Лялька - Болеслав Прус 34 стр.

— Заждіть… заждіть, дорогий пане Станіславе, — заспокоював його адвокат, знов садовлячи в крісло. — Отже, ви не відмовляєтесь від купівлі будинку?

— Ні. Цей будинок важить для мене більше, ніж спілка з усіма великими панами всього світу.

— Гаразд, гаразд… А може б, ви на певний час виставили замість себе яку-небудь підставну особу? В крайньому разі, це можна зробити від мого імені, а про гарантію на право власності турбуватись нічого. Найважливіше — не розчарувати людей, які вже з нами. Аристократія, відчувши смак до громадських справ, може до них звикнути, а §а півроку чи за рік ви станете й номінальним власником будинку. Ну що, згода?

— Нехай буде й так, — відповів Вокульський.

— Ну от, — сказав адвокат, — так буде найкраще. — Якби ви самі купили той будинок, то опинилися б у фальшивому становищі навіть перед Ленцькими. Звичайно, ми не любимо тих людей, до яких переходить наше добро — це по-перше. А по-друге, хто може поручитись, що у них не виникли б всілякі припущення. Можуть же вони подумати: він або переплатив або недоплатив нам. Якщо переплатив, то як він смів робити нам таку ласку, а як не доплатив, то — обманив нас…

Останніх слів адвоката Вокульський майже не чув; його обсіли інші думки, а як гість пішов, опанували ще більше. «Звичайно, — думав він, — адвокат має рацію. Люди про мене говорять і навіть осуджують, але я нічого не знаю, бо все це робиться за моєю спиною. Аж тепер я пригадую чимало дрібниць. Вже з тиждень купці, зв’язані зі мною, ходять з кислими фізіономіями, а супротивники тріумфують. В магазині також щось не гаразд… Ігнац смутний, Шлангбаум замислений. Лісецький став оприскливіший, ніж був раніш, наче передчуває, що незабаром втратить посаду. Клейн сердитий (соціаліст! Злоститься за скачки й дуель), а франт Земба вже починає крутитись коло Шлангбаума… Може, вгадує в ньому майбутнього власника магазину?.. Ах ви, люди, люди!..»

Вокульський став на порозі кабінету й кивнув до Жецького. Старий і справді був якийсь сам не свій і не дивився хазяїнові в очі.

Вокульський показав йому на стілець і, пройшовшись кілька разів по тісній кімнаті, сказав:

— Старий! Скажи одверто: що про мене говорять?

Жецький розвів руками.

— Ах, боже мій, що говорять…

— Викладай щиру правду, — підбадьорював його Вокульський.

— Щиру правду?.. Гаразд. Одні кажуть, що ти починаєш божеволіти.

— Браво!

— А другі… другі кажуть, що ти задумав якесь шахрайство…

— Нехай поцілують мене в…

— А всі кажуть, що ти збанкрутуєш, і то якнайшвидше…

— Ще раз в те саме місце, — додав Вокульський. — А що ти сам думаєш, Ігнаце?

— Я думаю, — без вагання відповів Жецький, — що ти вплутався в якусь темну справу, з якої не вийдеш цілим…

Хіба що вчасно від неї одмовишся, на що, сподіваюсь, у тебе вистачить розуму.

Вокульський спалахнув.

— Не відмовлюся! — вигукнув він. — Спрагла людина не втікає від криниці. А якщо має загинути, то загине, досхочу напившись… Чого ви кінець кінцем від мене хочете?

З дитинства я жив, мов птах із зв’язаними крилами: по наймах, по тюрмах, та хоч би й у тому нещасному шлюбі, в який сам запродався… А тепер, коли я розгорнув крила, ви починаєте гелготіти на мене, мов ті свійські гуси на дикого гусака, який зірвався летіти… Нащо мені цей клятий магазин або спілка!.. Я хочу жити, я хочу…

В цей час у двері кабінету хтось постукав, увійшов слуга Ленцького Миколай з листом. Вокульський гарячково ухопив конверт, розірвав його і прочитав:

Вокульський раптом так ослаб, що мусив сісти на стілець. Перечитав листа другий, третій, четвертий раз… Нарешті, опритомнівши, написав панові Ленцькому відповідь, а Миколаєві дав п’ять карбованців.

