Поява шефа була для Юргенса несподіваною. Гість застав Юргенса в кабінеті, де той, сидячи за столом, робив записи в блокноті.
Марквардт був серйозний і холодний.
– Сподіваюсь, ви догадуєтесь про причину мого раптового візиту? – не відповівши на привітання Юргенса, заговорив він офіціальним тоном.
Тривога виникла раптово, і Юргенсу коштувало зусиль не показати цього. Він спробував запобігти розпитуванням:
– Гадаю, що ваші відвідини зв'язані з смертю підполковника Ашингера. Це трапилось так безглуздо, так несподівано…
– Почасти і заради цієї брудної історії…
Юргенс почервонів, що не приховалося від пильного погляду шефа.
– Виявляється, ви ще не втратили здатності червоніти. Це чудово… – Він обійшов стіл, сів на місце Юргенса, вирвав з блокнота аркушик і взяв олівець. – Видно, в Німеччині є ще люди, які зберегли деякі риси порядності. До числа їх, мабуть, належите і ви, пане Юргенс. З вашим характером, з вашими справами – і червоніти! – Він розвів руками і зареготав.
Вихватка шефа спантеличила Юргенса. Він не знав, як реагувати на тон і поведінку Марквардта. Вирішив, що краще за все образитись, але шеф випередив його маневр і спитав, чи відомо пану Юргенсу, як на фронті поводяться з людьми, які фабрикують фальшиві документи.
Тепер нарешті Юргенс зрозумів, у чому справа.
– Половина вашого грошового звіту за рік побудована на грубо підроблених розписках. А ви знаєте, чим це пахне?
Юргенс театральним жестом обхопив голову руками і опустився в крісло.
Марквардт іронічно посміхнувся. Він може заспокоїти Юргенса: звіт далі не пішов, він привіз його з собою. Ним вони займуться пізніше. Однак він сподівається, що Юргенс не буде більше зловживати його довір'ям…
Юргенс шумно і з полегшенням зітхнув. Вдячно подивившись на шефа, він витер хусточкою чоло.
– Доповідайте новини і все, що мені потрібно знати, – запропонував Марквардт і, нахилившись над столом, почав щось креслити на аркуші паперу.
Юргенс розповів про вибух на електростанції, вбивство Роде, спіймання підпільника.
Марквардт, не відриваючись від паперу, слухав.
Юргенс уже спокійно, звичайним діловим тоном доповів про хід підготовки агентури, призначеної для перекидання через лінію фронту. Стежачи за рукою шефа, Юргенс машинально зупинив погляд на аркуші паперу і затамував подих: в куточку великими цифрами виразно було написано дробове число «209/902». Не підводячи голови, шеф обвів дріб кружечком і поставив праворуч від нього великий знак питання.
Юргенс схвильовано відвів очі вбік і вже не так упевнено продовжував доповідь. У голові зародилася підозра. Якщо за звіт він дістав лише попередження, то розкриття цієї цифри загрожувало арештом, слідством, військово-польовим судом.
– Досить… Нудно… – перервав доповідь Марквардт і, відклавши олівець, спитав: – Ну, а з Ашингером, як?
– Гадаю…
– Гадати тут нема чого. Історія брудна і задумана нерозумно.
– Тобто?
– Точніше – по-дурному. Ви, сподіваюсь, догадуєтесь, що я маю не тільки вашу інформацію.
Юргенс розгубився. «Гунке доніс», майнула у нього тривожна думка.
– Мені все-таки незрозуміло… – почав він і замовк, не знаючи, що сказати.
– Сьогодні ви чомусь особливо нетямущі, а між іншим ця історія може принести вам серйозні неприємності. Полковник Шурман зацікавився нею.
– Причому ж тут я? – втрачаючи самовладання, майже скрикнув Юргенс.
Марквардт устав.
– Не намагайтесь здаватися дурнішим, ніж ви є насправді! – сказав він різко. – І не вважайте мене ідіотом.
Юргенс зблід від досади, гніву і страху, а Марквардт продовжував говорити, і його слова били по напружених нервах Юргенса, наче удари палкою.
І як тільки вистачає, м'яко кажучи, сміливості в Юргенса питати, причому тут він! Було два претенденти на спадщину тестя, що становить кругленьку суму, а тепер залишився один.
