— Холера… — з досадою промовив помічник поручика.
— Дурниці, пане капрал, — заспокоїв його поручик. — Діяти будемо навально. По двоє з кожної групи вишлемо наперед — зняти вартових. Я з своєю групою піду до двору з боку хати, ви, пане капрал, від клуні. Обікласти снопами й підпалити. Стріляти з укрить. Не випускати жодного живим.
— Наказано, — козирнув капрал.
— Панотче, можливо, ви… — нерішуче сказав поручик. — Чи варто так ризикувати? Я залишу вам охорону.
Пулчинський образився: цей офіцерик з АК вважає себе бозна-яким хоробрим і бажав би в останній момент усунути його, щоб привласнити собі лаври перемоги. Але що зробив би цей військовий геній без ксьондза? Хто пішов би за ним?
— Мені не потрібна охорона, пане Лукашевичу. Я повинен бути там, де будуть мої люди.
— В такому разі прошу пана ксьондза бути обережнішим… — незадоволено буркнув поручик.
Поручик Лукашевич думав не лише про лаври. Він одержав недвозначний наказ: спалити хутір Рутки дощенту, перебити не лише озброєних бандерівців, але й усіх жителів від малого до великого. Очевидно, з цього приводу командування АК мало якісь міркування високої політики… Що ж до ксьондза Пулчинського, то він був невиправним ідеалістом і поставив умову — жінок і дітей не чіпати, зайвого не палити. Поручик Лукашевич побоювався, що ксьондз може перешкодити йому повністю виконати таємний наказ. Проте, якщо люди ввійдуть у бойовий азарт, ошаліють, зупинити їх буде важко не лише ксьондзові, але й самому пану богові.
Не минуло й п’яти хвилин, як тиша вибухнула пострілами, несамовитим собачим гавкотом. У пітьмі, наче нічна величезна зловісна квітка, розпустив свої світні тремтливі пелюстки вогонь.
Раптовий напад був вдалим. Сплячі вартові так і не прокинулись, їх знищили безшумно. Відразу ж запалали приставлені до хати й клуні снопи. Пулчинський присів на колодязну цямрину, підняв автомат, цілячись у вікна. Поручик випередив його, й дві автоматні черги злилися в одну. Задзвеніли розбиті шибки, почувся жіночий зойк, постріли. Собаки надривалися від зляканого гавкоту. Однак хата й клуня мовчали. Здавалося, там не було людей. «Христина помилилась, бандерівці ночують в іншій хаті чи, може, довідалися про підготовку нападу й пішли з хутора?» — промайнуло в голові ксьондза. Він відчув раптову слабість і мало не впустив з рук автомата. Видно, думка про можливу помилку виникла і в інших. Постріли чулися рідше, й раптом припинилися.
До колодязя підповз захеканий поручик, запитав розгублено:
— Що б могло статися, панотче?
Тут двері хати розчинилися, і з сінець вибігла молода простоволоса жінка в самій сорочці з дитиною на руках.
— Рятуйте, лю…
Справа від Пулчинського хтось дублетом вистрілив з мисливської рушниці, й жінка впала посеред двору, прикриваючи руками й головою дитину.
«Помилка… Що ми робимо?» — з жахом подумав ксьондз. Він ладен був схопитися, закричати, зупинити своїх людей, але в цей час із хати, стріляючи на бігу, вискочило двоє босих, напіводягнених хлопців з розкуйовдженими чубами.
Їх мало було не прогавили. Одного куля наздогнала біля воріт, другий устиг вибігти на вулицю, але його перехопили, звалили пострілом впритул.
З хати почали відстрілюватися.
— Пильнуйте добре, панове! — загукав поручик, — Стежте за вікнами й дверима!
Поручик пригнувся, підскочив до самої хати й кинув у вікно гранату. Притиснувшись спиною до стіни, він зачекав, поки граната вибухне, й лише тоді відбіг назад, в укриття.
З хати спробували вирватися ще декілька чоловік. Влучні постріли вмить наздогнали їх.
А клуня, що горіла з усіх боків, усе ще мовчала. Видно, добре випили хлопці, коли спали таким міцним, безпробудним сном.
Раптом обидві половини дверей розчахнулися, і з глибини клуні вдарив кулемет. Однак нападники давно чекали цього моменту. Пролунав безладний залп, кулемет відразу ж замовк, але з клуні з криком «Слава!» вискочило чоловік десять. В одного на плечах горів одяг.
— Гур-р-ра!! — вигукнув поручик.
