Разом із похмурими думками, що роїлись у голові, до рук, ніг і всього тіла поступово поверталася здатність рухатись. Відтак Степан почав усерйоз обдумувати, як накласти на себе руки.
Діяти можна було по-різному.
Найлегше дочекатися, коли Мошка пожене коней галопом, і вистрибнути з брички, щоб на скаку розбитися об землю.
Аби загинути напевно, можна обрати момент переправи через якусь річку і кинутись у воду – от тоді неодмінно потонеш.
Можна було відмовлятися від питва та ліків, щоби все-таки не одужати… або померти від спраги.
Можна битися головою об дошки брички, щоб спробувати розкроїти собі череп.
Можна пошукати в Мошки якоїсь отрути. У скриньці, де він тримав лікувальні притирання, неодмінно має лежати щось подібне: недарма ж бо у вертепних виставах обов'язково розігрується сценка про те, як огидний брехливий єврей-шинкар підмішує до горілки отруту й намагається напоїти нею козака… То як Мошка може обійтися без смертельної отрути, прихованої у скриньці серед ліків?!
Мабуть, також можна відшукати в його речах мотузку… або розірвати на смужки рядно і скрутити мотузку зі смужок, а потім удавитися: теж вихід.
І нарешті, у єврея є господарський ніж, відтак можна знайти його та зарізатись.
Утім, для здійснення задуму сили в руках і ногах було ще замало, тож Степанові лишалося цілими днями трястись у бричці й уявляти, як він перекочується усе ближче до бортика, перехиляється через нього й на повному скаку летить на кам'янисту землю… або як ковтає знайдену у скриньці гидоту… Або…
Та дивна річ: чим частіше Степан уявляв сцени самогубства, тим більше переконувався у нездійсненності подібних планів. Справді, розбитися на смерть при падінні з брички йому би, швидше за все, не вдалося: очевидно, вони вже відірвались від переслідувань московитів, тож Мошка більш не гнав коней галопом, а їхав значно повільніше. Крім того, часто заглядав під навіс, аби сказати Степанові декілька підбадьорюючих слів. Звісно, за таких умов єврей одразу помітить, як юнак вистрибне з брички, і повернеться за ним. А позаяк розбитися або звернути в'язи на малій швидкості навряд чи вдасться, Мошка незабаром вилікує Степана.
Впасти у воду, щоб потонути? Але на переправах через річки єврей сходив з передка й уважно слідкував за кіньми та бричкою. Не помітити при цьому Степанового падіння він просто не міг!
Битися головою об дошки? Але ж це не тверде каміння, голову з першого ж удару не розкроїти. Та й єврей почує стукіт і поцікавиться, а що ж там робить недолугий молодий самогубця?!
Шукати отруту у скриньці? Подібне могло спасти йому на думку, лише коли Степанові часто марились різні жахи. Коли ж у голові прояснилося, юнак одразу зрозумів, що Мошка не вивозив би його з поля бою та не лікував би весь цей час тільки задля того, щоб одного дня напоїти смертельним зіллям. Значно простіше було кинути тяжкопораненого подихати там, де він впав посеред битви…
Знов-таки, єврей навряд чи допустив би, щоб Степан під його доглядом не їв, не пив ні лікувальної настоянки, ані води. Бо навіщо тоді юнака рятувати…
Удавитися? Степан навіть сісти у бричці не міг – де вже йому шукати мотузку, робити на кінці удавку, видиратись на дерево, прив'язувати знаряддя для самогубства і стрибати униз!.. Надто складно, надто довго. Й непосильно для хворого.
Спробувати заволодіти господарським ножем? Оце якраз було би цілком реально… якби Мошка не тримав ножа у торбинці під передком брички. Доповзти туди Степан ще не мав сили. Але то не головне, питання в іншому: хіба не відчув би Мошка, що під навісом брички не все гаразд, хіба не зупинив би руку самогубця в останній момент?!
Отак думав Степан, думав… Чекав, поки достатньою мірою набереться сил, чекав…
І нарешті дочекався: коли поздоровішав настільки, що зміг так-сяк сидіти у бричці, то зрозумів раптом, що просто не здатен шукати ножа та різати собі горлянку або рвати на смужки ряднину й робити удавку! Він так довго планував свою смерть, так довго смакував уявні видовища скорого й вірного кінця, що тепер подібні думки зробились нестерпно-огидними…
Ні, жити Степанові зовсім не хотілося. Проте варто було уявити себе лежачим з перерізаною горлянкою або повішеним на гілляці, як на душі робилось бридко. От у чім загадка: тепер, переживши важке одужання у дорозі, йому не хотілось зовсім нічого – ні жити, ані вмирати! Зависнути б десь посередині між життям і смертю, щоб ні їсти, ні пити, а просто цілу вічність нічого не робити!
