Могила терпляче кивав їм головою, але вже не посміхався, а тільки рухав своїм неслухняним підборіддям, намагаючись закріпити його в правильному положенні. Але от його погляд зупинився на Тарасові. Очевидно, йому сподобався розумний вираз обличчя хлопця, уважні очі, в яких угадувалась робота думки. Референт ткнув пальцем у бік молодого вояки:
— Тепер ви скажіть.
Тарас швидко підвівся, але сказати нічого не встиг, тому що сотенний поспішно звернувся до референта:
— Друже Могила, цього не треба. Молодий… Він у нас недавно.
— Не страшно, не страшно, — заспокоїв його референт. — Адже ми розмовляємо щиро. Хай скаже свою думку.
Даремно тривожився Богдан, Тарас пам’ятав і розмову з ним, його настанови й чітко відрапортував:
— Шеренговий Карась. Відповідаю на запитання: в України три вороги — німці, поляки, москалі.
— Ну, то це ж прекрасно, — врадувано розвів руками Могила. — А Карась, хоч і молодий, але добре розбирається… Може, ти скажеш, хто головний наш ворог? Головний з цих трьох?
(Вояки, що були заворушились, відразу ж затихли. Богдан, аж рота відкривши, широко розплющеними очима дивився на Тараса, боявся, що його підопічний у самий останній момент може щось устругнути. Тарас мовчав. Він здогадався, куди хилить Могила, якої відповіді від нього чекає ця суха тараня в окулярах. Потрібно було вимовити лише два слова — москалі, комуністи. Але це було б занадто, навіть задля маскування Тарас не хотів піти на це. Ех, коли б його воля, розказав би він вуйкам, хто їх головний ворог… Не дадуть, заткнуть рота й пропадеш, як бульбашка на воді. Богдан попереджував… Усе ж Тарас не втримався:
— Хто твій найголовніший, найстрашніший ворог? — заклопотано, ніби вперше вирішуючи для себе це питання, сказав він. — Ну, той, хто тягне тебе в могилу, хто український народ хоче з коренем вирвати з землі, щоб ні духу, ні пам’яті не лишилося.
Богдан опустив голову. Пронесло, зрозумів тільки він. Ні, ще не зрозумів, перетравлює… Референт пропаганди відчув щось. Щось неясне, що бентежило його. Не такої туманної і разом з тим логічної відповіді він чекав. Але перша відповідь молодого вояки була зовсім чіткою.
— Може, я чогось не зрозумів, не так сказав? — начеб зніяковів Тарас, — він відчув якісь сумніви референта. — То ви нам поясніть. А я що? Запитують — треба відповідати.
Сотенний так і не підвів голови, але, здається, усміхнувся. Він уже знав, яким простаком може прикинутись бувалий хлопець. Могила прийняв розгубленість молодого вояки за чисту монету.
— Правильно, правильно, друже Карась, ви не помилилися, — підбадьорив він хлопця. — Нашим головним ворогом є ті, хто хоче знищити Україну, назавжди позбавити самостійності український народ, вирвати з нашої пам'яті нашу славну історію, відняти, в нас усе: нашу землю, наше небо, наш хліб, наші чудові українські пісні. Це хочуть зробити більшовики, совіти.
Тарас мало не свиснув від подиву: «От яке подвійне сальто крутонула тараня. Звалив з слабої голови на здорову. Тільки й вуйки ж не дурні, не забули, як після визволення західних областей України Радянська влада роздавала селянам поміщицьку землю, створювала українські школи. А що роблять гітлерівці, це в них на очах… Бреши, бреши, та не забріхуйся, друже Могило!»
Але Могила недарма ходив у референтах пропаганди. Він мав готовий набір демагогічних прийомів. Так, сказав він, німці поводяться обурливо, і від них нічого доброго українцям чекати не можна. Однак треба врахувати їх становище, суворі порядки й закони воєнного часу. Німцям зараз не солодко. Вони воюють з совітами, стримують натиск озвірілих орд нового Чінгісхана. Звичайно, українцям не жаль німецьких вояк, які ллють свою кров на Східному фронті, але все ж треба пам’ятати, що ця кров ллється не лише за інтереси німців. Треба бути політиками, дивитися вперед. Українцям вигідно, щоб німці й совіти знищували один одного й знесиліли в цій боротьбі. Проте страшні не німці, вони відступають: страшні орди більшовиків, що вже насуваються. Це вже не ті совіти, які приходили сюди в тридцять дев’ятому році, тих німці вже вибили. Зараз ідуть кровожерні сибірські монголи й дикі дивізії черкесів, усяких там чеченців, які знищуватимуть українців усіх підряд.
