— Злякався? — запитав Бахмутов з ледь помітною усмішкою в голосі.
— Ні, — признався Колесник. — Не віриться…
— Завтра. Якщо наш друг устигне… Виходь з барака, як подам знак. Передам шматочки.
І вони відділились один від одного, загубилися серед смугастих курток.
Колишній учитель математики, капітан-артилерист Бахмутов, давно здогадався, яка система переслідування втікачів забезпечує успіх Білявій Бестії. Все зводилося до кількох цифрових величин: час, що минув з моменту втечі, можлива швидкість пересування втікачів і та відстань, яку вони зможуть пройти за цей час. Усі ці цифри клалися на карту, на якій давно вже було визначено й накреслено найбільш імовірні маршрути втікачів. Вирішити питання, як можна переплутати ці прості розрахунки Білявої Бестії, для Бахмутова не становило труднощів, але з свого гіркого досвіду він знав, що вдала втеча з табору це лише перший і, мабуть, найлегший крок до волі. По той бік колючого дроту втікачів чекали більш серйозні й часто непереборні перешкоди. Як пройти непоміченими сотні кілометрів голодним, спраглим людям в такому примітному смугастому табірному одязі? Могло притупати чудо, а Бахмутов віри» лише в ті чудеса, які здійснюються за допомогою людини.
І він знайшов таку людину.
До кар'єру для вантаження каменю щодня подавали вузькоколійкою невеликий состав платформ. Поїзд обслуговувало три чоловіка: машиніст, кочегар, кондуктор. На час вантаження всіх трьох відводили далеко за паровоз, і можливість будь-якого контакту поїздиш бригади з полоненими виключалася. Але люди мають обличчя її очі. Мова очей, міміки, жестів інтернаціональна. Очі сивовусого кондуктора в старенькій засмальцьованій конфедератці — форменому кашкеті польських «коледжів» кілька разів зустрічалися з очима Бахмутова. Під час руху поїзда кондуктор знаходився на гальмовій площадці задньої платформи й після зупинки біля кар'єру повинен був пройти мимо всього составу, щоб приєднатися до своїх товаришів. От на цьому шляху й помітив він серед вишикуваних полонених, певне, найбільш виснаженого, з на диво жвавими й виразними очима. Полонений щоразу непомітно щось креслив пальцем на грудях по куртці й легенько тупав ногою об землю.
Одного разу, коли полонений повторив свої знаки, кондуктор раптом спіткнувся об виступ примітної, стягнутої залізною скобою шпали. Наступного дня біля цієї шпали під плоским камінцем Бахмутов знайшов записку з загорненим у неї малесеньким стержнем олівця. «Хцялем помоц які спосуб?» Так було написано на папірці латинськими й російськими літерами впереміш. Отже, кондуктор приходив сюди вночі — вночі кар'єр не охоронявся. На таку людину можна було покластись. Вона хоче допомогти, але не знає, як це зробити. Так почалася підготовка до втечі.
Для лейтенанта Колесника лишилося невідомим, яким чином Бахмутов ухитрився налагодити зв'язок з людьми, що знаходилися на полі. Його дружок Ахмет знав ще менше. А Пантелій Шкворнєв, за табірним прізвиськом Слимак, не знав нічого, і все, що трапилося з ним того дня, прийняв за істинне чудо, сотворене божою рукою.
Кар'єр врізався в крутий схил величезного горба й був з трьох боків обнесений стовпами з колючим дротом. Стовпи ці спускалися з схилу до самої вузькоколійки, що простягалася біля підніжжя горба. Тут біля входу в кар'єр розташовувався конвой, який позмінно висилав вартових, що маячили над високими крутими кам'янистими стінами кар'єру. І тут же починався невеликий, завалений напівзотлілим хмизом, порослий невисоким чагарником і очеретом видолинок, по якому з кар'єру витікав струмок, куди військовополонені ходили пити воду.
Пантелеймон Шкворнєв прийшов сюди сам. Він знайшов у кущах чисте місце, молитовно схилився над струмочком і, не поспішаючи, блаженствуючи, напився водиці і в думках подякував Всевишньому, що дарував йому задоволення спраги в тиші й спокої, серед зеленого мирного листя. В тому ж благоговійному настрої він виліз із кущів і тут побачив перед собою двох полонених, зайнятих дивною роботою. Пригнувшись, вони обережно підіймали верству злежаного, затоптаного в сиру землю хмизу, під яким відкривалась неглибока вимощена сіном яма з якимись пакунками й пляшками на дні.
