Минуло півгодини, година, дві — настав час повертатися додому, а Вокульського не було; нарешті дами сіли в карету: графиня, як завжди, була холодна, Заславська трохи неуважна, а панна Ізабелла розгнівана. Обурення її не зменшилось, коли батько увечері розказав їй, що від полудня був у князя на нараді, де Вокульський подав грандіозний проект торговельної спілки і викликав справжній захват у пересичених магнатів.
— Я давно передчував, — закінчив пан Ленцький, — що з допомогою цього чоловіка позбудусь обтяжливої опіки моєї рідні і знову стану тим, ким мені належить бути!
— Але, папа, для спілки потрібні гроші, — відказала панна Ізабелла, легенько стенувши плечима.
— Для того я й дозволяю продати наш дім. Правда, на сплату боргів піде щось шістдесят тисяч, але мені, в усякому разі, залишиться щонайменше тисяч з сорок.
— Тітка казала, що за дім ніхто не дасть більше як шістдесят тисяч…
— Ах, тітка!.. — обурився пан Томаш, — Вона завжди каже те, що могло б мене засмутити або принизити. Шістдесят тисяч дає Кшешовська, яка втопила б нас у ложці води… міщанка!.. А тітка їй, звичайно, підтакує, оскільки йдеться про мій будинок, про моє становище…
Він почервонів і став сопіти, але, не хотівши сердитись при дочці, поцілував її в чоло й пішов у кабінет. «А може, батько має рацію? — думала панна Ізабелла. — Може, він справді практичніший за всіх тих, хто його так суворо засуджує? Адже батько перший розпізнав цього… Вокульського… Але ж який він грубіян! Не приїхав у Лазенки, хоч удова, напевне, попередила його. А втім, може, так і краще: гарні ми були б, якби хто-небудь зустрів нас на прогулянці з галантерейним купцем!»
Кілька днів після цього панна Ізабелла тільки й чула що про Вокульського. По всіх салонах повторювали його ім’я. Маршалок присягався, що Вокульський напевне походить з старовинного роду, а барон, знавець чоловічої вроди (він по півдня просиджував перед дзеркалом), твердив, що Вокульський — «цілком… цілком…». Граф Саноцький закладався, що він — єдиний розумний чоловік в країні, граф Літинський проголошував, що цей купець є взірцем англійського промисловця, а князь лише потирав руки і, усміхаючись, говорив: «Ага?..»
Навіть Охоцький, навідавши одного разу панну Ізабеллу, розказав їй, що гуляв з Вокульським в Лазенках.
— Про що ж ви говорили? — спитала вона здивовано. — Не про літаючі ж машини?..
— О! — замислено пробурмотів кузен. — Вокульський, мабуть, єдиний чоловік у Варшаві, з яким про це можна говорити. Він людина незвичайна! «Єдиний розумний… єдиний комерсант… єдиний, хто може говорити з Охоцьким?.. — думала панна Ізабелла. — Хто ж він такий насправді?.. Ага! Вже знаю…» їй здалося, що вона розгадала Вокульського. Це — честолюбний спекулянт, який для того, щоб проникнути в вище товариство, вирішив одружитися з нею, зубожілою панною знатного роду. Для цього ж він завойовував визнання її батька, тітки-графині і всієї аристократії. Але переконавшись, що йому й без неї пощастить пролізти в вищий світ, він раптом охолов… і навіть не прибув у Лазенки!.. «Поздоровляю, — думала вона. — Він має все, потрібне для кар’єри: непоганий, здібний, енергійний, а головне — нахабний і підлий… Як він насмілився удавати закоханого в мене, а потім так легко… Ці парвеню справді випереджають нас навіть у лицемірстві… Який же він негідник!..»
Вкрай обурена, вона хотіла навіть сказати Миколаєві, щоб він ніколи не впускав Вокульського й на поріг вітальні… Щонайбільше — в кабінет батька, якщо він прийде в справі. Але згадавши, що Вокульського взагалі до них не запрошували, почервоніла з сорому.
В цей час вона дізналась від пані Мелітон про нову сварку Кшешовського з дружиною і про те, що баронеса купила коня за вісімсот карбованців, але, мабуть, поверне його, бо за кілька днів мають бути скачки, а барон з багатьма заклався на великі гроші.
— Можливо, що барон і баронеса навіть помиряться з цієї нагоди, — зауважила пані Мелітон.
— Чого б я не дала, аби тільки барон не відкупив коня та програв ті гроші, на які закладався!.. — вигукнула панна Ізабелла.
