Уже тепер в молодого панича багато грошей, а завдяки старанням надійних купців буде ще не в одну тисячу разів більше. Багато-багато золота в нього буде – ой-вей, нехай молодий панич вже якось повірить старому нащадку Абрахама!.. А може, й не повірить, але тоді просто зачекає й сам пересвідчиться в усьому.
– А що ти собі урвав від нашого багатства? – поцікавився Степан.
– Не урвав, а взяв виручку за клопоти.
– Ну, ще б пак… Жид свого ніколи не впустить!
– Молодий панич тим не задоволений? – скоромовкою спитав єврей.
– Ні, чому ж… – юнак знизав плечима. – Навпаки: все стало на свої місця! Тільки…
– Про що бажає дізнатись молодий панич?
– Куди ти дів нажиті на нашому нещасті гроші? Либонь, прилаштував іще вигідніше, ніж батькове золото…
– Так-так, значно вигідніше! – погодився єврей.
– Ну, то куди ж?
– У молодого панича.
– Тобто?!
– На виручені гроші я придбав бричку та коней. За них ми жили весь цей час, купували їжу та питво, сплачували подорожні. На них Моше купив оцей дім.
– І ти називаєш це вигідним вкладанням?.. – Степан геть нічого не розумів.
– Звісно, що так.
– Але чому?..
– В Моше все одно немає сім'ї, про яку він мусить піклуватись. Тому Моше із задоволенням взяв під свою опіку молодого панича.
– Ти що, хочеш, щоб жид став рідним батьком козацькому сину, нащадку славного роду Раковичів?! – Степану було зовсім невесело, та він був готовий розреготатись просто в обличчя старому.
– Моше зовсім не збирається замінити молодому паничеві рідного батька. Але наставником та опікуном молодого панича бути може.
– Пхе! Ну й фантазії в тебе…
– Час доведе, що Моше не збрехав: один бездітний купець готовий продати свою частку в прибутках Ост-Індської компанії, а про надійного управителя Моше завчасно подбав! Тож років через десять молодий панич матиме стільки золота, скільки деяким правителям тутешніх країн не снилося. Але не на майбутньому багатстві має зосереджуватись увага молодого панича, а на оволодінні таємним знанням. Бо тільки якщо гроші підмуровані неосяжним знанням – тільки тоді вони дають незбориму могутність. Отож Моше із задоволенням поділиться з молодим паничем усіма своїми знаннями.
– Отже, старий йолопе, ти хочеш зробити з мене вченого жида?!
– Ні. Але оскільки великий ребе Арі дозволив навчати кабали усіх охочих, Моше хотів би заохотити до цих занять молодого панича.
– Ніяк не можу зрозуміти: навіщо це тобі?! Вибери якогось свого… якогось молодого жида та й навчай собі на здоров'я! До чого тут я?..
– Ні-ні, не так. Моше завжди хотів, щоб у нього був такий незвичайний учень, котрого ні в кого іншого немає. І от Всемогутній милостиво послав Моше учня-гоя: хто іще може похизуватись таким?!
Тут Степан відчув, що на сьогодні занадто втомився. Тепер уже ні райдужні перспективи стати надзаможною людиною, ані обіцянки незмірної могутності внаслідок опанування таємним знанням його не цікавили. З невидимих сердечних ран, які все ще остаточно не загоїлись, линули й линули виснажливі спогади про страшну загибель коханої Гелени, про сумну долю батька, про підле зрадництво Івана Богдановича, про програну шведами й козаками війну і про власну негідну поведінку під час битви… Тож Степан впав на ліжко і махнув на єврея рукою: мовляв, замовкни й заберись куди подалі.
– Молодий панич не бажає слухати Моше?..
– Залиш мене на самоті, – тихенько попросив юнак.
– Молодий панич зовсім не бажає слухати Моше або не бажає слухати тільки зараз?..
– Йди геть, – стомлено прошепотів Степан.
– А може, все-таки…
– Не намагайся спокусити мою чесну християнську душу своїми хитромудрими жидівськими витівками, клятий юдо.
– Гаразд. Не зараз. Потім…
Рипнули двері, й усе в домі стихло, тільки з двору долинав ледь чутний гамір міської вулиці. Не скидаючи чобіт, Степан заповз на ліжко попід саму стінку й забувся важким безбарвним сном.
Глава 7
Сьоме Небо
У кімнаті запала тиша, тільки дрова у каміні час від часу потріскували. Нарешті Пауль наважився мовити:
– Ваша милосте…
– Що?
