Томас Хауссер блаженствував. Такі години були для нього відпочинком — марки захоплювали, і він міг не думати про політику, війну, долю третього рейху і навіть власну долю. Думки про це все були просто-таки нестерпними. Невисокий, головатий, схожий на кретина, радник з юнацьких років страждав від усвідомлення своєї фізичної неповноцінності, але був надто високої думки про себе. Він вважав себе людиною, здатною в багатьох випадках передбачати хід історії. Політика у всіх її проявах здавалася йому шаховою грою, і навіть карта світу, розграфлена паралелями й меридіанами, сприймалася як величезна шахова дошка з народами й арміями замість звичайних фігур, дошка, на якій одночасно і безперервно розігрувалося кілька складних партій, що змінювали одна одну, але були взаємно зв’язані. Партії Гітлера надходив кінець. Фюрер програвав, і вже ніщо не могло врятувати Німеччину від розгрому. Тепер це було ясно кожній тверезомислячій людині. Єдине, чого можна було добитися за допомогою хитромудрих ходів і величезних жертв, це якомога далі відтягти закінчення партії. Пошуками таких вдалих ходів і займався експерт у східних питаннях.
Жертви, загибель сотень, мільйонів людей, страждання, злигодні і навіть недалекий розгром німецької армії — все це не так уже хвилювало холодного Томаса Хауссера. Він зараховував себе до тих, хто стоїть по той бік добра і зла, й намагався мислити лише історичними категоріями — в історії людства чого тільки не було… Значно більше його мучило інше — усвідомлення, що він обманувся в Гітлері, прийнявши його за божественного вождя німецького народу. Тепер-то він знав справжню ціну людині з косою чолкою на лобі й божевільними олов’яними очима — несамовитий маніяк, одержимий манією величності. Прийняти юродивого за геніального вождя й політика, вважати його марення за пророцтво, радіти і схилятися перед ним разом з тупоголовими ковбасниками — оцього Хауссер не міг собі пробачити. Так, він багато чого зрозумів раніше від інших, і все ж просвітлення прийшло пізно, коли вже не можна було вийти з гри.
Марки, рятівні марки, тільки вони заспокоювали Хауссера, переселяли його в спокійний, затишний світ колекціонера.
У двері постукали — два неголосних обережних і разом з тим настирливих удари. І ще два. Це агент, пан Тимощук… Хауссер хотів був прибрати зі столу, але передумав, накрив клясер газетою й, невдоволено суплячись, пішов відчиняти.
Худорлявий молодик, інтелігентний на вигляд, швидко переступив поріг і неспокійно-радісно оглянув кімнату.
— Зброю в Здолбунові забрали… — почав він доповідати збуджено, але півголосом.
Хауссер мовчки кивнув головою.
— Почались переговори з угорцями…
— Це мені теж відомо, пане Тимощук. Угорці запросили багато? Раджу не скупитися. Поясніть своїм товаришам, що зброя завжди коштувала дорого. Якщо перевести продовольство на ціни мирного часу, то угорці просять сущу дрібницю. А як підійметься престиж ОУН — переговори, дипломатія, суверенітет…
— Так, так, — закивав головою Тимощук; маленькі, меткі очиці його заблищали радістю, гордістю. — Престиж — це важливо.
— Друге. Треба докласти всіх зусиль, щоб припинити напади на обози з продовольством.
Молодик мерзлякувато знизав плечима.
— Трудно… Знаєте, який настрій…
— Пане Тимощук, я не люблю цього слова — трудно, — суворо сказав Хауссер. — Його особливо охоче вживають ледачі й дурні люди. Треба думати, підшукувати аргументи. Ви маєте вагомий мотив — німці потенціальні союзники в боротьбі ОУН проти більшовиків. Хіба вам вигідно ослаблювати союзників? Адже це в ваших інтересах, щоб радянські війська з’явилися тут якнайпізніше. Накопичуйте й бережіть свої сили, а німців, які стримують навалу більшовицьких орд, підтримуйте хоча б продовольством. Не бійтеся висловити таку думку серед ваших керівників. Вона народжена логічною оцінкою політичного становища й не може викликати підозріння навіть у тих ваших колег, які справді ненавидять німців.
— Так, так, — знову погодився Тимощук, намагаючись, видно, запам’ятати гарненько все, що говорив йому радник. — Це логічно. Потенціальні союзники… Це переконливо.
— Передайте Дубу, хай розширює мережу офіцерських шкіл УПА. Готуйте кадри командирів. Ми можемо дати вам ще декількох досвідчених інструкторів, які володіють українською мовою й добре знають прийоми партизанської війни. Це теж у ваших інтересах. Ви згідні, що такі інструктори необхідні вам?