Пан Ігнац вибіг на кілька хвилин у магазин, а коли Миколай вийшов на вулицю, повернувся до Вокульського і продовжував перервану розмову:

— Все-таки, дорогий Стаху, подумай про все добре, може, ти сам відмовишся…

Тихо посвистуючи, Вокульський надів капелюха і, поклавши руку на плече старому другові, одповів:

— Слухай! Якби у мене під ногами розступилась земля… розумієш?.. За таке щастя я віддам життя…

— За яке щастя? — спитав Ігнац.

Але Вокульський уже виходив через задні двері.

Розділ чотирнадцятий

ДІВОЧІ МРІЇ

Від великодня панна Ізабелла часто думала про Вокульського. І дивна річ: її вражало те, що цей чоловік щоразу поставав в її уяві якимось іншим.

Панна Ізабелла знала багатьох людей і досить влучно характеризувала їх. Кожен з дотеперішніх її знайомих відрізнявся тим, що його можна було охарактеризувати одною фразою або словом. Князь був патріот, його адвокат — проноза, граф Літинський удавав англійця, її тітка була горда, Заславська — добра, Охоцький — дивак, а Кшешовський — картяр. Словом, кожна людина посідала якусь позитивну або негативну ознаку, інколи це була заслуга, а найчастіше — титул чи багатство, що мали голову, руки й ноги і носили більш чи менш модне вбрання.

Аж у Вокульському вона побачила не тільки нову особистість, а й не знане досі явище. Його не можна було охарактеризувати не тільки одною, а навіть сотнями фраз. Він ні на кого не був схожий, а коли взагалі його можна було з чим-небудь порівнювати, то хіба з місцевістю, на якій за цілий день подорожі можна натрапити на рівнини й гори, ліси й луки, води й пустелі, села й міста; де з-за імли на обрії виринають якісь невиразні пейзажі, не схожі на жоден з бачених досі. Її поривало здивування, і вона питала себе: чи це гра схвильованої уяви, чи він справді надприродна істота, в усякому разі — не знана досі в великосвітських салонах?

І панна Ізабелла стала систематизувати свої враження.

Спочатку вона зовсім не помічала Вокульського, лише відчувала наближення якоїсь величезної тіні.

Був якийсь чоловік, що кинув кілька тисяч карбованців на добродійні цілі й на сирітський притулок її тітки; потім хтось грав з її батьком в карти в клубі і щодня програвав; потім хтось викупив батькові векселі (може, то не Вокульський?..), далі купив її сервіз, нарешті, прислав різні речі для оздоби гробу господнього.

Цей хтось був зухвалий скоробагатько, який уже з рік переслідував її невідступним поглядом у театрах і на концертах. Це був брутальний цинік, який розбагатів на підозрілих спекуляціях, щоб купити собі репутацію у людей, а її, панну Ізабеллу Ленцьку, — у батька!..

З того часу в її пам’яті залишилась тільки незграбна постать, червоні руки та погордливе поводження, яке порівняно з чемністю інших купців здавалося нестерпним, а на тлі парасольок, віял, саквояжів та іншої галантереї — просто смішним. Це був промітний і нахабний купчик, який в своєму магазині удавав з себе відставного міністра.

Він був їй гидкий і навіть смертельно ненависиий, оскільки насмілився підкидати їм допомогу в формі купівлі сервізу та програшів батькові в карти.

Ще й сьогодні, думаючи про це, панна Ізабелла бгала на собі сукню, кидалась на канапу і, б’ючи кулаком по сидінню, шептала:

— Негідник!.. Негідник!..

Вже самі злидні, що загрожували її домові, сповнювали її гіркотою, а тут ще якийсь чужинець вдирається за завісу, що прикриває її найбільшу таємницю, якої вона не хотіла б відкрити самому богові. Все вона могла б пробачити, крім цього удару по її гордості.

Але ось сталася зміна декорацій. На сцену вийшов інший чоловік, який цілком недзвозначно заявив їй в вічі, що купив сервіз, аби на ньому заробити. Отже, він відчував, що допомагати панні Ізабеллі не вільно, а коли б навіть зробив це, то не тільки не шукав би розголосу або вдячності, а навіть подумати про це не посмів би.

