До Карабаша підбігли наполохані охоронці.
— Друже Ясний… Що сталося?
Представник центрального проводу глянув на них з ненавистю, відвернувся.
— Підіть подивіться. Він там. Убитий чи поранений… Обережно! В нього мій автомат.
З будинку висипали стривожені пострілами бандерівці. Побачивши охоронців, що бігли до ріки, вони відразу ж зрозуміли, що брат Ясного дав тягу, й, розгорнувшись ланцюжком, теж побігли до річки.
Пошуки тривали добру годину. Юрко зник, не залишивши ніяких слідів. Ріка в цьому місці робила крутий поворот, огинаючи виступ протилежного болотистого берега, порослого очеретом та лозняком. Охочих пливти на той бік не знайшлося — якщо хлопцеві вдалося врятуватися, то він уже зник у лісі або сидить у лозняку з автоматом напоготові. Ця думка була у всіх на умі, але її ніхто не висловлював. Висловлювали лише припущення, що Юрко вбитий або був поранений і втопився. Коли на березі виявили кілька краплин крові, ніхто вже не сумнівався в загибелі відчайдушного хлопця.
Петро вислухав рапорт начальника районної ес-бе, допитливо подививсь йому в вічі. Йому не потрібні були ані чиєсь співчуття, ані чиєсь виправдання. Він знав, що міг промахнутися. За все, що сталося, він відповідав лише перед своїм сумлінням.
Представник центрального проводу окинув поглядом усіх, хто стояв перед ним, очі його заблищали. Сказав твердо й пристрасно, наче промовляючи слова присяги:
— Друзі! Запам’ятайте: з цього чорного дня, з цієї години я маю лише одного брата — Степана. Юрка Карабаша немає. Є ворог України. Якщо він живий — зловити, допитати, як ви це вмієте… Без жалю! І виконати вирок…
Петро Карабаш різко змахнув рукою й, не сказавши більше жодного слова, закрокував до воріт садиби. Понурі охоронці мовчки, діловито рушили за ним услід.
14. ХТО ГОЛОВНИЙ ВОРОГ?
— Я тобі, друже Карась, так скажу: як воно далі буде — невідомо, а поки, дякувати богові, жити тут можна, — Корінь крякнув, уклався зручніше, розкинув руки.
— Звичайно! — охоче погодився Тарас, підладжуючись під тон свого нового знайомого. — От тільки старшина дуже ганяє…
— Ну, то трудно… То є військо, а в війську без того не можна.
Вони щойно помили й почистили піском свої миски й тепер лежали на бережку, підставивши животи сонцю. Благодать… На обід був куліш, каша з салом і забілена молоком ячмінна кава. Солодка, між іншим, кава, хоч і горенить трохи — як довідався Тарас, напій цей готувався не на сахарині, а на відварі цукрових буряків. Цілком можливі харчі.
Корінь, не підводячи голови й навіть не розплющуючи очей, намацав пальцями пряжку ременя, відпустив на дні дірочки.
— Ти ще молодий, друже Карась, тобі першина, а я втретє у військо потрапляю. Я вже знаю дисципліну військову. Всіляку! У поляків було найгірше, хоч і воювати не довелося. Дуже вже швидко герман Польщу розбив. Мундирів нам так і не дали, в чому з дому до Пінська пішли, в тому й повернулися. Я, правда, палатку зумів прихопити… Добра така палатка, нова, на десятьох. Тільки, сам розумієш, у господарстві вона ні до чого. А в совітів мені пощастило. Я при обозі їздовим був. Ну, почав герман бомбити, лейтенанта нашого вбило. Я ніби в паніку кинувся — на підводу та в ліс. Було вже під. ніч, місцевість мені знайома… Віриш, приїхав додому над ранок підводою, пара добрих коней та ще на возі дещо… Сховався в стодолі, тремчу. За. дезертирство, знаєш… Уранці жінка каже: совітів уже немає, німці вступили. Ніби кругом удача., І що ти думаєш? Якийсь підляк, наш, сільський, шляк би його трафив, доніс. Забрали німці й коней, і воза, а мені ще й добре всипали. Плакав я тоді…
— Так побили?
— Е-е, побили… То дурниці! Коней було шкода. Ох і коні! Довго вони мені снилися… Трапило щастя дурневі в руки, та втримати не зумів.
Корінь спроквола позіхнув, показуючи два ряди на диво міцних зубів, і додав тоном бувалої людини, яку нічим не здивуєш:
— Так що я вже дещо бачив, друже Карась. Різну дисципліну. Мені не звикати…
Тарас хотів було розпитати Кореня про домівку, про сім’ю, але вояка пробурмотів щось нерозбірливе й захріп.
