— Г-г-ух! — вихопилося в рибалки з грудей. Це був вигук радості і відчаю.
— Тримай! — азартно крикнув йому Богдан, здогадавшись, що взяла велика риба. — Не сіпай! Води! Води!
Сотенний кинувся на допомогу до рибалки, але зачепився ногою за корч і простягся на мокрому піску.
— Попускай! Води! Води! — гукав він, поквапно встаючи, — Не сіпай! Води по колу, не давай рвонути. Та не тягни, холера, обірве. Обірве, кажу тобі. Води її колами!
Та дядько, видно, був досвідченим рибалкою. Він уже забрів по коліна в воду і при сильних ривках попускав вудлище, щоб послабити напруження волосіні. Риба кидалася то в один, то в другий бік, тягла на ковбаню, волосінь порола товщу води, кінчик вудлища клював водну гладінь, наче хотів напитися.
— Попускай, попускай, — метушився за спиною рибалки сотенний. — Дай їй нагулятись. Не сіпай, кому кажу! Зірветься… Випустить, дурило. Та не сіпай, холера тобі в бік!
Дядько сопів, намагаючись утримати рибу. Поради сотенного тільки заважали йому. При новому ривку він сильно подався корпусом уперед і мало не шубовснув у воду, але встиг переставити ноги.
— Га-а-ах! — скрикнув він, опинившись по пояс у воді, й озирнувся.
Тарас уперше побачив його розгублене вусате обличчя.
— Випустить… — остаточно вирішив Богдан і, відкинувши гвинтівку, почав квапливо скидати чоботи.
Він роззувся, скинув штани, поліз у воду.
— Дай сюди! Чуєш? Не сіпай, не тягни, шляк би тебе трафив! Чи в тебе голови немає?
Останні слова сотенний вимовив мало не плачучи. Він простяг руку, щоб схопити вудлище, яке йому подавав дядько, але тут риба з глибини пішла догори, до середини ріки, й волосінь витяглася майже в одну пряму лінію з вудлищем.
— Не давай! — відчайдушно крикнув Богдан, хапаючись за кінець вудлища, — Що ти робиш, йолопе? Не давай на пряму. Зірве…
Там, куди тяглася волосінь, вода здулася, пішла буруном. Тарас побачив жовтувату пляму, а потім на поверхні появилася товста риб’яча спина з чорним розчепіреним плавцем. Риба сильно вдарила по воді хвостом, косо перевернулася; перерізана зубчастим плавцем волосінь злетіла вгору й тут же повисла, скрутившись безсилими кільцями.
Вартовий і сотенний, вчепившись руками у вудлище, завмерли. Очевидно, якусь мить вони обидва не могли повірити, що здобич вислизнула й надіятись уже нема на що.
Першим отямився дядько.
— Короп… — скрушно вимовив він. — Здоровий!
Богдан люто зиркнув на нього.
— Короп, короп… Роззява чортова! Кому казав — не сіпай, води на кругах? Тягне, тягне з усієї сили, наче баба п’яного чоловіка з корчми.
— Волосінь тонка, в три волосини, — виправдувався дядько. — А в ньому три кіля, не менше. Хіба такого втримаєш…
— Рибалка з тебе, як з мого носа плуг. Тобі не коропів, а пічкурів ловити. Не вмієш — не берись!
Сотенний ще раз з жалем подивився на кола, що розходились по воді, сердито плюнув під ноги й попав на гвинтівку вартового, що лежала на піску. Тут у ньому й заграла жовч. Він умить споважнів і запитав по-начальницьки суворо:
— Друже Тополя, хто ти є в даний момент?
— Стрілець Тополя з сотні Богдана, друже сотенний, — виструнчився дядько.
— Я питаю, для чого тебе сюди поставили?
Дядько знітився, розкрив рот у дурній, винуватій усмішці, переступив з ноги на ногу.
— Я питаю — рибу вудити? — ледве стримуючи лють, сказав Богдан.
— Та де там… — до решти розгубився вартовий і тоскно подивився на підняту сотенним гвинтівку. — Ви ж знаєте…
— Друже Тополя, відповідай своєму командирові, як належить! — грізно наступав на нього Богдан.
— Оскільки я вартовий, перебуваю на посту… — забурмотів дядько. — Є особа недоторканна…
— Ага! — удавано здивувався сотенний. — Значить, ти вартовий, знаходишся на посту, особа недоторканна… А де твоя зброя? — І загримів: — Де твоя зброя, сучий ти сину?
Грізний командир і винуватий підлеглий стояли один проти одного голоногі, мокрі по пояс. Картина була досить комічна, але Богдан не помічав цього.
