Оберштурмбаннфюрер і радник розмовляли вдвох близько години. Коли Хауссер пішов, принижений, розлючений начальник гестапо повернувся в свій кабінет. Грефрат удав, що не помічає стану свого друга.
— Отже, Генріх, ти не чіпатимеш цих людей, — бадьорим тоном промовив він. — І взагалі, мій любий, від сьогодні будь обережний з оунівцями щодо репресій. Особливо з їх ватажками всіх рангів.
— Навіть якщо вони грабуватимуть наші ешелони, забиратимуть зброю, що йде на фронт? — гнівно блиснув очима Герц.
— Генріх, ну що ти… — невдоволено скривився оберштурмбаннфюрер. — Я тобі пояснюю обстановку. Викрадення зброї оунівцями майже рекомендується.
Начальник гестапо дивився на приятеля широко розплющеними очима. Йому навіть здалося на мить, що це почулося. Проте обличчя гостя набуло холодного, підкреслено ділового виразу. Він давав зрозуміти, що його слова мають силу наказу й не можуть бути приводом для дискусій. Це вже не була людина, яку можна називати простацьки Гансом. Це був начальник.
— Дозвольте запитання, пане оберштурмбаннфюрер, — шанобливо, з ледь помітним глузуванням промовив Герц. — Як мені слід поводитися, якщо при пограбуванні зброї буде знищено охорону? Я маю на увазі наших солдат і офіцерів.
У деяких випадках охорона може бути незначною…
— Я хотів би одержати більш чітку відповідь — пролита цими бандитами німецька кров залишиться невідомщеною?
Грефрат наче не чув цього запитання.
— ОУН повинна перебувати під нашим негласним заступництвом, — сказав він тихо й безбарвно. — Зроби відповідні висновки.
— Це офіційна вказівка?
— Так.
— В такому випадку я хотів би мати письмове підтвердження.
— Ти його незабаром одержиш… — кивнув головою, Грефрат і посміхнувся. — А зараз я б не відмовився від чарки коньяку. Знайдеться?
Герц дістав із шафки піднос з пляшечками й закускою.
Мовчки наповнив дві чарки.
— Ти даремно сердишся, Генріх, — приязно сказав гість, спорожнивши свою чарку й беручись за бутерброд із шматочками рожевуватого сала, — Бачиш, у чому справа. Мені наказано написати докладну інструкцію відносно наших стосунків з українськими націоналістами. В ній я повинен урахувати побажання й поради… Чиї б ти думав?
Начальник гестапо кинув швидкий погляд на приятеля й застиг, вражений здогадом.
— Невже Хауссера? Неймовірно! Тоді я відмовляюся будь-що розуміти…
— Я теж не все розумію, — признався обешртурмбаннфюрер. — Тут якась складна, тонка політика. Ось що мені сказали про Хауссера: «Уважно прислухайтесь до його порад. Ви мислите в масштабі сотень, тисяч людей, він — сотень тисяч, мільйонів, ви думаєте про сьогоднішній, завтрашній день, він дивиться на рік, на десятиріччя вперед…»
— Цей жалюгідний, плішивий пуголовок? — обурився Герц.
— Не пуголовок, а голова, в якій, очевидно, мозку більше, ніж у нас з тобою, Генріх, разом узятих.
6. РАНОК
«Совітка», «пані професорка» — так попервах називали в селі сумну молоду жінку, що перебралася з своєю хворою матір’ю з Братина в Підгайчики незабаром після того, як ці місця були захоплені гітлерівцями. Всі знали, яке нещастя випало на її долю, і всі, навіть ті, хто зловтішався з цього приводу, не могли не схвалити її вчинку й не захопитися її відданістю дочірньому обов’язку.
Звістка про напад гітлерівців на Радянський Союз застала викладачку російської мови та літератури Братинської середньої школи Наталію Миколаївну Рум’янцеву на пероні Львівського вокзалу. Разом з матір’ю вона повинна була їхати до Москви, свого рідного міста, в якому збиралася провести літню відпустку. Її чоловікові, військовому льотчикові, відпустки не дали, й він залишився в Братині, біля якого був великий військовий аеродром.
До відходу московського поїзда залишалося близько тридцяти хвилин. Ці півгодини наче було дано Наталії Миколаївні, щоб вона, гарненько все зваживши і розміркувавши, вирішила, їхати їй з матір’ю до Москви чи повернутися до чоловіка. Наталія Миколаївна прийняла рішення в першу ж секунду. Однак мати не захотіла лишати дочку саму. І вони повернулися в Братин.
