– Спитай його, – звернувся Роде до Варвари Карпівни, – хто йому дав розпорядження впустити асенізаторів на подвір'я електростанції?
Варвара Карпівна переклала запитання на російську мову.
Арештований байдуже, не змінюючи пози, не ворухнувшись, відповів, що такого розпорядження йому ніхто не давав.
– Значить, сам впустив? – засичав Роде.
Арештований ствердно кивнув головою.
Роде сердито вилаявся і підійшов до стола.
Варвара Карпівна опустила голову. Вона боялась дивитися в очі Роде. Їй здавалося, що він прочитає в її погляді потаємну думку, яку вона виношувала ці дні. Сьогодні він чомусь особливо пильно і довго дивився на неї. Тряскіній здавалося, що ось-ось тонкі губи Роде складуться в злісну посмішку і він скаже: «Все знаю, моя люба, все мені відомо. Ти хочеш прибрати мене… хе-хе… Скоріше помреш ти…». Але Роде тільки мружив очі і мовчав. Бували хвилини, коли Варвара Карпівна почувала, що ось-ось втратить свідомість. «Чого я про це думаю? Адже, крім мене і Ожогіна, ніхто нічого не знає. Хіба Роде може прочитати думку. Ні, ні… Просто нерви…». Варвара Карпівна зціплювала зуби, намагалася відігнати тривожні думки, але вони знову лізли в солову. А що, коли сам Ожогін уже видав її, пішов і розповів гестапо, і ось зараз після цього арештованого…
– Господи! – майже вголос промовила Тряскіна.
– Що ти бурмочеш? – спитав Роде.
Серце у Варвари Карпівни завмерло.
– Нехай скаже, хто ці асенізатори. Нехай назве їх прізвища, – зажадав він.
Варвара Карпівна квапливо переклала. Арештований не знав прізвищ нічних гостей, і ніколи їх до того не бачив.
– Сволото, – прохрипів Роде, і його худе обличчя стало страшним. – Зараз ти в мене заговориш!
Він зупинився перед в'язнем і став повільно закочувати рукава мундира.
– Мені можна йти? – спитала зблідла Тряскіна і підвелася з стільця.
– Іди, – кинув Роде. – Зайдеш через десять хвилин – поїдемо.
Через десять хвилин вона відчинила двері.
Тюремник-гестапівець тримав рушник і лив гарячу воду на руки Роде. Роде з гидливою гримасою змив з пальців кров, змочив їх одеколоном і витер…
У сорок хвилин на першу від будинку гестапо від'їхала малолітражна машина. В ній сиділи Роде і Варвара Карпівна. Обоє мовчали. Жінка намагалася не дихати, щоб не видати свого стану. Від однієї думки, що швидко, через якоїсь півгодини, а може й менше, станеться щось страшне, неминуче, вона здригалася. Їй здавалося, що вона стоїть на краю безодні і якщо сама не кинеться вниз, її все одно штовхнуть туди. Чекати далі було нестерпно, і Тряскіна в думці квапила шофера. А машина, як на зло, ледве повзла, борсаючись по вибоїнах дороги.
Нарешті вона зупинилась. Варвара Карпівна швидким рухом руки змахнула сльози і витерла хусточкою обличчя. Шофер відчинив дверцята. До будинку лишалася сотня метрів. Роде відпустив шофера і наказав йому під'їхати через годину.
На стукіт ніхто не озвався. Роде постукав удруге – тиша. На третій удар озвався жіночий голос:
– Хто там?
– «Лейпціг», – хрипкуватим, надтріснутим голосом відповів Роде.
… Не більше як через хвилину в будинку пролунали один за одним чотири глухі постріли – наче хтось ударив кілька разів палкою по пружинному матрацу, а ще через хвилину з'явилися Тризна і Грязнов.
Не поспішаючи, вони пройшли деяку відстань по тротуару, а потім розійшлися в різні боки.
XVI
Юргенс устав з ліжка, як звичайно, о дев'ятій ранку і зайнявся гімнастикою. Він любив твердий розпорядок дня. Навіть війна і зв'язані з нею тривожні події не порушили його звичок. Служник ніколи не питав, що йому робити сьогодні, завтра, через тиждень… Він знав свої обов'язки, як таблицю множення, і виконував їх абсолютно точно.
В їдальні чекав сніданок.