— Я питаю: тебе з вудочкою на пост поставили? Відповідай!
— Ні, з гвинтівкою.
— А де твоя гвинтівка, скурвий сину? Знаєш, що за це належиться?
Дисциплінарне стягнення не забарилося. Сотенний відпустив вартовому три щедрих лящі, примовляючи при цьому:
— Ось тобі за гвинтівку! Ось тобі вартовий на чатах! Ось тобі особа недоторканна! Одержуй і подякуй за науку.
— Дякую! — поквапно сказав дядько, приймаючи від сотенного гвинтівку. Він, здається, був радий, що відбувся такою дрібницею.
— Ще раз трапиться — передам справу в ес-бе. Там тебе навчать…
Підстрибуючи то на одній, то на другій нозі, лаючись під ніс, Богдан почав натягати підштаники й штани. Дядько метушився біля нього, підтримуючи командира під лікоть, підставляючи чоботи.
Тараса зацікавив прив’язаний до кілочка мотузок, що збігав у воду. Він то напинався, то звільнювався. Кукай, риба на кукані! Значить, вартовий не марнував часу з вудочкою на світанку. Було б абсолютною дурницею лишати цьому телепневі його улов. Тарас згадав запах юшки, і давній, недремний голод звів судомою його шлунок.
Далі все відбувалося без єдиного слова. Як тільки сотенний піднявся по стежці і, злий, суворий, закрокував не озираючись до хутора, Тарас у свою чергу сковзнув униз і став перед здивованим вартовим. Нічого не кажучи, він презирливо й вимогливо показав пальцем на кукан. Дядько відразу ж зрозумів цей величний жест і вмить виконав наказ. На кукані сиділо два невеликих коропи, сріблястий лящ і штук зо шість рябих окунів. Не минуло й двох хвилин, як хлопець з важкою в’язанкою риби, що тріпалася за спиною, наздогнав сотенного.
Появу сотенного і його супутника було помічено, коли вони вже підходили до ближньої хати. З-за хліва виткнулися двоє чоловіків і відразу ж злякано сховалися. Потім назустріч Богданові, на ходу поправляючи ремінь з важкою кобурою і обсмикуючи поли френча, вибіг стривожений чубатий хлоп’яга в мазепинці. Він зупинився за три кроки, цокнув каблуками й підніс два пальці до козирка.
— Друже, сотенний, рапортує четовий Довбня. За час вашої відсутності всі вояки знаходились на своїх місцях. Ніяких подій не сталося. Якщо не вважати…
Четовий Довбня зам’явся, почервонів, наче риба плавцями, ворухнув кистями випростаних поливах рук.
— Що таке?
— Зуову совіт…
….. У нас у сотні немає совітів, друже четовий, — суворо, повчально перервав його Богдан.
— Та приблуда цей, старшина…
— Що він?
— Так ви ж знаєте, який він п’яний. Знову за своє… Самогону десь ухопив, а тепер загнав пістолетом чотирьох стрільців у хату й знову їм політінформацію читає.
— Не могли зв’язати?
— Його зв’яжеш, чорта. Підійти не можна!
Сотенного оточували вояки з заспаними фізіономіями, в пом’ятій одежі. Тут були молоді хлопці й вусаті дядьки. Вони зупинялися на достатній відстані і з підкресленою готовністю завмирали, виструнчившись.
— Де він? — дивлячись під ноги четового, спитав похмурий Богдан.
— У вартівні.
— Холера! З одним не можете дати ради…
Сотенний рішуче закрокував до цегляної хати. За ним мовчки рушив четовий, вояки. Тарас вибрав у натовпі найпикатішого, безпомилково вгадавши в ньому людину, зв’язану з кухнею. Він ткнув йому в руки в’язанку риби і безапеляційним тоном розпорядився:
— Юшка для сотенного. На дві персони. Швидко!
Повторювати наказу не довелося.
Сотенний підходив до цегляної хати. Тарас наддав кроку, щоб догнати його: Хлопцеві треба було показати воякам, що він, Карась, — особа, близька до їх начальника і користується його особливою ласкою. В будь-якому випадку, вирішив він, таке, навіть хай уявне привілейоване становище, могло бути йому на руку.
Вікна в хаті були зачинені, але звідти долітали звуки надтріснутого голосу, начеб там надривався, розучуючи роль, актор-трагік.
Богдан зупинився і, прислухаючись, скорботно схилив голову.
