До його чуйного вуха долетіло легке пофоркування мотора, скрип гальм. Прибув комендант табору — Білява Бестія. Не проспить, сучий син, побудки. Колесник всунув ноги в розтоптані опорки й сковзнув по драбинці вниз. Йому хотілося перехопити Бахмутова до шикування на ранкову перевірку.
Місце Бахмутова в іншому кінці барака, нижнє. Колесник підійшов і побачив, що Башка розплющив очі, дивиться на нього. Жива мумія… Значить, теж прокинувся, думає… Бахмутов показав головою на двері. Здогадався, чого прийшов лейтенант.
Смердюча від хлорки вбиральня — єдине місце, де можна, не привертаючи до себе уваги, поговорити віч-на-віч.
— Надумався? — запитав Башка, переступаючи поріг.
— Готовий, — відповів Колесник.
— Напарник?
— Ахмет.
Бахмутов кивнув головою задоволено.
— Так і думав. А погодиться?
— Не сумніваюся. Кореш мій перевірений.
Башка дістав з-за пазухи кисет, дав його Колесникові.
— На ось для початку. Поділите.
Колесник обережно стиснув пальцями кисет. Тютюн? Ні, шматочки, крихти. Хліб! Рот відразу ж наповнився слиною, їдкою, щипучою. Колесник проковтнув слину й жалібно, здивовано подививсь на людину-мумію.
— Ну, чого ти… — буркнув той невдоволено й відвернувся. — Сказав же — поділите на двох.
— Не візьму! — затряс головою Колесник, намагаючись засунути кисет за пазуху Бахмутова.
— Маніришся, лейтенанте? — із злістю зашипів Башка, відштовхуючи його. — Не грай на нервах!
— Я не можу… Я ще здоровий, а ви…
— Дурень. Тут не лише моє, — висохлі груди людини-мумії поривчасто здіймалися, дивні очі її стали вологими, блискучими. — Це — внески… Гадаєш, легко буде? Ще поголодуєте…
Він перевів подих і сказав спокійніше:
— Ахмет знає тільки тебе, ти — тільки мене. Зрозуміло? А зараз давай у барак. Виходь першим.
Увечері в тій же вбиральні Колесник поділив хліб з Ахметом, який без вагань погодився на втечу. В кисеті було дванадцять шматочків, завбільшки з половину сірникової коробки. Дванадцять в’язнів старанно й точно до міліметра відрізали їх від своїх мізерних пайок, внесли свій внесок. Колесник знав, на яку жертву пішли голодні, знеможені люди для того, щоб двоє з них осоромили Біляву Бестію й вирвались із проклятого табору на волю.
Він прийняв цю неоціненну жертву товаришів, але ніколи ще табірний хліб не здавався йому таким гірким.
7. РОЗМОВИ В ДОРОЗІ
В ніч, що виявилась останньою для нещасливого гітлерівського єфрейтора, Тарас зміг ще раз переконатися в силі й безстрашності людини, з якою так несподівано зв’язала його доля і яка з гордістю назвала себе сотенним УПА Богданом. Молодий сотник ніс дівчину на спині майже півкілометра, крокуючи так швидко, що охлялий Тарас ледве встигав за ним. Він зупинився, коли позаду пролунав паровозний гудок і поїзд рушив. Опустив на землю дівчину, яка тихо стогнала, відсапався і, взявши в Тараса гвинтівку, пальнув раптом з неї в небо. Відразу ж на постріл у різних місцях відгукнулись притихлі було собаки. Богдан прислухався й сказав:
— Сидіти тихо. Озиватись на мій голос. Не бійся, Олю, я — швидко…
Повернувся він через півгодини, привів селянина з конем, приніс торбу з хлібом. Дівчину посадили на коня, і їх маленький загін з мовчазним провідником попереду рушив у дорогу. Богдан на ходу ткнув у руку Тарасові великий, відламаний від буханця, шматок хліба.
— Тримай! А то не дотягнеш. Іти далеко.
Йшли мовчки, швидко. Біля якогось хутора сотник знову відлучився ненадовго й привів нового провідника з конем, а старого відпустив додому, щось шепнувши йому на прощання. Тарас недочув слів, але тон голосу був грізний, владний.
Новий провідник — по тому, як сердито погукував він на коня, можна було здогадатися, що з великою неохотою вирушив у цю нічну прогулянку — незабаром звернув у ліс, і їм довелося кілометрів зо п’ять пробиратися мокрою болотистою стежкою, раз у раз натикаючись на гілки чагарника.
Над ранок вийшли з лісу до села чи хутора. На околиці Богдан сам повів коня, наказавши провіднику й Тарасові чекати його. Повернувся сотник без дівчини, очевидно, залишив її в якійсь хаті, у своїх знайомих.