– Дозвольте ще запитання…
– Навіщо питати дозволу замість того, щоб одразу перейти до діла! – граф знизав плечима. – Ми вже, здається, декілька годин розмовляємо. За твоїми мірками то є ціла вічність.
І принц посміхнувся – в цілому поблажливо, але все ж трішечки глузливо.
– Нехай Ваша милість вибачать мене за те, що відволікаю дорогоцінну увагу…
– Пусте, пусте! – Великий Магістр поблажливо кивнув. – Спати зовсім не хочеться, попереду решта ночі, то що ж нам іще лишається, крім довірчої бесіди?
– Ваша милість дуже прихильно поставились до мене…
– Облиш, – перервав Пауля принц, – краще принеси попити: від довгої бесіди у горлянці все пошерхло.
Юнак миттю зірвався з місця, приніс із сусідньої кімнати наповнену поталою водою високу кришталеву карафу на срібній таці, налив по вінця срібну чашу й подав співбесідникові з шанобливим уклоном.
– Ну, то про що ж ти хотів спитати, але так і не наважився?
– Слово честі, не знаю, як Ваша милість поставиться до такого… такого…
– Нумо, хробачок, давай, годі вагатися!
– Мені здається, Ваша милосте… це може здатись Вашій милості…
– Ну?!
– …не надто розумним.
– Отакої!
Граф обернувся й присунувся до юнака якомога ближче, чекаючи на продовження. Та Пауль розгублено мовчав.
– Ти ще зовсім юний, мій хробачок, але мушу віддати тобі належне – не без внутрішнього нахабства та самовпевненості.
Пауль проковтнув слину, але продовжував мовчати.
– Отже, з твоїх слів виходить, що ти можеш запитати про щось таке, на що навіть сам Великий Магістр, засновник такої високоповажної ложі, як наша, не зможе дати тобі відповідь? Так, чи що?..
Юнак зашарівся, остаточно засмутився і навіть розгублено захлюпав носом, а принц сміявся довго й весело, немовби скинув з плечей незліченну кількість прожитих століть.
– Ну, хробачок, ти мене дійсно насмішив! Нечасто, справді нечасто доводиться мені веселитись так щиро й безтурботно…
– Я… Я дуже втішаюся тим… що Ваша милість тішаться з моїх слів… – вичавив нарешті Пауль.
– Та кажи вже нарешті, про що хотів довідатись! – весело гукнув граф.
– Ваша милосте, скажіть, якщо буде на те Ваша воля: а що робити учневі з таємним знанням, яке він дістає від свого Вчителя? Особливо якщо це не простий вчитель, а Великий Вчитель…
– Що-о-о?! Як?..
Було у цьому скрикуванні щось таке, від чого Пауль розправив плечі та, дивлячись графові у вічі, повторив твердо:
– Що належить учневі робити із необмеженим таємним знанням, яке він дістає під час навчання?
Теплий плед сковзнув убік. Великий Магістр зіпнувся на ноги з юнацькою легкістю й навис над Паулем, немов струнка сосна над маленьким пеньочком. Юнак навіть не встиг здивуватися легкості рухів, яку не варто було очікувати від тисячолітнього старця (а якщо принц особисто бесідував на рівних з Ісусом Христом, він мусив прожити щонайменше вісімнадцять віків!), як граф заговорив скоромовкою:
– А знаєш, юначе, ти не такий вже телепень, яким здаєшся на перший погляд! Запевняю, далеко не кожному підмайстрові подібне спадає на думку, далеко не кожному… Дійсно, коли твій Вчитель у змозі передати тобі безмежне знання – що з ним робити?! Передати великі, величезні… по-справжньому неосяжні знання… Та-а-ак!..
Примруживши ліве око, немовби прицілюючись, принц міряв Пауля рухливим поглядом правого ока від маківки до п'ят, при цьому обличчя Великого Магістра осяяла м'яка приязна посмішка, а пальці лівої руки немовби шукали біля куточка рота вуса… хоча, наскільки було відомо юнакові, принц завжди ретельно голив обличчя. Нарешті граф виніс вирок:
– Ти далеко не телепень, о ні… Одна з найважливіших якостей справжнього мислителя, причому притаманна далеко не кожному смертному – це вміння задавати потрібні запитання у потрібний час. Зверни увагу: не просто будь-які запитання, а саме потрібні. І не просто будь-коли, а у доречний саме для них час…
Великий Магістр витримав таку довгу паузу, що Пауль від напруги майже припинив дихати, тоді проговорив скоромовкою:
– Отже, юначе, якщо ти тільки не втратиш хисту до оволодіння таємним знанням, то маєш змогу злетіти високо, дуже високо!