А через кілька днів панна Флорентіна під великим секретом розказала їй, що барон не одержить свого коня, бо його купив Вокульський.
Таємниця ще не була розголошена, отож коли, панна Ізабелла пішла до тітки з візитом, то застала її з Заславською — вони радились, як би через того коня помирити барона з баронесою.
— Нічого з цього не вийде, — сміючись, сказала панна Ізабелла. — Барон не одержить свого коня.
— Може, хочеш закладатися? — холодно спитала графиня.
— Будь ласка, тьотю, — на ваш сапфіровий браслет…
Заклад відбувся, отже, графиня й панна Ізабелла були дуже зацікавлені скачками.
А потім панна Ізабелла злякалася: вона дізналась, що барон дає Вокульському чотириста карбованців відступного і що граф Літинський виступає в цій справі посередником.
В салоні графині навіть перешіптувались, що Вокульський мусить погодитись на пропозицію барона не задля грошей, а задля графа. І тоді панна Ізабелла подумала: «Згодиться, якщо він зажерливий скоробагатько, але не згодиться, якщо…»
Не наважувалась навіть докінчити фрази. Виручив її Вокульський. Він не продав коня і сам пустив його на скачки. «Виходить, він не такий уже й негідник», — подумала панна Ізабелла.
Під впливом цієї думки вона дуже ласкаво розмовляла з Вокульським на скачках. Проте навіть за такий дрібний прояв зичливості вона докоряла сама собі: «Нащо йому знати, що ми цікавимось його скачками?..
Не більш, ніж усі інші. А нащо я йому сказала, що він «мусить виграти»? Або що означала його відповідь: «Виграю, якщо ви захочете»? Цей чоловік уже забуває, хто він такий. Але байдуже, коли за кілька чемних слів Кшешовський аж захворів від злості».
Панна Ізабелла ненавиділа Кшешовського. Колись він упадав коло неї, а діставши одкоша, почав мститися. Знала, що позаочі він називав її старою панною, яка вийде за свого лакея. Цього було досить, аби вона запам’ятала образу на все життя. Але барон не обмежувався цієї фразою, він навіть при ній поводився цинічно, знущаючись з її старих поклонників та натякаючи на руйнацію її родинного маєтку. А тому, що й панна Ізабелла ніби ненароком шпигала його одруженням задля грошей з жінкою-міщанкою, від якої він, однак, нічого не міг дістати, між ними точилась запекла, часом навіть непристойна боротьба.
День скачок був для панни Ізабелли днем тріумфу, для барона — днем поразки і ганьби. Правда, приїхавши на іподром, він удавав з себе веселого, але насправді в ньому кипів гнів. А коли ще побачив, що Вокульський і приз, і одержані за коня гроші вручив паппі Ізабеллі, він втратив самовладання, підбіг до карети і вчинив скандал.
Для панни Ізабелли нахабна поведінка барона та його слова про Вокульського, як про її поклонника, були страшним ударом. Якби це було пристойно для добре вихованої дами, вона вбила б барона. Страждання її були тим тяжчі, що графиня вислухала вихватку барона спокійно, Заславська збентежилась, а батько навіть не озвався, бо здавна вважав Кшешовського божевільним, якого краще не дратувати, а бути до нього поблажливим.
В цю хвилину (коли на них почали вже поглядати з інших екіпажів) на допомогу панні Ізабеллі прийшов Вокульський. Він не тільки поклав край докорам барона, а й викликав його на дуель. Ніхто не мав сумніву, що це було саме так; Заславська злякалася за свого фаворита, а графиня зауважила, що Вокульський не міг зробити інакше, оскільки барон, підходячи до карети, штовхнув його і не попросив пробачення.
— Ну, скажіть, будь ласка, — схвильовано говорила удова, — чи варто ж битись на дуелі за таку дрібницю? Всі ж ми знаємо, який Кшешовський неуважний та недоумкуватий… Найкращий доказ — те, що він нам тільки-но наговорив…
— Це правда, — зауважив пан Томаш, — але ж Вокульський не зобов’язаний про це знати, а зажадати сатисфакції повинен.
— Помиряться, — байдуже сказала графиня і звеліла їхати додому.
Отоді панна Ізабелла й відступилась несподівано для самої себе від своїх правил і… значливо потиснула руку Вокульському.
