— Навпаки, титулів у вас… перший — працьовитість, другий — чесність, третій — здібність, четвертий — енергійність… Дайте нам усі ці титули для відродження вітчизни, і ми приймемо вас… як брата.
До них підійшла графиня.
— Ви дозволите, князю?.. — сказала вона. — Пане Вокульський…
Вона подала йому руку, і вони пішли до вдови.
— Оце пан Станіслав Вокульський, — звернулася графиня до старої жінки в темній сукні з коштовним мереживом.
— Сідай, будь ласка, — промовила Заславська, показуючи на стілець поруч. — Тебе звуть Станіславом, так? А з яких ти Вокульських?..
— З тих… нікому невідомих, — відповів він, — а найбільш, мабуть, вам, пані.
— А не служив, бува, твій батько в війську?
— Батько — ні, а дядько служив.
— А де він служив, не пам’ятаєш?.. Чи не звався він також Станіславом?
— Так. Станіславом. Він був поручником, а потім капітаном у сьомому лінійному полку…
— В першій бригаді другої дивізії, — перебила вдова. — Бачиш, моя дитино, не такий уже ти мені невідомий… Він ще живий?
— Помер п’ять років тому.
У вдови затремтіли руки. Вона відкрила маленький флакончик і понюхала його.
— Кажеш, помер?.. Вічна йому пам’ять!.. Помер… А чи не зосталось у тебе чого-небудь з його речей?
— Золотий хрест…
— Так, золотий хрест… А більш нічого?
— Ще мініатюра — його портрет, мальований 1828 року на слоновій кості.
Заславська нюхала флакончик все частіше, руки їй тремтіли все більше.
— Мініатюра… — повторила вона. — А ти знаєш, хто її малював?.. І більш нічого не зосталось?
— Була ще пака паперів і якась друга мініатюра…
— Що ж з ними сталось? — все наполегливіше допитувалась удова.
— За кілька днів до смерті дядько сам опечатав їх і сказав покласти йому в труну.
— А… а… — тихо промовила стара жінка й залилася гіркими слізьми.
В залі заметушились. Підбігла заклопотана панна Ізабелла, а за нею графиня, взяли стару Заславську під руки й повільно повели в далекі кімнати. Всі погляди одразу звернулись до Вокульського, гості стали перешіптуватись.
Бачачи, що всі на нього дивляться і про нього говорять.
Вокульський зніяковів. Але щоб показати присутнім, що ця своєрідна популярність його не обходить, він випив один за другим два бокали вина — угорського й червоного — і тільки тоді зміркував, що бокал з угорським належав генералові, а бокал з червоним — епіскопові. «Добре ж я зробив, — подумав він. — Вони ще скажуть, що я навмисне збентежив стару, щоб випити вино її сусідів…»
Він устав, щоб вийти, і його обсипало жаром, коли подумав, що йому доведеться йти через дві вітальні під пильними поглядами присутніх та в супроводі їх шепоту. Але тут до нього підбіг князь і сказав:
— Ви, мабуть, розмовляли з пані Заславською про дуже давні часи, коли дійшло аж до сліз. Правда ж, я вгадав?..
Але повернімось до розмови, яку нам перебили… Чи не гадаєте ви, що добре було б заснувати у нас вітчизняну фабрику дешевих тканин?..
Вокульський заперечливо похитав головою.
— Навряд чи з цього щось вийде, — відповів він. — Трудно думати про великі фабрики тим, хто не може зробити Дрібних удосконалень у вже існуючих…
— А саме?
— Я кажу про млини, — вів далі Вокульський. — За кілька років нам доведеться довозити навіть борошно, бо власники млинів не хочуть замінити млинових каменів на вальці.
— Вперше чую… Сядьмо отут, — мовив князь, тягнучи його в глибоку нішу, — і розкажіть, що це означає?
Тим часом у вітальнях тривала розмова.
— Цей пан — якась загадкова людина, — казала по-французькому дама в брильянтах до дами в страусовім пір’ї. — Вперше бачу, щоб Заславська плакала.
— Тут, звичайно, якась любовна історія, — відповіла дама з пір’ям. — В усякому разі, той, хто привів сюди цього добродія, зробив графині й удові голови погану послугу.
— Ви вважаєте, що…
— Я навіть певна, — відповіла друга дама, здвигнувши плечима. — Ви тільки подивіться. Мадери у нього, правда, грубуваті, але яке обличчя, яка гордість!.. Ні, шляхетного походження не приховаєш навіть під лахміттям.