Далі принц загадково всміхнувся, кивнув юнакові, повернувся на своє місце і вже рівним спокійним голосом продовжив:
– Ось що відповім тобі: учень на те й перебуває в учнівстві, щоб наполегливою щоденною, щомиттєвою працею над собою розвинути розумові здібності до того стану, коли зможе осягнути навіть Велику Істину, а не лише окремі її часточки. Для будь-якого Вчителя найважливішим, найрадіснішим моментом у житті стає мить, коли ввірені його опіці учні… ба навіть котрийсь один із них стає здатним осягнути й засвоїти Велику Істину. Бо означає це, юний мій друже, що вчитель відбувся саме як Учитель Істини. А отже, коли настане його час відійти у вічність, справа його не загине.
Пауль відзначив подумки, що Великий Магістр уперше звернувся до нього зі словами «юний мій друже» замість давно звичного «хробачок». Це здалось юнакові добрим знаком, тож він наважився на ще одне запитання:
– Ваша милосте…
– Що, юний мій друже?
Зрадівши ще більше, Пауль мовив:
– А Ваша милість теж колись потішили отак свого Вчителя, коли… ну-у-у… коли одного разу виявили здатність осягнути Велику Істину?
Цієї миті Паулю чомусь здалося, що високоповажний співбесідник зовсім не слухає його, а перебуває десь дуже далеко-далеко, може, навіть в інших місцях і часах…
Попри сподівання на скору відповідь, граф довго мовчав, нарешті мовив:
– Ти не повіриш, юний мій друже, але мушу тебе розчарувати: хоча колишній Вчитель дуже пишався мною, проте на це я так і не спромігся.
– Як це?! – сторопів Пауль.
– Що ж, так теж буває, причому значно частіше, ніж здається на перший погляд, – знизав плечима принц.
Діставшись серцевини смолистого поліна, полум'я в каміні на мить спалахнуло дуже яскраво, осяявши гладко-біле, немов маска, обличчя графа. Цієї миті Паулю чомусь здалося, що високоповажний співбесідник зовсім не слухає його, а перебуває десь дуже далеко-далеко, може, навіть в інших місцях і часах…
Тим не менш, юнак наважився продовжити:
– То ваш вчитель… він що, не був Великим Вчителем? – Але одразу поспішив пом'якшити можливу образу: – Тобто я хотів сказати, що коли він не зумів виховати…
– Облиш, юний мій друже, не виправдовуйся, – зупинив Пауля принц, – я розумію, що лихих намірів у твоєму серці та словах немає. Ти не хотів образити ні мене, ані світлу пам'ять мого Вчителя.
– Саме так, Ваша милосте! Але ж…
– Ні-ні, мій Вчитель таки був по-справжньому Великим хоч би з однієї причини: він ніколи серйозно не розраховував, що я піду проторованим ним шляхом, підхопивши всі запропоновані його школою знання. Він від початку знав, що рано чи пізно мій шлях розійдеться з його шляхом.
– І тим не менш… – Пауль розгублено замовк, бо все це просто не вкладалося в голові. Чи можливе таке, щоб не хто інший, як сам Великий Магістр, чогось там не знав або не зміг здолати якусь науку?!
– Тебе дивує, юний мій друже, чому попри це розуміння мій Вчитель усе-таки взявся навчати мене?
– Так, Ваша милосте…
Граф примружив очі, сухо всміхнувся й мовив загадково:
– Справді, був час, коли я теж не розумів поведінки свого Вчителя. Але… – Великий Магістр знов посміхнувся. – Але, юний мій друже, найбільшим виявом земної величі, найтитанічнішим подвигом людського духу стає момент, коли людина розуміє, що мусить поступитися своїми мізерними інтересами Божій волі.
– Ваша милосте!..
– Так. Мій Вчитель знав, що я неодмінно піду іншим шляхом – але на те була воля не його, а Всевишнього. Тому, юний мій друже, істинна велич мого Наставника полягає в тому, що він виконав не свою людську забаганку, але волю Божу. А на таку самопожертву, погодься, піде далеко, далеко не кожен…
Поза часом і простором
Навколишній спокій буквально гіпнотизував, підхоплював людську душу на невидимі духмяні хвилі й зовсім непомітно заколисував. І скільки Степан не прогулювався Долиною Тисячі Зірок, все одно не міг опиратися її гіпнотичному впливу. Тож незважаючи навіть на безпосередню присутність самого Ісуса, він рано чи пізно втрачав орієнтацію, і тоді неслухняні ноги несли його просвітлене тіло разом з душею у відомому лише їм (тобто неслухняним ногам) напрямі.