Колесник і Ахмет помітили Пантелеймона, коли він, розгублено й придуркувато всміхаючись щербатим ротом, підійшов майже аж до них. В першу мить вони наче остовпіли. Поява Слимака була для них рівнозначною катастрофі. Товариші перезирнулися. Темні бистрі очі татарина сказали: «Вбити!» Ні, вони сказали більше: «Павлусю, ти сам знаєш, що це за людина. Він зрадить нас своєю дурістю. Нічого не зробиш — його треба вбити. Зараз, цієї ж хвилини, не роздумуючи. Вагатися не можна. Бо це буде зрадою. Ну, вирішуй!» Колесникові перехопило подих. Можливо, сам того не помічаючи, він заперечливо кивнув головою.
— Іди сюди, Слимак…
Пантелеймон щось зрозумів. Можливо, й не зрозумів, а лише відчув небезпеку. Що задумали ці двоє? Чому вони так дивляться на нього? Наче опинившись на краю високої кручі, він обережно відступив назад. Малесенький крок від небезпеки.
— Шайтан… — злобно прошепотів Ахмет побілілими устами. Він зрозумів, що момент пропущено, й Слимак може закричати, перше ніж їм удасться схопити його й затиснути рот.
Пантелеймон зробив ще один крок назад. Тут Колесник простяг до нього руку, на долоні лежало три сірих сухих шматочки.
— На! Це хліб… Візьми.
Вигляд хліба справив на Пантелеймона магічне враження. Наче загіпнотизований цими сірими шматочками, він спустився слідом за Колесником у яму. Тут Колесник навалився на нього, затиснув рота.
— Лежи. Лежи як мертвий. Житимеш. Писнеш — задушу.
Татарин опинився поруч. Пласт хмизу опустили й притисли до себе. Стало темно. Тепер Пантелеймон зрозумів, що задумали ці двоє.
— Хлоп'ята, кохані, де два, там і три. Третє число щасливе — бог трійцю любить.
— Мовчи, шайтан, — штовхнув його ліктем татарин. — Кому сказав: мовчатимеш — житимеш.
Тривога знялася через дві хвилини. Першим стривожився староста, в чию групу входив Ахмет. Він заявив офіцеру конвою, що в нього не вистачає однієї людини. Не встигли розпочати пошуків, як прибув поїзд, і старий кондуктор, схвильовано плутаючи польські й німецькі слова, почав пояснювати есесівцям, що він тільки-но бачив двох людей у. смугастому одязі, які бігли серед рідкого чагарника по схилу горба.
Полонених негайно вишикували, порахували. Бракувало трьох.
Бахмутов стояв у строю, напівзаплющивши очі. Він був задоволений початком — події починали розгортатися точно за розробленим графіком. Але куди подівся третій? Хто він? Бахмутов напружив слух. Рядами йшло: «Полтавець, Татарин. Слимак». Слимак? Невже він також утік? Цей нещасний, не сповна розуму баптист? Що сталося?
Зникнення Слимака прилило не лише Бахмутова. Те, що втекли Полтавець і Татарин, нікого не здивувало. Але Слимак… Цього ніхто не міг зрозуміти.
Білява Бестія, коли його повідомили про втечу трьох військовополонених, не повірив був, застиг із здивовано зведеною бровою. Як? Учорашнього уроку їм мало? Вони все ще не підкорилися його волі?
Радянські військовополонені, що знаходилися в таборі, здавалися комендантові одноликою масою, чимось подібною до страшного величезного, багатоокого й підступного звіра, охлялого, знесиленого, але все ще готового до стрибка. І коли Еріх Шнейдер, чистенький, рум'яний, напахчений дорогим одеколоном, одягнений у добре припасовану до його фігури есесівську форму, з'являвся за колючим дротом, то він почував себе таким собі бравим цирковим приборкувачем, що безстрашно прогулюється а клітці з левом і навіть не боїться засунути свою біляву голову в страшну, бридку ікласту пащу. Та про ці відчуття гауптштурмфюрер не розповідав нікому, вони були його таємницею так само, як і те, що в юнацькі роки, ще до вступу до військ СС, він мав намір стати приборкувачем диких звірів у цирку й був змушений відмовитися від цієї ефектної кар'єри після одного неприємного випадку. Одним словом, він виявився боягузом, і коли йому потрібно було ввійти самому без наставника в клітку з дикими звірами, він не зміг себе змусити зробити це. Очевидно, цей прикрий випадок на все життя залишив слід у свідомості Еріха Шнейдера, й зараз по дивній асоціації він згадав цю подію, й давно пережитий страх знову кольнув його серце.
