Леонід Ізволін зрадів приходу Андрія, бо давно вже його не бачив.
– Який тебе вітер приніс? – міцно потискуючи Грязнову руку, запитав він.
– Справи привели.
Андрій сів на тверду постіль Ізволіна і тільки тепер помітив купу вже надрукованих і облямованих акуратною вузенькою рамкою листівок.
«В Поліській області, – прочитав Андрій, – гітлерівці цілком знищили населені пункти: Шалаші, Юшки, Булавки, Давидовичі, Уболять, Зеленоч, В'язівці. В Пінській області лише в трьох районах спалено сорок три села і вбито чотири тисячі стариків, жінок і дітей. В селі Великі Мілевичі фашисти вбили вісімсот чоловік, у Лузичах – сімсот, у церкві села Хворостово під час відправи були спалені всі, хто там був, разом з священиком…»
– Мерзотники! – перериваючи читання, прошепотів Грязнов. – А про визволення Новгорода, Красного Села і Гатчини тобі відомо?
– Звичайно. В мене ж зв'язок з Москвою.
– А про другий фронт що там, в ефірі, чути?
Шкіра на чолі в Леоніда зібралася в зморшки.
– Поки що нічого… Але ми як-небудь здолаємо Гітлера і без союзників, – додав він.
– Безумовно здолаємо. – Андрій вийняв текст телеграми і передав її Леоніду. – На сьогоднішній сеанс.
Ізволін швидко пробіг текст очима і, присівши до столика, почав зашифровувати.
Андрій оглянув погріб. Все було як і раніше: в нішах лежали вибухівка, боєприпаси, капсулі, запальний шнур; на стіні висіли гвинтівка, автомати. Тільки в кутку він помітив щось нове. Там стояли великі червоні прапори на довгих древках.
– Для чого це? – поцікавився Андрій, звертаючись до Тризни, який сидів поруч з ним.
Але відповіді не було. Гнат Несторович, спершись ліктями на коліна і поклавши голову на руки, здавалося, дрімав, його великі, широко відкриті очі дивилися в одну точку. Може він думав про сина, який метався в гарячці, або про дружину, пригнічену нестатками і горем. «Зовсім погано», подумав Андрій і відвернувся.
В глибокій тиші чулося тільки постукування ключа передавача.
Леонід прийняв дві телеграми і передав одну.
– Все! – сказав він нарешті і зняв з голови навушники. – Тепер розшифруємо, що говорить Велика земля.
Гнат Несторович стрепенувся і обвів очима погріб.
– Давай закуримо, – запропонував він Андрію.
Грязнов вийняв пачку німецьких сигарет і подав їх Тризні. Той гидливо скривився і відсунув.
– Візьми кисет під подушкою! – розсміявся Леонід. – Дуже вже звик до махорки…
Андрій встав, дістав кисет з самосадом і подав його Тризні. Той скрутив велику цигарку і зібрався запалити, як раптом пролунав радісний вигук Леоніда:
– Браття! Товариші!
Тризна і Грязнов насторожилися і запитливо подивилися на Ізволіна.
– Це ж свято! Справжнє торжество!
– Що таке? Читай! – різко сказав Гнат Несторович.
– Без відома «Грізного» розшифровую військову таємницю. Слухайте! «Грізному крапка На ваше подання нагороджені двокрапка орденом Червоного Прапора тире Тризна Гнат Несторович, орденами Червоної Зірки тире Повелко Дмитро Федорович і Заломін Єфрем Власович крапка Вільний крапка».
Гнат Несторович встав, випростався на весь зріст, зробив кілька кроків і відразу, схопившись за груди, ліг на тапчан, намагаючись стримати кашель.
Леонід і Андрій перелякались. Ізволін підбіг до друга і схилився над ним:
– Гнате… рідний…
– Почекай, Льоню… почекай… – Гнат Несторович говорив глухо, уривчасто.
Приступ був тяжкий, болісний. Безсонні ночі, напружена робота остаточно підірвали здоров'я Гната Несторовича.
Нарешті він підвівся і сів на ліжку, судорожно ковтнувши повітря. Леонід і Андрій сіли по боках. Гнат Несторович ледве перевів подих і обняв друзів:
– Ні, це ще не кінець! У такий день помирати не можна, мої хороші хлопці! Ми ще поборемось!
Він устав, пройшовся по погребу і вже своїм звичайним тоном спитав, що пишуть у другій телеграмі. Леонід відповів:
– Сьогодні о двадцять третій годині радянська авіація буде бомбити залізничний вузол.
