– А-а-а, точно… Щось пригадую, – погодився Степан. – Просто це я знав колись давно, дуже давно… Тепер же воно не має для мене значення.
– Так от, вагітну Мар'ям втопили, а молоко в корів продовжувало зникати. Це припинилось, лише коли втопили ще трьох жінок з того самого селища. Простих селянок тобто, – бо всі наші повтікали до лісу і там переховувались. Тож нехай буде благословенною добра пам'ять Мар'ям – її провини у зникненні молока не було.
Степан відвів очі убік. Мимоволі йому зробилось ніяково… і соромно… Але ж не стане він вибачатись перед жалюгідним нащадком христопродавців! Ще чого… «Кров його на нас і на дітях наших…» От нехай і не скиглять з приводу такої своєї нібито несправедливої долі!
Але зовсім промовчати юнак не міг, тому спитав:
– А де ж був ти сам? Чом не захистив свою Мар'ям? Либонь, перелякався й разом з іншими жидами сховався у лісі, полохливий ти шкурник…
– Моше не злякався, ні. Просто на той час перебував надто далеко – батько молодого панича якраз відіслав Моше у справах.
– Мій батько?
– Так. Мар'ям лишилася вдома сама, за неї нікому було вступитись.
Степан зніяковів ще більше, але не знайшов гідних почутого слів, крім непевного вигуку:
– Ну-у-у…
Єврей лише кивнув у відповідь, але швидше власним думкам, а не Степановому «нуканню».
– От тоді справді було кепсько. І саме тоді Моше справді хотів померти, бо більш за все прагнув потрапити до своєї Мар'ям та нашого ненародженого сина. А молодий панич чомусь вважає, буцімто для Моше найбільша втрата у житті – це гроші…
– Так усі вважають, – спробував виправдатися Степан.
– Між іншим, наші благословенні мудреці кажуть: «Якщо прагнеш істинної величі, то мусиш день і ніч просиджувати над книжками, а не торгувати у крамниці». Важливо, аби життя було наповнене мудрістю, а тоді гроші самі до рук прийдуть! Молодий панич ще надто молодий, аби зрозуміти це…
– Та все я розумію, все, – Степан відійшов до протилежної стіни і став довкола неї, тільки б ненароком не глянути єврею у вічі.
– Так-так, молодий панич, звісно, все розуміє. Крім одного: що Моше та інші нащадки благословенних довіку Абрахама, Іцхака та Якова-Ізраїля – зовсім не страхітливі демони, а теж люди, як, приміром, молодий панич та інші гої.
Юнак міцно замружився, але промовчав, бозна-чому проковтнувши образу недостойної істоти, яка мала за честь піклуватися про нього. Так, дивна річ: раптом єврей… перестав здаватися надто вже огидним, як звик думати про нього Степан!..
Але натомість поведінка Мошки стала для юнака ще загадковішою. Навіщо все-таки він порятував Степана, з якої ласки так довго опікувався ним, лікував, годував? Невже тільки тому, що Степанів дід колись врятував Моткового батька?! Ні-ні, так не буває, тим паче між євреєм та чесним християнином… Не може такого бути!
– Моше також має людське серце з плоті, в його жилах тече така сама гаряча червона кров, як і в молодого панича, – продовжував між тим єврей. – І Моше так само сприймає біль втрати. Бо розлучившись зі своєю Мар'ям, Моше ніколи більш не одружувався.
– Чому ж ти все-таки не шубовснув у воду слідом за дружиною?
– Вейз мір, попервах Моше дуже-дуже хотілося зробити це! Молодий панич і не знає, як хотілося…
– Знаю, – буркнув Степан.
– Ні! Проте потоплення стало би найбільшою, найжахливішою помилкою у житті. Гам зе ле тов – Моше стримався. І добре, що так!
– Чом ти такий впевнений, що справді вчинив добре? – спитав юнак доволі прохолодно: все-таки його дратувала спесива самовпевненість єврея.
– Бо Всемогутній Га-Шем справедливо вважає тих, котрі вбивають себе, недостойними перебування в Шехіні.
– Як… Що ти сказав? – юнак анічогісінько не зрозумів у цих загадках. – Повтори-но знов, мудрагелю.
– Доступною молодому паничеві мовою можна сказати так: Всевишній не потерпить під своїм покровом самогубців, а вони нізащо не витримають сяяння слави Всемогутнього, тому не потрапляють під Його чистий покров.