— Пане гауптштурмфюрер, — вважав за потрібне додати офіцер, — найдивнішим є те, що серед утікачів знаходиться якийсь жалюгідний напівбожевільний в'язень, кличку якого можна перекласти як «слизняк», «плазун».
— Ну що ж! — отямився від подиву комендант табору. Він клацнув пальцями й весело усміхнувся. — Це навіть краще. Я дам їм ще один урок.
І всесильний Еріх Шнейдер зробив перше з того, що належало йому зробити за графіком, складеним Бахмутовим. Гауптштурмфюрер дістав із шухляди столу циркуль, підійшов до карти, що висіла на стіні, й окреслив кар’єр акуратним колом радіусом шість сантиметрів.
— До настання темряви шукати в цьому колі!
Розрахунки Білявої Бестії були математично точними. Сантиметр на карті відповідав кілометрові. Отже, шість кілометрів… Утікачі виснажені, знесилені, їм доводиться пересуватися потай, надовго причаюватися в кущах, траві, переповзати небезпечні місця. До заходу сонця вони більше не пройдуть.
Охорону табору було піднято на ноги. Навколо кар’єру утворилося живе кільце. Всі шляхи, стежки, виходи з лісу і ярів було перекрито засідками. Кілька груп з прекрасно навченими вівчарками нишпорило в полях, по перелісках, байраках, замасковані на високих місцях спостерігачі проглядали місцевість у біноклі.
Проте пошуки виявилися безуспішними. Собаки-вівчарки чомусь не брали сліду, постаті в смугастих робах жодного разу не з’явилися в окулярах спостерігачів, не майнули в траві серед листя чагарника перед очима тих, хто таївся в засідках.
Білява Бестія не виявив занепокоєння, коли йому доповіли, що перший тур полювання на втікачів не дав очікуваних наслідків. Він наказав залишити на ніч засідки й поїхав додому відпочивати.
Вранці, вислухавши маловтішний рапорт, комендант табору так само спокійно й педантично викреслив на карті нове, ширше коло й пересунув засідки до нього. Він шукав утікачів на тих рубежах, якими вони могли вийти.
І знову невдача. Троє військовополонених наче крізь землю провалилися.
Третього дня в пошуки втікачів включилися поліція всієї округи й дві роти спеціально викликаних есесівців. Ця остання операція звалася «широким неводом». Але й вона ні до чого не привела.
Згідно з інструкцією, активні пошуки могли тривати біля місця втечі лише три доби. Термін цей вийшов.
Стомлений, злий, втративши свій звичайний полиск, гауптштурмфюрер увійшов до свого кабінету, навіть не намагаючись витерти об постілку забруднені сирою глиною чоботи, сів за стіл і примхливо скрививши губи, замислився. Пунктуальний писар поклав перед ним папку із справою, заведеною на трьох радянських військовополонених, що втекли з табору. Справу треба було передати в гестапо. Шнайдер, не читаючи документів, квапливо розписався на кількох аркушах… Досі, ставлячи на офіційних паперах своє ім’я, молодий гауптштурмфюрєр відчував задоволення марнославної людини… Тепер ця найпростіша процедура здавалася йому принизливою, наче він розписався в своєму безсиллі.
Ввечері Білява Бестія, наче нічого не сталося, весело й самовпевнено прокричав перед вишикуваними на аппельплаці полоненими, що всіх утікачів спіймано, що вони заслужено покарані, й ще раз нагадав, що долею ув’язнених розпоряджається не господь бог, а він, гауптштурмфюрер Еріх Шнейдер. Аппельплац відповів йому глухою, мертвою тишею. Шнейдер не тішив себе марно. Він знав, що означає ця тиша — радість, торжество, приплив нових сил, жадобу помсти. Але причепитись було ні до чого: ув’язнені стояли в шеренгах не поворухнувшись.
І комендант табору пішов у супроводі солдат, які поли вівчарок на повідках.
Вночі, коли Шнейдер, проклинаючи задуху, крутився на своєму ліжку під накрохмаленим, напахченим лавандою простирадлом, а Башка лежав нерухомо, не відчуваючи укусів бліх, ледь прикривши очі рідкими віями, цієї темної душної ночі троє вийшли з своєї схованки, в якій просиділи понад три доби. Вони повдягали поверх табірної роби цивільний одяг, понатирали тютюновим порошком взуття й рушили в дорогу. Передній мав карту, компас, ліхтарик; задній ніс невеликий запас хліба. Слимакові довірили лише літрову пляшку з водою, коробочку з сіллю й порожній казанок.