— Безумовно, безумовно…
— Як бачите, я даю ділові поради, пане Тимощук, і дію тільки в ваших інтересах, — ледь помітно всміхнувся Хауссер. — І останнє: це для Вепра. Вашій службі безпеки слід би серйозно зайнятися очисткою території від різних сумнівних елементів. Я маю на увазі людей, які таємно симпатизують більшовикам чи зможуть дати їм будь-яку інформацію про вас. По селах — мені це відомо — можна знайти не лише комуністів, що притаїлися, не лише сім’ї партизанів, але й радянських військовополонених, що повтікали з таборів, і навіть уцілілих євреїв. Ці люди після приходу сюди радянських військ можуть завдати вам чимало неприємностей. Тил повинен бути чистим. Поляки… З поляками справи йдуть добре. Продовжуйте в тому ж дусі.
— Передам. Усе дослівно передам.
— На цей раз у мене більш нічого немає. Бувайте здорові, пане Тимощук. Чекаю свіжої інформації.
Молодий чоловік пішов, але не встиг радник сісти за стіл, як у двері знову постукали голосно й безцеремонно. Видно, прийшов хтось із німців. Хауссер заховав марки в шухляду й відчинив двері.
Біля порога стояв офіцер років тридцяти п’яти з погонами гауптмана на зім’ятому мундирі. Він усміхався радісно й збентежено, видно, не знав ще, яке враження справить на господаря кімнати його несподівана поява. Він був середній на зріст, але його плечі в поєднанні з масивною головою на низькій шиї здавалися вузькими, хлоп’ячими.
— О, кого я бачу! — вигукнув, зображуючи на своєму обличчі приємний подив, Хауссер. — Теодор… Ну, заходьте ж! Якими вітрами занесло вас у ці краї?
— Військовий кореспондент гауптман Теодор Оберлендер повертається в Берлін після перебування на Східному фронті, — жартівливо відрапортував гість, підносячи два пальці до пілотки. І хоч він сміявся, потискаючи руку Хауссеру, сірі, широко розставлені під важким чолом очі його були не дуже-то веселі — очі втомленої розумної людини, в якої значно більше причин сумувати, аніж веселитися.
Довго, як старі друзі, трясли один одному руки. Але дружби між ними ніколи не водилося. Вони були однодумцями й суперниками. Якийсь час молодий енергійний Оберлендер ішов угору. Він вважався кращим знавцем Росії й виношував сміливі проекти освоєння східних територій. Звичайно, він добре знав Росію, в якій під виглядом наукового працівника побував не раз. До того ж він вступив у націонал-соціалістську партію ще до мюнхенського путчу, а Гітлер пам’ятав усіх своїх старих соратників. Хауссеру було відомо, що Оберлендер незадовго до війни знайомив фюрера з своїми проектами, і вже одне це свідчило багато про що. В той час Хауссер, незважаючи на ряд опублікованих робіт і докторське звання, був звичайним чиновником недавно створеного відомства Розенберга. І ось минуло всього лише три роки, самовпевненого гордівника Теодора, що мріяв стати особистим радником Гітлера, було усунуто від справ, і він, почавши війну обер-лейтенантом, дослужився лише до гауптмана, пише в газетах, а непомітний Хауссер став головним спеціалістом у східних питаннях; і його ідеї підхоплюють буквально на льоту.
— Як добре, що ви зайшли, як добре… — привітно й загадково всміхаючись, промовив Хауссер, підсуваючи гостеві стілець. — Ми не бачились… Ну, звичайно ж, відтоді, як розлучилися на Північному Кавказі. Цілий рік!
— Роки бувають різні, любий Томасе, — заперечив Оберлендер, і в його голосі почулася неприхована гіркота. — Цей рік здається мені десятиріччям. Скільки подій, скільки нещасливих подій вмістив у себе цей жахливий рік!
— Звичайно, звичайно, — квапливо, з удаваним співчуттям заявив Хауссер. Йому було прикро. Такий хороший спочатку вечір було безповоротно зіпсовано — знову розмова про політику, запізнілий аналіз помилок, пустопорожні проекти. Ні, він не збирається товкти воду в ступі, — Знаєте що, Теодоре… Давайте-но ми з вами вип’ємо по чарочці з приводу зустрічі. Посидимо, поговоримо про всяку всячину, відпочинемо.
Він заметушився, розстелив серветку на столі, дістав з буфета тарілки з яблуками й печивом, пляшку портвейну, чарки. Перед гостем поставив високу, на тонкій ніжці, з золотим пружечком угорі. Кришталь іскрився дрібно насіченими ромбиками.
