— Ну, чого ж ти стоїш? — квапила його стривожена тітка. — Ховайся!
— Та не кричіть ви, — з досадою сказав Юрко, дістаючи з-під рушника яйце, цибулину й шматок чорного хліба. — Дайте-но краще йод. У нас, здається, був.
— Йой, лихо мені з тобою, — кинулась до полиці на стіні жінка. — Німці в селі, а він…
Юрко не подавав ознак тривоги. Він обчистив яйце, обітер пальцями біленьку молоденьку цибулину й почав їсти, позираючи на вікна. Тітка з пляшечкою стояла поруч, сіпала його за рукав. Продовжуючи жувати, хлопець підняв холошу, оглянув ногу. Так і є — кісточка опухла, три рваних, запечених ранки, шкіра почервоніла.
— Боже! Де ж ти так? — сплеснула руками тітка.
Юрко взяв у неї пляшечку й, кривлячись від болю, старанно змастив ранки йодом.
— Дякую, тітусю!
Він сумно й ласкаво подививсь на маленьку жінку, яка багато років замінювала йому матір, обійняв її за плечі, хотів поцілувати в поморщену щоку, але раптом завмер, скосивши очі на вікна.
Наступної миті він був уже біля порога. Поштовх ногою — і брус порога зсунуто рівно настільки, щоб вивільнився край однієї з дощок підлоги. Ще секунда, й хлопець пірнув під підняту дошку, вклався там на ганчір’я. Тітка негайно зсунула брус на старе місце, обернула тугий дерев’яний засув, опускаючи таємний клин для закріплення порога наглухо.
Отак миттю ховався Юрко під час облави. Дошки підлоги були вузькими, не приставали одна до одної. Німці й поліцаї, розшукуючи хлопця, не раз засовували багнети в щілини. Саме на це й розраховував Юрко, готуючи свою немудру схованку. Він усе врахував, перевірив, змусивши тітку засовувати в щілини ніж. Поліцаям би й на думку не спало, що в них під ногами під вузенькою дошкою може лежати людина. А Юрко лежав там на боці, випроставши струною своє тіло, і тільки раз багнет ковзнув по кінчику його носа…
Цього разу тривога була даремною. Машини проїхали повз хату не зупиняючись і незабаром звернули на Бялопілля.
Дві бандерівські сотні після закінчення кривавої акції залишили Бялопілля, супроводжуючи великий обоз і череду корів. Вони везли з собою багату здобич — вози було навантажено мішками з зерном, діжками з борошном і крупами, скринями з награбованим добром. Якийсь одчайдух ризикнув прихопити й величезного племінного бика, прив’язавши його за просилене в губу залізне кільце ззаду до воза. На останньому возі везли тіло вбитого бандерівця й двох тяжко поранених — декілька молодих поляків устигли взятися за зброю і вчинити опір.
Тяжко навантажений обоз рухався повільно, й коли колона заглибилася в ліс, стало зовсім видно. Петро Карабаш наказав зупинитися й вишикувати всіх людей на галявині.
Сотні вишикувались у дві шеренги, одна проти одної на відстані десяти-дванадцяти кроків. Убитого поклали на землю, накрили килимом, і в головах у нього завмерли два вояки з гвинтівками.
— Струнко! — гукнув високий сотник Ворон і чітко відкозиряв представникові центрального проводу. — Друже Ясний, сотні вишикувано, вони чекають вашого слова.
Петро Карабаш кивнув головою. В супроводі сотників він пройшовся перед строєм, уважно оглядаючи бійців, озброєних німецькими гвинтівками й карабінами. Мало не в кожного з них на голові красувалася сукняна шапка-мазепинка з саморобним алюмінієвим чи мідним значком у вигляді тризубця. Карабаш затримував погляд на цих значках, і вони тішили його душу.
Вояки-бандерівці дивились на представника центрального проводу з веселою цікавістю, чекали, що він скаже. Їх обличчя, змарнілі й потемнілі за ніч, брудні, в патьоках поту, змішаного з пилом, усе ще зберігали сліди збудження, азарту, несамовитості, що охопили їх під час нічної кривавої розправи. Карабаш бачив в очах цих молодих хлопців шалену відвагу, кров і заграву пожеж. Він милувався ними.
Обійшовши стрій, він зупинився неподалік від почесної варти біля тіла вбитого, наказав дати команду: «Вільно!»— й почав говорити.