Та це теж було неможливо, отже Степан сидів собі під навісом брички, потрошку цідив воду та цілющу трав'яну настоянку, навіть почав жувати й ковтати хліб та шматочки курячого м'яса… І чим далі, тим більше тупішав від нескінченної їхньої поїздки. Іноді оглядав своє нове незвичне вбрання, та поступово єврейський каптан перестав привертати його увагу.
Степан не заперечував навіть, коли під час зупинок на ночівлю Мошка надягав йому на голову таку ж саму ярмулку, яку носив сам, – хіба не все одно?! Люди скрізь дурні, вони не здатні упізнати справжнього козака, якщо він вдягнений по-єврейськи, якщо його обличчя змарніло, колись палаючі енергією юності очі зовсім згасли, а верхня губа та підборіддя вкрились ріденькою рослинністю. То хай все йде так, як іде…
Іноді Степан обережно визирав з-під навісу, збайдужілими очима оглядав незнайомі селища й містечка, через які проїжджала бричка, ковзав поглядом по вдягнених у чудернацький одяг людях, які зустрічалися їм на постоялих дворах, дослухався до незнайомої мови… І знов ховався під навіс, лягав на дно брички, з головою кутався у драну ряднину.
З останньою надією прислухався до своїх відчуттів – але навіть «внутрішній голос» безпорадно мовчав. Степана абсолютно не цікавило, де саме і куди вони їдуть, що за люди тут живуть… І загалом, навіщо все це?! Сіра каламутна байдужість заполонила його душу, заповнила мозок, стиснула крижаними клепками серце.
Степан анітрішечки не зрадів, коли Мошка зовсім виключив з його щоденного раціону трав'яну настоянку, а відтак скованість язика та щелеп послабла настільки, що він нарешті почав сяк-так патякати. Користі від того не було жодної: тутешні люди не розуміли ні шляхетної польської мови, ні народної української, ані німецької. А спілкуватися з селюками та бідними городянами латиною, давньогрецькою чи давньоєврейською… Про це навіть думати смішно! Тобто було би смішно, якби Степан зберіг іще здатність всміхатись.
Нарешті вони доїхали до похмурого сірого міста, де повітря було просякнуте досі незнаними пахощами солі та йоду. Зупинились у вбогій халупі. Тільки-но єврей відрахував її господарю декілька золотих монет і сказав декілька слів невідомою мовою, як той одразу ж позадкував до дверей, вирячивши на Мошку очі й вклоняючись обом мало не до землі. Більше вони господаря не бачили.
Про джерело невідомого запаху Степан дізнався значно пізніше. Одного нічим не прикметного дня, такого ж похмурого, як і все це похмуре сіре місто, Мошка уперше вивів заслаблого юнака на вулицю та повів прогулятись на дамбу. Тоді Степан уперше в житті побачив безкрайні океанські простори… Але навіть це величне видовище не збудило його цікавості. Як і досі, сіра імла стискала серце, що вже не скніло тугою, а загалом немовби зникло із грудей.
Так, Степан абсолютно збайдужів до оточуючого світу. А заразом і до світу внутрішнього, який абсолютно спорожнів. Паскудно-похмуре одноманітне буття з паскудними похмурими ранками, що змінювались не менш паскудними похмурими днями, захололими вечорами та монотонними ночами, в усьому відповідало летаргічному спокою його душі. Ну що поробиш: така вже зима у цих краях…
Але ж, Господи, навіщо жити?! Навіщо і надалі відбувати день за днем у тюрмі власного тіла?! Кому потрібне рослинне існування донедавна ще сповненого сил юнака – невже ж Тобі, о Господи?!
То навіщо?..
Рік 1710 від Р. X ., Голландія
Зарипіли й гримнули вхідні двері. За хвилину до кімнати увійшов Мошка, та Степан навіть не озирнувся на нього. Справді, навіщо озиратись? Єврей був таким самим, як і завжди: сірооким, худорлявим, довготелесим, у спілкуванні – вкрай ввічливим. Що там цікавого…
– Як сьогодні почувається молодий панич?