— Просто дивно, — сказала дама в брильянтах. — До того ж і великі гроші, нажиті нібито в Болгарії…
— Звичайно. Цим і можна пояснити, чому вона з її багатством так мало витрачає на свої потреби.
— І князь дуже прихильно до нього ставиться…
— Даруйте, але цього ще мало… Ви тільки гляньте на них обох…
— Мені здається, що вони зовсім не схожі одне над одного…
— Напевне, але… оця гордість, певність себе… Дивіться, як вони невимушено розмовляють…
За другим столиком розмовляли три чоловіки.
— Ну, графиня вчинила державний переворот, — казав брюнет з чубком.
І вдало. Цей Вокульський тримається трохи непевно, проте в ньому щось є, — відповів сивий пан.
— Все-таки — купець…
— А чим купець гірший за банкіра?
— Галантерейний купець продає гаманці, — наполягав брюнет.
— Ми часом продаємо й герби… — озвався третій, худорлявий дідок з сивими бакенбардами.
— Він ще надумає шукати собі в наших колах дружину…
— Тим краще для відданиць.
— Я сам віддав би за нього дочку. Чоловік, кажуть, порядний, багатий, посагу не розтринькає…
Повз них швидко пройшла графиня.
— Пане Вокульський, — сказала. вона, підкликаючи його віялом.
Вокульський швидко підійшов до неї. Графиня подала йому руку, і вони вийшла з вітальні. Осамотнілого князя одразу оточили мужчини; декотрі просили познайомити їх з Вокульським.
— Варто, варто, — задоволено казав князь. — Такого ще в нашому середовищі не було. Якби ми раніше зблизились з такими людьми, доля нашої нещасної вітчизни була б інакша.
Повз них саме проходила панна Ізабелла, вона почула князеві слова і зблідла. До неї підійшов той молодик, що був учора в костьолі.
— Ви стомилися? — спитав він.
— Трохи, — відповіла вона з сумною усмішкою. — Мені спало на думку дивне питання: чи змогла б я боротися?
— З серцем? — запитав молодик. — Не варто…
Панна Ізабелла стенула плечима.
— Та ні, не з серцем. Я маю на увазі справжню боротьбу з сильним супротивником.
Вона потиснула йому руку і вийшла з вітальні.
Графиня повела Вокульського через довгий ряд кімнат.
В одній з них, далеко від гостей, чути було спів і звуки рояля. Увійшовши туди, Вокульський побачив дивну картину. За роялем сидів якийсь молодик, л дві вродливі дами, що стояли поруч нього, удавали голосом — одна скрипку, а друга кларнет. Під музику танцювало кілька пар, серед яких був лише один мужчина.
— Ой ви, гульвіси! — жартома докорила їм графиня.
Вони вибухнули сміхом, не припиняючи своєї забави.
Графиня з Вокульським поминули й що кімнату і вийшли на сходи.
— Бачите, оце вам найвища аристократія, — сказала графиня. — Замість сидіти в вітальні, повтікали сюди та й бешкетують. «Вони таки мають розум!» — подумав Вокульський.
І йому здалося, що ці люди живуть простіше й веселіше, аніж набундючене міщанство і шляхта, яка пнеться до аристократії.
Нагорі, в напівтемній кімнаті, куди не долітав гомін з парадних кімнат, у кріслі сиділа Заславська.
— Залишаю вас тут, панове, — сказала графиня. — Наговоріться досхочу, бо я мушу повертатися.
— Дякую, Йоасю, — відказала удова. — Сідай, будь ласка, — звернулась вона до Вокульського.
Коли вони залишились удвох, Заславська сказала:
— Ти навіть не уявляєш, скільки спогадів викликав у мене.
Тільки тепер Вокульський догадався, що між цією дамою і його дядьком існували якісь незвичайні стосунки.
Його пойняло тривожне здивування. «Слава богу, — подумав він, — що я законний син своїх батьків».
— Отже, кажеш, — почала удова, — дядько твій помор.
Де ж він, бідний, похований?
— В Заславі, де він жив після повернення з еміграції.
Удова знов притулила хустинку до очей.
— Справді?.. Яка ж бо я невдячна!.. Ти бував коли-небудь у нього? Він тобі нічого не розказував?.. Нікуди тебе не водив?.. Адже там, на горі, залишалися руїни замку, правда ж? Вони ще збереглися?