Петро Карабаш був майстром пристрасних, запальних промов. Кожне слово, жест, інтонація були розраховані, як у доброго актора, але від актора його відрізняло те, що сам він вірив своїм словам і запалювався ними.
— Друзі! Воїни славного війська українського! Сьогодні ви з честю виконали наказ, билися з ляхами мужньо, стійко, не знаючи пощади. Вас не зупиняли ні підступна куля ворога, ні його стогони, ні благання. Я радий за вас. Радію не тільки я… Сьогодні встали з могил наші славні предки, козацькі лицарі, всі ті, кого поляки садовили на палі, спалювали на вогнищах, з кого вони, прокляті, здирали шкіру, живцем закопували в землю. Встали, щоб подивитися, як їх нащадки мстяться ляхам за їх святу кров, муку, приниження. Незламний дух нашого народу піднявся з вікових козацьких могил, він витав над нами, цей дух, коли… коли…
В перші секунди представник центрального проводу не зрозумів, що робиться. Він почув рев і побачив, що лівий фланг однієї з сотень, що стояла тилом до обозу, здригнувся, змішався, й славні нащадки козацьких лицарів, здивовано, злякано озираючись назад, посилаючи комусь прокляття, кинулися врозтіч, спотикаючись об тих, що впали, кидаючи зброю. Друга сотня тут же подалась назад і всією масою кинулася вбік, наче рятуючись від падаючого дерева.
— Стій! Куди?! Холера… — загукав сотник Ворон, зриваючи з себе автомат.
Тут Карабаш побачив чорного з великими білими плямами на спині бика. Нахиливши голову, виставивши вперед роги, бик із закривавленою, роздертою губою мчав просто на нього.
— Друже Ясний! — Інший сотник, на прізвисько Муха, схопив Петра за руку, шарпнув убік. Могутній бик з ревінням промчав мимо, вдарив одного вояку з почесної варти біля тіла вбитого й, ламаючи чагарник, зник у густій ліщині.
Гримнули запізнілі постріли.
— Не стріляти, к… ваша мама! — заревів сотник Муха. — Бугая не могли прив’язати як слід роззяви…
Вояки, підбираючи шапки й зброю, обтрушуючись, бурмочучи лайки, квапливо ставали на свої попередні місця. Вигляд у них був збентежений, присоромлений, проте багатьох уже розбирав сміх.
— Оце дух, холера йому в бік… — голосно, начеб цілком серйозно, промовив якийсь жартівник, скрушно хитаючи головою.
— З рогами, — підхопив інший.
— Еге, нагнав нам духу повні штани… — погодився третій, і слова його покрив регіт.
Навіть сотник Муха, що грізно дививсь на своїх підлеглих, не витримав і, як хлопчина, приснув сміхом.
Петро Карабаш болісно скривився й відвернувся. Як у більшості одержимих, фанатично настроєних людей, почуття гумору в нього було притуплене. До того ж він розумів, що йому не можна буде продовжувати промову в тому піднесено-романтичному тоні, в якому він її почав, — певне, на одну тільки згадку про козацькі могили, дух нації та інші, святі для Карабаша, поняття ці тупі сільські хлопці згадають бика й, замість того, щоб слухати промову, душитимуться від стримуваного сміху. Все пішло намарне. Треба було відразу, по-діловому переходити до заключного, досить неприємного пункту наміченої програми. Справа в тому, що йому донесли, начебто два бійці на прізвисько Сич і Камінь приховали якісь цінні речі, і їх треба було для прикладу іншим суворо покарати. Карабаш збирався влаштувати короткий суд над мародерами й тут же перед строєм розстріляти їх. Він мав право виносити смертний вирок тим, хто провинився, й хотів скористатися цим правом, щоб довести собі й іншим, що грабунок, яким вони завершили різанину поляків, був чесною, майже святою справою. Кривава акція, здійснена за його наказом, масове знищення захоплених зненацька майже беззбройних людей, у більшості своїх дітей, жінок, старих, — усе це не могло не потривожити сумління Петра Карабаша, під якими б замками він не тримав його, і в глибині душі він здригався від думки про вчинене. Суворе покарання двох мародерів, двох «своїх» допомогло б йому зберегти душевну рівновагу, виправдати себе перед самим собою — все, що вчинив він, зроблено не для особистої вигоди, не через злобу й схильність до жорстокості, а в ім’я чистої, як сльоза, ідеї національної справедливості.