Тут, у Братині, стривожених, стомлених жінок чекала ще гіркіша звістка — командира ескадрильї винищувачів старшого лейтенанта Рум’янцева вже не було живого, він загинув у першому повітряному бою. Біда не приходить одна… В матері від цієї звістки відібрало ноги.
Гітлерівці наступали. Командування авіаполку спішно відправляло сім’ї льотчиків у глибокий тил. Наталія Миколаївна в своєму горі не розуміла, що відбувається навколо. Вона й слухати не хотіла про евакуацію, вона не могла залишити місця, де був похований чоловік. Їй здавалося, що її квапливий, боягузливий від’їзд дорівнюватиме зраді. Вона не могла змиритися із смертю людини, яку так любила. Вона чекала чуда — ось увійде він, ось внесуть його, пораненого, обгорілого…
Коли Наталія Миколаївна опам’яталася, вже не було можливості вибратися з Братина з хворою матір’ю на руках. Вона могла піти на схід тільки сама, І вона лишилася з матір’ю.
Так, усіх мимоволі зворушувала ця сумна історія, але ніхто не знав найголовнішого — стара хвора жінка, заради якої Наталія Миколаївна вирішила пройти через усі випробування, які їй, дружині радянського офіцера, готувало життя на землі, зайнятій ворогом, не була їй рідною матір’ю. Це була мати її чоловіка…
Кілька хлопців і дівчат з Підгайчиків училися два роки в Братинській середній школі. Вони звали свою вчительку, як і раніше, — Наталія Миколаївна. Незабаром її почали так звати й ті, кому вона з матір’ю шила обнови, заробляючи на харчі. Ні старомодне «пані професорка», ні напівпрезирливе «совітка», жодне з цих слів не підходило до милої, сумно привітної жінки, що з ранку до вечора сиділа за ручною машинкою.
В Юрка Карабаша склалися особливі стосунки з учителькою. Він був її улюбленим учнем, і він знав: коли б не заступництво Наталії Миколаївни — не вчитися б їм, Карабашам, братам запеклого націоналіста, що втік до німців, у радянській гімназії. Але Наталія Миколаївна відстояла його й Степана, кращих своїх учнів, хоч не раз накликала на себе невдоволення начальства. Любов надто слабе слово для тих почуттів, які викликала в Юрковій душі його вчителька — він її обожнював, боготворив. Коли Наталія Миколаївна з’являлася, в класі, — ставна, впевнена в собі, молода, квітуча російська жінка з веселими сірими очима на відкритому рум’яному обличчі, з викладеними широкими кільцями на голові товстими пшеничними косами, — Юркові здавалося, що в класі стає ясніше, чистіше і навіть повітря починає пахнути чимось свіжим, весняним. Він радів кожному її погляду, кинутому на нього. Коли ж вона зупинялася біля його парти, клала руку на його плече або легким ласкавим дотиком пригладжувала його буйний кучерявий чуб, він завмирав щасливий і зляканий, наче це була неоціненна материнська ласка, якої йому не довелося зазнати і якої — він інстинктивно відчував це — йому завжди бракувало.
Але це були почуття хлопчика, що виріс без матері, це була мимовільна приязнь і прихильність учня до хорошої, красивої вчительки, а глибока повага до Наталії Миколаївни, віра в неї як у добру, справедливу й непохитну людину прийшли до Юрка після того випадку, коли його викреслили із списку кращих учнів, премійованих безкоштовною поїздкою на екскурсію до Києва.
Всі в класі знали, чому це сталося, — брат націоналіста. Наталія Миколаївна довідалась найпізніше. На перерві вона затрималась у кабінеті директора й запізнилась на урок — раніше цього ніколи не траплялося — на добрих п’ять хвилин. Увійшла до класу, здавалося б, спокійна, але з червоними плямами на обличчі, з недобрим блиском в очах, і оголосила своїм звичайним рівним голосом:
— Нагадую. Виїзд групи екскурсантів призначено на завтра. Всі, кого я називала позавчора, повинні з’явитися на вокзал рівно на десяту годину без запізнення.
— Наталіє Миколаївно, а Юрко Карабаш теж їде? — скочила Галя Худяк, найстаранніша і найтупіша учениця в класі.
