Він увійшов у ворота поруч з магазином і звернув до кімнати Жецького; дівчина йшла за ним. Пан Ігнац був удома і, побачивши дивну пару, з подиву розвів руками.
— Ти можеш вийти на кілька хвилин? — запитав Вокульський.
Пан Ігнац нічого не відповів. Він узяв ключа від задніх дверей магазину і вийшов з кімнати.
— Вас два? — шепнула дівчина, виймаючи шпильки з капелюшка.
— Зажди, — перебив її Вокульський. — Ти тільки що була в костьолі. Правда ж?
— Ви мене бачили?
— Молилася і плакала. Можна запитати — чого?
Дівчина здивовано стенула плечима й відказала:
— А ви що — ксьондз, що питаєте про таке? — Потім уважно подивилась на Вокульського і додала: — Не морочте мені голови. Теж розумний знайшовся!
Вона хотіла вийти, але Вокульський затримав її.
— Почекай. 6 чоловік, який хотів би тобі допомогти, отож не поспішай і говори правду.
Вона знов уважно подивилась на нього. Раптом в очах її заясніла усмішка, а лиця зашарілись.
— Знаю!.. — вигукнула вона. — Ви, мабуть, від того старого пана!.. Він кілька разів обіцяв, що візьме мене… А він дуже багатий? Мабуть, багатий, бо їздить у кареті й сидить у перших рядах у театрі.
— Слухай мене, — перебив він, — і відповідай: чого ти плакала в костьолі?
— А того, пане… — почала дівчина й оповіла таку цинічну історію якоїсь суперечки зі своєю господинею, що Вокульський, слухаючи її, зблід. «От звірина!» — подумав він.
— Я пішла до гробу господнього, — вела далі дівчина, — думала, що мені полегшає. Та де там! Як згадала про ту стару відьму, то мені аж сльози з очей бризнули. От я й почала молитися, щоб або ту стару болячка задавила, або щоб мені од неї вирватись. І господь, мабуть-таки, почув мою молитву, коли той пан хоче мене взяти до себе.
Вокульський сидів непорушно. Нарешті запитав:
— Скільки тобі років?
— Я всім кажу, що шістнадцять, а насправді мені дев’ятнадцять.
— Хочеш вирватися відтіля?
— Ой, хоч би й у пекло! Так вони вже мені остогидли…» Але…
— Що?
— Мабуть, нічого з цього не вийде… Сьогодні я від неї втечу, а після свят вона мене розшукає і дасть такого чосу, що я знов тиждень лежатиму, як тоді, на масниці.
— Не розшукає.
— Якраз! Я ж їй заборгувала…
— Багато?
— Ого!.. Карбованців з п’ятдесят. Не знаю навіть, чому так багато, бо за все плачу подвійну плату, а борг росте…
У нас завжди так. А ще як прознають, що у того пана в гроші, то скажуть, що я їх обікрала, й нарахують стільки, скільки захочуть.
Вокульський відчув, що втрачає відвагу.
— Скажи мені, ти б хотіла працювати?
— А що б я могла робити?
— Навчишся шити.
— Це ні до чого. Я вже була швачкою. Але ж на вісім карбованців за місяць не проживеш. Та я ще й сама варта стільки, щоб не шити на когось іншого.
Вокульський підвів голову.
— Ти не хочеш вирватися відтіль?
— Ой, хочу!
— Ну, то наважуйся одразу. Або візьмешся до роботи, бо даром ніхто на світі хліба не їсть…
— От і неправда, — перебила вона його. — Адже той старий пан нічого не робить, а гроші має. Він не раз і мені казав, що в нього я нічого не робитиму…
— Не підеш ти ні до якого пана, а підеш до черниць святої Магдалини. Або повертайся туди, відкіля прийшла.
— Черниці мене не візьмуть. Треба спочатку сплатити борг та знайти поручителя…
— Якщо підеш до них, то все буде зроблено.
— Як же я до них піду?
— Я дам тобі листа, а ти віднесеш його і там залишишся. Хочеш чи не хочеш?..
— Ну, гаразд! Давайте листа. Побачу, що з того вийде.
Вона сіла і почала оглядати кімнату.
Вокульський написав листа, розказав, куди йти, і додав:
— Ну, раз мати родила… Будеш добре працювати, то буде й тобі добре, але якщо не скористаєшся з цієї нагоди, то роби, що хочеш. Можеш іти.
Дівчина зареготала.
