«І все ж?..»
«Я лише маленька пересічна людина…»
«Це не відповідь. Кажи правду, пархатий!»
При цьому дід молодого панича так розсердився!.. Вейз мір – так розсердився, що й сказати неможливо! Він схопив Берка за горло і мало не придушив… Але то була б занадто легка смерть як для бідолашного нащадка Абрахама, тому дід молодого панича просто кинув батька Моше, шинкаря Берка, на землю й проревів щодуху:
«Відповідай, клятий юдо!!!»
«А відповідь тобі така, що Адонай – благословенне ім'я Його! – зробить так, що кожному буде заплачено його ж монетою. І зовсім незабаром», – мовив Берко бен-Шмуль якомога спокійніше. І навіть сльози притримав, щоб дід молодого панича не вирішив зненацька, нібито він злякався негайної лютої смерті.
«Тобто?..»
«Милостиві будуть помилувані, тоді як немилосерді загинуть лютою смертю. Ти можеш наказати вбити мене, і я навіть не буду тому опиратися – який сенс?! Але ти обіцяв помилувати мене та інших, кого оберу я, за гроші, які перейшли від мене до тебе. Інших вже нема, мене зараз же може не стати. Тож вийде, пане, що ти мені збрехав і через це убив. І кому збрехав, подумай тільки?! Недостойному єврею і його Богові, Святим Ім'ям Якого я заклинав тебе про милість. Тож пам'ятай, козаче, така сама доля чекає й на тебе, бо Адонай усе бачить і чує. І навіть те, чого не кажуть наші вуста, але промовляє серце».
Рука ватажка потягнулась до шаблі, проте за мить він здолав гнів і спитав:
«А якщо я помилую тебе?»
«Милостиві також будуть помилувані».
«А мої товариші козаки?..»
«Хіба ж їхнім серцям знайоме милосердя?» – запитав у відповідь шинкар.
Тоді козацький ватажок велів зв'язати Берка бен-Шмуля й возити за загоном три дні, а по завершенні цього терміну пообіцяв здерти з живого шинкаря шкуру, щоб зробити з неї набите гречаною половою опудало та повісити його посеред лісу на гілляці дуба. І не просто повісити, а на свинячих кишках, якщо Адонай – нехай благословиться Цар Всесвіту! – за цей час якимось чином не виявить свою волю. І, мабуть, таки зробив би те опудало, якби ранком третього дня козацький загін не втрапив у польську засідку. Всі козаки загинули у сутичці, а хто не загинув, тих поляки посадили на вкопані обабіч дороги палі.
Врятувалися ж у тій сутичці лише двоє – козацький ватажок і молодий шинкар Берко. Щоправда, ватажок втратив і усі відібрані в шинкаря гроші, й свого коня – усе те перейшло до поляків. Але ж вони обидва лишилися живі… Відтоді дід молодого панича ніколи вже не насмілювався розпитувати Берка бен-Шмуля про волю Всемогутнього. Більш того, Берко бен-Шмуль завжди перебував поруч із дідом молодого панича, віддано служив йому, добував йому і золото, і срібло, а також давав дорогоцінні поради, коштовніші за будь-яке золото та срібло.
Потім так само віддано служив його старшому синові. А згодом заповів своєму синові – себто мені, Моше – служити нащадкам великодушного козака, який врятував наш рід від повного й остаточного винищення. Знаючи, що я пов'язаний батьковим заповітом, пан сотник не тільки довірив мені усі свої гроші, але й перед самісіньким арештом…
Занадто пізно Мошка зрозумів, що бовкнув зайве: почувши про батьків арешт, Степан застогнав настільки тужливо, що єврей розгублено зойкнув: «Ой-вей! Ой-вей!..» – сплеснув руками та благально мовив:
– Нехай молодий панич вибачить старого дурня Моше, але ж Всемогутній тому свідок: Моше не хотів казати цього паничеві! Не слід було дізнаватися про таке, не зцілившись повністю від тяжких ран. Але ж старий Моше прохопився – вейз мір! Як погано, як погано!..
Ракович дихав важко, тихесенько стогнав, тому єврей продовжив:
– Так, так, в усьому винен той-таки Іван Богданович, котрий занапастив молоду панянку Гелену Каплю. Це він вигадав таку дурницю, буцімто сотник Ракович є таємним помічником молодого панича і його посередником на службі в ясновельможного гетьмана Яна Мазепи. А оскільки московити ніяк не могли вполювати молодого панича, то заарештували його батька: либонь, подумали, що на допиті сотник вкаже, де й коли можна підстерегти молодого панича.