Пулчинський знову натиснув на спусковий гачок. Тріск автоматних черг злився з грюкотом окремих пострілів. Освітлені, осліплені полум’ям, п’яні бандерівці були добрими мішенями для поляків. Два чи три з них відразу ж закрутились на землі, інші падали, швидко підхоплювались, пробували бігти, падали знову, повзли. Поляки розстрілювали, добивали їх із укрить.
Обличчя Пулчинського заливав піт. Перезаряджаючи автомат, він торкнувся до ствола й умить відсмикнув руку — ствол автомата розжарився. Це трохи витверезило Пулчинського. Він глянув на рожевувату пляму посеред двору, яка весь час бентежила його, притягала його погляд. Жінка лежала нерухомо, але дитина була жива. Розкривши в беззвучному плачі рот, воно совало голими ніжками й смикало закривавлений рукав материної сорочки. Пулчинський здригнувся. Перед його очима на мить виникла інша картина: дитина з такими ж голими пухкими ніжками сидить на руках щасливої матері божої. «О господи…» — прошепотів Пулчинський, затуляючи обличчя руками.
Що було далі, Пулчинський добре не пам’ятав. Він намагався зупинити, умовити когось, але його слів наче не чули. Палаючий хутір перетворивсь на пекло, і все було багряно-червоним, як у пеклі, — земля, дерева, небо. Люди металися серед вогню в червоному одязі, з червоними обличчями, з червоними рушницями. Постріли заглушали зойки, дитячий плач, дзенькіт розбитого скла. Поручик Лукашевич кілька разів гукав «Гура!» На вулиці в рожевому пилу лежала жінка в багряно-чорному одязі. Це була Христина, що вибігла з своєї палаючої клуні. Чиясь випущена зопалу куля не пожаліла й її, вірної католички… І над. усім цим серед пучків іскор, що летіли з пожарища до неба, сяяла спокійно-величною усмішкою непорочна діва, що тримала на закривавлених колінах дитину з голими ніжками.
Нарешті вони вирвалися з цього пекла, залишили позаду догоряючий хутір. Нічна пітьма здавалася рятівною. Йшли швидко, задихаючись, підставляючи розпашілі обличчя свіжому вітрові. Позаду Пулчинського було чути збуджено радісні, хвастливі вигуки. Всі були задоволені — напад удався, вони здобули перемогу, на місці хутора Руток залишаться тільки купки курного попелу. Ніхто не шкодував за вчиненим, ніхто не шепотів молитов. З богом справу було поладнано завчасу — бити українців їх привів сам пан ксьондз…
… Рано вранці кривий служка Тадеуш, прийшовши прибрати в костьолі, помітив, що двері в костьол прочинені. Здивований цим, — ключі були тільки в нього і в ксьондза, — Тадеуш перехрестився, зазирнув до середини. Каламутне світло падало з стрілчастих вікон униз. В кінці проходу між лавами лежала долілиць, головою до вівтаря, розметавши на підлозі руки, якась людина. Відчувши щось недобре, костьольний служка підійшов ближче й побачив на підлозі кинутий автомат. Тадеуш знову перехрестився, й торкнувся до лежачого, щоб довідатися, живий той, чи мертвий. Чоловік повільно підвів голову, й служка побачив мокре від сліз обличчя свого ксьондза.
— О, Єзус, мати божа! — заметушився переляканий старий. — Панотче, вам погано! Води? Зараз!..
— Не треба, пане Тадеуш, — ледь чутно промовив Пулчинський. — Я сам… Іди. Бог простить мені цю кров.
12. ЕКСПЕРТ У СХІДНИХ ПИТАННЯХ
Цього разу начальник гестапо виявив підкреслену лояльність до радника Хауссера. Він досить люб’язно привітався з «Пуголовком», запросив сісти до столу й подав підготовлене до відсилки зведення, що являло собою короткий огляд подій за два тижні на підвідомчій йому території.
Хауссер скинув кашкета, витер чистенькою, акуратно згорнутою хустинкою свою розкішну лисину й, присунувши стілець до карти, що висіла на стіні, заглибився у вивчення секретного документа. Шістнадцять диверсій на залізницях… Одна велика — пущено під укіс ешелон з танками і цистернами пального, що йшов на фронт. Оберштурмбаннфюрер висловлює в примітці припущення, що всі диверсії на залізниці — справа рук радянських партизанів, які проникають невеликими, добре підготованими і спорядженими групами з північних лісистих і болотистих районів на південь, у смугу лісостепу. Хауссер звірився з картою й прийшов до переконання, що начальник гестапо має цілковиту рацію. Проте йому впало в очі, що цього разу кілька диверсійних партизанських груп діяло на великій віддалі від своїх баз. Сто — сто п’ятдесят кілометрів! Очевидно, в цих краях у них є спільники серед місцевого населення. Про це оберштурмбаннфюрер нічого не говорить… В його інтересах не торкатися цього питання.