Юргенс уже хотів сідати за стіл, як раптом його увагу привернув незвичайний шум на вулиці. Він підійшов до вікна і розсунув шовкові завіски. Вулиця була заповнена солдатами, які йшли без усякого порядку. На голові в багатьох були пілотки, зверху пов'язані жіночими хустками, шапки-ушанки, фетрові капелюхи; поверх шинелей – фуфайки, кожушки, цивільні, простого покрою пальта; на ногах – валянки, чоботи, черевики, а в деяких – навіть постоли і личаки. Зрідка мелькали офіцерські кашкети.
– Яка гидота! – процідив крізь зуби Юргенс, запнув завіски і підійшов до телефону.
Начальник гарнізону охоче задовольнив цікавість Юргенса. Він пояснив, що в місто прибули на короткочасний відпочинок і переформування залишки розбитої німецької дивізії, яка вирвалася з оточення.
Через півгодини у вітальні залунав дзвінок, і служник ввів до кабінету відвідувача. Юргенс трохи не скрикнув від подиву: перед ним стояв його родич підполковник Ашингер. Він був одягнутий в куций подертий піджак. Крізь дірки в штанях просвічувала брудна білизна, на ногах теліпалися великі ерзац-валянки. Неголений, з обличчям землистого кольору і запалими щоками, він нічим не нагадував того вилощеного розв'язного офіцера, яким бачив його Юргенс останнього разу.
– Що за маскарад? – спитав Юргенс, хоч уже догадався про те, що трапилось.
Ашингер мовчки дійшов до крісла, впав у нього і, схиливши голову на руки, заплакав, неприродно пересмикуючи плечима.
– Цього ще невистачало! – незадоволено сказав Юргенс, виходячи з-за столу.
– Не можу… не можу… Яка ганьба! – видушив із себе підполковник, захлинаючись сльозами і по-хлоп'ячому шморгаючи носом.
– Що це за блазенське вбрання?
– Якби не воно, навряд чи залишився б я живим. – І Ашингер розповів подробиці розгрому дивізії.
– Але ж не можна доводити себе до такого стану! – докірливо похитав головою Юргенс.
– Тобі добре говорити! – заперечив Ашингер. – А я б хотів бачити твій стан після того пекла, в якому ми були!
– Гм, – мугикнув Юргенс, – з росіянами я познайомився трохи раніше за тебе, мій любий…
– Але, якщо я не помиляюсь, ти в першому ж бою підняв руки і здався в полон?
– Так треба було… – трохи зніяковівши, відповів Юргенс. – Ванну підполковнику… Швидко! – звернувся він до служника, що стояв у кабінеті.
Ванна справила благотворний вплив на Ашингера, п келих вина остаточно надав йому рівноваги, і він почив досить спокійно розповідати про пережите.
Після третього келиха підполковник уже ледве висловлював свої думки; він устав, нервово пройшовся по кімнаті і, почуваючи себе незручно в цивільному одязі, що погано сидів на ньому, знову сів за стіл. На його думку, не треба було зв'язуватися з Росією: не треба було лізти в це пекло.
Юргенс пильно подивився на підполковника:
– Останнім часом тобі варто тільки розкрити рота, і ти обов'язково скажеш якусь дурницю.
– Це не дурниця…
– Дурниця! У нас ще є найсильніша секретна зброя…
– В існування якої ти і сам не віриш! – розсміявся Ашингер.
Юргенс прикусив губу і нічого не сказав, йому було прикро, що Ашингер говорить те, що він сам думає і відчуває. Ашингер доводив, що справа не в зброї, а в тому, що до війни з Росією Німеччина погано підготувалася. В сімдесятому році, перед франко-пруською війною, начальник німецької поліції Штибер розмістив по всій Франції до тридцяти тисяч своїх людей, переважно серед сільського населення. Тільки по кафе і ресторанах у нього нараховувалось дев'ять тисяч жінок-агентів. На початок війни чотирнадцятого року в одних лише готелях Парижа німці мали близько сорока тисяч розвідників, а в Росії на Німеччину працювала більшість німців, які жили там. Нараховувалось же їх тоді більше двох мільйонів. А з чим прийшли німці до цієї війни? Що вони мали в Росії? І чи можна назвати це доброю розвідувальною сіткою? Більшовики вчасно завдали міцного удару по гітлерівських кадрах.
Це не Західна Європа. Там шпигуни проникли в армію, в промисловість, до уряду, заволоділи газетами, стали господарями радіо.
За вікном почувся далекий гул моторів. Ішло, мабуть, велике з'єднання бомбардувальників.
– Не наші, – сказав Юргенс, підійшовши до вікна і прислухаючись.
Ашингер зблід.