Веселий голос єврея неприємно різав Степанове вухо:
Мошка просто кипів від надлишку життєвої енергії, а юнакові так хотілося цілковитого спокою! Бажано навіть… спокою замогильного.
– Чому молодий панич досі не поснідав? Уже день давно, невдовзі час обідати, – продовжував тим же веселим тоном Мошка, жваво жестикулюючи. Степан навіть не поворухнувся.
– Отже, молодий панич продовжує мовчати?..
Степан не відреагував. Тоді єврей підійшов до нього упритул, опустився поруч на незастелене ліжко і спитав тихесенько-тихесенько, майже пошепки:
– Гаразд, поговоримо про інше… Ну, то що ж молодий панич має намір робити далі? Як стане жити?
Від несподівано тихого, надзвичайно легенького шепотіння Степан чомусь здригнувся, немовби то був громоподібний крик, і нарешті обернувся до єврея. За мить перед тим рухливий, немов кулька ртуті, Мошка тепер завмер на ліжку й пильно вдивлявся юнакові у самісінькі вічі, загадково посміхаючись.
– А що саме я маю робити?.. – нарешті повільно мовив Степан.
– Жити. Або померти. Молодий панич дуже-дуже хоче вмерти, тільки ніяк не наважується, еге ж?
Промовляючи це, Мошка хитро підморгнув Степанові та знов завмер, вичікуючи. Слова єврея подіяли на юнака, як раптовий укол голкою у чутливе місце: сердега скочив з ліжка й скрикнув.
– Овва, чом це раптом молодому паничеві… – почав було Мошка.
– Ах ти ж чаклун бісів!!! Як це ти примудряєшся читати в людських душах, немов у відкритій книзі?! – гнівно перервав його Степан… та раптом затулив очі рукою, бо йому здалося!.. Ні, ні, то щось неймовірне: не може людське обличчя випромінювати світло! Це ж клятий єврей, нечиста істота, нащадок вбивць Христа, сам христопродавець – а обличчя світиться або як у святого, або я в Божого янгола! Але ж так не буває…
Це… Це!..
Мабуть, у нього в голові вже паморочиться. Може, Мошка таки підпоїв його отрутою, що почала діяти лише тепер?! Юда, юда!..
Геть знесилений, Степан впав на ліжко. Немовби здалека до нього долинув схвильований голос єврея:
– Моше не чаклун і не відьмак, дарма молодий панич так вважає. У людських душах і серцях Моше також не читає, на це здатен лише сам Га-Шем – як же можна людині підміняти Його?!
– І завжди ваше плем'я когось боїться, – зневажливо мовив Степан. – Ось, будь ласка: тепер ти злякався свого власного божка. Хто б міг подумати…
– Всемогутній має достатньо можливостей, аби запобігти зазіханням на Його владу будь-кого з людей, – з достоїнством відповів єврей. – Та дарма молодий панич вважає, що Моше боїться Всемогутнього.
– Отже ти, виявляється, герой? – стомлено процідив Степан. – Не знав, не знав…
– Всевишнього не треба боятись, – уточнив Мошка, – потрібно боятись лише не образити Його. Навіть ненавмисно скривдити чимось. Навіть думкою, негідною Його неосяжної милості.
Юнакові здалося, що при цьому в голосі єврея пролунали зовсім недоречні радісні нотки, тож одразу спитав:
– Що ж це тебе так звеселило? Ти, часом, не наді мною смієшся?..
– Моше тішиться тим, що молодий панич все-таки більше прагне до життя, ніж до могили. Навмисно обраний людиною шлях у небуття ображає Адоная, зате шлях до життя – веселить. Шлях до життя – то є дуже добре: адже молодий панич неодмінно одужає.
– Знов ти за своє?!
– Але ж то є правда.
– Ти все-таки або відьмак, або не знаєш майбутнього, помру я чи…
– Моше не знає майбутнього, проте очі Моше можуть бачити печатку Всемогутнього, якою позначений молодий панич…
– Брешеш, свиното!..
– Так палко виявляють почуття лише живі, а не мерці. Отже, молодий панич житиме.
– Ні, – юнак знов знітився. – Краще вже померти, ніж отак страждати.
– Молодий панич не здатен сказати правду навіть собі самому…
– Що-о-о?! То я, по-твоєму, брехун? – Степан спідлоба позирнув на єврея. Але Мошка мав цілковито серйозний вигляд, у його сірих очах не було найменшого натяку на презирство… або на кепкування.