Далі в такому ж дусі. Особливо натискав Могила на кровожерних сибірських монголів і диких черкесів. Страхав немилосердно, мовляв, сиру конину жеруть, і вже відомі окремі випадки, коли шкіру з людей здіймають і виробляють собі на онучі.
Дивна річ, багато вояк слухали ці страшні казки, як діти. Корінь, який сидів поруч з Тарасом, аж рота розкрив. Невже вірить? Богдан, який спочатку уважно стежив за ходом думок референта і згідно кивав йому головою, занудьгував і, кусаючи губи, дивився в одну точку перед собою. Цього черкесами не залякаєш, і в онучі з людської шкіри він не повірить. Задумався… Думай, думай, Богдане! Може, надумаєш, хто твій головний ворог, а хто друг.
Раптом сотенний здригнувся, глянув у бік річки, і на його напруженому обличчі відбилася тривога. Це не пройшло повз увагу вояк. То один, то другий повертав голову, найбільш цікаві підвелись на коліна.
— Сидіти! — сердито крикнув Богдан. — Друже Могило, продовжуйте, я зараз…
— Прошу уваги, друзі, — сказав референт, невдоволено косячись на сотенного, що віддалявся. — Я повинен торкнутися ще однієї сторони питання — диявольської ідеології більшовицьких варварів, яка замінює їм релігію, божі заповіді…
Крик Богдана заглушив голос Могили.
— Що?! Що там трапилося?! Звідки хлопець?
Знову декілька вояк скочили на ноги, намагаючись побачити тих, до кого кричав сотенний.
— Прошу до уваги, — поморщився Могила, — Прошу до уваги! Сідайте. Продовжую… Як я вже сказав, більшовики не вірять у бога, але в них є свій пророк…
Могила замовк, помітивши, що його вже ніхто не слухає. Вояки попідводилися, дивились на вартового, що біг поруч з якимось хлопчиною назустріч сотенному.
— Зарічне? — почувся голос Богдана. Він нахилився до хлопчика й, термосячи його за плечі, почав про щось розпитувати. Вартовий стояв біля них, розгублено поглядаючи то на хлопчика, то на сотенного.
— Де Зарічне? — штовхнув Тарас ліктем сусіда. — Далеко?
— А буде добрий шмат… Он у той бік.
«Це те село, в якому Богдан залишив сестру…»— здогадався Тарас і згадав, що годин зо дві тому чув крізь сон далекі постріли.
— Сотня, до мене! Бігом!! — закричав Богдан не своїм голосом, але відразу ж безнадійно махнув рукою і з усіх сил кинувся бігти до річки в той бік, де було Зарічне.
Ніхто нічого не зрозумів. Кілька озброєних справжніми гвинтівками вояк кинулися за сотенним, а решта на чолі з референтом пропаганди підбігли до хлопчика. Зляканий хлопчина втирав сльози й нічого до пуття пояснити не міг, але вартовий, що привів його, сказав, що в Зарічному німці ловили і поранили якусь дівчину, й люди несуть її сюди, тільки, здається, вона вже померла.
Тарас помчав услід за Богданом і незабаром наздогнав вояк, що побігли раніше. Вони витягнулись на стежці ланцюжком. Тарас випередив одного, другого й незабаром опинився попереду. Богдан був далеко, і віддаль між ним і Тарасом усе збільшувалась. Сестра… Та ось попереду Богдана на стежці з’явилися з кущів люди. Вони рухались поволі, несучи щось велике, біле. Богдан добіг, упав на коліна. Люди обступили його. Низенька жінка, в якої хустка зсунулась на потилицю, заголосила, ламаючи руки.
Нарешті добіг і Тарас. Так, це Оля… Тіло дівчини лежало на зім’ятому, закривавленому білому рядні. Селянка, голосячи, поправляла подолок плаття на голих ногах мертвої. Богдан стояв на колінах, низько схиливши голову, притискаючи до обличчя сестрині руки. Сльози потекли в Тараса з очей, змішуючись з краплями поту. Вія квапливо витер кепкою обличчя й чимось дуже подряпав щоку. Чимось гострим. Та хлопець навіть не глянув на затиснуту в руці кепку, він не міг відірвати очей від убитої.
Почали підбігати захекані вояки. Верхи на конях пригнали Довбня, старшина і референт пропаганди. Кинулися з питаннями. Ті, що несли Олю в хутір, розповідали, як це сталося. Німці й поліцаї з’явилися в Зарічному опівдні. Це було несподіваним, бо звичайно облави влаштовувались на світанку. Село оточили і почали хапати хлопців-підлітків, дівчат. Тих, хто намагався сховатись, били. Одного хлопця, який відштовхнув німецького солдата, застрілили на вулиці. Оля з дівчатами побігла до річки, але у неї боліла нога, і вона відстала. Все-таки дівчина перепливла на другий берег. Отут її й наздогнала куля. Вмираючи, Оля просила відвезти її до брата. Вона казала, що він, тільки він може її врятувати.