Юргенс відійшов од вікна і розсміявся.
– Розумій як хочеш, а бомб я не переношу, – зніяковіло сказав Ашингер.
– Розумію… розумію, – сказав Юргенс. – Але не будемо, мій любий, продовжувати розмову на цю тему. У мене є пропозиція: їдьмо краще повеселитись.
Ашингер здивовано подивився на свого свояка: серйозно він говорить чи жартує?
– У такий час?
– Сьогодні ми живі, а завтра… хто знає? Треба брати від життя все, що воно дає…
Будинок стояв у глибині саду, заметеного снігом. Від хвіртки до нього вела добре втоптана вузенька стежка. Відкритий ґанок був обплутаний сіткою шпагату, по якому влітку, мабуть, плівся виноград.
Вже сутеніло. Юргенс і Ашингер вийшли з машини і попрямували в супроводі шофера по сніговій стежці до входу. Тут Юргенс щось сказав шоферу і відпустив його.
В кімнаті, освітленій трьома свічками в підсвічниках, на невеликому круглому столі стояли пляшки з вином, закуска. Біля стіни – ліжко, покрите мереживним покривалом; у кутку – етажерка з книгами. На окремому столику – радіоприймач.
Ашингер розглядав кімнату і задоволено потирав руки. Це не те, що на фронті.
Юргенс познайомив його з хазяйкою – жінкою років сорока восьми, яка відрекомендувалася Микитюк. Юргенс уточнив, що пані Микитюк походить з родини, розкуркуленої радянською владою. Дуже привітна з німцями.
Поки Ашингер розмовляв з хазяйкою, Юргенс підійшов до приймача і включив його. Виступав німецький радіооглядач – генерал Мартін Галленслебен.
«Погода на Східному фронті взагалі покращала, – говорив він, – установився сніговий льодовий покрив…»
Юргенс невдоволено скривився. Генерал меле якісь дурниці. До чого тут сніговий покрив?
«В районі Ровно і Луцька бої тривають..:»
– Обурливо! – не втримався й Ашингер. – І те, й друге ми залишили два дні тому.
– Помовч, – сказав йому Юргенс і відрегулював настройку.
«Там, де натиск противника був дуже сильним, німецькі війська продовжували застосовувати тактику відриву від противника, яка себе виправдала… Характерною ознакою нинішніх оборонних боїв е залишення деяких територій, що слід розглядати як логічно необхідний захід…»
– Біс його знає, що за еластичні формулювання у цього радіогенерала!
Юргенс прислухався.
«Наше становище надійне. Ми повинні зробити його ще надійнішим, зміцнити, мобілізуючи останні сили».
– Виключи, бога ради! – не стерпів Ашингер.
Юргенс клацнув вимикачем.
Сіли за стіл…
У розпалі гулянки Юргенс, скориставшись із того, що сп'янілий підполковник запросив пані танцювати, обережно, кінчиками пальців, витяг з кишені жилету маленьку крихку ампулку і, відламавши довгу шийку, вилив її вміст у недопитий бокал Ашингера.
Коли замовк патефон і Ашингер з панею знову сіли за стіл, Юргенс, роблено посміхаючись, запросив випити за здоров'я хазяйки. Вузькою, білою рукою Ашингер узяв бокал, підніс до рота і… поставив на місце.
Юргенс від хвилювання напівзаплющив очі, а коли розплющив їх, підполковник уже допивав вино.
– Ну, я поїду. Не сумуйте тут. Радий був би побути з вами довше, та сьогодні в мене багато невідкладних справ.
Посміхаючись, Юргенс попрощався і вийшов з будинку.
О першій годині ночі телефонний дзвінок розбудив Юргенса. Він неохоче встав з ліжка, не поспішаючи підійшов до столу і взяв трубку. Говорив начальник гестапо Гунке. Він повідомив, що якась Микитюк, жінка без певних занять, отруїла підполковника Ашингера. Як речовий доказ на місці події під столом була виявлена порожня ампулка з-під сильнодіючої отрути. Є підозра, що Микитюк зв'язана з партизанами.
XVII
Гострий біль у крижах змусив Микиту Родіоновича лягти в ліжко. Всі турботи, які звичайно розподілялися між обома друзями, лягли тепер на одного Андрія. Справ передбачалося чимало. Передусім треба було піти до Дениса Макаровича і погодити з ним текст радіограми на Велику землю, потім побачитися з Гнатом Несторовичем і з'ясувати, коли він заступить на чергування в пекарні, передати Леоніду Ізволіну радіограму, а Заломіну і Повелку – трохи харчів.