Втім, Христос анітрохи не ображався на нього за це. Щоразу виявляючи більш ніж янгольське терпіння, Син Божий припиняв говорити і спокійно чекав, коли ж Степан оговтається, озирнеться навкруги і почне шукати свого Господа. Максимум, на що був здатен Ісус, – це випустити просто з-під Степанових ніг зграйку тріскотливих зелених коників або ж послати до нього біленьке ягнятко, котре тоненьким беканням повертало мрійника до тями.
Точнісінько так сталося й зараз. Ноги самі понесли Степана до вкритих рясним цвітом вишень. Серце одразу тужливо защемило, бо за білосніжним кипінням садочка вже примарились йому контури великого старого будинку, у розкритому навстіж віконці якого промайнув милий серцю дівочий профіль… Та несподівано дорогу загородило вгодоване вайлувате левенятко, що зовсім по-котячому муркотіло й терлося об ноги.
– Пробачте, Ребе! – запрокинувши голову, гукнув Степан у безкрайню небосинь, потім озирнувся й широкими кроками попрямував за левенятком, яке спокійно трусило до ніжно-сонного струмочка, що дзюркотів у вкритій сизим серпанком лощині. Там, де потік вигинався широким закрутом, у тіні розлогої смоківниці на нього очікував Христос. Степан попрямував до Ісуса, котрий стояв, спершись спиною на величезний замшілий камінь.
Левенятко ж дременуло собі до виводку сіреньких пухнастих кроликів й заходилось борсатися з ними, уривчасто рикаючи та смикаючи за довгі вушка то одного, то іншого. Кролики верещали від задоволення і у свою чергу стрибали через спину товариша по забавках. Хвилин за п'ять до них приєдналась юна лань, потім з ожинових кущів вистрибнув однолітній вовк, котрий ще більше пожвавив метушню молодняка…
– Скільки разів бачив таке, а все ніяк не звикну, – чесно зізнався Степан, нарешті діставшись каменя.
– Що ж, чоловіче, Я тебе розумію, – відгукнувся Ісус. – Не тільки ти – ніхто з людей не бачив такого аж від шостого дня світотворення. Але що поробиш: надто вже милий Моєму серцю лагідний мир, який колись таки запанує на багатостраждальній землі. Тому й полюбляю Я саме це місце понад усі інші місця в усі інші часи історії… До речі, ти не заперечуєш, що ми й цього разу прогулюємось саме тут?
– Ну що Ви, Ребе, як би я насмілився заперечувати Вам?! Звісно, зовсім не проти… – Степан усім тілом подався до Христа, але несподівано завмер. Ісус розслабленим повільним рухом поправляв ремінчик, що утримував на голові широку світло-блакитну хустину, а жест цей завжди свідчив про якісь Його вагання. Відтак Степан спробував якомога непомітніше змінити тему:
– Авжеж, шкода, що Любов і досі не запанувала у світі. Та варто Вам, Ребе, тільки забажати… варто ще наполегливіше докластися до цього…
Досі Христос стояв майже спиною до співбесідника, але наступної ж миті опинився прямо перед Степаном, лицем до лиця. Від Його світло-карих очей, від божественно-чистого обличчя невимовної краси віяло холодним внутрішнім спокоєм… й водночас божественне це обличчя всміхалось кожною порою шкіри настільки жваво й весело, що Степан швидко відвів погляд убік, не витримавши такої суперечливої «суміші».
– Ти мусиш розуміти, чоловіче: про час, коли вселенський мир обійме й заколише людський світ, невідомо навіть Мені…
У голосі Христа не було й натяку на докір, проте Степанові чомусь зробилось дуже соромно. Наступної ж миті він зрозумів, чому саме: продірявленими долонями Ісус розсунув на своїх грудях складки блакитного хітона, й звідти сяйнуло гаряче, нестерпно-яскраве для людських очей світло. Степан рвучко відвернувся й затулив рукою обличчя, щоб сяяння найчистішого божественного світу ненароком не спопелило його грішну душу, та все одно крізь міцно притиснуті до очей пальці бачив дивні переплетіння райдужних хвиль, кіл та ліній.