Вже доїжджаючи до застави, вона не могла собі цього пробачити. «Як я могла отаке зробити?.. Що такий чоловік про мене подумає?» — докоряла собі панна Ізабелла. Але тут у ній прокинулось почуття справедливості, і вона мусила визнати, що цей чоловік неабиякий.
Щоб зробити мені приємність (бо, напевне ж, не мав інших причин), він підчепив барона й купив його коня…
Весь виграш (безумовний доказ безкорисливості) віддав на притулок, і не кому-небудь, а в мої руки (барон це бачив).
А головно, паче вгадавши мою думку, викликав його на дуель… Правда, теперішні дуелі звичайно кінчаються шампанським, але, в усякому разі, барон переконається, що я ще не така стара… Ні, в цьому Вокульському щось та є.
Шкода тільки, що він — галантерейний купець. Приємно було б мати такого поклонника, але щоб він… займав належне становище в світі».
Повернувшись додому, панна Ізабелла розказала панні Флорентіпі про пригоду на скачках, а за годину забула за неї. Коли ж батько пізно ввечері повідомив її, що Кшешовський обрав секундантом графа Літинського і що той вимагає, аби барон неодмінно попросив пробачення у Вокульського, панна Ізабелла презирливо скривила губи. «Щастить людині! — думала вона. — Мене образили, а його будуть перепрошувати. Якби при мені хто-небудь образив кохану, я б не прийняла ніяких перепросин. А він, звичайно, погодиться…»
Коли ж вона вже лягла в ліжко й почала засинати, у неї раптом зринула інша думка: «А якщо Вокульський не прийме перепросин?.. Адже той самий граф Літинський умовляв його відпродати коня баронові й нічого не вдіяв!.. Ах, боже, які чудні думки приходять мені в голову», — відповіла вона сама собі й заснула.
Другого дня аж до полудня вона й панна Флорентіна були певні, що Вокульський помириться з бароном і що йому інакше зробити навіть незручно. Але пополудні пан Томаш пішов у місто й повернувся на обід дуже заклопотаний.
— Що з тобою, папа? — запитала панна Ізабелла, стурбована виразом його обличчя.
— Неприємна історія! — відповів пай Томаш, з розгону сідаючи в шкіряне крісло. — Вокульський не прийняв перепросин, а його секунданти поставили тверді вимоги.
— І на коли?.. — спитала вона тихіше.
Завтра о дев’ятій, — відповів пан Томаш і витер з лоба піт. — Неприємна історія, — повторив він. — Серед членів нашої спілки зчинився переполох, бо Кшешовський досконало стріляє… Якщо цей чоловік загине, то всі мої плани підуть шкереберть. В ньому я втратив би свою праву руку… єдиного виконавця моїх планів… Тільки йому я міг би довірити свій капітал і не маю сумніву, що він давав би мені тисяч з вісім процентів на рік… Доля не на жарт переслідує мене!..
Поганий настрій господаря дому позначився й на інших; за обідом ніхто нічого не їв. Після обіду пай Томаш зачинився в кабінеті й широкими кроками ходив сюди й туди, що свідчило про незвичайне хвилювання.
Панна Ізабелла також пішла в свій кабінет і, як звичайно під час нервового зворушення, лягла на шезлонг. Її посіли сумні думки. «Недовго тривав мій тріумф, — казала вона сама собі. — Кшешовський і справді добре стріляє… Що ж буде, коли він уб’є єдиного чоловіка, який мене захищає? Дуель — таки варварський пережиток! Бо Вокульський з морального погляду вартий більше, ніж Кшешовський, і все-таки… може загинути!.. Остання людина, на яку покладав надії мій батько».
Тут у ній озвалася фамільна пиха. «Правда, мій батько не потребує ласки Вокульського; він довірив би йому свій капітал, зробив би йому протекцію, а той платив би проценти; в усякому разі, шкода його…» їй пригадався старий управитель їхнього маєтку, який прослужив у них аж тридцять років і якого вона дуже любила, дуже йому вірила; може, Вокульський заступив би батькові і їй небіжчика управителя, а їй був би повірником, — і от він загине!..