Післяобідня мертва година. Вояки заслужили відпочинок. Третій день Тарас у сотні, й кожного дня від ранку До вечора безглузда виснажлива муштра. Четовий Довбня виявився хлопчиськом у порівнянні з «війскспецом» Сидоренком. Завзятий старшина ганяв сотню нещадно.
Тарас ледве впізнав Сидоренка, коли той, підтягнутий, у німецькому мундирі, угорській пілотці, начищених чоботях, з нагайкою в руці, з’явився на плацу. Це була інша людина. Тільки блискучий, аж синій, опух під оком нагадував про вчорашню «енпе». Очима мученика «військспец», оглянув вишикувану сотню й раптом, плаксиво зморщивши обличчя, закричав:
— Й-як стоїте?! Р-роззяви! Де заправочка? Вільно! Півхвилини на заправку. Р-р-розійдись! Бігом!!
Не минуло й десяти секунд, як залунала нова команда:
— Шикуйсь! Рівняйся! Струнко!!
Двоє чи троє вояк забарилося, ряди вийшли нерівні.
— Не бачу порядку. Отара баранів! Р-р-розійдись!!
І почалася циркова вистава. Разів з десять старшина шикував сотіню і, прискіпавшись до чого-небудь, кричав: «Розійдись!» Вояки, пригинаючись, дрібно перебираючи ногами, озираючись на старшину, розбігались на всі боки й тут же кидались назад, намагаючись швидше потрапити на свої місця. Штовханина, смішки, сопіння, люті погляди, півголосна лайка. Тарасові перепадало не менше від інших, але вже тоді поведінка старшини видалася йому штукарською. Хлопцеві здалося, що «військспец» свідомо грає роль фельдфебеля-самодура, марно тратить час.
Все наступне підтвердило цей здогад.
Сидоренко дивачив як міг. Усі його заняття зводилися до відпрацьовування найпростіших стрілецьких прийомів, муштри. Команди, окрики, ідіотські жарти, лайка сипалися з нього як з мішка. Сотня марширувала по плацу, задихаючись від пилюги, а він стояв на місці в картинній позі — права нога відставлена, ліва рука з нагайкою на бедрі — і кричав.
Взагалі кажучи, Тарас розкусив «військспеца» відразу ж. Однак попервах для нього залишалося загадкою, як Богдан терпів таке. Невже сотенний не бачив, що завдяки старанням Сидоренка час, відведений на військову підготовку, витрачається на безглузду муштру?
Ключ до розгадки виявився простим. Перед сніданком на плацу появився Богдан. Сидоренко, очевидно, давно чекав цього моменту. Він негайно повернув сотню в бік командира.
— Праве плече вперед! Пр-росто! Стройовим кроком… Руш! Ать-два. гтри… Ногу! Дай ногу! До бою готуйсь! Ать-дьва-три… Р-рівняння на командира!
Тарас повернув голову й побачив Богдана. Сотенний стояв виструнчившись, піднісши руку до скроні, обличчя мого сяяло від захвату. Сотня, взявши напоготів «до бою» гвинтівки, карабіни, обсмалені палиці, карбувала крок, мов на параді. Нічого сказати, вмів старшина показати товар лицем.
Увечері Тарас знову удостоївся ласки сотенного і збагатився новими спостереженнями. Богдан наказав йому з’явитися на вечерю. В хаті за столом крім сотенного сиділи Довбня і старшина.
— Ну, як, друже Карась? — запитав Богдан, з іронічною посмішкою пильно оглядаючи хлопця з ніг до голови.
— Наче все як слід… — ухильно відповів Тарас, ще не розуміючи, що саме цікавить його покровителя.
— А як сотня?
Хлопець зорієнтувався.
— О! Та це ж справжнє військо! Як марширують! Не гірше, ніж німці.
Сидоренко, що сидів з опущеною головою і не звертав досі уваги на Тараса, раптом похмуро й насторожено зиркнув на нього.
— Слово честі! — ніби підбадьорений цим поглядом, палко продовжував хлопець. — Якщо вдягти в мундири та всім зброю — хоч зараз на парад.
Довбня, помітивши, що відповідь нового вояки сподобалась сотенному, підлесливо засміявся.
— Зажди, друже Карась, буде в нас зброя, — сказав Богдан, — От як дамо тобі завтра ручний кулемет, потягаєш… Хочеш бути кулеметником?