Від безсилої люті Степан заскреготав зубами, та єврей одразу ж заперечив, немовби й насправді знав, що він хоче, але не може сказати:
– Ні-ні, нехай молодий панич не вважає, буцімто Моше забув про клятву віддано служити роду Раковичів. Моше не забув ту клятву, ні! Моше знав, що так і буде, тому щиро й наполегливо радив пану сотнику десь сховатися. Та пан сотник відповів Моше: «Якщо я не віддамся на поталу шулікам-московитам, вони можуть заарештувати інших Раковичів – моїх братів з їхніми сім'ями! І так триватиме, доки не винищать весь наш рід під корінь. Тому буде ліпше, якщо заарештують тільки мене одного». Пан сотник так хотів: це була його воля, якій Моше мусив скоритися, – бо воля пана сотника є для Моше святою! Натомість пан сотник примусив Моше заприсягатися усім, що є святим для Моше і на цьому світі, й на тому, що Моше будь-що відшукає єдиного сотникова сина – молодого панича і будь-що врятує від довгої руки імператора Петра та від його всюдисущих нишпорок. Тому коли шведські вояки програли битву…
Втім, Степан не слухав розповіді Мошки про те, як він примудрився довідатись від інших сердюків про ганебну поведінку молодшого Раковича на полі бою, як після того всю ніч гнав коня, як змією пробирався поруч з п'яними як чіп московитами, що святкували перемогу, як уже на світанку знайшов напівмертвого юнака й під прикриттям вранішнього туману встиг віднести його за хирлявий лісок, де чекав стриножений кінь. Якби не багатоденна дія зілля, Степан вже почав би буянити, зриваючи дбайливо накладені пов'язки, а потім, мабуть, просто придушив би Мошку. Але від почутого юнак тільки стогнав, сичав крізь зуби й закочував очі під лоба. Пити лікувальне зілля знов відмовився, проте Мошка повторив трюк із затисканням рота й носа пораненого.
Проковтнувши добру порцію трав'яної настоянки, Ракович за деякий час притих. Тут і місяць виповз з-за небокраю, осяявши рівний мов стіл степ загадковим сріблястим світлом. Пересвідчившись, що поранений дихає рівно, Мошка виніс із брички старі пов'язки, вкинув їх у багаття, ретельно спалив ганчір'я, декілька разів перемішавши розпашілий жар. Потім дістав з брички великий білий талес, накрився ним, деякий час читав молитви, а далі затоптав вогнище й заходився запрягати коней.
Їхати було все ще далеченько, тож і цю ніч ліпше не спати на твердій землі, а дрімати на передку брички…
Глава 6
Краще вже померти
– Але ж, Ваша милосте, так не буває!
– Як саме, хробачок?..
– Якщо у твоєму житті з'являється Вчитель, його впізнаєш відразу!
– Що за дурниці ти верзеш?!
– Чому ж дурниці?.. – відкинувши нарешті незручність, спричинену перебуванням при особі Великого Магістра, Пауль почав сміливо розмірковувати: – От взяти хоч би й мене… Тільки-но Ваша милість з'явились у моєму житті, я одразу ж зрозумів, що Ви, поза сумнівом, – Великий Вчитель, найбільший від усіх інших! Найменших вагань щодо цього в мене не виникало. Ніколи-ніколи…
Сухий старечий сміх та тихеньке поплескування у долоні перервали цей захоплений слововилив.
– Браво, хробачок, браво! Я щиро вражений! Це просто чудово, що ти ніколи у житті не мав жодних сумнівів щодо моєї скромної персони.
– Ну що ви, Ваша милосте! Хіба ж можна таке казати?!
– Можна, хробачок, можна!
– Та нізащо у світі!..
– І тим не менш.
– Але ж…
– Послухай-но, маленький мій хробачок, – при цих словах посмішка сповзла з обличчя принца, – якщо все й насправді є саме так, як ти кажеш, то як же нам бути з прямими вказівками самого Христа? Невже ж я більший навіть за Ісуса?..
– Ісус?! – Пауль несподівано розгубився. – До чого тут Ісус?..
– Згадай Нагірну проповідь: адже Він недарма наказував апостолам випробовувати вчителів, котрі приходять у Його ім'я! Хіба ж ні?
– Здається, що… так, – Пауль не був цілком впевнений, проте заперечувати графові не насмілився.