Якийсь час вона лежала з заплющеними очима, ні про що не думаючи; потім їй в голову стали приходити дивні думки. «Який незвичайний збіг обставин! Завтра за неї битимуться двоє людей, котрі її смертельно образили: Кшешовський злостивими кпинами, а Вокульський — жертвами, які він насмілився їй приносити. Вона йому вже майже пробачила і купівлю сервіза, і векселі, і програні батькові в карти гроші, на які вони жили кілька тижнів… (ні, вона ще не пробачила йому цілком і ніколи не пробачить…) Та як би там не було, а бог покарає того, хто її кривдив… А котрий завтра загине? Може, обидва. Але, мабуть-таки, той, котрий наважився допомагати їй, панні Ленцькій, грішми. Такий чоловік, як і коханець Клеопатри, не може залишитися живим…»
Так думала панна Ізабелла, обливаючись слізьми; жаль їй було відданого слуги, а може, й повірника, проте корилась вирокам долі, яка не могла пробачити образи, заподіяної панні Ленцькій.
Якби Вокульський в цю хвилину міг зазирнути їй в душу, він жахнувся б, утік би з переляку й вилікувався б від свого божевілля.
Тим часом панна Ізабелла тієї ночі зовсім не спала.
В уяві її весь час стояла картина якогось французького художника, що зображувала дуель: під розлогими зеленими деревами двоє мужчин у чорному вбранні націлялися один на одного з пістолетів.
Потім (цього вже на картині не було) один з них упав із простреленою головою. То був Вокульський. Вона навіть не пішла на його похорон, щоб не показати свого хвилювання. Але вночі разів кілька плакала. Їй жаль було цього незвичайного скоробагатька, цього вірного раба, який відпокутував свій злочин смертю заради неї.
Панна Ізабелла заснула аж о сьомій ранку і спала мертвим сном до полудня. О дванадцятій годині її розбудив нервовий стукіт у двері спальні.
— Хто там?
— Я, — радісним голосом відповів їй батько. — Вокульський живий-здоровий, барон поранений в обличчя!
— Невже?..
У неї розболілась голова, і вона пролежала в ліжку до четвертої години. Панна Ізабелла була задоволена, що ненависний барон поранений, і здивована, що оплаканий нею Вокульський не загинув.
Вставши так пізно, панна Ізабелла вийшла перед обідом трохи погуляти в алеях.
Вигляд погожого неба, чудових дерев, щебетливого птаства та веселих людей розвіяв її нічні видіння, а коли ще з кількох екіпажів її помітили і привіталися з нею, на серці їй зовсім полегшало. «Все-таки господь милосердний, — думала вона, — коли не дав загинути людині, котра може бути нам корисна. Батько так на нього розраховує, та й я починаю йому довіряти. Наскільки менше я зазнала б розчарувань, аби мала розумного й енергійного друга!»
Слово «друг» не подобалось їй. Другом панни Ізабелли міг бути чоловік, який мав би принаймні земельний маєток. А галантерейний купець придався б на роль хіба порадника і виконавця.
Повернувшись додому, вона одразу помітила, що у її батька чудовий настрій.
— Ти знаєш, — сказав він, — я був у Вокульського і поздоровив його. Це путяща людина, справжній джентльмен!
Він уже й забув про дуель і, здається, жаліє барона. Нічого не вдієш, шляхетна кров дасть себе знати в будь-якій ситуації.
А потім, провівши дочку до кабінету й разів кілька подивившись у дзеркало, додав:
— Ну, скажи сама, чи можна не вірити в милосердність божу? Смерть цього чоловіка була б для мене тяжким ударом — і от він живий! Я мушу зав’язати з ним ближчі стосунки, а тоді побачимо, хто виграє: князь з своїм знаменитим адвокатом чи я з моїм Вокульським. Як ти гадаєш?
— Я тільки що сама про це думала, — відповіла панна Ізабелла, вражена тим, як збіглися їхні думки. — Папа, тобі неодмінно потрібен здібний і вірний чоловік.
— Який до того ж сам горнеться до мене, — додав пан Томаш. — Гострий розум! Він розуміє, що досягне більшого і завоює кращу репутацію, допомагаючи піднестись давньому родові, аніж якби сам ліз уперед. Дуже розумний чоловік, — вів далі пан Томаш. — Хоч він і здобув симпатію князя і всієї аристократії, але найбільше приязні виявляє мені. І не пожаліє про це, коли я відновлю своє становище…
Панна Ізабелла дивилась на гарненькі дрібнички, які оздоблювали стіл, і думала, що батько трохи помиляється, гадаючи, ніби Вокульський горнеться до нього. Вона не спростовувала його помилки, — навпаки, визнала в думці, що таки треба трохи зблизитися з цим купцем і пробачити йому… його громадське становище. Адвокат… купець… але ж це майже те саме: якщо адвокат може бути довіреною особою князя, то чому б купець (і все-таки як воно негарно!) не міг бути такою самою особою в домі Ленцьких?