— А скільки ваги в тому кулеметі? — ніби приймаючи жарт за правду, поцікавився Тарас.
Богдан і Довбня засміялися, навіть Сидоренко осміхнувся.
Вечеряли без самогону. Богдан, ставши серйозним і стурбованим, розмовляв із старшиною. Він вимагав, щоб Сидоренко розпочав заняття з вогневої і тактичної підготовки.
— Досить стройової… Ти мені стрільбу і тактику давай.
— Будь ласка, — погоджувався байдужий до всього Сидоренко. — Я давно казав… патрони. На кожного бійця… Дистанція сто метрів — три постріли, чотириста метрів — по рухомій мішені на повний зріст — чотири постріли. Тисяча штук патронів. Ну, й для кулеметників ще сотню. Це по-бідному. Тепер ще одне — зброя не пристріляна. Треба перевірити, пристріляти. Ще два-три постріли.
Видно, це був старий, випробуваний козир старшини: хто йому дасть стільки боєприпасів для навчальних стрільб?
Довбня гмукав, хитав головою — півтори тисячі штук патронів. Легко сказати!
— По одному пострілу на кожну мішень, — сердито буркнув Богдан.
— Будь ласка, — погодився старшина. — Чотириста штук патронів.
— На чотириста метрів стріляти не треба, — поквапно висловив свою думку Довбня. — Вистачить на сто і двісті.
— Будь ласка. Триста штук патронів. Кулеметникам теж стріляти не треба? Двісті п’ятдесят патронів. Хоч завтра.
— От завтра й починай, одержиш двісті штук, — сказав сотенний.
— Двісті то й двісті. Тільки врахуйте, з одного разу легко ногою в чобіт попасти. А з непристріляної зброї… Я зайвого не вимагаю. В кожному статуті написано.
Згадавши про цю розмову сотенного і старшини, Тарас усміхнувся. він уявив, як «військспец» буде проводити заняття з вогневої підготовки. Вояки змарнують не одну сотню патронів. Підуть кулі по молоко… А із старшини що спитаєш — зброя не пристріляна. Та й пристріляти можна по-різному… Очевидно, варто завести тихе знайомство з Сидоренком. Удвох легше що-небудь придумати.
Тарас покосився на сусіда. Корінь хріп, розпустивши губи. Здоровий дядько, тіло як налите, хоч і невеликий на зріст. Одержав п’ять київ за, те, що слухав «політінформацію» старшини, і не ображається: без цього не можна, дисципліна. Розмірковує все-таки: «Німців як не чіпати, то й вони не зачеплять. З радянськими партизанами теж краще не зв’язуватися. Совіти дуже озброєні — їм зброю повітрям доставляють. Б’ються, холера; здорово і до останнього. То нащо їх чіпати? Ну їх до біса! В них своя справа, вони на німецькі поїзди полюють. То хай самі німці з ними розправляються. Нас це не стосується. А там яка команда буде. Начальству видніше… Наша справа виконувати». Ось і вся мудрість бандерівського вояки.
Тарас заплющив очі. Було дуже тихо, і він чув, як унизу хлюпоче ріка. Хлопець задрімав під цей заколисуючий плескіт, але відразу ж прокинувся. Тіло його раптом напружилося й дихання зупинилося, йому здалося, що крізь сон він почув звуки далеких-далеких пострілів. Проте могло й приснитися. Тарас полежав, прислухаючись, і заспокоївся. День, судячи з усього, повинен був закінчитися звичайно: ще годин з чотири поганяє «військспец», далі вечеря та й спати.
Однак усе обернулося інакше.
Коли після відпочинку вояки зібралися на плацу, готуючись до шикування, Тарас побачив дві підводи, що виїжджали з лісу. Цей маленький обоз супроводжувала озброєна охорона, попереду йшов Богдан і якийсь високий тонкий чоловік у світлому дощовику. Тарас згадав, що він не бачив сотенного з учорашнього вечора. Значить, відлучався кудись.
Коні йшли важко, хоч на возах сиділи самі тільки їздові. Коли підвода почала наближатися, Богдан відстав від супутника, засунув руку в сіно на возі й витяг ручний кулемет. Він потряс ним над головою, закричав тріумфуюче:
— Бачите, якого я гостинця везу!
На першій підводі в сіні лежали загорнуті в рядно гвинтівки. Новенькі, ще лискучі від заводського мастила, з масивними прикладами. Німецькі! Два ручних кулемети. Теж німецькі, теж новенькі, ще не вживані. На другій підводі привезли патрони.