Оберлендер, неуважно дивлячись у куток на стоси книжок і газет, складених просто на підлозі, надпив кілька ковтків і відсунув чарку. Він зрозумів, що Хауссер, хоч і прийняв його досить люб’язно, не має наміру вести серйозної розмови. Це було образливо. Адже він, Оберлендер, прийшов сюди не для того, щоб помилуватися лисим черепом радника, а довідатися новини, поговорити по щирості. Все-таки їх зв’язувало багато що, й вони розуміють один одного з півслова. Хауссер зараз грає не останню скрипку в таємній політиці. Однак він відмовчується, не хоче навіть похвалитися. Хитрий, обережний щур.
Хауссера влаштовувала мовчанка, але він здогадався, що гість образився, й запитав співчутливо, як запитують про стан тяжкохворого в його родичів:
— Що на фронті?
Оберлендер знизав вузькими плечима, сказав саркастично:
— Те, що пишуть у газетах, — планомірно й успішно вирівнюємо., еластичну лінію фронту й скорочуємо комунікації.
Але бойовий дух у військах, як і завжди, висоті, м’яко й наставницьки підказав Хауссер, наче гість, допустився помилки, забувши додати цю обов’язкову фразу.
Оберлендер не сподівався такого свинства від колеги. Він здригнувся, пильно глянув у вічі Хауссеру, наче перед ним була інша, незнайома людина. Але очі радника ховалися за лінзами, як за двома блискучими, непробивними щитами, і Оберлендер здався, відвів погляд.
— Без сумніву. Бойовий дух наших військ неможливо описати, — підозріло бадьорим тоном підтвердив він, зітхнув і одним духом допив вино.
Хауссер, паче нічого не зрозумів, задоволено кивнув головою й знову наповнив чарки.
— Між іншим, — сказав він весело, з відтінком гордості, — між іншим, Теодоре, ви звернули увагу на чарку, з якої п’єте? Оригінальна штучка, чи не так?
Оберлендер здивовано, зневажливо скосив очі на чарку.
— Нічого особливого. Кришталь, очевидно.
— Так, але кришталь Мозера! — вигукнув радник. — Девізом цієї фірми є слова: «Скло для королів. Мозер — король скла». Любий Теодоре, ви п’єте вино з чарки Пілсудського…
Лише тут Оберлендер помітив серед ромбиків матовий овал, на якому був зображений орел з золотою короною й золотим дзьобом і кігтями.
— Он як! — губи Оберлендера здригнулися в глузливій посмішці. — Задерикуватий польський півень. Голову обернув управо, на захід… Але це точно? Чарка маршала речі Посполитої?
Не може бути сумніву. Одна з трьох, що вціліли. Можете мені повірити.
— А, я забув, що ви колекціонер… — Оберлендер крутив у руках чарку. — Кумедно. Скло для королів… І оце все, що лишилося від маршала Пілсудського, не коронованого короля Польщі, диктатора. Зрештою, від нас, можливо, не залишиться й цього…
Оберлендер з викликом глянув на Хауссера. Радник мовчав, товсті губи були стиснені, весь його вигляд, холодний, бундючний, висловлював осуд. Але Оберлендера вже прорвало.
— Боже мій, боже мій! — тихо, з душевним болем промовив він, стискаючи обома руками голову. — І все через нашу тевтонську тупість, пихате невігластво. Я говорив, я попереджав… Не лише я, сам Розенберг дотримувався моєї точки зору. Росія не Бельгія, не Франція — нескінченні простори, невичерпні людські резерви, диявольська ідеологія марксистів… Нас не схотіли слухати. Переважила думка цього безграмотного солдафона, гладкого кабана, який нічого не тямив у східному питанні. Фюрер погодився з ним.
«Біда мені з цим гауптманом, — з насмішкою й прикрістю подумав Хауссер. — На все горло кричати про помилки Герінга й фюрера… Цього ще не вистачало! Все-таки Оберлендер, при всьому своєму розумі й знаннях, на диво прямолінійний і нетактовний. Адже навіть про найнеприємніші речі можна говорити, не вдаючись до сильних виразів, туманно, приглушено, так, що невтаємничена людина й не зрозуміє, про що мова».
Радник скрипуче кашлянув.
— Теодоре, ви перевтомилися, я думаю, й надто… ну, так би мовити… дещо збуджені.
Оберлендер знову пильно глянув на радника.