Колесник вів товаришів швидко і впевнено, він знав, що на відстані двадцяти кілометрів від кар’єру, він не натрапить на жодну засідку.
Так воно й було. Бахмутов не помилився — тут уже втікачів не шукали.
10. СОТНЯ ПРИЙМАЄ НОВОГО ВОЯКУ
Тарас ішов слідом за Богданом правим крутим берегом ріки. Сонце ще не зійшло, легкий вітерець стягав туман з води на широкий заплавний луг. Туга торф’яниста стежка пружинила під ногами, глушила кроки. Попереду, за полями, порослими бур’янами, під самим лісом появилося кілька великих хат і довгий цегляний сарай, укритий червоною черепицею. Будівлі здавалися міцними, багатими, але вигляд хутора був якийсь занедбаний, нежилий. Вікна в кількох хатах не мали рам або були позатикані оберемками соломи, а з даху однієї було зірвано майже всі листи оцинкованої бляхи, і вона шкірилася поламаними кроквами.
— Сотня! — сказав Богдан, кивнувши головою на хутір. — Тут раніше жили поляки-осадники і багатий єврей-орендар.
Тарас мимоволі окинув місцевість оцінюючим поглядом. Він не вивчав військової тактики з книжок, але в нього, як і в кожного партизана, було розвинене шосте почуття — майже звірине відчуття небезпеки. Це почуття підказало йому, що місце для стоянки сотні вибрано надто невдало. Що й казати, хати на узліссі біля річки були зручні для проживання, але навіть малодосвідчений партизанський командир не ризикнув би розмістити в них свого загону хоча б для короткочасного відпочинку. З півдня хутір прикривала ріка й чимала болотиста заплава. Таємний підхід і несподіваний напад з цього боку майже виключалися, та й на випадок небезпеки можна було швидко відійти в лісові хащі. Але те, що здавалося перевагою, могло виявитися пасткою. Варто гітлерівцям зайти з лісу, взяти хутір у підкову, кінці якої впруться в ріку, сотня неминуче опиниться в пастці — відступати нікуди. Тарас ясно уявив собі, як розвиватиметься нерівний бій, побачив у думці людей, що потопають у ріці, інших — розсипаними по рівній, відкритій заплаві. Чудові мішені для кулеметників, усі поляжуть там, на болотистому лузі. Хлопцеві аж мурашки пробігли по спині. «Ну й військо, ну й вояки, — подумав він, розглядаючи хутір, у якому не було помітно ані найменшого руху чи інших ознак життя. — Влаштувалися, як на курортах… Сплять? їй-богу, висипляються… А вартові? Матінко рідна, вартових не виставили!»
Тарас помилився. Як виявилося, вартовий був виставлений, перебував на своєму посту й зовсім не спав… Першим його помітив сотенний. Богдан раптом, перестерігаючи, підняв руку й зупинився. Не розуміючи, в чому справа, Тарас затамував подих, готовий у будь-яку мить прийти на допомогу, розпластатися на землі або кинутися навтіки. Злегка обернувшись до ріки, витягши шию, сотенний дивився вниз. Тарас бачив тільки його вухо й щоку, і з того, як раптом округлилася ця щока, зрозумів, що сотенний бачить щось смішне й не може втриматися від усмішки.
Хлопець обережно ступив уперед і заглянув за край кручі. Там унизу, при самій воді, на крихітній піщаній косі стояв якийсь дядько в короткому рудому кожушку й шапці, з засуканими вище колін холошами на тонких молочно-білих ногах. Він тримав у руках довге ліщинове вудлище й стежив за поплавцем, що повільно кружляв у тихій і, видно, глибокій заводі. Очевидно, це й був вартовий. Його гвинтівка була приставлена до кручі поряд з накритими онучами чобітьми.
Богдан мовчки передав супутникові карабін і безшумно сковзнув униз. За кілька секунд зброя безпечного вартового опинилася в його руках. Взявши гвинтівку напереваги, сотенний почав наближатися до дядька. На його обличчі грала зловтішна посмішка. Неважко було уявити, що трапиться, коли сотенний, наставивши дуло в спину вартового, грізно гукне до нього.
Проте Богдан не зміг виконати свого задуму, до кінця, все обернулось по-іншому. Винен був поплавець… Він раптом нахилився, пішов убік, швидко занурюючись у воду. Так клює короп… Дядько відразу ж підсік, але волосінь напружилася як струна, гнучке вудлище зігнулося дугою, заскрипіло.