Тарас не міг зрозуміти: звідки все це? Не з неба ж упало. Богдан ходив як іменинник. Тарас глянув на Сидоренка. Старшина оглядав ручний кулемет. Радості на обличчі «військспеца» не було помітно…
Зброю й боєприпаси відвезли на склад. Роздавати гвинтівки вирішили ввечері, а сотня за наказом Богдана розташувалась на травичці. Бесіда. Її проводитиме референт пропаганди.
— Скинути шапки! Не курити! Тиша. Увага! Прошу, друже Могила!
Худорлявий чоловік у світлому дощовику, той самий, що прибув разом з Богданом, скинув кепку, пригладив вицвіле сивувате волосся, нервовим рухом поправив окуляри на носі й дістав з кишені блокнот.
Референт пропаганди мав довге похмуре обличчя з недорозвиненим пухким підборіддям. Підборіддя це поводило себе дуже дивно, воно раз у раз змінювало форму: то, вкриваючись невеличкими ямками, злегка западало, то з’їжджало набік, ніби нижня щелепа була погано закріплена або її зовсім не було. Проте часом здавалося, що референт намагається щось проковтнути, і йому де ніяк не вдається.
Часто кліпаючи повіками, Могила оглянув вояк, облизав губи.
— Дорогі друзі! — вигукнув він з удаваною задушевністю. — Я хочу, щоб ця наша зустріч, ця бесіда надовго залишилася в вашій пам’яті, й тому бесіда не матиме чисто академічного характеру, а буде живою, дохідливою для кожного.
«Давай, — подумав Тарас, — побачимо, на що ти здатний».
Могила зазирнув у блокнот. Тут знову щось сталося з його підборіддям, але він швидко оволодів ним, поставив на місце. Тарас зрозумів, що це в Могили на нервовому грунті.
— Тема бесіди дуже, дуже важлива і хвилююча: хто наш головний ворог? — відірвався від блокнота референт і повторив майже по складах, вимовляючи кожне слово: — Хто наш головний ворог? Це кардинальне питання, і воно не таке вже й просте, як може здатися на перший погляд. Я докладно зупинюсь на ньому, але спершу мені хотілося б знати — тим більше, що це буде жива, невимушена бесіда, — мені хотілося б знати, що думає кожен з вас з цього приводу.
Референт пропаганди, солодко посміхаючись, знову окинув короткозорими очима вояк, що сиділи перед ним.
— Повторюю питання — хто наш головний ворог? Прошу, друзі. Хто бажає відповісти? Не соромтесь, кажіть, що думаєте, як ви розумієте, в нас дружня, задушевна бесіда.
Незважаючи на такий вступ, бажаючих відповідати на питання референта не знаходилося. Вояки сиділи з застиглими, напруженими обличчями. Ніхто не хотів вискакувати, першим. Недарма ж придумано приказку — не скачи поперед батька в пекло.
Це не збентежило Могили.
— Можливо, питання незрозуміле? Тоді сформулюємо його трішечки інакше: хто головний ворог України? Навіть ще простіше — хто ворог України?
Знову мовчанка. Вояки зиркали один на одного.
— Добре. Я розумію… У вас такі бесіди бувають рідко, ви не звикли. Тоді я буду звертатися конкретно. От ви.
Референт пропаганди показав пальцем на довгоногого вояку в мазепинці. Той негайно скочив і відрапортував:
— Шеренговий Журавель.
— Друже Журавель, я звертаюсь до вас особисто: хто ворог України?
— Поляки, — після короткої запинки відповів Журавель.
— Добре, — кивнув Могила. — Сідайте. Тепер от ви.
Вояка, на якого був націлений палець пропагандиста, підвівся.
— Шеренговий Смола… — доповів він і завмер, витріщаючи очі на референта.
Богдан не витримав.
— Що, треба тягти з кожного? — суворо запитав він. — Устав, назвав псевдо й відповідай на запитання. Смола, відповідай!
— Хіба я знаю, як відповідати… — стенув плечем вояка й озирнувся на товаришів.
— Так, як думаєш, — майже ласкаво підказав Могила.
— На мою думку, — зітхнув Смола, — то найбільше сала за шкіру, українцям залили німці. З бидлом так не поводяться, як вони з людьми.
Вояки заворушилися, загули схвально.
— Так, — поспішно кивнув головою референт, усміхаючись. — Добре. Сідайте. Далі. Ну, от ви.
Після Смоли на запитання про ворогів України відповіло ще троє. Всі вони висловилися в тому ж дусі: німці тільки себе за людей мають, українців убивають безжалісно, молодих гонять у Німеччину, забирають хліб, худобу.