— Вуйку, — сказав він, передаючи коня господареві. Риба вміє говорити?
— Ні-і, — з короткою запинкою відповів дядько.
— То пам’ятайте, що ви — риба.
Дядько, як виявилось, був не позбавлений почуття гумору.
— Карась, скажімо, може бути? — запитав він з нарочито підкресленою серйозністю.
— А це вже ваша справа, вуйку, якою ви рибою будете себе вважати, — з погрозою вимовив Богдан. — Мені щоб риба.
— Тоді — карась, — покірно, з такою ж нарочитою серйозністю визначив селянин. — Скажімо, щука, то хлопське звання не дозволяє…
Тарас не витримав, хихикнув. Засміявся вслід за ним і сотник.
На цьому й розійшлися з провідником. Тарас крокував за Богданом, усміхаючись, думав про глибокий зміст сумного жарту селянина. Мужик, як і карась, усе витримає, повинен витримати — невибагливий і живучий! Перепадає йому від зубатої щуки, п’явки кров з нього ссуть, а все ж не переводиться карась і в пересохлому озері. Коли інша риба; не виключаючи й щуки, дохне, він зариється в намул і чекає кращих часів. Хитрий вуйко волиняк! Бравий сотник, може, навіть і не зрозумів, як він його підчепив своїм «карасем».
Видно, Богдан добре знав ці місця, бо йшов упевнено якоюсь стежкою. Небо на сході світлішало., Почали спускатися трав’янистим схилом і відразу опинилися в тумані.
— Плавати вмієш? — запитав сотник, не обертаючись.
Чорт смикнув Тараса за язик.
— Так я ж теж карась…
— Що-о? — сердито зиркнув на нього Богдан, але тут же зрозумів і розсміявся надзвичайно добродушно. — Ось тобі й псевдо. Будеш у мене в сотні Карасем. Звідки родом? Тільки не бреши! Східняк?
Тарас знав, що йому, так чи сяк, доведеться відповідати на такі запитання й давно вирішив розповісти Богданові правду, затаївши тільки партизанську лінію своєї біографії.
— Полтавської області.
— Українець?
— А хто ж іще?
— Справжній?
— Хіба бувають несправжні?
— Бувають… — неохоче й загадково промовив Богдан.
Розмова урвалася. Вони підійшли до річки. Тут туман був густіший. Тарас ледве розрізняв постать свого супутника. Майже біля самих ніг чувся тихий плескіт і дзюрчання води.
— Тут метрів зо тридцять… Не втопишся?
— А що, жаль буде? — Тарас почав, роздягатися.
— Трохи… Допоміг усе-таки мені. Хто його зна, як би воно повернуло…
Сотник замовк, стяг з ноги чобіт і раптом сказав якось по-хлоп’ячому весело, самовдоволено.
— А спритно ми з тобою цього германа впорали! Га? В один мент! Здоровий герман був… Єфрейтор!
— Не любиш німців? — ледь насмішкувато спитав хлопець.
— Ненавиджу! — з раптовим запалом, що аж вразив Тараса, вигукнув Богдан. — За що мені їх любити? Вони мого батька й брата вбили. Ні за що! Так їм захотілося, щляк би їх трафив! Це кабани дикі. Вони нас, українців, за людей не мають.
«Ти бач, до чого додумався бандерівський сотник, які америки відкриває…» — з посмішкою відзначив про себе Тарас. Він зрозумів раптом, що Богдан взагалі досить простодушний сільський хлопець і, треба думати, не зовсім добре розбирається в тому, що відбувається навколо нього. Але гітлерівців він, очевидно, ненавидів щиро. Це було на руку Тарасові.
Зв’язали у вузли одяг, попливли. Вода здалася Тарасові теплою, та все ж пливти в тумані було страшнувато. Богдан десь поруч, невидимий, з силою загрібав вільною рукою, голосно бив по воді ногами, пирхав, стогнав, спльовував. Один раз скрикнув злякано.
— Гей, ти! Живий?
— Куди я подінуся… — ліниво відповів Тарас. Він плив легко, без сплеску, тішачись несподіваним купанням.
На тому березі туман стелився низько, по коліна. Велика, широка долина була мовби вкрита легесеньким, пухнастим снігом. На порожевілому небі м’якою хвилястою лінією вимальовувався недалекий ліс.
— Файно! — стрибаючи на, одній нозі й намагаючись попасти другою В холошу, якось по дитячому радісно сказав Богдан. — Правда? Люблю таке життя… — несподівано запитав, скоса позираючи на Тараса: — Слухай, ти справді злодій?
— Еге! — з невинним виглядом підтвердив Тарас. — Я коней краду й продаю циганам. Буває, й банк пограбую. Але це коли мене запрошують до Америки. Там банки багаті.
