швидкістю лавини.
Різкий удар змусив дракона похитнутись, і юнак вилетів із сідла, приземлившись спиною на купу каміння й ледь не розбивши собі голови. На мить повітря покинуло його легені, він скрутився й запанікував, відчуваючи, що ані руки, ані ноги зовсім не слухаються його.
«Ерагоне!» — крикнула Сапфіра.
Її голос був страшенно схвильований, і це змусило Ерагона взяти себе в руки. До нього миттю повернулось життя, й він став навпомацки шукати свою палицю. А знайшовши її, юнак вставив гострий шип у найближчу розщелину й, хитаючись, насилу звівся на ноги. Перед його очима в химерному танкові мерехтіли сотні червоних плям.
Усе сталося так несподівано, що Ерагон спочатку навіть розгубився.
Сапфіра та летрблака борсались у печері, завдаючи одне одному таких потужних ударів, що їх навряд чи витримав би найміцніший камінь. Зважаючи на це, навколо мав би бути страшенний гуркіт, та Ерагон зовсім нічого не чув. Він тільки відчував вібрацію під ногами, коли дві велетенські істоти кидалися з одного боку в інший, загрожуючи розчавити всіх, хто трапиться їм на шляху.
За мить із щелеп Сапфіри вирвалось блакитне полум'я, таке гаряче, що в ньому б розтопився навіть метал. Однак вогонь, оповивши летрблака з ніг до голови, не завдав йому жодної шкоди. Тим часом чудовисько вдарило Сапфіру по шиї й змусило її відступати й захищатися.
Спливло всього кілька секунд, і з вузького проходу швидко, ніби стріла, вилетів іще один летрблака. Він атакував Сапфіру з флангу, а потім, роззявивши свого вузького дзьоба, так жахливо заверещав, що в Ерагона аж волосся стало дибки й похололо в животі. Юнак страшенно розгубився, оскільки він чув тільки цей неймовірний вереск, тимчасом як усі інші звуки вперто оминали його слух.
Тепер, коли обидва летрблаки були тут, у печері стояв такий сморід, ніби хтось кинув протухле м'ясо до барила з нечистотами й залишив усе це бродити на цілий тиждень під спекотним літнім сонцем.
Ерагон міцно стис щелепи, побоюючись, що його зараз знудить. За кілька кроків від нього, під стіною печери, скрутившись, лежав Роран. За якусь мить він здійняв руку, став на коліна й урешті-решт таки звівся на повен зріст. Його очі були скляними, і він рухався, ніби п'яний.
У цей час із найближчого тунелю, вихід якого був якраз за спиною Рорана, вийшло двоє разаків. У руках вони тримали довгі старовинні мечі. На відміну від своїх пращурів, молоді разаки були дуже схожі на людей. Усе їхнє тіло, з голови до ніг, вкривав чорний кістяний панцир, хоча його було дуже важко розгледіти, бо навіть тут, у Хелгрінді, разаки не знімали із себе темних балахонів та плащів.
Їхні рухи були такими блискавичними й різкими, що часом вони починали нагадувати велетенських комах.
Так чи так, Ерагон ще й досі не міг відчути ані їх, ані летрблаків. «Можливо, вони теж тільки ілюзія?» — промайнуло в нього в голові. Та де там, ворожа плоть, яку Сапфіра видирала своїми пазурами, була більш ніж реальною. І тоді Ерагон збагнув, що разаки все-таки вміли маскуватися від людської свідомості, так само, як павуки маскуються від мух. Адже люди були всього-навсього їхніми жертвами. «Так ось чому вони так успішно полювали на чарівників і Вершників, коли ті не користувалися магією», — зрозумів юнак.