Цей самий чоловік вигнав з магазину Мрачевського, який насмілився сказати про неї щось погане. Даремно вороги панни Ізабелли, барон і баронеса Кшешовські, оступались за Мрачевського; даремно закинула за нього слово тітка графиня, яка рідко кому дякувала, а ще рідше просила.

Вокульський не поступився… Проте одного її, панни Ізабелли, слова було достатньо, щоб зламати цього непохитного чоловіка; він не тільки поступився, а навіть дав Мрачевському кращу посаду. Таких поступок не роблять для жінки, котрої не шанують.

Шкода тільки, що майже в той самий час у її шанувальнику прокинувся хвальковитий скоробагатько, який у костьолі кинув на піднос купу золота. Ах, як це було по-купецькому!.. І як він нічого не розуміє по-англійськи, не має поняття про модну тепер мову!..

Третя фаза. На перший день великодня вона зустрілася з Вокульським у салоні своєї тітки й переконалась, що він на голову вищий від аристократів. Саме найродовитіші аристократи прагнули познайомитися з ним, а він, отой брутальний парвеню, вирізнявся серед них, як вогонь серед диму. Ходив незграбно, але сміливо, немов салон був його незаперечною власністю, і похмуро вислухував компліменти, якими його засипали… Потім його покликала найшановніша з матрон, вдова Заславська, і через кілька хвилин розмови з ним гірко розплакалась… Невже цей скоробагатько з червоними руками?..

Аж тоді панна Ізабелла спостерегла, яке у Вокульського незвичайне обличчя. Риси виразисті й рішучі, волосся немов наїжачене від гніву, невеликі вуса, прослідок борідки, монументальна постать, ясний і проникливий погляд…

Якби цей чоловік володів не магазином, а великим маєтком, він був би дуже пристойним; якби народився князем — був би велично гарним. В усякому разі, він нагадував стрілецького полковника Трості і — таки справді — статую гладіатора-переможця.

На той час від панни Ізабелли одійшли майже всі поклонники.

Правда, люди старшого віку ще обсипали її компліментами за вроду й елегантність, зате молоді, особливо титуловані та багаті, поводились з нею холодно і стримано; коли ж вона, стомлена самотністю та банальними компліментами, озивалася до котрогось із них трохи щиріше, вони дивились на неї з явним острахом, немов боячись, що вона кинеться їм на шию і негайно потягне до вінця.

Світ салонів панна Ізабелла любила не на життя, а на смерть і вийти з нього могла хіба в могилу, проте що не рік, а навіть що не місяць, то все більше зневажала людей з цього світу. Вона не могла збагнути, як це її, такої вродливої, такої доброї, такої чудово вихованої, світ міг цуратись тільки тому, що вона не має багатства…

— Господи милостивий!.. — шептала вона не раз, спостерігаючи з-за фіранок екіпажі франтів, які одвертались від її вікон, аби не вклонитися їй. Невже вони гадають, що вона виглядає їх?..

А насправді вона таки їх виглядала!..

На очі їй набігли пекучі сльози, спересердя вона кусала свої прекрасні губи і, сіпаючи за шнурки, запинала фіранками вікна.

— Що за люди!.. Що за люди!.. — повторювала вона, соромлячись, однак, додати якийсь гострий епітет, бо вони належали до найвищого товариства. Негідником, на її думку, можна було назвати лише Вокульського.

До всіх нещасть лиха доля з цілої плеяди колишніх поклонників залишила їй тільки двох. На Охоцького вона надій не покладала: він більше приділяв уваги якійсь літаючій машині (це ж просто божевілля!), аніж їй. Зате неодмінно скрізь бували при ній, правда, не дуже нав’язуючись, маршалок і барон. Маршалок нагадував їй обсмалену свинячу тушу, які їй інколи доводилось бачити на вулиці в різницьких фургонах; а барон був схожий на суху нечинену шкуру, цілі стоси яких перевозять вулицями на возах.

На сьогодні це було її єдине оточення, так би мовити, її крила, якщо вона, як казали люди, була ангелом… Ця жахлива пара дідуганів переслідувала панпу Ізабеллу уві сні і наяву. Інколи їй здавалось, що вона загинула і що пекло для неї почалося вже на цьому світі.