Юнак кивнув. Але Мошка по інерції продовжував говорити – а сказав він те, від чого Степанові очі потихеньку полізли на лоба:
– І добре, що не тільки сам Га-Шем милостиво пояснив це ображеному на злу долю Моше, але що сам Моше також дістав підтвердження й від своєї дружини Мар'ям, і від нашого ненародженого сина. Так, то є дуже-дуже добре…
Кілька хвилин юнак жалюгідно тремтів, кліпав очима, мовчки відкривав і закривав рота, перш ніж зміг видушити з себе розгублене:
– Я-а-а-а… Я-а-а-а… Я-а-а-ак?! Як ти сказав?!
Правду кажучи, він було подумав, що, згадавши пережиту трагедію, єврей, раптом збожеволів, не інакше. Втім, Мошка відповідав абсолютно спокійно і, що найдавніше, з непохитною впевненістю:
– Моше піднявся до найвищих сфірот, де зустрівся зі своєю коханою Мар'ям та нашим ненародженим сином. Тож Мар'ям підтвердила за них обох, за себе й за сина: якби після її загибелі Моше не втримався і втопився слідом, він би став на шлях занепаду, тоді як їхні невинні душі, навпаки, перебувають на стежинці сходження. Рухаючись у протилежних напрямах, в іншому світі душі Моше, Мар'ям і нашого сина ніколи б не зустрілися. А так… Моше лишилось тільки діждатися свого часу – Мар'ям і син очікуватимуть на нього в одному з вищих світів, щоб разом іти до престолу Всемогутнього.
– Що ти верзеш?! – схопився за голову бідолашний Степан. – Це ж богохульство!!!
«Хоча чого іще, крім богохульства, можна очікувати від нащадка христопродавців, які самі ж накликали на свої голови Божу кару?!» – раптом подумав ошелешений юнак. У той же час таємничий внутрішній голос тихесенько нашіптував Степанові: «Прислухайся до нього, прислухайся уважно! Може, ти дожив до цього дня лиш затим, щоб несподівано дістати надію зараз! Саме зараз – коли вже остаточно втратив її?! Чого тільки не трапляється у цім дивнім світі!..»
– У чому, на думку молодого панича, полягає богохульство? – перепитав незворушний Мошка.
– Ти розмовляв із мертвими!
– Хіба ж?..
– Не бреши, хитрий юдо, це твої слова!
– Хіба молодому паничеві невідомо, що людська душа не помирає разом із тілом, а підноситься у вищі світи? Ті, хто за порогом цього світу, зовсім не мертві…
– Так, але…
Степан затнувся, бо не знав напевно, як краще заперечити євреєві.
Можна було презирливо кинути йому в обличчя тираду про те, що Бог давно вже відвернувся від юдеїв, і після підлого вбивства Христа всі вони, від найменшої малечі до старезного дідугана, недостойні навіть розпечені сковорідки у пеклі разом з чортами лизати.
Можна було процідити крізь зуби, що єврейський божок – це гаманець із червінцями, а тому після смерті вони відправляються не на небо, а до компанії свого «святого» – Юди Іскаріота.
Можна було…
Так, багато чого можна було би сказати, та одне-єдине юнак розумів твердо: не може душа загиблого єврея йти до Божого престолу! Адже це суперечило абсолютно всьому, що знав Степан, чого навчали в академії та що говорили всі його знайомі.
Втім, поки юнак підшукував підходящі слова, Мошка несподівано запропонував:
– А що сказав би молодий панич, якби Моше допоміг йому пересвідчитись у тому, що все ним почуте – правда?
– Тобто?.. – Степана настільки спантеличили попередні зізнання єврея, що тепер він навіть не мав сили обуритися по-справжньому.
– Правда все, що Моше казав про вищі світи та людські душі, котрі перебувають там, як душі Мар'ям та нашого ненародженого сина.
– То ти все ж таки чаклун?
– Вейз мір! То не є чаклунство, то є світле Божественне знання.
– Людина не може того знати…
– Ті, хто практикує кабалу, – вони можуть.
– Що-о-о?!