XVIII
Лікар не дозволив Микиті Родіоновичу вставати з ліжка. Всі книги, які знайшлися на полицях шаф, були перечитані, але і це заняття надокучило. Останнім часом усе частіше виникали думки про брата.
На Велику землю надіслали дві радіограми, що пояснювали становище. Їх, звичайно, зрозуміли і вжили заходів. «Гостя» зустрінуть, як належить. Костянтин, мабуть, уже все знає і допоможе влаштувати посланцю Юргенса належну зустріч.
Микита Родіонович посміхнувся від думки про те, що Юргенс і на цей раз прорахувався. Так, багато чого Юргенс не знає.
Не знає він, що батько і мати Микити Родіоновича були чесними радянськими людьми і разом з двома синами до двадцять другого року жили тут, у цьому місті, а потім перебралися на Україну, де їх і застала війна. Старі загинули одночасно: машина, на якій вони евакуювалися з Харкова, потрапила під бомби.
Молодший брат Микити Родіоновича, Костянтин, після поранення на фронті потрапив у Ташкент. Останній лист від нього Микита Родіонович одержав перед самим вильотом у тил ворога, до партизанів. Костянтин повідомляв, що ліва рука його не згинається – пошкоджений ліктьовий суглоб, через це довелося залишитись у тилу і знову взятись за геологію.
Зайшов Андрій.
– Микито Родіоновичу! – прошепотів він над його вухом. – Надзвичайні новини!
Не роздягаючись, Андрій сів на диван і розповів про нагородження товаришів.
Микита Родіонович схопився і зробив кілька кроків по кімнаті:
– В мене, здається, і спина перестала боліти!
– Ну, в це я не повірю. Доведеться вам ще полежати в ліжку… А я побіжу до товаришів – поздоровлю і попереджу про візит наших льотчиків.
Протиповітряна оборона гітлерівців дізналась про наближення радянських бомбардувальників, коли вони були ще на підході до міста. Їх зустріли зенітним вогнем. Але літаки впевнено йшли до мети.
Освітлювальні ракети повисли над вокзалом. У повітрі задзвеніло, зарокотало.
Грязнов, який підійшов до будинку Юргенса, щоб повідомити Кібіца і Зорга про те, що Ожогін на заняття не прийде, здивовано зупинився: з воріт вилетіла на повному ходу легкова автомашина. За нею – друга, третя. Коли ворота зачинилися, вартовий, впізнавши Грязнова, сказав:
– Нікого немає. Розбіглися.
Андрій здивовано знизав плечима і повернувся назад. На розі вулиці, біля пекарні, його наздогнав Гнат Несторович.
– Нам нема чого лякатись. Місто бомбити не будуть… Ходімо ближче до вокзалу – подивимось, що там робиться, – шепнув він Грязнову.
Ховаючись попід стінами будинків, щоб не потрапити під осколки зенітних снарядів, Тризна і Грязнов заспішили до вокзалу.
Коли вони добігли до будинку Держбанку, де містилося гестапо, до воріт під'їхала крита, пофарбована в білий колір машина з в'язнями. З кабіни вискочив гестапівець і, лаючись, затарабанив кулаками по оббитій бляхою брамі. Всупереч установленому порядку, їх не відчинили. Подумавши секунду, гестапівець зайшов у парадні двері і зник у приміщенні. Виліз, не заглушивши мотора, і шофер. Боязько поглядаючи на небо, він сховався у нішу біля воріт.
Рішення виникло раптово. Гнат Несторович одним стрибком опинився біля шофера і, схопивши його обома руками за шию, повалив на мерзлу землю.
– Поведеш машину? – кинув він уривчасто Андрію.
Андрій квапливо кивнув головою. Миттю залізли в кабіну. Грязнов включив зчеплення і пустив машину на повний хід.
Ззаду залунали крики, потім постріли. Раптом Андрій відчув пекучий біль у плечі і побачив кров, яка цівкою бігла з рукава. Міцно зціпивши зуби, він ривком підняв руку і поклав на кермо.
Машина неслася по вулицях міста з шаленою швидкістю. Тризна показував напрям: праворуч, потім ліворуч, ще поворот, ще один… Важко дихаючи, він ненароком схопив Грязнова за поранену руку, Андрій скрикнув і, заскреготівши зубами, зі стогоном промовив:
– Обережніше… Що ти!
Машина знову повернула ліворуч, пішла прямо, потім звернула праворуч. На повному ходу влетівши в подвір'я на краю міста, вона збила невеликий дерев'яний стовп, вкопаний у землю, і зупинилася біля муру.