В такі хвилини, мов потопельник, що хапається очима світла на далекому березі, панна Ізабелла думала про Вокульського. І в своєму незмірному розпачі від цього мала тінь полегкості, думаючи, що за нею все-таки шаліє незвичайний чоловік, про якого так багато говорять у товаристві. Тоді їй спадали на думку славетні мандрівки або розбагатілі американські промисловці, котрі довгі роки тяжко працювали в шахтах; цих людей їй інколи здалека показували в паризьких салонах.

— Гляньте он туди, — щебетала недавно випущена з монастирського пансіону молоденька графівна, показуючи вбік віялом, — ви бачите отого пана, схожого на кучера омнібуса? Це, кажуть, якийсь знаменитий чоловік, який щось там відкрив, не знаю тільки що: чи золоті копальні, чи Північний полюс… Навіть не пам’ятаю його прізвища, але один маркіз з академії запевняв мене, що він десять років прожив коло полюса… Чи то пак під землею… Жахливий чоловік!.. На його місці я вмерла б зо страху… А ви теж умерли б?.. Якби ж то Вокульський був таким мандрівником або хоч би гірником, який нажив мільйони, десять років попрацювавши під землею!.. Але він був тільки купцем, та ще й галантерейним!.. Він навіть не знав англійської мови, і на кожному кроці в ньому прозирав скоробагатько, який замолоду прислуговував у ресторані. Такий чоловік, в крайньому разі, міг бути добрим порадником, навіть неоціненним другом (в кабінеті, коли нема гостей). Навіть… чоловіком, бо трапляються ж з людьми жахливі нещастя. Але коханим… Ні, це було б просто смішно… В разі потреби найаристократичніші дами купаються в грязьових ваннах, але зазнавати від цього втіхи може хіба ненормальна людина.

Четверта фаза. Панна Ізабелла кілька разів зустрічала Вокульського в Лазейках і навіть не гордувала відповідати на його поклони. Серед зелені дерев та між статуями цей грубіян знову здався їй інакшим, ніж за конторкою в магазині. Якби ж у нього був маєток з палацом, парком і ставком! Правда, він скоробагатько, але нібито шляхтич, племінник офіцера… Проти маршалка й барона — він справжній Аполлон, аристократи все більше про нього говорять, та ще оті несподівані сльози шляхетної вдови…

До того ж Заславська явно протегувала Вокульському перед своєю приятелькою графинею і її племінницею панною Ізабеллою. Кількагодинні прогулянки з тіткою по Лазенках були такі нудні, а балачки про моди, притулки та майбутні великосвітські весілля так дратували, що панна Ізабелла навіть трохи сердилась на Вокульського, чом він не підходить до них і хоч би з чверть години не поговорить.

Для світської особи розмова з такими людьми до певної міри цікава, а панну Ізабеллу завжди бавила Своєрідна мова й логіка селян.

Правда, галантерейний купець, та ще такий, що їздить власним екіпажем, навряд чи буде таким цікавим, як простий селянин…

Як би там не було, для панни Ізабелли не було прикрою несподіванкою, коли одного разу вдова Заславська сказала, що поїде з нею і з графинею в Лазенки на прогулянку і заговорить з Вокульським.

— Нам же нудно, то нехай нас розважає, — мовила стара.

А коли вони о першій годині в’їжджали в Лазенківський парк, удова, значливо усміхаючись, сказала панпі Ізабеллі:

— У мене таке передчуття, що ми його тут десь зустрінемо.

Панна Ізабелла трохи почервоніла й вирішила зовсім не розмовляти з Вокульським або принаймні поводитися з ним згорда, щоб він надто багато про себе не думав. Звичайно, в цьому «думати» не могло бути й мови про любов, навіть більше, вона не хотіла допустити й тіні фамільярності. «І вогонь буває приємний, особливо взимку, — думала вона, — але… на певній віддалі».

Тим часом Вокульського в Лазенках не було. «Як то, він не чекав? — здивувалась панна Ізабелла. — Мабуть, захворів…»

Вона ані гадки не мала, що у Вокульського можуть бути якісь пильніші справи, крім зустрічі з нею, і вирішила, якщо він спізниться, не тільки поводитися з ним згорда, а й висловити йому своє незадоволення. «Якщо пунктуальність є чемністю королів, — думала вона далі, — то для купців — це просто обов’язок!..»