— Ну й казитиметься стара!.. Оце я їй підвезу візка… Ха-ха!.. Але… може, ви тільки дурите?
— Йди, — відповів Вокульський, показуючи на двері.
Вона ще раз уважно подивилася на нього і вийшла, здвигнувши плечима.
Незабаром з’явився пап Ігнац.
— Що це за знайомство? — спитав він невдоволено.
— Справді… — задумливо відповів Вокульський. — Не зустрічав ще такого бидла, хоч бачив багато всяких.
— В самій Варшаві їх — тисячі, — відказав Жецький.
— Знаю. Боротися з ними нема сенсу, бо приходять нові й нові. Відціля висновок, що суспільство рано чи пізно мусить докорінно перебудуватись. Інакше — згниє.
— Ага, — тихо мовив Жецький. — Я теж так думав.
Вокульський попрощався з ним. У нього було таке відчуття, немов у хворого на гарячку, якого облили холодною водою. «Але виходить так, — думав він, — поки суспільство перебудується, сфера моєї філантропії дуже звузиться. Мого майна не вистачило б на ушляхетнення негідних інстинктів. Отже, для мене — краще панна, яка позіхає на великодніх пожертвах, аніж побожна заплакана потвора».
Образ панни Ізабелли постав перед ним в яскравішому, ніж будь-коли, ореолі. Кров шугнула йому в голову, і він в думці ганьбив себе за те, що міг порівнювати її з таким створінням! «Ні, краще вже розкидатись грішми на екіпажі та коні, аніж отакі… нещасні випадки!..» У великодню неділю Вокульський на візнику під’їхав до дому графині. Коло під’їзду він уже застав довгу валку різноманітних екіпажів. Були тут елегантні кабріолети, в яких виїжджала аристократична молодь, були і звичайні візницькі брички, найняті на певний час відставними чиновниками; старі карети з старими кіньми, старою збруєю та лакеями в приношених лівреях і новенькі, прямо з Відня, коляски, а при них лакеї з квітками в петлицях і кучери з батогами, обпертими об стегно, наче маршальська булава. Не бракувало й фантастичних козачків у таких незмірно широких штанах, немов їхні пани вмістили, а них всю свою амбіцію.
Вокульський мимохідь помітив, що серед цього збіговиська кучери великих панів поводились поважно й гордовито, кучери банкірів намагались верховодити, за що з них насміхалися, а візники тримались найнезалежніше.
Кучери найманих карет стояли осторонь — вони гордували іншими, а всі інші — ними.
Коли Вокульський увійшов у вестибюль, сивий швейцар з червоною стрічкою низько вклонився йому й відчинив двері до гардероба, де джентльмен у чорному фраку зняв з нього пальто. Одночасно перед Вокульським з’явився графинии лакей Юзсф, який добре знав Вокульського, бо переносив з його магазину до костьолу музичну скриньку та іграшкових пташок.
— Вельможна пані чекає на вас, — сказав Юзеф.
Вокульський дістав з жилетної кишені п’ять карбованців і дав йому, почуваючи, що чинить, як парвеню. «Який же я дурний! — подумав він. — Ні, не дурний. Я просто скоробагатько, який у цьому товаристві мусить платити кожному й на кожному кроці. Ну, але ж навертання повій на путь істинну коштує дорожче».
Він ішов за Юзефом мармуровими сходами, оздобленими квітками. До першої площадки Вокульський ішов у калелюші, на другій зняв його, не знаючи, треба так робити чи ні. «Кінець кінцем можна було б увійти до них і в капелюші», — сказав він сам собі.
Незважаючи на свій поважний вік, Юзеф біг сходами вгору, як олень, і кудись подівся, а Вокульський залишився сам, не знаючи, куди йти й до кого звернутись. Це тривало якусь хвилину, але в Вокульському вже починав закипати гнів. «Яким же муром умовностей вони одгородилися! — подумав він. — От якби я міг його зруйнувати!..»
Йому здавалося, що між цим світом вишуканих звичаїв і ним мусить відбутись боротьба, в якій або завалиться цей світ, або загине він сам. «Гаразд, нехай я навіть загину… Але залишу по собі пам’ять!..» «Залишиш по собі поблажливу жалість», — шепнув йому якийсь голос. «Невже я такий нікчемний?» «Ні, ти тільки такий благородний».
Він опам’ятався — перед ним стояв пан Томаш Ленцький.
— Вітаю вас, пане Станіславе, — промовив він з властивою йому величністю. — Вітаю тим палкіше, що ваше прибуття збіглося з дуже приємною подією в нашій родині… «Невже я потрапив на заручини панни Ізабелли?..» — подумав Вокульський, і йому потемніло в очах.