— Чорт забирай! — Ерагон міг би й далі вправлятись у прокльонах, проте на це не було часу. Він добре пам'ятав слова Брома, який казав, що при денному світлі разаки не такі спритні, як уночі. Сам Бром дуже добре знався на своїх ворогах і вигадав проти них безліч заклять, однак основною зброєю залишалась усе ж таки швидкість, і саме за допомогою неї Ерагон, Роран і Сапфіра зараз могли врятувати своє життя, а також визволити Катріну.
Звівши над головою праву руку й крикнувши «Брізінгр!», Ерагон жбурнув у разаків вогненну кулю. Утім хитрі чудовиська ухилились, і куля розбилася об кам'яну підлогу, вибухнувши снопом іскор. Це закляття було зовсім дитячим, тож не могло завдати разакам та летрблакам великої шкоди, якби Галбаторікс захистив їх своєю магією. Однак Ерагон був дуже задоволений. Він відвернув увагу ворогів і вмить опинився біля брата, притиснувшись своєю спиною до його спини.
— Затримай їх хоч на хвильку! — гукнув він, сподіваючись, що Роран його почує. Невідомо, чи почув його Роран, проте він усе ж таки закрився щитом і звів догори молот, приготувавшись до бою.
Перед початком бою Ерагон захистив Сапфіру закляттям, що мало послаблювати удари летрблаків, однак тих ударів було так багато, що поступово закляття перестало діяти. Без нього летрблаки розідрали драконові стегна. Подряпини були довгі, проте неглибокі. Натомість Сапфіра неабияк потерпала від їхніх гострих дзьобів, що залишали на її тілі, хоч і невеличкі, але дуже глибокі рани. Сапфіра теж не залишилась у боргу й обідрала одному летрблакові ребра, а іншому відшматувала три фути хвоста. На превеликий подив Ерагона, кров у летрблака була металевого блакитно-зеленуватого кольору й дуже нагадувала наліт, що утворюється на старій міді.
Тим часом бій тривав. Летрблаки трішки відступили й кружляли довкола Сапфіри, вичікуючи, доки вона стомиться, щоб можна було вбити її страшними ударами своїх дзьобів.
Правду кажучи, луска Сапфіри була значно міцнішою за панцирі летрблаків, та й ікла її були куди небезпечнішою зброєю в ближньому бою, ніж їхні дзьоби, проте відбиватися від двох чудовиськ одночасно ставало дедалі сутужніше, тим паче, що низька стеля не дозволяла їй літати, ба навіть стрибати. Тому Ерагон дуже боявся, що летрблаки можуть її покалічити, перш ніж вона їх переможе.
І тоді, набравши повні легені повітря, Ерагон приготувався вимовити одне-єдине закляття, що містило в собі кожну з дванадцяти технік убивства, яких його навчив Оромис. Потому юнак обережно вимовив усі слова, так, що коли б Галбаторікс наклав на них захисні закляття, то він миттю б зміг зупинити потік магії. Інакше вона могла забрала всі його сили, й він би помер.
І він недарма був таким обачним. Промовивши закляття, Ерагон не без подиву зрозумів, що магія не завдала летрблакові жодної шкоди. Проте він не втрачав надії й хотів спробувати ще одне закляття — звичайнісінький проклін на смерть, оскільки Галбаторікс міг просто про нього забути.
Та в цей час Ерагон почув позаду Роранів крик і став розрізняти деякі інші звуки — ось меч ударився об щит, ось брязнула кольчуга й пролунав схожий на дзвіночок брязкіт меча, що збив шолом Рорана.
Ерагон став чути значно краще.
Разаки атакували знову й знову, проте щоразу їхня зброя або відскакувала від обладунків Рорана, або проходила за міліметр від нього, як би швидко вони нею не розмахували. Роран був надто повільний, щоб нападати, однак його спритності цілком вистачало для того, щоб разаки не могли завдати йому шкоди. Вони роздратовано шипіли й поливали його щонайбруднішою лайкою, яка здавалась іще більш брудною через те, що їхні тверді щелепи клацали й спотворювали слова.