— Що вам Радянська влада поганого зробила? — лунало з хати. — Що?! Панів ваших, орендарів усяких прогнала до чорта? Прогнала! Раз!! Землю вам поміщицьку дала? Дала! Два!! Школи вам українські відкрила? Відкрила! Тільки вчіться, дурні… Три!!! Церкви-костьоли ваші закрила? Жодної! Моліться, як вам хочеться. Чого ж ви з цієї рідної влади невдоволені?
Тарас вибрав зручний момент і зазирнув у вікно. Він побачив високого худого чоловіка в заправленій у галіфе спідній сорочці. Той стояв спиною до вікна, з пістолетом у руці і, стріпуючи головою з мокрим, наче після купання, чорним волоссям, — кричав до вояків, — що збилися в кутку:
— Хто ви такі? Ви несвідома селянська маса. Проти кого ви воюєте?
— Проти германа… — подав голос один з вояк.
— Брехня! Брешеш!! Німця ти вбив? Хоч одного? Ага! Ви банда! Контр-р-революція!!! Ви на комуністів і радянських партизанів полюєте.
— Так і ви ж з нами, пане старшина…
— Мовчати!! Розмови! Я — зрадник! Я батьківщину зрадив, присягу зламав! Мене, старшину Сидоренка, заслужена куля чекає, і я її прийму. А ви? Ви в оточення потрапляли? Ні! З полону втікали? Ні! Вам ес-бе руки виламувала, розстрілювала? Ні! Ви за свою межу боїтеся. За межу ви готові рідного батька, брата лопатою вбити. Ще раз кажу й нагадую: радянські війська наступають, підходять, кидайте банду, поки не пізно, йдіть додому до своїх бабів…
Богдан різко підвів голову, озирнувся. Він був блідий.
— Розійтися! Друже Довбня, зі мною! Друже Карась! Стати біля вікна, на мою команду: «Стріляй!» — бий прикладом у вікно. Зрозуміло?
— Зрозуміло! — з запинкою відповів Тарас, відчуваючи, як кров приливає до обличчя. Невже старшину вб’ють, і він, Тарас, буде причетним до цього вбивства п’яного бідолахи?
Сотенний рішуче ступив до ганку.
— Друже Богдане, ви ж без зброї. Візьміть! — простяг йому свій пістолет четовий.
— Не треба! — відвів його руку сотенний. — Голими руками візьму. Допоможеш зв’язати!
При цих словах Тарасові стало легше дихати. Він причаївся біля вікна. Тепер йому було видно плече старшини і вхідні двері. Ось двері швидко відчинилися, й на порозі з’явився Богдан.
— Не підходь!! — рвучко підводячи руку з пістолетом, кинувся до нього старшина. — Не підходь! Уб’ю!!
Сотенний стояв мовчки, зціпивши зуби, обпікаючи старшину поглядом своїх шалених сірих очей.
— Уб’ю!!! — закричав старшина, відступаючи назад. — Думаєш, купив радянського командира? А дулі з маком не хочеш? Я плював на тебе! На вашу зас… ес-бе. Вб’ю гада! Не підходь!!!
Худе смугляве обличчя старшини було обернене до Тараса в профіль. Воно виражало ненависть, душевний біль, відчайдушну рішучість очманілої п’яної людини.
Погляд Богдана пом’якшав. Тарасові здалося навіть, що в очах сотенного промайнуло співчуття.
— Старшина, сховай зброю, — сказав він спокійно і владно.
— Не підходь! Уб’ю! Клянуся!! — Старшина зробив ще один крок назад і почав цілитися. Рука його злегка тремтіла, але навряд чи він би промахнувся, якби натис на спусковий гачок.
Богдан, очевидно, розумів, з чим жартує. Однак він випростав груди й, не спускаючи очей із старшини, рішуче промовив:
— Стріляй!!
Тарас трахнув прикладом по рамі. Старшина, наче вжалений, обернувся до вікна, змахнув рукою. Куля просвистіла над головою Тараса, але, пригинаючись, він устиг побачити, як Богдан кинувся під ноги старшині.
Коли хлопець убіг у хату, старшині вже в’язали заломлені за спину руки. Він виривався, копав вояк ногами, кусав губи, несамовито кричав.
— Гади! Петлюрівці! Наволоч! Не візьмеш! Ненавиджу!
Його жилаве мускулясте тіло звивалося на підлозі. Рожева піна пузирилася на губах, темні очі в запалених, закислих повіках гарячково блищали.
Богдан стояв осторонь, сердито обтрушуючи френч від пороху. Коли зв’язаного й притихлого старшину звели на ноги, сотенний підійшов до нього, подивився в вічі й, несподівано розмахнувшись, з силою вдарив його кулаком по щоці.