Після комічного випадку з биком атмосфера змінилася, й задуманий ним спектакль з суворим судом міг би справити на вояків і командирів сотень зовсім не те враження, на яке Петро Карабаш розраховував. Та й його емоційний порив було зірвано, погашено. Все стало нудним, тяжким, яким було насправді. Він відчув себе злочинцем, убивцею сотень жінок і дітей, страхітливим, ненаситним упирем, що впивається людською кров’ю.
Петрові Карабашу на секунду стало страшно — він злякався самого себе. «Ні, ні, — подумав він квапливо. — Це хвилинна слабість, депресія. Це минеться… Я сильна й тверда людина. Лише такі люди, непохитні й жорстокі, що не бояться крові, можуть бути корисними для України, повернуть їй державність і славу».
Нарешті порядок було відновлено. Біля вбитого бандерівця знову стали на почесній варті двоє вояків.
Петро Карабаш почав говорити. Цього разу в його голосі звучала скорботна нота. Вони не бандити й не грабіжники. Їм не треба чужого, вони беруть те, що їм належало споконвіку, що в них відібрали. Хай поляки забираються до себе, в Польщу. Землі майбутньої самостійної, соборної української держави простягнуться від Сану до Кубані. Багато свідомих українців уже віддали своє життя в боротьбі з ворогом. Але в той час, як кращі сини України жертвують своїм життям, у їх лавах іще знаходяться такі несвідомі українці, які думають не про велику ідею, а про власне збагачення. Таких людей чекає нещадна кара. Чиста справа вимагає таких же чистих душ і рук.
Стоячи в строю, бандерівці слухали представника центрального проводу з напруженою увагою. Вони зрозуміли, що Ясний недарма нагадав про чисті руки, і в його словах криється небезпека для кожного з них. Ну, хто встоїть перед спокусою привласнити золотого персня чи монети, якщо такі речі потрапляють йому до рук! Що не кажи, вони ризикували життям…
Коли Карабаш замовк, запанувала тривожна тиша.
Сотники вичікувально дивились на представника центрального проводу. Карабаш ледь помітно кивнув головою.
— Увага! Друже Сич, друже Камінь, п’ять кроків уперед!
От хто попався. Легкий шум прокотився по шеренгах. Два бандерівіці з червоними, як буряковий сік, обличчями вийшли з строю. Один з них здався Петрові знайомим. Так і є — хлопець з їхнього села, Василь Тимків. Ну, що ж, це, може, й добре, хай бачать, що він і землякам не потурає.
— Станьте обличчям до товаришів. Викладайте, що приховали.
Один з бандерівців з готовністю подав сотникові Ворону кишенькового годинника й щось дрібне, зав’язане в носову хустинку.
— Що тут?
— Персні.
І знову легкий гомін, викликаний швидше не осудом, а заздрістю, прокотився рядами.
Другий вояк, плутаючись від збентеження пальцями в петлях, розстібав гудзики штанів. Під ними виявилися другі штани. З кишені цих спідніх штанів він дістав велику пачку грошей. У пачці були польські злоті, радянські тридцятки й кілька паперових доларів.
— Усе? — запитав Ворон.
— А що ж іще?
— Обшукаємо…
Тимків скоса глянув на Карабаша, почервонів ще дужче й почав скидати піджак, сорочку. Під сорочкою на голе тіло було намотано кольорову шовкову хустку.
— Все… Як перед богом.
— А рушницю де дів? — суворо запитав сотенний.
— Яку рушницю? — здивувався Тимків.
— Мисливську. В тебе бачили двостволку.
— То я ж віддав рушницю.
— Кому?
— Юркові.
— Якому це Юркові?
Тимків від хвилювання облизав губи, глянув на Карабаша, що зневажливо дививсь на нього. Він був у скрутному становищі — бандерівцям якнайсуворіше заборонялося називати один одного на ім’я й розсекречувати прізвиська. Чому Юрко Карабаш з’явився в Бялопіллі і яка його кличка, Тимків не знав. Для нього тоді було достатньо, що Юрко — брат Ясного.
— Що ти брешеш? Який Юрко? — допитувався сотенний.
— Брат Ясного.