Гнат Несторович вискочив з кабіни і, подивившись на дверцята тюремної машини, гукнув Грязнова. Андрій ледве виліз з кабіни, його похитувало від втрати крові.
– Гей! – гукнув Грязнов і затарабанив кулаком здорової руки у стінку кузова. – Ламайте зсередини. Бийте!
– Не допоможе! – з прикрістю промовив Тризна.
Але це допомогло. Всередині машини почулися шум, глухі удари, і нарешті задня стіна цілком відвалилася. З кузова вистрибнули один за одним дев'ять чоловік.
– Рятуйтеся! – глухо гукнув їм Гнат Несторович. – Рятуйтеся, не баріться!
– Спасибі, друзі.
Люди гаряче дякували Грязнову і Тризні. В районі вокзалу бухали розриви бомб, і величезна заграва освітлювала місто, перетворюючи ніч на день.
XIX
Член бюро обласного комітету партії комуніст «Грізний» до війни був у цьому місті лише один раз, і, власне, ця обставина й дозволила залишити його для організації підпільної боротьби з фашистськими загарбниками.
«Грізний» мав середню медичну освіту і після окупації міста без особливих труднощів улаштувався техніком-рентгенологом на німецький рентгенологічний пункт, який обслуговував кілька військово-польових госпіталів.
Жив він разом з дружиною і трирічною дочкою на околиці міста, на березі річки. Гітлерівці вважали його уродженцем міста Тамбова, а потрапив він у. ці краї на початку війни, повертаючись з відпустки, проведеної на Ризькому побережжі.
Справжнє прізвище «Грізного» було відоме лише чотирьом керівникам самостійних підпільних груп, і в їх числі – Денису Макаровичу Ізволіну.
Тому, коли «Грізний» висловив бажання побачити Ожогіна, Денис Макарович трохи здивувався. Сталося це на другий день після бомбардування вокзалу і поранення Грязнова. Можливо, «Грізний» хоче вислухати міркування Ожогіна про рацію, з якою працює Леонід? Але ж Денис Макарович доповів «Грізному» точку зору Ожогіна. Чи, може, «Грізний» вирішив включити Ожогіна і його друга в активну роботу підпілля?
… Микита Родіонович ішов по місту, вже повитому сутінками, і намагався не втратити з виду Ігорка.
Микита Родіонович радів, що нарешті побачить того, хто тримає в своїх руках усі нитки бойової роботи патріотів міста.
Ігорьок затримався на розі вулиці, покопирсався в своїх черевиках і пішов далі лише тоді, коли відстань між ним і Ожогіним значно зменшилась.
Микита Родіонович зрозумів: мабуть, мета недалеко.
Раптом Ігорьок зник.
«Куди ж він пропав?» подумав Ожогін, однак, не притишуючи ходи, пішов далі.
– Пройдіть вперед і вертайтесь. Двері будуть відімкнені, – долинув голос хлопчика із щілини в дверях невеликого, вкритого дошками будинку.
«Розумний! – подумав Микита Родіонович. – Чудово засвоїв конспірацію. Просто молодець!».
Ожогін пройшов до перехрестя і повернувся назад. Попереду видно самітну жіночу постать. Але ось зникла й вона. Микита Родіонович удавано посковзнувся, і озирнувся назад – нікого. Він відчинив двері і наштовхнувся на Ігорка.
– Там нікого немає? – хлопчик показав рукою на вулицю.
– Нікого.
– Тоді я піду, – і він шмигнув за двері.
Микита Родіонович залишився сам у темному коридорі, не знаючи, що зробити: зачинити двері чи залишити, як вони були, відчиненими.
В цей час з кімнати вийшла жінка із свічкою в руках:
– Заходьте, будь ласка, я сама зачиню.
Будинок мав дві невеликі кімнати. У другій кімнаті біля стола сидів чоловік. З появою Микити Родіоновича він підвівся:
– Товариш Ожогін?
– Так, Ожогін.
– Сідайте. Якщо курите – куріть. Я через хвилинку звільнюсь… Давай, Зіно, закінчимо, – звернувся він до жінки, яка зайшла до кімнати. – На чому ми зупинилися?
Тільки зараз Микита Родіонович помітив на столі портативну друкарську машинку.
Молода жінка – мабуть дружина «Грізного» – з гладко зачесаним назад світлим волоссям, сіла до столу, подивилась на аркуш паперу, закладений в машинку, і промовила:
– «… кожний, здатний тримати в руках зброю…»
– Так, пиши далі, – сказав «Грізний» і почав диктувати текст листівки.