Тільки-но Мошка згадав кабалу, як жива Степанова уява одразу намалювала щось середнє між жахливим відьомським шабашем та людським жертвоприношенням. І його бідолашний батько пригрів коло себе отаку-от жахливу зміюку!.. Та цей Мошка… він же сам справжнісінький дідько! Годі й дивуватись, що батькові дні скінчилися десь у московському казематі. Боже ж мій…
– Ті, які мандрують у вищі світи, перебуваючи у вищому духовному стані, вони знають: немає живого та мертвого – є душі в людських тілах і душа у вищих світах; немає минулого, теперішнього та майбутнього – є лише п'ять світів, що відділяють людину від престолу, на якому сидить Га-Шем. То чом би двом або трьом люблячим душам не зустрітися в одному з вищих світів?
Мошка говорив надто спокійно та розмірено, без жодної тіні хвилювання або слабкості, що зазвичай супроводжують брехню. І все ж таки Степан ну ніяк не міг повірити єврею! Не міг – і край!!!
– Вищий світ – це небо, рай. А нижчий – пекло. Окрім них нема нічого, анічогісінько! – юнак вирішив не здаватися нізащо.
– Вищі світи – це Асія, Єцира, Брія, Ацилут, Адам Кадмон. А далі – світ Безкінечності, або ж сам Всемогутній, благословенне святе ім'я Його.
– Боже, Ти чуєш це – чом же не скараєш нечестивця?! – скрикнув Степан у розпачі.
– Запевняю молодого панича: Га-Шем слухає нашу вчену бесіду дуже-дуже уважно, – посміхнувся Мошка. Побачивши ту безневинну посмішку, Степан відчув, що абсолютно програв суперечку, тому лиш знесилено мовив:
– І як ти тільки не боїшся говорити мені подібні речі!..
– А чому Моше мусить боятися?
– Бо кабала – то ваша велика жидівська таїна, от чому!
Єврей лише всміхнувся:
– Вейз мір, то справді велика таїна… Але для тих лише, хто не бажає проникнути під її покрови.
– Тобто?..
– Близько півтора століття тому великий ребе Арі сказав: віднині таємне знання стане відкритим для кожного, хто не полінується подолати цю мудрість. Молодий панич здатен на це, тож Моше вказує йому гідний шлях.
У Степанових очах застигло німе питання, тож Мошка повів далі:
– Всемогутній Га-Шем допустив, щоб серце молодого панича було розбите…
– Брешеш: люди розбили моє серце, а не твій жидівський божок.
– Розбили серце і справді люди, та якщо не буде на те волі Всемогутнього, жоден волосок не впаде з голови молодого панича! Що вже казати про людське серце…
Степан змушений був промовчати.
– Отож, Га-Шем допустив, щоб серце молодого панича було розбите, та біда в іншому: молодий панич так і не зрозумів, чому Га-Шем допустив таке!.. Хоча це свідчить про велику любов Всемогутнього до молодого панича…
– Нічого собі – «любов»!..
Юнак не зумів втриматись від сповнених болю зітхань.
– Лише впавши у прірву відчаю та розбившись об її кам'янисте дно, можна прагнути таємного знання: адже тільки воно дасть можливість зцілити кровоточиві рани на розбитому серці!.. Тільки таємне знання й ніщо інше. Оволодівши ним, молодий панич дістане змогу вільно подорожувати між усіма вищими світами, зазирати у минуле та в майбутнє… і навіть наближатись до трону самого Адоная, що стоїть на хмарах істинної Слави та істинної Сили.
– Рани мого серця ніщо й ніколи не зцілить, – Степан безнадійно махнув рукою.
Заперечуючи, Мошка замотав головою, немов кінь, що відганяв причепливих мух:
– Милість Всевишнього та Його знання – кращих ліків молодому паничеві не потрібно! Рани на тілі вже майже загоїлись. З ранами у душі, звісно, гірше, але теж не так погано, як могло би бути. От молодий панич тільки-тільки хотів накласти на себе руки – а тепер і думати забув про удавку! Моше часом не помиляється?..
Юнак здригнувся, розчаровано зітхнув і безбарвним голосом підтвердив:
– Ти маєш рацію, свиняче вухо: я настільки слабкодухий, що навіть свою журбу за нареченою не можу втримати у серці…
– Ні-ні-ні, то не є слабкодухість. Це навпаки відродження сили духу – бо продовжувати жити, маючи на серці горе, значно важче, ніж померти від горя. Просто молодий панич вхопився за руку, яку Га-Шем простягнув до нього на саме дно прірви відчаю. Моше тільки допоміг молодому паничеві упіймати руку Всевишнього – а надалі все піде саме собою, згідно з волею Адоная.