– Точно так, юний мій хробачок, точно так! – твердо мовив Великий Магістр і перехрестився, промовляючи: – До того ж, я сам на власні вуха чув цю проповідь і підтверджую слова Христа усім своїм авторитетом – якщо мій авторитет для тебе насправді важливий.
– Так, Вчителю, – схилив голову юнак, – я й забув, що Ваша милість мали велику честь особисто знати нашого Господа. Даруйте.
– Нічого, нічого, пусте…
– Я не повинен забувати про такі речі!..
– Кажу ж тобі: пусте! – в голосі принца брязнуло невдоволення, і Пауль слухняно замовк. Магістр продовжував: – Ти ставишся до мене без належної критичності, хробачок. А це засвідчує, що і вся віра твоя, і довіра до мене сліпі. А сліпота у вірі – то є фанатизм! Чи люблю я фанатиків, як ти вважаєш?
– Я не вважаю, але точно знаю, що Ваша милість дуже-дуже не люблять фанатиків, – упевнено мовив Пауль.
– Вірно, – похвалив його граф. – Нумо продемонструй знання найпершого основоположного принципу нашої таємної ложі.
– Просто зараз?! – здивувався Пауль.
– А у чім річ? – ледь помітно всміхнувся Великий Магістр.
– Але ж принцип цей належить до першого внутрішнього кола знань, а відтак уголос його можна проголошувати лише у присутності не менш ніж трьох посвячених третього ступеня…
– Знаю, знаю, – кивнув граф. – Хоча можна вважати, що лише моя присутність для тебе є достатньою, оскільки я не хтось інший, як Великий Магістр, засновник нашої таємної ложі.
– Так, Ваша милосте, – юнак шанобливо вклонився.
– Але тим не менш, давай-но справді дотримуватись нашої формальної вимоги – нехай так! І все ж, хробачок, ти маєш змогу продемонструвати мені знання, не вимовивши жодного слова.
– Як саме, Ваша милосте?.. – здивувався Пауль.
– І таке каже людина, що вміє писати… Пхе! – зневажливо зітхнув принц.
– О Ваша милосте!.. – у розпачі юнак ляпнув себе по маківці.
– Папір і каламар на столі в сусідній кімнаті, – нагадав граф.
Юнак побіг туди, хвилини півтори рипів пером, після чого швиденько приніс і передав написане принцу, шанобливо вклонившись. Великий Магістр не читав усього тексту, а лише ковзнув поглядом по початку:
«Найперший основоположний принцип – не відступати перед пітьмою невігластва, якою б нездоланною вона не видавалась, а дієво розганяти її світлом істинного знання, тим самим наближаючись до Великої Істини…»
Задоволено кивнувши, граф вказав на камін. Пауль негайно вкинув туди папірця й деякий час перемішував жар коцюбою.
– От бачиш, хробачок, – повчально мовив принц, коли юнак повернувся на своє місце, – наближення до Великої Істини можливе лише через конкретну дію. Бо якщо душа твоя буде просякнута найкращими принципами, немов губка водою, але ти сидітимеш склавши руки, то так і загинеш у крижаній пітьмі! Втім, помиляються також ті, хто приймає знання бездумно, не осмислюючи їх, зі сліпою довірливістю – бо вони також ховають руки від діла, хоча для непосвяченого й виникає враження, нібито такі люди дуже-дуже мудрі. Чи пам'ятаєш ти принцип зернятка, хробачок?
Уже без зайвих нагадувань Пауль знов збігав до сусідньої кімнати та приніс звідти нову коротеньку записку:
«Насипане у лантух зерно лишається мертвим, скільки б його у тім лантусі не було і скільки б воно там не пролежало. Проте одне-єдине зернятко оживає, тільки-но потрапивши у землю».
– Ну от, бачиш: зерно можна насипати й насипати у мішок, але від того воно ніколи не оживе, – продовжував повчання Великий Магістр, поки Пауль знищував черговий клаптик паперу. – Адже життя – це не просте колекціонування знань, а їх осмислення, внутрішня переробка. То що, ти й досі вважаєш, буцімто учень може… навіть так – має право неосмислено приймати слова Вчителя?!
– Ні, Ваша милосте…
– Чому?
– Бо в такому разі людина, котра лише називається Вчителем, стає подібною до скнари, що ховає лантухи з зерном у коморі. Тоді як справжній Вчитель мусить бути подібним до сівача, котрий кидає зерна на ріллю, щоби вони проростали й давали рясні сходи.