— Ми не знали, що робити… — пояснював літній селянин, винувато поглядаючи на вояк, що оточили його. — Хотіли переправити назад, у село, поїхати в Братин по фельдшера, а тут дивимось, вона… Ну, й понесли сюди, як просила.
Богдан стояв на колінах з заплющеними очима, гладив долонею мертву руку сестри. Здавалося, сотенний нічого не чув і не помічав, що робиться навколо. Він то міцно закушував нижню губу, напружувався всім тілом, тамуючи подих, то голосно вдихав широко розкритим ротом повітря.
Могила витер хустинкою запітнілі окуляри, начепив їх на носа, наблизився до сотенного. Підборіддя референта нервово сіпалося.
— Друже Богдане, друже Богдане, — сказав він обережно торкаючи плече сотника. — Ми всі і я особисто висловлюємо щире співчуття вашому горю.
Богдан різко підвів голову, дико, безтямно глянув на референта, відсахнувся від нього.
— Друже Богдане, не впадайте у відчай…
— Геть! — хрипко крикнув сотенний. — Іди! Ідіть усі звідси! Всі!
— Р-розійдись! — негайно загорлав Довбня. — Ну, чого стовпилися? Не бачили… Відійди звідси. Далі, далі. Отуди до кущів. Вільно! Можна курити.
Тарас разом з іншими поплентався до кущів. Щоку пекло, кров капала на підборіддя. Чим же все-таки дряпнув він? Глянув на кепку — тризуб клятий, забув про прикрасу. Ще знак на щоці залишиться… Е, тільки б тієї біди. Он Олі нема вже… Вбили Богданову сестру. Скільки їй? Рочків сімнадцять-вісімнадцять було. Ровесниця.
Багато людського горя довелось побачити Тарасові за роки війни, багато смертей. На його очах розпрощався з життям найкращий дружок Вася Коваль, майже на очах загинула радистка Тоня і той підпільник, що охороняв її. Та й Тарасові частенько доводилося ходити по самому краєчку… Здавалося, можна було й звикнути. І все ж загибель Богданової сестри вразила його. Можливо, тому, що життя дівчини обірвалося так несподівано й безглуздо.
Хлопець і не помітив, як нарвав букет польових квітів і знову опинився біля Богдана, який продовжував стояти навколішках біля узголів’я сестри.
— Хто? — не підводячи голови, спитав сотенний.
— Вибач, Богдане, я тільки квіти…
Тарас поклав букетик на ноги вбитої. Сотенний обернув до нього мокре від сліз обличчя.
— Карась… — тремтячим голосом сказав він. — Оля… Ти бачиш, що вони з нею зробили? Я її хотів від неволі врятувати. Ти сам бачив, на твоїх очах усе було… І от як вийшло, Карась. Ніби я сам смерть їй накликав. За що вони її вбили? За що?
Богдан скочив на ноги, затряс стиснутими кулаками.
— Я їм покажу, кур… Їх мати. Я їм всиплю. Кров’ю заплатять за сестричку, за всіх моїх. Пам’ятатимуть Богдана!
Сотенний замовк, ніби прислухаючись до чогось у собі, що міг почути лише він, і сказав, широко розплющивши очі:
— Нападу на Братин… Рознесу весь гарнізон. Цієї ж ночі…
— А що скаже Могила? — в цей момент Тарас зовсім не мав на думці під’юдити Богдана, просто він подумав уголос.
— А що мені твій Могила? — люто накинувся на нього Богдан. — Плювати мені на нього. Зрозумів? І не крути! Ти… розумний знайшовся, я тебе знаю… Питаннячка задаєш. Розстріляю вас разом із старшиною, тоді будете знати!
Очі Богдана горіли, він був несамовитий від горя, не розумів, що каже. Тарас витримав його погляд, відвернувся, глянув на вбиту. Прощай, Олю…
— Гаразд… Іди, Карась, — почувся за спиною хлопця глухий голос Богдана. — Іди, я сам… Скажи там… хай домовину. Старшині скажеш — готувати сотню до походу. Мій наказ. Іди, друже.
Олю ховали ввечері. Могилу викопали в саду, біля високої груші. Богдан не брав участі в підготовці до похорону, все доручив Довбні, а сам, разом із старшиною, зайнявся розробкою майбутньої бойової операції. Здається, між ним і референтом пропаганди сталася сутичка. Тарас чув уривок їх розмови, коли протирав дуло щойно одержаної гвинтівки.