Грязнов любив такі дні. Роботи було дуже багато, і вона захоплювала його цілком: він забував про їжу, про відпочинок, про необхідність готуватися до занять. Після операції в Рибацькому провулку він пожвавішав і ще з більшим завзяттям став виконувати завдання групи.
Вислухавши вказівки Ожогіна, Андрій поквапливо вийшов з дому, йому хотілось самостійно розв'язати питання, що стояли перед ним. При Микиті Родіоновичу, зовні завжди спокійному, він почував себе хлоп'ям, школярем, несміливо висловлював свою точку зору, інколи розгублювався. З перших же днів їх спільного перебування в місті – та, певно, ще раніше, по дорозі в місто – він відчув вплив Микити Родіоновича. Після зближення з Ожогіним Андрій часто починав дивитися на речі очима друга. «І завжди виходить так, що Микита Родіонович має рацію», міркував він.
Андрій так захопився своїми думками, що не помітив, як його наздогнав Ізволін.
– Скільки не думай, пороху не видумаєш, – привітно посміхнувся старий. – Куди прямуєш?
– До вас, Денисе Макаровичу. А ви звідки так рано?
– Моя справа стареча… Ревматизм дошкуляє, не дає сидіти. От і прогулююсь.
Андрій зрозумів, що Ізволін ухиляється від відповіді. Денис Макарович не з тих, хто на світанку безцільно блукатиме по місту.
В Ізволіних на дверях висів замок. Денис Макарович, крекчучи, нагнувся, помацав рукою під плінтусом і дістав з щілини ключ.
– А де ж Пелагія Стратонівна? – поцікавився Андрій.
– Не відаю…
Із змістом радіограми Денис Макарович погодився. В ній повідомлялись зібрані розвіддані.
– Гната зараз нема дома, – попередив Ізволін. – Ти йди до Заболотька і почекай його. Він туди прийде.
– Добре, – відповів Андрій. – Мені, до речі, треба їм дещо передати. – І він показав на пакунок.
– Ти подробиці про Тряскіну чув? – спитав Ізволін.
– Знаю тільки, що вона була поранена, що двічі був у неї в лікарні начальник гестапо Гунке: докладно розпитував, звелів помістити в окрему палату. Якби не рани, Тряскіна, очевидно, так і не викрутилася б. А Роде? Наповал? – у свою чергу поцікавився Грязнов.
– Наповал! – махнув рукою Денис Макарович. – Гнат вліпив у нього три штуки.
Єдиний син Гната Несторовича Тризни Вовка, якого й мати і батько нестямно любили, хворів на черевний тиф і зараз лежав у нетопленій кімнаті. Сама Євгенія Дем'янівна готувалась знову стати матір'ю. Тризна побоювався за її здоров'я. Євгенія Дем'янівна часто втрачала свідомість і довго не приходила до пам'яті: давалися взнаки голод, нужда і нескінченні хвилювання, викликані страхом за чоловіка, який брався за найнебезпечніші справи.
Гнат Несторович і Андрій стояли біля ліжка хворого. Хлопець марив, його запалі щоки гарячково палали, очі напружено, але безтямно перебігали з однієї речі на іншу. Вовка весь час звільняв з-під ковдри схудлі руки, силкувався встати, але Гнат Несторович укладав його на місце і вкривав до самісінької шиї.
– Спи, карапузе мій… заплющ оченята, рідний…
Хлопчик знову скидав ковдру, бурмотів щось про шпаків, скаржився на кота Жулика, що втік із дому, просив пити…
Бліда, ледве тримаючись на ногах, Євгенія Дем'янівна напувала його з ложечки перевареною водою.
– Женя скоро ляже в лікарню. Хто ж тоді з Вовкою залишиться? – журився Тризна. – Доведеться, мабуть, віднести до діда.
Дід – батько Євгенії Дем'янівни, розбитий паралічем шістдесятидворічний старик – жив недалеко від них у власному будиночку.
Тризна неодноразово умовляв старого залишити халупу і перебратися до нього, але той навідріз відмовлявся. «Тут моя подружка померла, – казав він, – тут і я богу душу віддам».
– Чи зможе він Володю доглянути? – із сумнівом похитав головою Грязнов.
– Дати ліки і погодувати зможе. Старик він дбайливий і по хаті без сторонньої допомоги ходить… Ну, що ж, лізьмо до Леоніда, – зітхнувши, запропонував Гнат Несторович. – Женю, піди до хвіртки, подивись…