Богдан аж рота роззявив від подиву, але, почувши про банки й Америку, зрозумів, що хлопець одверто насміхається з нього Це йому не сподобалось. Насупився, запитав суворо:
— А за що в тюрмі сидів?
— Е-е… — зневажливо махнув рукою хлопець. — Дрібниці! Всього лише кошик яблук.
— Потяг усе-таки! — неприязно пирхнув сотник.
— Тягнув інший, я — сидів.
— Таке буває! — повеселів Богдан, — Рідко, але трапляється. Значить, так. Розказуй про себе все. Тільки не круги! Як у попа на сповіді. Мене не бійся. Я тобі нічого поганого не зроблю, а допомогти завжди зможу.
Вони вже йшли стежкою вздовж берега річки. Шмагали швидко, намагаючись зігрітись — білизна намокла, прилипла до тіла. Тарас цокотів зубами. «Терпи, карасю» — в думці промовив він, і посинілі губи здригнулися в гіркій усмішці.
— Ну? — нетерпляче кинув через плече Богдан. — Давай!
І Тарас розпочав свою розповідь.
Після того, як Тарасові вдалося за допомогою Оксани підірватися в Полянську від поліцая, що переслідував його, і він затесався в колону людей, яких висилали на роботу в Німеччину, щастя наче відвернулося од цього бувалого, кмітливого хлопця. Дальші події його життя були ланцюгом суцільних злигоднів. Не встигав він вирватися з однієї біди, як відразу ж потрапляв у другу. Вже в перші дні дороги невільники здогадалися, що на них чекає в Німеччині. Їх везли в закритих вагонах. Відро води і дві буханки хліба на добу на сорок чоловік. Тараса лякав не голод. Він не міг примиритися з думкою, що в той час, коли його товариші воюватимуть, пускатимуть гітлерівські ешелони під укіс, йому доведеться тягти лямку на заводі чи фермі в Німеччині. Такої ганьби Тарас не зміг би пережити. Однак справа оберталася погано. Дві спроби втекти по дорозі закінчилися тим, що Тараса й двох його нових приятелів відлупцювали й перевели в карцер — вагон з оббитою листовим залізом підлогою і загратованими вікнами. Вагон цей відразу ж одержав гірко-іронічну назву: «Привіт на батьківщину!»
У місті Бреслау, куди прибув ешелон, невільників помістили у величезних бараках розподільчого пункту східної робочої сили. Тут у Тарасовій голові виникла оригінальна ідея щасливого повернення на батьківщину. Він пронюхав, що декількох хлопців і дівчат після того, як вони пройшли всі комісії розподільчого пункту, відправляють додому. В чому справа? Звідки таке щастя? Тарас звірив кілька обхідних листів з листами щасливчиків і зрозумів, що справа в четвертій графі, заповнюваній медичною комісією. У тих, кого повертали додому, запис у цій графі було зроблено червоним чорнилом. Виник простий і цілком здійсненний план. Ешелони зі «східною робочою силою» прибували кожного дня, в бараках новоприбулі змішувалися з тими, хто сидів тут уже кілька днів. При такому безладді легко було, приєднавшись до новачків, одержати чистий бланк і знову обійти всі комісії, крім медичної, а четверту графу заповнити самому.
Виконання цього блискучого плану зірвалося через прикру, чисто технічну дрібницю — ні в кого в бараці не було червоного чорнила… Тарас здався не відразу. Чим можна замінити чорнило? У нього сяйнула думка — кров! Він розрізав шматочком скла палець і спробував. Але кров, висихаючи на папері, набувала якогось непевного, бруднувато-рудого кольору. А чорнило в ручці лікаря було яскраво-червоне з якимось отруйним відтінком. Тарас готовий був лікті гризти з досади, але так нічого й не придумав. Довелося визнати свою поразку.
Через день відібрали наймолодших, низькорослих, і слабосилих, вишикували їх на плацу перед бауерами, що приїхали вибирати батраків. Тарас іще з одним хлопцем потрапив до товстого німця в зеленому капелюсі з маленькою голубою пір’їнкою збоку біля шнурка. Німець ходив накульгуючи, із скрипом. Як виявилося, ногу він втратив під Верденом ще в першу світову війну, і вже чверть століття її замінював протез. На господаря не можна було особливо нарікати. Він не знущався з молоденьких батраків, не бив їх, як де» які його сусіди. За шість місяців вірної служби Тарасові припало від нього всього три ляпаси. Притому цілком заслужено. Годував, правда, бауер препогано — парена бруква, капуста, дві-три картоплини, шматочок хліба та жолудева кава, ледь забілена молоком і підсолоджена сахарином, — такий добовий раціон. Але картоплю батраки їли від пуза: крали з відер із варивом, приготованим для свиней. Картоплі для свиней бауер не шкодував. Звичайно, виходило негарно, а колишньому партизанові було просто-таки образливо жерти те, що призначалося свиням, але голод не тітка, змусив. Господар пробував накрити їх на цьому (здогадався, видно, від чого його батраки почали поправлятися), але не зміг, — скрип його протеза попереджував про небезпеку. В загальному цілком можливий був господар. Проте Тарас не завжди був задоволений з нього, і під кінець навіть почав його ненавидіти за його незлий, лагідний характер.