Викрадення зброї та боєприпасів на станції Здолбунів. Солідно: шість ящиків гвинтівок, п’ятдесят ящиків з патронами і гранатами, три ручних кулемети. Зроблено чисто, без жертв з німецького боку… Начальник гестапо не наважується стверджувати, хто саме вчинив грабунок, але схиляється до думки, що це зробили оунівці. Мабуть, і в цьому пункті він має рацію…
Вісім нападів на продовольчі обози, що везли на залізничні станції зібраний у селян контингент. Захоплено 180 тонн зерна, 76 голів великої рогатої худоби. Убито й пропало безвісти чотири офіцери, дев’ятнадцять німецьких солдатів. За даними, які має оберштурмбаннфюрер, у трьох нападах брали участь радянські партизани, решту вчинили оунівці. Можливо, цілком можливо…
Протягом минулих двох тижнів загострилася ворожнеча між українцями і поляками. Діють озброєні загони УПА і АК. Переважно нічні напади з особливо жорстокими звірствами. П’ять сіл і одинадцять хуторів спалено дотла, населення знищено майже повністю. Прекрасна, чудова новина! Радник ледве стримався, щоб не потерти від задоволення руки.
В кінці зведення найважливіше: два агенти доносять, що в районі Радзивилова між представниками командування групи угорських військ і спеціальними уповноваженими ОУН відбуваються таємні переговори про обмін зброї на продовольство. В принципі домовилися, торгуються за ціну. Угорці запросили забагато — півтонни зерна, тридцять кілограмів м’яса в живій вазі, п’ять кілограмів свинячого сала або смальцю за гвинтівку. Отже, наявні перші наслідки плану, запропонованого якимось непомітним радником Хауссером: угорці перестануть канючити продовольство в німецького військового інтендантства, бандерівці одержать зброю і зможуть активніше виступати проти радянських партизанів. Однак, яку чудову агентуру серед оунівців має начальник гестапо! Він, Хауссер, знав про наступні переговори між угорцями й бандерівцями, але про те, що переговори вже почалися, його агенти ще не встигли донести йому.
Герц нишком стежив за Хауссером, проте не міг здогадатися, яке враження справило донесення на «Пуголовка», — очі радника були сховані за блискучими двоопуклими лінзами, кругле обличчя з товстими губами було застиглим, як карнавальна маска.
— Дякую, пане оберштурмбаннфюрер, — сказав Хауссер. — Правда, на вашому місці я вилучив би з неї останнє повідомлення й відправив би його окремо, як спеціальне таємне донесення особливої державної ваги. Але це в вашій компетенції…
Герц замислився на секунду і на знак згоди нахилив голову.
— Так, мабуть, ви маєте рацію. Дякую, пане раднику. Може, ми з вами вип’ємо по чарці коньяку й по чашці кави?
Хауссер мляво усміхнувся.
— Дякую вам, але я не п’ю на ніч кави. На жаль… Серце дає про себе знати.
Хворе серце було тільки приводом. Іншим разом радник, мабуть, охоче погодився б посидіти з начальником гестапо за чашкою кави, але сьогодні в його портфелі була особлива здобич, і йому не терпілося швидше гарненько розглянути новий набуток.
Оберштурмбаннфюрер зрозумів відмову Хауссера інакше — «Пуголовок» приндиться, хоче підкреслити, що між ними можуть бути лише суто офіційні: стосунки. Ну, й біс із ним, хай приндиться! В кожному разі, розграбована зброя тепер на сумлінні радника. Щодо цього одержано вказівку…
— Пане раднику, а як ви розцінюєте той факт, що напади на обози з продовольством збільшилися останнім часом майже вдвічі?
Хауссер уже одяг кашкета і збирався виходити. Він нахилив голову, вирішуючи, чи варто йому відповідати на це запитання, чи можна відбутися якимось туманним зауваженням. Вирішив, що все ж не треба псувати відносин з начальником гестапо.
— А ви не знаходите ніякого зв’язку між цим фактом і переговорами угорців з оунівцями?
Герц спершу здивувався, потім наморщив чоло, намагаючись зрозуміти, на що натякає радник, і нарешті признався:
— Ні, не знаходжу. І взагалі, дії наших союзників угорців… Якщо це зроблено без відома німецького командування, уявляю, як їм дістанеться.