Микита Родіонович утримався від куріння і став уважно розглядати «Грізного».
Ось він який, керівник радянських людей, що борються в підпіллі! Відверто кажучи, він чекав зустріти високу, дужу, широкоплечу людину, а «Грізний», мабуть, навіть нижчий за нього на зріст, з трохи посивілою головою. Темні довгасті очі спокійні і глибокі. Говорить грудним, м'яким голосом, не знижуючи і не підвищуючи його.
Коли закінчилось друкування листівки, Зіна накрила машинку чохлом і вийшла. «Грізний» витер сірник, спалив кілька аркушів копірки, загорнув попіл у клаптик газети і поклав біля лампи.
– Ну, я піду? – спитала жінка, повернувшись у кімнату.
– Іди, Зіно.
Жінка одягла на себе легеньке, зовсім не зимове, сіре пальто, пов'язала голову шаллю і, засунувши в рукав пачку листівок, вийшла.
«Грізний» навів порядок на столі, забрав з нього чистий папір і причинив двері в першу кімнату, яка виходила вікнами на вулицю. Потім сів навпроти Микити Родіоновича і спитав:
– Як по-вашому, Юргенс розумний розвідник?
Початок розмови був незвичайним.
– Здається мені, що розумний, – відповів Ожогін.
– То навіщо ж ви поводите себе так, наче вважаєте його за ідіота?
Ожогіну стало не по собі. Він одвик, щоб з ним розмовляли таким тоном.
– Ви, сподіваюсь, поясните свої слова?
«Грізний» відповів не одразу. Він ніби обмацував співбесідника очима. Микита Родіонович не витримав його погляду і похнюпився.
– Запам'ятайте раз і назавжди, – почав «Грізний: – поведінка будь-якого розвідника визначається завданням. Якщо розвіднику сказали: дивись і слухай, він повинен робити тільки це. Якщо перед ним стоїть завдання висадити в повітря ворожий об'єкт, він зобов'язаний всі сили віддати цій меті і не відволікатись іншими справами. Якщо розвіднику сказали добути «язика», – він повинен усі дії підпорядкувати цьому завданню. Зрозуміло?
Микита Родіонович кивнув головою. Він уже почав догадуватись, до чого зведеться розмова. Недарма він весь час намагався стримувати Андрія.
– Людина, яка не розуміє цієї простої істини, – продовжував «Грізний», – ніколи не зможе бути розвідником. Вона загубить і себе, і людей, і доручену їй справу. Ми не пошлемо розвідника-радиста знищувати есесівців, бо він тоді не зможе виконувати своє основне завдання. Ми не доручимо Ізволіну висаджувати в повітря електростанцію, бо йому визначене інше коло обов'язків. Ми не примусимо Тризну сидіти на одному місці і бути радистом-підпільником – цим займаються інші товариші… Для чого вас і Грязнова направили в розвідувальний пункт Юргенса?
Ожогін відповів, що їх завдання полягає в тому, щоб закріпитись у Юргенса, виявити ворожу агентуру, по можливості вивідувати задуми військової розвідки, збирати розвідувальні дані, які цікавлять партизанів і Велику землю.
– І все? – суворо спитав «Грізний».
– Так, усе.
– А чим ви займаєтесь?
Микита Родіонович промовчав, і «Грізний» продовжував:
– Як ви приховали від Юргенса, за яких обставин був поранений Грязнов?
– Пояснили, що це сталося в ніч нальоту російської авіації. Грязнов потрапив під кулю патруля, призначену для когось іншого. Поранення виявилось легким. Грязнов уже наступного дня почав ходити.
Але відповідь Ожогіна не задовольнила «Грізного»:
– Хто вас просив посилати Грязнова з Тризною на ліквідацію Роде? Заради чого Грязнов сів за руль арештантської машини? Добре, що куля попала йому в руку, а не в голову. Адже це просто випадок. А хто був у машині, Грязнов і Тризна знали? Може, там сиділи карні злочинці! Хоч ви й сказали мені, що не вважаєте Юргенса дурнем, але ваші вчинки спростовують це. Виявляється, він дурень, а ви розумні… Недалеко дивитесь, товаришу Ожогін, дуже недалеко! Час такий, що треба дивитись далі.
«Грізний» говорив спокійно, рівно, не підвищуючи голосу.
– Від імені партії я забороняю вам втручатись у бойову роботу. Зрозуміло?