— Дур-р-рень, — зневажливо скривився Богдан. — До льоху, хай виспиться. — Глянув на вояк і мстиво додав — Цим бовдурам по п’ять київ за те, що слухали теревені. П’ять чоловік одного не могли роззброїти, одного п’яного… Сотні зайнятися стройовою. Поганяйте їх гарненько, друже четовий. Я перевірю. Розпустилися, позапухали від сну…
Вже біля дверей Богдан озирнувся, суворо глянув на Тараса й наказав:
— Також у стрій!
Сотню вишикували біля клуні. Малий на зріст Тарас потрапив на лівий фланг. На його подив, майже половина вояк мала не справжні гвинтівки, а обсмолені дерев’яшки. Обмундирування було найрізноманітніше. Кожушки чергувалися з засмальцьованими піджаками, німецькі мундири з мундирами угорських і польських солдат, френчі залізничників із светрами з грубої вовни, стьобаними ватяними безрукавками. Шапки, мазепинки, кепки, пілотки і навіть фетрові капелюхи. Однак у кожного на головному уборі красувався саморобний металевий тризуб.
— Р-рівняйсь! Струнко! Напр-ра-во! Кр-роком руш! Ліве плече вперед! Пр-р-рямо!
На превеликий подив Тараса, різномасне воїнство марширувало цілком пристойно; тільки дядько попереду Тараса в чорній смушевій шапці ставив ноги клишаво. Це був один з тих невдах, яким старшина читав «політінформацію». Кожен з них за наказом Богдана одержав п’ять ударів києм по м’якому місцю.
Четовий Довбня самою природою був створений для. фельдфебельської служби. Коли довелося повзти метрів зо двісті по-пластунськи, Тарас відчув, що сорочка на спині змокла й прилипає до тіла. Хлопець обурився. Сволота все-таки цей Богдан… Міг би нагодувати й не посилати на муштру задля першого дня. Як не як, а всю ніч ішли разом.
— Друже Гроза, заспівуй!
Попереду хтось відкашлявся й затяг:
Сотня підхопила:
Тарас, бачачи, як грізно поглядає на нього четовий, «підтягав», беззвучно розкриваючи рот. «От кого взяли на озброєння — святого Юрія і богородицю, — думав він. — Ці допоможуть… Сволота Богдан, розписатися, мабуть, як слід не вміє, а корчить із себе полководця. Видно, наївся юшки та й заліг спати. А ти маршируй під барабанний дріб у голодному животі та слухай ідіотських пісень».
Але Богдан не забув про свого супутника. Коли заспівувач почав на знайомий мотив маршу радянських авіаторів: «Все вище, і вище, і вище знесем жовто-синій прапор…», до четового підбіг захеканий вістовий і щось сказав йому. Довбня зупинив сотню, підкликав до себе стрільця Карася й наказав негайно бігти до сотенного.
Тарас знайшов сотенного в чистій світлиці. Богдан, свіжопоголений, у новенькому угорському офіцерському мундирі з кобурою на поясі, зустрів його похмурим поглядом.
— Де рибу взяв?
На столі стояла каструля з юшкою. Тарас тільки руками розвів — чи варто, мовляв, говорити про такі дрібниці.
— Ну, ти жук, друже Карась, — чи то з осудом, чи то із схваленням хитнув головою Богдан, — На ходу підошви рвеш…
Тарас, наче прийнявши слова сотенного всерйоз, здивовано глянув на добрі чоботи сотенного, потім на свої розбиті туфлі й скрушно зітхнув:
— Доводиться… Що зробиш!
— Ну, гаразд, друже, сідай, будемо твою юшку їсти, — засміявся Богдан.
Сотенний дістав із шафки заткнену полотняною ганчірочкою пляшку, розлив самогон у дві чашки з повідбиваними ручками.
— Будьмо здорові!
— Боюся… — сказав Тарас, скоса поглядаючи на підсунуту до нього чашку.
— Не ламайся, — насупився сотенний.
— Боюся, що юшки не вистачить, як вип’ю, — пояснив хлопець.
Богдан знову нагнувся до шафки, дістав тарілку з великим шматком сала.
— Вистачить?
Тарас кивнув головою й надпив ковток із чашки. Він не ламався, бо справді не зносив спиртного. І він не хотів навіть запахом горілки отруювати наступне задоволення від насичення.
Їли мовчки, з великої миски, Тарас підставляв під ложку шматочок хліба, щоб жодна крапля не пропала марно. Це могло б тривати без краю. Все-таки легка їжа — риба. Юшка текла в шлунок хлопцеві, здавалось, не наповнюючи його, як вода в бездонну бочку. Відчуття ситості не приходило. Хлопець тільки змок від поту й ослаб. Однак у запасі було ще сало…