Тарас не втрачав надії на те, що йому вдасться виконати план, який зірвався тільки тому, що в нього не виявилося під рукою кількох крапель червоного чорнила. Але для цього треба було знову потрапити на розподільчий пункт. Тарасова макітра зварила. Відразу ж, як тільки бауер привіз їх до себе, хлопець почав грати роль старанного й полохливого роззяви. Для цього талану в нього вистачило. Все відбувалося так природно, що підозріння не могло виникнути. Явна готовність батрака виконати будь-який наказ господаря підкуповувала й роззброювала. Тарас намагався догодити бауеру з усієї сили. Здавалося, він з льоту ловив бажання господаря й намагався виконати їх якомога швидше. Отут і почалося. Ненароком зачеплене й перевернуте відро з водою або їжею для свиней — це сущі дрібниці. Тут великого розуму не треба. А от змусити сумирного коня відчайдушно брикатися, коли його запрягають у воза, зуміти самому заплутатися в віжках ногами й полетіти сторч під колеса воза або впасти разом з драбиною, будучи вже на верхньому щаблі, з мішком крейди на плечах і постати білою гіпсовою фігурою перед господарем, що ледве встиг відскочити вбік, — це вже вимагало неабиякої майстерності. Кожного дня щось. траплялося. Бауер за голову хапався, лаяв недотепу-батрака, використовуючи, весь свій запас лайливих слів, з яких «йолоп» було найніжнішим, а часом таки й сміявся. А Тарас після кожної вдалої витівки ходив наче в воду опущений, пригнічений безперервними невдачами.
Майже, сім місяців довелося Тарасові випробовувати терпіння господаря. На лихо, до його атракціонів почали звикати й ніби аж чекали, чим ще він потішить публіку. Тоді, з відчаю, Тарас вирішив устругнути щось надзвичайне. Два дні возив він у поле спеціальним візком з бочкою гноївку. Працював на совість — комар носа не підточить. Та коли цю роботу було закінчено, виявилося, що він полив дорогоцінним добривом не поле господаря, а чужу ділянку. Помилився… Це був його коронний номер. Тут терпець бауера урвався. Зопалу він вліпив батракові ляпаса, а наступного дня відвіз до міста, щоб обміняти на іншого, розумнішого.
Тарас з’явився в знайомому бараці у всеозброєнні: він мав чорнило не лише червоне, а й зелене, синє, чорне — підготувався до будь-якого чорнильного варіанту. Далі все йшло як по маслу, й він став власником відпускного свідоцтва. Все було б «гут» і «ауфвідерзейн», якби не підвели Тараса його доброта й запаморочення від успіхів. Впав йому в око хлопчина в бараці, і він вирішив прихопити його з собою. У хлопця знайшлася дівчина. Тарас оформив і її обхідний листок. Дівчина попросила за подругу. Зробив і тій. Тут до нього відразу дві, просять, благають. Тарас зрозумів, що насувається лихо, треба терміново ліквідувати «канцелярію». Відмовив навідріз, пішов викидати в туалет каламарі з чорнилом, але по дорозі його перехопив здоровенний похмурий хлопець, ткнув під ніс кулачище з татуїровкою — серце, пробите кинджалом, і напис: «Нема щастя на землі», — і сказав півголосом: «Тільки про себе дбаєш, шкура? Давай червоне чорнило, а то зараз же продам німцям». Довелося віддати. На щастя, вже набралася велика група з відпускними квитками, і їх відправили. «Ауфвідерзейн, Дойчлянд, бодай тебе вік не бачити…» Але на душі в Тараса було неспокійно — гуляє каламар по бараці, а в ньому червоного чорнила багато… Обов’язково попадуться, дурні. Відпускні свідоцтва наче гроші паперові — номерні. Німці перевірять папери й дадуть услід утікачам телеграму: тих, у кого свідоцтва з такого номера по такий, затримати й під конвоєм відправити назад. І — привіт на батьківщину! Йому, як головному призвідникові, концтабору не минути. Вирішив відразу ж за Шепетівкою зійти з поїзда. Там — ліси, а коли ліси — знайдуться й партизани.