— Пане Хауссер, не турбуйтеся. В своїй кореспонденції я напишу все як слід: настрій солдатів на Східному фронті чудовий, бойовий дух високий… — Він підвівся, обсмикнув мундир. Хауссеру здалося, що його гість так розсердився, що вирішив піти геть.
— Ви стали образливим, Теодоре… — миролюбно сказав радник. Він не хотів ускладнювати стосунків з невдахою-товаришем, але й не збирався його затримувати.
Проте Оберлендер тільки пройшовся сюди-туди по кімнаті й зупинився перед Хауссером.
— Чого нам не вистачило, так це того мистецтва, яким досконало володіли й володіють англійці. Їх тонкості, хитрості! Блискучий досвід полковника Лоуренса нас нічого не навчив. Признаюся, я завжди заздрив цій людині. Як це прекрасно воювати, здобувати перемоги, не втрачаючи жодного свого солдата. Королі й султани, вожді племен, лідери партій, віроломні політики й палкі, найчесніші ватажки повсталих — усі вони стають твоїми маріонетками, діють згідно з твоїми планами, воюють, гинуть, навіть не підозріваючи, що їх тягнуть тонкі нитки, які сіпає твій палець.
Роль Лоуренса, я вважаю, надто перебільшена, — спокійно заперечив Хауссер, хоч сам у душі захоплюймося видатним англійським розвідником і навіть до якоїсь міри вважав його своїм учителем. — У тому, що про нього написано, більше легенд, аніж фактів. Безсумнівне тільки одне, що це була розумна, спритна й на диво удачлива людина.
— Я кажу не про людину, а про метод, підхід. Ви знаєте таку приказку — загрібати жар чужими руками. Англійці вміють це робити. Ми теж мали можливості, але не зуміли, не схотіли ними скористатися. Я намагався, робив усе, що міг…
Оберлендер тривожно смикнув плечем, наче хотів озирнутися й переконатися, що в кімнаті, крім них двох, немає нікого, але так і не озирнувся, а лише притишивши голос, продовжував:
— Не боюсь… Вам повинно бути відомо, що перед початком походу на Росію я добився прийому… Мені допоміг золотий значок старого націста. Фюрер пам’ятає, з ким він починав. Він мене прийняв, почав читати мій проект. Що я пропонував? Створення кількох маріонеткових держав, урядів на східній території, яку нам треба було захопити. Зокрема, йшлося про Україну. Адже ви знаєте, в нас були добре налагоджені стосунки з ватажками українських націоналістів аж до того, що деякі з них стали нашими платними агентами. Одержавши ілюзорну державну самостійність або хоча б обіцянку, що таку їм дадуть у майбутньому, вони б змогли повести за собою певну частину населення, особливо тут, на Західній Україні. Утворився б апарат самоуправління під нашим контролем, поліція, армія в розмірах, достатніх для викачування продовольства й боротьби з радянськими партизанами. Найбільш боєздатні й надійні частини української армії можна було б використати на фронті. Гадаю, що вони воювали б не гірше, ніж румуни чи італійці… А після того, як росіян було б остаточно переможено, руки в нас стали б вільними, й ми легко б навели лад: роззброїли українську армію, розігнали людців, що уявили себе державними діячами. З міфом про самостійну Україну було б покінчено раз і назавжди.
Оберлендер помовчав, скорботно похитав головою.
— Знаєте, що він мені сказав? Він не дочитав навіть до половини, повернув мені проект… Сказав: «Ви нічого не розумієте в цьому. Запам’ятайте: Україна — наша Африка, українці — наші негри!» Але це були не його слова, цю думку йому навіяв товстун. Тепер у Львові спішно формують українську дивізію СС «Галичина». Передбачається, що вона героїчно воюватиме за Німеччину. Наївно. Марна вигадка. Ці солдати розбіжаться, як тільки їх кинуть у бій. Українці добре воюватимуть, якщо їх зуміють переконати, що вони воюють не за Німеччину, а за Україну.
Хауссер мовчки, з байдужим виразом обличчя слухав колегу. Він не дивувався: те, про що говорив Оберлендер, не було для нього відкриттям. Він мислив приблизно так само. Різниця полягала в тому, що проект Оберлендера визнали за непридатний, а ідеї Хауссера знайшли підтримку й реалізуються. Проте зроблено це з фатальним запізненням… Очевидно, Оберлендер щось пронюхав, хоче одержати інформацію з перших рук і для цього завів розмову про Лоуренса. Ні, радник Хауссер не такий простий, щоб клюнути. Він не збирається розголошувати державних таємниць навіть людям, які викликають довір’я. Проте одну єретичну думку він може висловити. І то лише для того, щоб подратувати опального спеціаліста з російського питання.