— Звичайно, — начеб нічого не сталося, відповіла вчителька, розгортаючи принесений томик Толстого. — Всі, кого я назвала…
Юрко побачив Київ, Дніпро… Наталія Миколаївна їздила з екскурсією. Вона, як здалося Юркові, була байдужа до нього і, зустрівшись з його очима, відводила свій погляд. Можливо, хотіла довести собі й іншим, що в неї немає і не може бути любимчиків, підкреслити, що всі учні для неї однакові. І тільки на зворотному шляху, коли вже під’їжджали до Братина, Наталія Миколаївна, проходячи вагоном, зупинилася біля Юрка, жартівливо поскубла його за чуба й сказала з ледь помітним відтінком самовдоволення: «Ну, от ми і вдома…» Це прозвучало так: «Ну от, усе вийшло якнайкраще. Я не дала тебе скривдити».
Того ж дня він уперше побачив чоловіка Наталії Миколаївни. Широкоплечий льотчик з такими же відкритим, як у Наталії Миколаївни, обличчям квапливо йшов пероном, намагаючись стримати щасливу, радісну усмішку. Юрко чомусь збентежився, насупився, опустив очі, побачивши, як схвильований зустріччю льотчик обіймає і цілує його вчительку. Він так і не зрозумів, що це були ревнощі, неусвідомлені ревнощі, які вперше завітали до його хлоп’ячого серця.
Лише три роки минуло відтоді, а здається, все це було давно-давно, бозна-коли. Десь заростає травою могила широкоплечого льотчика. Наталія Миколаївна змарніла — не впізнати, зблякла, стала схожою на монашку. На вулиці її не побачиш, сидить від ранку до ночі в своїй жебрацькій, голодній хаті, строчить на машинці.
Юрко розумів, що він особисто нічого поганого не зробив своїй, учительці, і вже, звичайно, не з його вини зруйнувалося її щастя і їй доводиться так бідувати. І все ж у нього щеміло серце, коли сірі очі Наталії Миколаївни з затаєною в них ледь помітною глузливо-добродушною усмішкою зустрічалися з його очима; начеб він дурив себе й був чимось винен перед нею. Юрко вважав, що це почуття неусвідомленої вини виникало в нього тому, що він нічим не міг допомогти Наталії Миколаївні. Якось він потайки від тітки набрав торбинку квасолі й поніс у хату до вчительки, проте Наталія Миколаївна навідріз відмовилася прийняти цей подарунок. Вона похитала головою й сказала м’яко і в той же час докірливо: «Не роби, Юрко, цього, якщо не хочеш завдати мені прикрості. Я ж знаю, що й у вас не густо. А ми поки що не голодуємо». Здається, вона хотіла запитати його про щось. Очевидно, вона чула, що Степан пішов у ліс до бандерівців. Але не спитала, а тільки сумно й ніжно оглянула свого вирослого й зміцнілого улюбленця, наче хотіла погладити його кучері й сказати: «Ось ти й виріс, Юро…» Але сказала вона інше: «Юро, я завжди рада бачити тебе. Але приходити до мене можна тільки в справі. За нашою хатою наглядають».
… До цієї темної, вбогої хати привів Юрко Стефу з братиком на руках після того, як Василь Гнатишин відмовився дати їй притулок.
Їм відчинили відразу, наче знали, що вони з’являться, й чекали їх приходу. Очевидно, Наталія Миколаївна не спала, сиділа край вікна… Вона навіть не спитала за дверима: «Хто тут?», а коли Юрко в сінцях почав пояснювати їй, що трапилося, швидко перебила його.
— Добре, Юро, вони залишаться в нас. Не турбуйся. Я нагодую й сховаю. Але ти сам розумієш…
Він знав, якій небезпеці піддавав цих двох беззахисних жінок, життя яких завжди було під загрозою. Знав і те, що Наталія Миколаївна боїться не за себе.
— Тільки до наступної ночі. Слово честі! Присягаю…
— Ні, Юро, ти мене неправильно зрозумів, — палким шепотом заперечила вчителька, — Будь ласка, не гарячкуй і не роби дурниць. Я зовсім не встановлюю терміну. Ти забереш їх, коли знайдеш надійне місце.
До цього часу вони будуть у нас. І йди швидше, прошу тебе… Ми тут усе самі влаштуємо.
— Дякую, Наталіє Миколаївно…
Розчулений Юрко знайшов руку вчительки, припав до неї устами.
— Що ти! — обурилася жінка, вириваючи руку, — Не треба, Юро. Я тобі вдячна. Я рада, що ти лишився людиною, я пишаюся тобою. Ти навіть не уявляєш… — У її голосі почулися сльози. — Йди! Тебе можуть побачити.