Петро Карабаш здригнувся, очі його розширилися. Якесь недобре передчуття охопило його. З розгубленого, жалюгідного вигляду земляка він зрозумів, що той не бреше. Раптово все ускладнилося. Юрко… Яким чином він опинився в Бялопіллі вночі, під час акції? Що він там робив? Почати розпитувати? Це може погіршити становище. Сотники злякано й спантеличено дивились то на винуватого бандерівця, то на представника центрального проводу. Вони відчули замішання Ясного й чекали, що він скаже.
— Відібрати зброю, зняти тризуби! — голосно, щоб чули всі, промовив Карабаш, — Відправити мерзотників у районну ес-бе. Там розберуться й винесуть вирок.
Так, це був, мабуть, найкращий вихід із становища. Він з’явиться в ес-бе, сам допитає цих йолопів, вияснить. Але до цього треба побачити Юрка, поговорити з ним. Розмова буде короткою. Годі хлопцеві дурня клеїти, хай іде в сотню. Сімнадцять років, час брати зброю до рук. З нього вийде добрий вояк. Усі Карабаші повинні бути в перших лавах борців за Україну.
На дальші розпорядження пішло небагато часу. Карабаш вказав сотникам дальший маршрут, місце, де сотні повинні зупинитись на відпочинок і чекати його появи чи наказу, проінструктував, як провести точний облік захоплених трофеїв, написав коротеньку записку комендантові районної ес-бе…
За кілька хвилин галявина спорожніла. Біля представника центрального проводу лишилися два його охоронці.
— До лісника Івана! — наказав їм Карабаш, проводячи поглядом останню підводу.
Кремезні охоронці, наче по команді, перекинули автомати з плеча на груди й, ні про що не питаючи, рушили в дорогу. Один, сторожко оглядаючись на всі боки, крокував попереду начальника, другий, такий же пильний, готовий умить відкрити вогонь, — позаду. Вони головою відповідали за життя представника центрального проводу.
Карабаш крокував у глибокій задумі. Думки про наймолодшого брата не покидали його. Він давно помітив, що Юрко виходить з-під його впливу, але приписував це особливостям характеру й віку. Молодий, непокірний, запальний. Готовий іти всім і всьому наперекір. Та все ж часом йому здавалося, що причина криється десь глибше. Юрко, видно, мислив інакше, дивився на світ іншими очима. Очевидно, в цьому була винна радянська школа; учителі встигли отруїти довірливого хлопця отрутою більшовицьких ідей… Нічого, піде в сотню, там йому виб’ють дур з голови. Юрка, без сумніву, захопить романтика війни, бойових подвигів, серце й дух його загартуються. Але що він робив у Бялопіллі? Тимків не брехав, він бачив брата цієї ночі. Невже Юрко втяв якусь небезпечну, недозволену штуку? Ні, ні, це просто непорозуміння, швидко все виясниться.
Представник центрального проводу почав думати про інше, але на серці в нього й далі було неспокійно. Ох, ці молодші брати-любимчики… З ними завжди морока.
Коли наблизилися до узлісся, перший охоронець обернувся й доповів неголосно:
— Німці. Три машини. Їдуть у Бялопілля.
Карабаш підійшов до нього, подививсь на далеку дорогу, на якій у трьох місцях клубочився пил. На його смаглявому обличчі з’явилася глузлива, зневажлива посмішка.
— Політики… Хай їдуть, вони нам не заважають. Ходім!
І, дотримуючись попереднього порядку руху, вони закрокували до хати лісника, що видніла за деревами.
Колесник прокинувся задовго до побудки. Цього з ним раніше ніколи не траплялося. Кілька секунд лежав нерухомо, дивлячись у темну дощану стелю. Приснилась йому розмова з Башкою? Ні, наче не приснилась, хоч це дуже схоже на сон. Вирішено, тут нічого роздумувати, вагатися. Башка — серйозна людина. Він щось придумав. Самому йому втікати не можна: надто слабий, поранена нога ненадійна… Реально оцінює можливості. Що ж усе-таки він придумав, який знайшов шанс? Будь-який шанс годиться. Втікати, втікати… Однаково тут пропадеш.
Лейтенант заплющив очі. Його кидало в жар від думки про волю. До своїх! Хай рядовим, хай довірять не танк, а тільки гвинтівку. Хай відправлять у штрафну — не прокляне він своєї долі. Воювати, бити цих гадів — ось його щастя. Він відчув, що сльози течуть з-під зімкнутих повік, з досадою тріпнув головою, щоб вони скотилися з обличчя. От і заплакав він… Уперше за всю війну.