— Уявіть собі, що з нагоди ваших відвідин… ви чуєте, пане Станіславе?., з нагоди ваших відвідин я помирився з Йоанною, моєю сестрою… Але ви чогось зблідли?.. Тут ви зустрінете багато знайомих… Не думайте, що аристократія така страшна…
Вокульський опам’ятався.
— Пане Ленцький, — холодно заперечив він, — у моєму наметі під Плевною бували й значніші панове. Вони були зі мною такі люб’язні, що мене трудно зворушити присутністю навіть дуже великих, таких… яких не знайдеться в Варшаві.
— А… а… — пробелькотів пан Томаш і вклонився йому.
Вокульський був вражений. «От підлабузник! — майнула в нього думка. — І я… я… мав церемонитися з такими людьми?..»
Пан Ленцький узяв його під руку й урочисто ввів у першу вітальню, де були самі чоловіки.
— Бачите, ото граф… — почав був пан Томаш.
— Знаю, — відповів Вокульський, а в думці додав: «Винен мені карбованців з триста».
— Банкір… — пояснював далі пан Томаш. Але перш ніж він вимовив банкірове прізвище, той сам підійшов до них і, привітавшись з Вокульським, сказав:
— Бійтесь бога, пане Вокульський, з Парижа наглять нас з тими бульварами… Чи ви їм відповіли?..
— Я хотів спочатку поговорити з вами, — відказав Вокульський.
— Ну, то давайте де-небудь зустрінемось. Коли ви буваєте вдома?
— Сталих годин у мене нема. Краще я зайду до вас.
— Ну, то заходьте в середу, разом поснідаємо й кінець кінцем договоримось.
Вони розкланялись. Пан Томаш ніжніше притиснув до себе лікоть Вокульського.
— Генерал… — почав він був знову.
Побачивши Вокульського, генерал подав йому руку, і вони привіталися, як давні знайомі.
Пан Томаш ставав щодалі сердечнішим і починав дивуватись, бачачи, що галантерейний купець знайомий з найзначнішими в місті людьми, а не знайомий лише з тими, хто мав багатство або титул, але нічого корисного не робив.
У дверях до другої вітальні, де було кілька дам, їх зустріла графиня Карольова. Поза нею промайнув лакей Юзеф. «Розставили пікети, щоб не скомпрометувати скоробагатька, — подумав Вокульський. — Це дуже чемно з їхнього боку, але…»
— Яка ж я рада, пане Вокульський, — промовила графиня, відбираючи його у пана Томаша, — яка я рада, що ви виконали моє прохання… Тут якраз є особа, яка хотіла б познайомитися з вами.
В першій вітальні поява Вокульського викликала сенсацію.
— Пане генерале, — промовив граф, — графиня почала приймати у себе галантерейних купців. Цей Вокульський…
— Він такий самий купець, як і ми з вами, — заперечив генерал.
— Скажіть, князю, — спитав другий граф, — відкіля тут узявся цей Вокульський?
— Його запросила господиня, — відповів князь.
— Я не маю нічого проти купців, — говорив далі граф, — але цей Вокульський, який під час війни заробив на поставках в армію великі гроші…
— Так… так… — перебив князь. — Такі гроші бувають звичайно підозрілого походження, але за Вокульського я ручуся. Мені казала про нього графиня, а я сам розпитував офіцерів, котрі були на війні, а з-поміж них і мого племінника. І всі вони кажуть, що ці поставки були сумлінні.
Навіть солдати, коли одержували добрий хліб, то казали, що він, певно, спечений з борошна Вокульського. Скажу вам більше, — вів далі князь, — Вокульський своєю чесністю звернув на себе увагу високих чиновників і не раз діставав від них спокусливі пропозиції. Наприклад, в січні цього року одне підприємство двічі пропонувало йому двісті тисяч карбованців лише за фірму, але він не погодився…
Граф усміхнувся і сказав:
— Якби у нього було тисяч на двісті більше….
— Якби було, то його б тут сьогодні не було, — відказав князь і, кивнувши графові, одійшов.
— Божевільний старик, — презирливо пробурмотів граф услід князеві.