Через півгодини Юрко появився біля своєї хати. Він устиг побувати на кладовищі, де серед старих, зарослих бур’яном могил заховав рушницю.
Тітка, впустивши його, почала бідкатися, докоряти.
— І цей ночами пропадає. Вечерю йому приготувала, очей не склепила за ніч. Ну де тебе чорти носять, коли кругом таке твориться? Я вас без батька й матері виходила, виростила, а тепер вам тітка не потрібна, вам тільки самостійна ваша на думці. Повбивають вас німці або ляхи, а я з ким віку доживатиму, хто мені очі закриє, на могилі хрест поставить? У-у, Карабаші, кляте сім’я циганське, бездомне. Та ти з’їж чого-небудь, бахур, кому я наготувала? От і все, слова тітці рідній не скаже. Покарав мене господь, своїх дітей не дав, нагородив племінниками, щоб я Цілий вік мучилася.
Юрко не огризався. Не роздягаючись, він упав на постелену йому на вузькому дерев’яному диванчику тверду постіль і лежав, обернувши лице до темної стіни. Лише тепер відчув, як ниє й сіпає те місце на нозі біля кісточки, яке він подряпав колючим дротом. Видно, подряпина була глибока, й нога спухла. Треба б ранку змастити йодом, перев’язати навіть, від такої дурниці буває зараження крові. Обійдеться… Заживе, як на собаці. Аби йому тільки цієї біди…
Мучила спрага. Небагато треба — встати, зробити три кроки, там у кутку на лавці відро й кухоль. Та Юрко не хотів навіть поворухнутись, лежав наче мертвий. Після всього пережитого за цю ніч він відчував таку нудьгу, такий занепад духовних сил, що раптом зневірився в собі, і всі його плани й надії здалися йому повним безглуздям. Адже він узяв на себе непосильний тягар. Є межа людським можливостям. Коли горить ліс, хіба можна врятувати в ньому оточені вогнем дві ялинки? Ні, згориш разом з ними сам. Хто він такий? Засліплений коханням сімнадцятирічний хлопець. Життя, кохання… Що він, нікчемний шмаркач, розуміє, в цьому? Адже це, може, й не кохання, а лише химера, дитяча розвага. Чим причарувала, заворожила його Стефа? Хіба мало гарних українських дівчат? На нього всі дивляться… Є такі красуні. Хоча б та ж Оля Мудряк… Вулицею йде, як королева, очі палкі, ласкаві. Одна дочка в багатій хаті… А він зв’язався з рудою полькою, в якої все багатство — маленький братик на руках… Юрко не щадив себе, намагався знайти все нові й нові докази своєї нерозсудливості, викликав спокуси з іншого, можливого для нього життя, в якому місце Стефи зайняла б інша. Картини цього щасливого життя серед селянського достатку: гори перин і подушок, вишиваних рушників, теплого, пічного запаху їжі змінювали в його уяві одна одну. На серці щеміло, туга стискала горло. Юрко ненавидів себе за ці думки, за те, що знесилів, занепав духом і готовий зректися свого кохання. Він відчував також — щось нашіптувало йому про це, — що коли він в ім’я власного порятунку покине Стефу, залишить її без допомоги, то він уже не буде тією людиною, якою був досі, а стане чимось нікчемним, підлим, мерзенним, позбавленим назавжди поваги до себе.
Хлопець лежав нерухомо. У вухах шуміло, темрява тісніше обгортала його, розчиняла в собі. Й ось усе зникло, крім сухого горла й ноги, в яку хтось забивав слабкими ударами тонкий іржавий цвях. У пітьмі спалахнуло обличчя Наталії Миколаївни, тієї давньої, радісної й щасливої. Вона сказала весело: «Я пишаюся тобою». Але виявилось, що це була не Наталія Миколаївна, а Стефа, що шепотіла молитву в його узголів’ї. Він хотів промовити лише одне слово. «Води!», але не зміг поворухнути затверділими, наче сухе вапно, губами.
Він спав годин зо три. Прокинувся від зляканого голосу тітки:
— Юрку, Юрку, німці в селі!
Хлопець відразу скочив на ноги, очманіло озирнувся, прислухався і, мружачись від яскравих сонячних променів, що били у вікна хати, повільно пішов у куток до відра з водою.
— Три машини, повно солдат, поліцаїв. Одна машина до старостиної хати поїхала.
Юрко, нахилившись, жадібно пив воду з відра. Обітер губи, кинув оком на накриту полотняним рушником миску на столі.