Замислившись, Степан смикав себе за вуса, посилено тер підборіддя, заросле довгою м'якою щетиною – передвісницею майбутньої бороди. За словами єврея майоріло щось величезне… щось настільки величне, що юнак… просто боявся повірити в реальність почутого!
– Якщо тільки молодий панич побажає засвоїти таємне знання, Моше стане його наставником. Так, це потребуватиме багато часу – але куди молодому паничеві поспішати? Попереду в молодого панича довге життя – нехай благословить його Га-Шем!..
«Ну, ось ти й заробив благословіння жидівського бога, вітаю!» – всміхнувся подумки Степан. Але також зрозумів, що бодай в одному клятий єврей правий: якщо він такий слабкодухий, якщо не має сил негайно звести рахунки з життям – отже, попереду в нього і справді сіре безбарвне життя. Довге чи коротке, значення не має – але то буде життя без родини, без коханої, без друзів. Та на чужині.
Отже, мабуть, таки треба чимось заповнити сіру порожнечу майбуття! Бо якщо й надалі день за днем сидіти в цьому будиночку – це ж збожеволіти можна… Тож нічого кращого, ніж навчання таємної науки, просто не придумати! Тільки от проблема…
– А на що я житиму? Чиїм коштом? Невже твоїм?.. – раптом спитав Степан в єврея.
Той охоче пояснив:
– Батько молодого панича, пан сотник якось позаторік викликав Моше до себе і сказав, що передоручає йому вивезти з Украйни все своє багатство. Тобто не маєтність, а лише гроші…
– Чого це раптом?! – здивувався Степан.
– Бо хоча пан сотник всіляко намагався уникнути участі у майбутній війні, що невідворотно насувалась на Гетьманщину, Моше заздалегідь попередив його, що молодий панич рветься служити гетьману Мазепі, який вже повів переговори з королем Карлом…
– То що, ти наперед знав про це?! – Тепер здивування юнака стало просто безмірним.
– У вищих світах можна багато про що дізнатись, і Всемогутній милостиво дозволив Моше зазирнути одним оком у майбутнє.
– То як посмів ти, свиняча пика, не попередити мого батька про небезпеку?! Що ж ти за вірний радник, якщо промовчав, знаючи…
– Хіба ж пан сотник не намагався відмовити молодого панича найматись на гетьманську службу?
– Так, але…
Зненацька Степан подавився словами, бо згадав, як усе було… Немов живий, перед його внутрішнім поглядом намалювався покійний батько, котрий скорботно мовив: «Не думай, що я благословлю єдиного свого сина на авантюру, я просто не стану заперечувати. Бо він про це теж казав…» Безперечно, батько мав на увазі Мошку!
– Моше попередив пана сотника про все, – мовив між тим єврей. – Попередив, що молодий панич вже загорівся ідеєю найнятись до ясновельможного гетьмана Мазепи сердюком, що не відступиться від своїх намірів нізащо у світі. І що через це над усіма Раковичами нависне смертельна небезпека. Пан сотник вирішив: «Ну, нехай тоді помру тільки я один, а до братів моїх та до любого мого Степана нехай криваві руки московитів не дотягнуться. Що для цього потрібно?» Моше порадив якнайдорожче заставити всю маєтність, яку лише вдасться заставити, додати сюди всі коштовності й сотникові гроші, за виключенням необхідних для ведення господарства, а зібравши скарб докупи – вивезти подалі від Гетьманщини та вкласти у вигідну прибуткову справу.
Пан сотник схвалив цю пропозицію. Тоді Моше подбав про заставу маєтку, а потім вивіз довірений йому скарб до Голландії – як і було наказано. А тепер привіз сюди й молодого панича. Отже, завдяки мудрим завбачливим розпорядженням свого батька, молодий панич не мусить піклуватися про день сьогоднішній та день завтрашній, не думатиме про те, що їсти та що пити. Тепер молодому паничеві можна скільки завгодно займатися вивченням таємної науки!
– Але ж…
– Про все інше подбає Моше, котрий через своїх віддалених родичів дуже вигідно розмістив довірене його опіці панське золото, срібло й коштовності в надійних купців, що ведуть торгівлю індійськими тканинами, китайським та японським фарфором. А зараз, кажуть, з'явилась нова мода: чай – то є напій такий. З дуже-дуже далеких земель той чай завозять, а коштує він ой як недешево!..