— Саме туди, до замку, дядько щодня ходив на прогулянку, і ми з ним годинами просиджували на великому камені.
— Невже?! Пам’ятаю я той камінь; колись і ми сиділи на ньому вдвох та дивилися на річку й на хмари, що пропливали повз нас, немов нагадували нам, що так пропливає людське щастя. Тільки тепер я це зрозуміла. А колодязь у замку й досі такий самий глибокий?..
— Дуже глибокий. Але потрапити до нього трудно, бо вхід туди завалений грузом. Мені його показав дядько.
— А ти знаєш, — промовила удова, — що під час останнього прощання ми навіть думали: чи не кинутись нам у той колодязь? Ніхто б нас там не знайшов, і ми навіки залишилися б разом. Звичайно — шалена молодість…
Вона витерла сльози й говорила далі:
— Я його дуже, дуже любила… Та думаю, що й він мене трохи любив, коли все так пам’ятав. Але він був бідний офіцер, а я, на своє нещастя, багата, та ще й родичка двох генералів. Ну, нас і розлучили… А може, ми були занадто цнотливі… Але годі про це… — додала вона, сміючись і плачучи. — Про такі речі жінки можуть говорити аж на сьомому десятку.
Сльози не давали їй говорити. Вона понюхала свій флакончик, перепочила й почала знову:
— Буває на світі багато злочинів, та найтяжчий з них. мабуть, убити любов. Скільки років спливло, майже піввіку; все минулося: багатство, титули, молодість, щастя…
Тільки сум не минувся і зостався, кажу тобі, такий свіжий, немов усе те було вчора. Ах, якби не віра в інший світ, де нібито нас жде нагорода за кривди на цьому світі, хто його знає, чи не прокляли б ми життя та його умовностей…
Але ти мене не зрозумієш, бо у вас, теперішніх, міцніші голови, зате холодніші серця.
Вокульський сидів, опустивши очі. Його щось душило, шарпало за груди. Він уп’явся нігтями в долоні й думав, як би йому швидше відціля вийти, щоб не слухати скарг, що ятрили його наболілі рани.
— А є у нього, нещасного, який-небудь пам’ятник на могилі? — трохи помовчавши, спитала удова.
Вокульський почервонів. Йому ніколи не спадало на думку, що мертві потребують ще чогось, крім могилки землі.
— Нема, — промовила удова, бачачи його збентеження. — Я не дивую тобі, дитино моя, що ти забув за пам’ятник, а докоряю собі, що забула за людину.
Вона задумалась і раптом, поклавши схудлу, тремтячу руку йому на плече, тихо сказала:
— Маю до тебе прохання… Обіцяй, що виконаєш…
— Неодмінно, — відповів Вокульський.
— Дозволь мені поставити на його могилі пам’ятник.
Але тому, що я не можу туди поїхати, то ти вже мене виручи. Знайдеш там каменяра, нехай розколе той камінь, знаєш, — той, на якому ми сиділи на горі, під замком, і нехай одну половину поставить на його могилі. Заплати, скільки коштуватиме, а я тобі поверну з моєю довічною вдячністю. Зробиш?
— Зроблю.
— От і гаразд, дякую… Мені здається, йому буде легше спочивати під каменем, який чув наші розмови й бачив наші сльози. Ах, як тяжко все те згадувати… А напис, знаєш, який зробиш? — мовила вона далі. — Коли ми розлучались, він залишив мені кілька рядків з Міцкевича. Ти їх, певне, колись читав:
«Яка це щира правда!.. Хотілося б якось увічнити ft колодязь, котрий мав нас поєднати…
Вокульський здригнувся, він дивився кудись у простір широко розкритими очима.
— Що з тобою? — запитала удова.
— Нічого, — відповів він, усміхнувшись. — Смерть заглянула мені в вічі.
— То не дивно: вона кружляє коло мене, старої, отож мої сусіди її й бачать. Ну, то зробиш, про що я прошу?
— Зроблю.
— Приходь же до мене після свят і… взагалі заходь якнайчастіше. Може, трохи понудьгуєш, але зате й я, недолуга, чимось тобі стану в пригоді. А тепер іди вже собі вниз, іди…
Вокульський поцілував її в руку, а вона його кілька разів у голову, потім торкнула гудзик дзвінка. Увійшов слуга.