– Моше переконався, що молодий панич прагне зовсім інших речей – не тих, про які говорить. Доля молодого панича – жити, щоб здійснити волю Всемогутнього, а не лежати в холодній могилі. Це дуже-дуже радісна новина для Моше.
– А я кажу: краще удавитись або зарізатись…
– Нічого в молодого панича не вийде.
– А як раптом?..
– Гаразд, перевіримо.
Мошка підвівся, легкою ходою вийшов до сусідньої кімнати й за декілька хвилин повернувся з довгою міцною мотузкою у лівій руці та з ножем у правій. Кинув принесене на ліжко поруч із Степаном.
– Нехай молодий панич робить, як вважає за потрібне. А Моше навіть заважати не стане.
– Невже?..
– Моше присягається, що не заважатиме!
– Нізащо?
– Нізащо!
– Чим заприсягнешся?
– Святим престолом Всемогутнього, на який Він сідає і в день суду, і в день радощів.
– Гаразд.
Не зводячи очей з підступного єврея, котрий справді здавався абсолютно байдужим, Степан спочатку взяв ножа. Мошка не реагував. Степан перевірив, чи добре ніж заточений (лезо було гостре, як коса дбайливого селянина), повертів його так і сяк, відклав на ліжко. Далі руки потягнулися до мотузки, юнак випробував її на міцність, намотав на руку, щоб дізнатися приблизну довжину. Має вистачити, щоби…
А може, це все ж таки хитромудре випробування?! Не інакше…
Степан спідлоба позирнув на єврея. Незворушний Мошка спокійнісінько сидів на ліжку й зосереджено розглядав кінчики пальців, щось бубонячи собі під ніс. Степан узяв обидва знаряддя самогубства одночасно… але наступної ж миті вони впали на підлогу.
– Мошка, Мошка, свиняча твоя пика, – мовив юнак розчаровано, – ти маєш рацію: я настільки слабкодухий, що не можу наважитись на останній крок.
На «свинячу пику» єврей анітрохи не образився. Він миттєво заштовхнув ногою і мотузку, й ножа під ліжко та радісно констатував:
– Ну от, Моше не помилився!
– Навіщо кидати речі на підлогу? Чому б загалом не прибрати їх звідси?
– Нехай будуть під ліжком, аби молодий панич удень і вночі міг пам'ятати про найбільший відчай свого життя, який щойно поборов.
– Жидівська твоя душа!.. Що ти знаєш про відчай?.. – сумно зітхнув Степан.
– Нехай молодий панич не сумнівається: багато чого.
– Та ну!
– Авжеж.
– Либонь, найбільший відчай тобі довелось пережити, коли хтось відкопав твої червінці, надійно приховані на чорний день, – криво всміхнувся юнак.
– Молодий панич помиляється, – майже рівним голосом відповів Мошка. – Втрачаючи гроші, Моше ніколи не втрачав заразом і голови. А от коли селяни втопили молоду дружину Моше – а вона вже п'ять місяців носила під серцем нашу першу і єдину дитину…
– Що-о-о?!
Степан аж похолов від несподіванки… але головним чином від того, яким тоном Мошка розповідав про це! Хіба може людина при здоровому глузді так спокійно…
– Ой-вей, молодий паничу, то дуже, дуже давня історія. Одній селянці примарилось, нібито вночі хтось заподіяв лихе її корові, в якої на ранок зникло молоко. Потім те саме сталося в іншої селянки, потім у третьої. Почали шукати відьму – знайшли Мар'ям, молоду дружину Моше, скрутили руки й ноги, пов'язали на шию намисто з трьох великих каменів та й кинули до річки. І все…
– То відьмак не ти, а… твоя жінка? – здивувався Степан.
– Хіба молодий панич вірить у сказане ним? – спитав у відповідь єврей. Юнак тільки очі опустив долу… невідомо чому. Справді, це ж усього лише жалюгідний, підступний юда, котрий свавільно полонив його, посилаючись на батьківський наказ, завіз бозна в які землі… – а як перевіриш його слова?!
Між тим, не зводячи зі Степана пронизливих сірих очей, Мошка зневажливо посміхнувся й мовив:
– Вейз мір! Моше тепер зрозумів, що молодий панич зовсім необізнаний на народних прикметах щодо відьом.
– Які там іще прикмети?..
– Якби ж Мар'ям була відьмою, вона б не потонула, а плавала би навіть з камінням на шиї… Принаймні так стверджували селяни.