В третій вітальні, куди увійшов Вокульський з графинею, містився буфет з багатьма великими й маленькими столами, за якими по двоє, по троє і навіть по четверо сиділи гості. Кілька слуг розносили закуски й вина, а порядкувала ними панна Ізабелла, вона, видно, заступала господиню. На ній була блідо-блакитна сукня й великі перли на шиї. Вона була така прекрасна, такий величний був кожен її рух, що Вокульський, глянувши на неї, закам’янів. «Мені про неї нічого навіть мріяти», — розпачливо подумав він.
Одночасно він помітив молодика, який був учора в костьолі, а сьогодні самотньо сидів за маленьким столиком, не зводячи очей з панни Ізабелли. «Звичайно, він її любить!» — подумав Вокульський, і на нього немов війнуло могильним холодом. «Я загинув!» — додав він в думці.
Все. це тривало кілька секунд.
— Ви бачите, пане Вокульський, оту стареньку жінку між епіскопом і генералом? — спитала графиня. — То вдова голови, Заславська, моя найкраща приятелька, вона неодмінно хоче познайомитися з вами. Стара дуже зацікавилась вами, — вела далі графиня, усміхаючись, — у неї немає дітей, тільки дві гарненьких онучки. Можете котру-небудь з них вибрати!.. Поки що придивіться до неї, а як ті панове одійдуть, я вас відрекомендую. А… князь!
— Вітаю вас, — озвався князь до Вокульського. — Ви дозволите, кузино?..
— Прошу, — відповіла графиня. — Ось, панове, вільний столик, я на хвилину залишу вас…
І вона одійшла.
— Сядемо, пане Вокульський, — промовив князь. — Дуже добре, що ми залишились самі, у меле до вас важлива справа. Уявіть собі, ваш проект наробив великого переполоху між нашими фабрикантами мануфактури. Я, здається, правильно сказав — фабрикантами мануфактури?..
Вони вважають, що ви хочете занапастити нашу промисловість… Ваша конкуренція для них справді така небезпечна?..
— Я маю три або й чотири мільйони кредиту у московських фабрикантів, — відповів Вокульський, — але ще не знаю, як у нас підуть їхні товари…
— Страшна… страшна цифра… — прошепотів князь. — Вам не здається, що вона справді небезпечна для наших фабрикантів?
— Та ні! Вона означає лише невелике зменшення їх колосальних прибутків, що мене, зрештою, не обходить.
Я турбуюся тільки про власний прибуток та про те, щоб здешевити товари для покупців. А наші товари таки будуть дешевші.
— Але чи обміркували ви це питання з погляду громадянського обов’язку?.. — сказав князь, стискаючи йому руку. — Нам уже так мало залишилося втрачати…
— Мені здається, що паш громадянський обов’язок у тому й полягає, щоб дати покупцям дешевий товар та знищити монополію фабрикантів, які тільки й мають з нами спільного, що експлуатують наших споживачів та робітників…
— Ви так гадаєте?.. Я про це не подумав. Зрештою, мене обходять не фабриканти, а вітчизна, наша вітчизна, нещасна вітчизна…
— Чим можу панам служити? — раптом озвалась, підійшовши до них, панна Ізабелла.
Князь і Вокульський устали.
— Яка ж ти сьогодні гарна, кузинко! — сказав князь, стискаючи їй руку. — Їй-богу, шкодую, що я не мій син…
А може, воно й краще!.. Бо якби ти мною знехтувала, — а воно так, напевне, й сталося б, — я був би дуже нещасний… Ах, пробач!.. — нагадався раптом князь. — Дозволь, кузинко, рекомендувати тобі пана Вокульського. Мужня людина і мужній громадянин… цього тобі, мабуть, досить?
— Я вже мала приємність, — тихо сказала панна Ізабелла, відповідаючи на поклін.
Вокульський глянув їй у вічі й помітив такий переляк, такий сум, що душу його знову пойняв розпач. «Чого я сюди прийшов?» — подумав він.
Вокульський подивився в бік вікна і знов побачив молодика, який непорушно сидів над тарілкою, прикривши рукою очі. «Ах, чого я, нещасний, сюди прийшов?..» — думав Вокульський, відчуваючи такий біль, немов серце йому виривали кліщами.
— Може, ви покуштуєте хоч вина? — питала панна Ізабелла, здивовано глянувши на нього.
— Що тільки накажете, — відповів він машинально.
— Нам треба ближче познайомитись, пане Вокульський, — промовив князь. — Вам слід ближче стати до нашого кола, бо в ньому, вірте мені, є розумні голови і шляхетні серця, але бракує ініціативи…
— Я скоробагатько і не маю титулу, — відповів Вокульський, аби що-небудь сказати.