— Проведи пана в зал, — звеліла вона.
Вокульський немов учадів. Не знав, куди йде, не пам’ятав, про що вони говорили з удовою. Відчував тільки, що перебуває в якійсь круговерті великих кімнат, старовинних портретів, тихих кроків, невловимих пахощів. Навколо нього були коштовні меблі, люди, сповнені вишуканої делікатності, про яку він ніколи й не мріяв, а над усім цим, немов поема, підносились пройняті слізьми й зітханнями спогади старої аристократки. «Що воно за світ?.. Що за світ?..»
Однак йому чогось бракувало. Він хотів ще раз поглянути на панну Ізабеллу. «Иу, побачу її в залі…»
Лакей відчинив двері в зал. Всі голови знов повернулись в його бік, а гомін розмов ущух, як шум одлітаючого птаства. Настала хвилина тиші, коли всі дивились на Вокульського, а він нікого не бачив і тільки гарячковими очима шукав блідо-блакитної сукні. «Тут її нема», — подумав він.
— Ви тільки подивіться, він навіть не помічає вас!.. — насмішкувато прошепотів дідок з сивими бакенбардами. «Вона, мабуть, у другому залі», — казав сам до себе Вокульський.
Він побачив графиню і підійшов до неї.
— Ну що, закінчилась ваша нарада? — спитала графиня. — Правда, яка вона мила людина?.. В її особі ви маєте велику приятельку, не більшу, правда, ніж я. Зараз я вас відрекомендую… Пан Вокульський!., — додала вона, звертаючись до дами в брильянтах.
— Я одразу приступаю до справи, — промовила дама, згорда дивлячись на нього. — Нашим сиріткам потрібно кілька сувоїв полотна…
Графиня трохи почервоніла.
— Лише кілька?.. — перепитав Вокульський і подивився на брильянти гордопишної дами, за які можна було купити кілька сот сувоїв найдорожчого полотна. — Після свят, — додав він, — я матиму честь надіслати вам, графине, полотно…
Він уклонився, немов прощаючись.
— Як, ви вже залишаєте нас? — спитала трохи збентежена графиня.
— Але ж який він нахаба! — промовила дама в брильянтах до своєї приятельки з страусовим пір’ям.
— Дозвольте з вами попрощатися й подякувати за честь, яку ви мені виявили!.. — сказав Вокульський, цілуючи графиню в руку.
— Тільки до побачення, пане Вокульський, правда ж?..
У нас з вами буде ще багато спільних справ.
В другій вітальні панни Ізабелли також не було. Вокульський занепокоївся. «Мушу ж я на неї ще раз глянути, — подумав він. — Хто його знає, чи скоро трапиться ще така нагода…»
— А, он ви де! — гукнув до нього князь. — Я вже знаю, яку змову ви вчинили з паном Ленцьким. Спілка для торгівлі зі Сходом — прекрасна ідея! Ви повинні прийняти до неї й мене. Нам треба познайомитися ближче… — Бачачи, що Вокульський мовчить, він додав: — Я настирливий, пане Вокульський, правда ж?.. Але вам нічого не поможе: ви мусите зблизитися з нами — ви й інші люди вашого кола, — і ми підемо разом. Ваші фірми — ті самі герби, а наші герби — ті самі фірми, які гарантуватимуть сумлінність у провадженні справ…
Вони потиснули один одному руки, і Вокульський щось відповів, але що саме не пам’ятав. Його занепокоєння все зростало — панни Ізабелли ніде не було.
— Може, вона там, далі, — схвильовано прошепотів він, прямуючи в останню вітальню.
По дорозі його перехопив пан Ленцький і заговорив з незвичайною сердечністю:
— Ви вже йдете? Ну, до побачення, дорогий пане Вокульський! Отже, після свят у мене перше засідання, і з божою поміччю почнемо. «Нема її!» — думав Вокульський, прощаючись з паном Томашем.
— А знаєте, — шепотів Ленцький, — ви зробили справжній фурор. Графиня не знає, де дітись від радості, князь тільки про вас і говорить… Та ще той випадок з пані Заславською… Взагалі… чудово!.. Про кращий дебют нічого було й мріяти…
Вокульський стояв уже в дверях. Він ще раз оглянув зал осклілими очима і вийшов з розпачем у серці. «Може, треба б повернутись та попрощатися з нею?..