Блискучі скельця окулярів, наче очі якоїсь механічної людини, втупились у начальника гестапо. Скельця, природно, не виражали нічого, та все ж оберштурмбаннфюреру здалося, що «робот» дивиться на нього, із співчуттям, і начальник гестапо з ж знітився під цим пильним мертвим поглядом.
— Пане оберштурмбаннфюрер, ви, гадаю, погодитесь зі мною, — зітхнув Хауссер. — Нам треба викачувати в місцевих селян продовольство. Чи не так? Але селяни не люблять, коли їх грабують. М’яко кажучи, це їх дратує. Щоб завоювати симпатію своїх земляків, бандерівці відбивають у нас награбоване. Я вважаю, що для нас було б краще й спокійніше, якби бандерівці замість того, щоб нападати на обози і вбивати німецьких солдат із охорони, самі почали збирати продовольство й доставляти його нашим союзникам під своєю охороною. Чи не так? Добраніч, пане оберштурмбаннфюрер. Хайль Гітлер!
Хауссер жив у невеликій кімнаті, відведеній йому в будинку, де поселилися чиновники невисокого рангу й українці, що співробітничали з німцями. Переступивши поріг своєї келії, радник квапливо роззувся, всунув ноги в пантофлі й відразу ж відчув себе іншою людиною. До біса політику, війну, тупого оберштурмбаннфюрера, швидше до столу, швидше до улюбленого заняття, що допомагає хоча б на деякий час забути про все на світі.
Другого чи третього дня після нападу Німеччини на Радянський Союз у гітлерівських військах було оголошено спеціальний наказ фюрера — офіцерам і солдатам дозволялося посилати з Росії на батьківщину посилки. Гітлер давав зрозуміти своїм воякам — не соромтеся, грабуйте, війна для вас не лише захоплююча пригода, небезпечний спорт, що лоскоче нерви, а й джерело особистого збагачення. Військова пошта працювала з граничним навантаженням, посилки пливли в Німеччину плавом. Матусі й дружини «доблесних воїнів фюрера» ахали, відкриваючи одержані пакунки: смалець і мед, портативні патефони з набором пластинок, відрізи сукна, вовняні й шовкові сукні, хутра. Деякі посилки були з сюрпризом — у банці з топленим маслом чи смальцем рантом знаходили золото: обручки, брошки, чайні ложечки або навіть зубні коронки… Якомусь гітлерівцю пощастило більше, ніж іншим…
Фрау Хауссер одержувала від сина посилки регулярно, але ящики, які вручали їй на пошті, були дуже легкими. Стара знаходила в них баночку меду, варення чи шматок чудового свинячого сала, решту місця в посилці займали пронумеровані пакети з написом на цупкому, провоскованому папері: «Підготовано до зберігання». Радник Хауссер полював у Росії за тим, що в очах багатьох інших не являло жодної цінності. Він розшукував картини, старовинні ікони й колекції поштових марок. Щоправда, знайти вартісну картину чи ікону було справою дуже важкою і навіть небезпечною — ненаситний Герінг відразу ж цілком офіційно наклав лапу на ті художні цінності й музейні рідкості, яких більшовики не встигли вивезти на Схід. Проте влада ненажерливого рейхсміністра не поширювалася на філателію. В цій галузі Хауссер мав повну свободу дій, і він не марнував часу — сотні найцінніших колекцій було відправлено додому під виглядом продовольчих посилок.
Сьогодні зовсім випадково радник наткнувся у військовому госпіталі буквально на скарб. Той клясер, який лежав зараз у нього в портфелі, був трофеєм якогось пораненого солдата, видно, досвідченого філателіста. Солдат помер під час операції, а його товариші по палаті обміняли нікому не потрібний «альбом» дивакуватого покійника на десять пачок сигарет.
Радник засвітив гасову лампу, старанно, наче хірург перед операцією, помив руки, розіклав на столі пінцет, лупу, шматочок білосніжної замші й лише після цього дістав товстий саморобний клясер. Марок було багато. Хвалити бога, потрібно буде весь вечір потратити на те, щоб розглянути кожну з них, визначити можливу вартість її. О, після війни вони коштуватимуть дорого, ці радянські марки! Хауссер обережно підхоплював марку пінцетом, розглядав її в лупу й, переконавшись, що марка без ганджу, протирав її замшею, вкладав у пакетик.
Цього разу йому до рук потрапив багатий улов — кілька комплектів рідкісних серій і в додаток до всього тридцять примірників особливо цінної марки з надпечаткою, в яку вкралася друкарська помилка. І жодного загнутого краєчка, жодної грибкової плямочки на покритому клеєм боці. Як пощастило!