– Ну от, нарешті чую від тебе вірні слова, – принц тихесенько поплескав у долоні. – Тому навіть найбільший з усіх Вчителів людства – сам Господь Ісус Христос – наказував неодмінно перевіряти слова Вчителя, а не вірити їм із фанатичною сліпотою. Бо будь-який Вчитель – і навіть найталановитіший, – усе ж таки менший від Великої Істини. А якщо слова Вчителя розходяться зі знанням про Істину, учень має повне право покинути Вчителя – бо то є облудник, котрий нічого доброго навчити не здатен. Чи згоден ти із цим, хробачок?
– Так, Ваша милосте.
– І якщо я навчатиму тебе й інших членів нашої таємної ложі неправедних речей…
– …тоді і я, і будь-хто інший не просто маємо право, але зобов'язані будемо залишити Вашу милість.
– Вірно, хробачок. То скажи, чому, знаючи все це, ти все ж таки сприймаєш мої слова без належної критичності?
– Пробачте, Ваша милосте!
– Чи розумієш, що після такого прикрого випадку я можу… – обличчя графа посуворішало.
– Не треба! Будь ласка, благаю…
– Ну гаразд, – принц трохи пом'якшав. – Тим паче, ти, хробачок, видаєшся мені доволі здібним початківцем. Тільки май на увазі: основоположні принципи існують не для того, щоб лежати у твоїй душі мертвим вантажем, а для постійного слідування ним та повсякденного, повсякчасного застосування у житті. Зрозумів?
– Так, Ваша милосте! Я теж мушу сіяти здобуте зерно, а не тримати його у лантусі власної душі. Тоді я з часом стану подібним до Вашої милості.
– То не кажи більше дурниць, симпатичний мій хробачок.
– Не буду.
– Отож… Тим паче, можу тебе запевнити: тобі тільки здається, ніби ти одразу повірив своєму наставникові, котрий привів тебе до мене. За інших умов ти б нізащо не повірив йому одразу, але ж у тім-то й річ, що умови звичайними не були: ти сам сказав, що відчув величезне розчарування, коли кохана Гретхен вислизнула з твоїх обіймів. Отже, на час зустрічі з наставником ти вже фактично шукав зустрічі з ним – чи не так?
Пауль мовчки похнюпився.
– Бачиш, тобі нема чого заперечувати! Хто цілеспрямовано шукає, той знаходить. Тому ти й зустрів наставника, який привів тебе сюди – до мене. Але тобі лише здається, що все відбулося саме собою, що ти раптом одразу повірив і наставникові, й мені, що ніколи не сумнівався у нас і словах наших. Ти просто забув усю правду! Повір мені, хробачок: попервах усі вагаються, мають сумніви щодо Вчителя та Великої Істини. Знання ніколи не дається легко. Ніколи!..
Рік 1709 від Р. X ., Європа
На власній шкурі Степан Ракович засвоїв просте правило: якщо дуже палко бажаєш вмерти – помри негайно! Бо варто лише забаритись, і палке бажання спалить тебе ізсередини, а потому все життя ходитимеш чорною обвугленою головешкою, будеш ні тим, ані сим, ні мертвим, ні живим, а так – бозна-чим.
Чи то за час дороги подіяли притирання та трав'яна настоянка, якою Мошка щедро напував юнака, чи незалежно від прагнень душі, «ув'язненої» в понівеченому тілі, тіло це прагнуло вижити – коротше, Степан почав одужувати. Зраділий Мошка вливав у хворого дедалі менші дози настоянки, отже, Степан усе рідше впадав у забуття, а відтак у його серці все дужче розгоралась єдина пристрасть – померти якнайшвидше, причому байдуже, у який саме спосіб!
І у напівсні, і наяву юнак просто марив смертю. Справді, навіщо жити, коли наймиліша його серцю дівчина давно чекає на нього в раю, та й рідний батько, мабуть, вже опинився там?! їхні душі вже на Небі, прогулюються яскравими луками й квітучими садами безкрайнього Царства Божого серед сонмів янголів – а він досі мучиться на землі…
Так, був у нього колись товариш зі спудеїв Іван Богданович, але ж той байстрюк перетворився на смертельного ворога, став юдою з юд, нагромадив довкола Степана цілий мур облудної брехні й оманою занапастив усе, що було в Степана цінного. Сам він, до речі, теж не святий – бо зрадив свого гетьмана, забувши про сердюцьку присягу… Тож чи варто лишатись серед живих, зазнавши такого нищівного й ганебного програшу?!