— Друже Богдане, я прошу не приймати необміркованих рішень. Так не можна. Зв’яжіться з курінним.
— Це моя справа….
— Я вас розумію, в вас горе… Але я знаю, є така політична лінія — без наказу німців не чіпати.
— Ви хочете, щоб я подарував їм? — вигукнув Богдан. — Ні, друже Могила, цього я їм не подарую.
Пройшли мимо.
Богдан поспішав. Він, здається, боявся, що йому можуть перешкодити зробити те, що він надумав. Сидоренко енергійно допомагав сотенному. «Військспец» переродився: замість гримання і сварки — діловитість, спокійні, чіткі накази. Кожен вояка одержав гвинтівку чи карабін, по тридцять набоїв, сухий пайок — півбуханця хліба й шматок сала. Сидоренко в присутності сотенного й кількох вояк випробував кулемети. Кулеметів у сотні виявилось чотири: крім привезених був один старенький ручний кулемет Дехтярьова з саморобним прикладом і станковий невідомої системи. Сидоренко стріляв чудово — всі кулі лягли в накреслене на дошці коло.
Коли все було готове, сотню вишикували в саду біля могили. Богдан підійшов до прикрашеної квітами домовини. Зціпивши зуби, довго дивився на сестру сухими, широко розплющеними шаленими очима, потім тихо прочитав якусь молитву, став на коліно й поцілував покійницю в чоло.
— Віко…
Коли труну опустили в могилу, Богдан кинув у яму жменю землі, стрільнув з пістолета в небо і, не чекаючи, поки яму засиплють, поставлять хрест, пішов геть. Все… Він відходив від свого горя. Горе вже поступилося в серці сотенного місцем жадобі помсти. Ніщо не могло зупинити Богдана.
Сотня виступила з хутора з настанням темряви. В хуторі лишилося кілька вартових і референт пропаганди. Могила, сіпаючи підборіддям, з жалем дивився вслід колоні, що віддалялася.
15. НАША ВЛАДА БУДЕ СТРАШНОЮ
Оксана стояла біля порога й чекала, що скаже радник. Минуло хвилин зо дві, як вона вручила Хауссеру свого «рекомендаційного листа», й протягом цих хвилин експерт у східних питаннях не сказав жодного слова.
Нахиливши голову, він дивився собі під ноги. Червоні плями зійшли з обличчя радника, й він здавався ділком спокійним.
Думка про марку, яку англієць залишив у себе, пообіцявши повернути її у відповідний момент, довго не давала спокою Хауссеру, але в останні місяці він почав якось забувати про неї. За час війни доля Англії не раз висіла на волосинці. Власне, якби фюрер не задумав трагічного походу на Схід, володарки морів давно б уже не існувало. Англію врятували росіяни. Чому ж Прістлі не спробував повернути марку раніше, в ті важкі для його країни дні, а зробив це тепер, коли смертельна загроза для Англії минула? І в вухах радника знову зазвучали сказані йому на прощання слова «компаньйона»: «Ми дуже цінуємо людей, знаємо їх можливості й не бажаємо піддавати їх невиправданому ризикові. На цьому етапі ви майже не потрібні нам, але, можливо, становище зміниться. Ви будете свідком — Німеччина програє війну…» І те, що було сказано на самий кінець: «Не турбуйтеся, ми не будемо непокоїти вас через дрібниці… Можливо навіть, повернена марка буде для вас рятівною». Що ж, виявилося, Прістлі мав рацію в одному — Німеччина програла війну. Можливо, він має рацію і в іншому, посилаючи «рятівну» марку. Час, уже час радникові Хауссеру подумати, як йому діяти, щоб вчасно, цілим і неушкодженим вискочити з-під уламків, як валитиметься будівля Третього рейху. Але ця дівчина… Краще, аби на її місці був мужчина.
Хауссер здавався спокійним, однак Оксана не дуже-то вірила в цей спокій. З того, що мовчанка надто затяглася, вона зрозуміла, що візит Гелени був цілковитою несподіванкою для експерта в східних питаннях і поставив, його в тупик. Отже, Хауссер. уперше, одержує пакетик із знайомою маркою. І йому насамперед необхідно вирішити для себе питання в принципі — «так» чи «ні». Це було гіршим з того, що передбачала Оксана, вирушаючи сюди. Якщо Хауссер боягуз або марка не змогла справити на нього магічного впливу (налякати то вона налякала), то він постарається якнайшвидше спекатися від подавця «рекомендаційного листа». Способи для досягнення такої мети можуть бути найрізноманітнішими. Припустімо, нещасний випадок від необережного поводження із зброєю… Навіть така загадкова подія не могла б накликати серйозного підозріння на таку солідну довірену людину.