Марквардт пройшовся по кімнаті. Він дав Юргенсу зрозуміти, що не зацікавлений в його викритті, але поводить себе Юргенс щонайменше нерозумно. Створюється враження, ніби він має мету самому собі накинути зашморг на шию.
– Тільки ця цифра, – Марквардт тикнув пальцем в аркуш паперу, – змушує мене витягати вас із петлі.
– Ви знаєте?.. – скрикнув Юргенс.
– Без запитань, – обірвав його Марквардт. – Не час. Але врахуйте, якщо ви, всупереч здоровому глузду, полізете далі в петлю, я за вами лізти не збираюсь. Гадаю, зрозуміли?
Юргенс кивнув головою і, вийнявши з кишені хусточку, знову витер вологе чоло і спітнілі руки.
Марквардт сів на своє місце. Тепер цю тему він вважає вичерпаною. Нехай краще Юргенс розповість, яким вітром віє з фронту.
Юргенс дав докладну інформацію про становище на фронті. Він говорив упевнено, навіть з піднесенням, бо тепер бачив в особі Марквардта не тільки шефа. Юргенс намагався змалювати становище німецької армії найпохмурішими фарбами. Він певний, що росіяни не обмежаться визволенням своєї території: вони прийдуть у Німеччину.
– Це не новина, – зауважив Марквардт. – Але вони не прийдуть, а приповзуть, стікаючи кров'ю. Приповзуть знесилені, не здатні твердо стояти на ногах і говорити на весь голос. Ситуація дуже оригінальна: Росія і Німеччина обидві переможуть і обидві будуть переможені.
Юргенс зсунув брови:
– Звичайно, така рівновага можлива, але лише в тому випадку, коли союзники Росії не висадяться в Європі. Вона порушиться на користь росіян, як тільки відкриється цей горезвісний другий фронт. Тоді Німеччині буде гірше.
– Дурниці! – безапеляційно сказав Марквардт. – Проте, власне кажучи, з Росією не слід було зв'язуватись. Одна справа Чехословаччина, Франція, Польща, а Росія – це зовсім інше. В червні сорок першого року фюрер зробив страшенну помилку. Але те, що сталося, повинно було статися.
Марквардт пройшовся по кімнаті і зупинився біля великої карти Німеччини, що висіла на стіні. Заклавши руки за спину, він довго і зосереджено вдивлявся в павутиння червоних, блакитних, чорних ліній.
– Це місто вам знайоме? – Марквардт тикнув пальцем у чорну крапку.
– Дуже добре.
– Я обрав його для вашої майбутньої резиденції. Містечко зручне.
– Це на той випадок, якщо… – почав Юргенс.
– Так-так-так… саме на той випадок! – І Марквардт голосно зареготав.
XXII
Опам'ятався Леонід Ізволін на кам'яній підлозі. Голова палала від нестерпного тупого болю. Ледве розплющивши очі, він почав роздивлятися навкруги. Перед ним – сіра стіна, мабуть цементна, в кутку на лавці – два німецькі солдати з автоматами. В кімнаті тихо…
Леонід заплющив очі і спробував відновити в пам'яті те, що сталося. Але біль не давав можливості зосередитись. Він тихо застогнав. Мозок заслало туманом.
Один з солдатів нахилився, щоб підвести Леоніда, але він напружив усі сили і встав сам. У голові запаморочилось, біль став ще гострішим. Леонід захитався і в ту ж мить відчув на зап'ястях холодний дотик металевих наручників, його штовхнули в двері і повели по довгому коридору, йшли повільно. Назустріч траплялися конвоїри з арештованими, звідкись лунали крики, стогони. Леонід пішов швидше, щоб не чути тих звуків.
Ось сходи, що ведуть на другий поверх. Знову крики і стогони. Горло стиснули спазми. Через кілька хвилин з ним буде те саме, що з цими нещасними.
– Сюди, – наказав конвоїр і штовхнув Леоніда в невелику кімнату.
В кімнаті було світло, дуже світло. Очі мружилися самі собою, не витримуючи яскравого потоку електричного проміння. Солдати посадили Леоніда на високий табурет і завмерли по боках. До Леоніда підійшов маленький на зріст гестапівець.
– Прізвище? – пильно подивившись в обличчя арештованого, промовив він по-російськи.
Леонід стримав подих. Починається… І він раптом відчув приплив рішучості й енергії, наче вступив у двобій з цією маленькою людиною, яка нахабно і злісно дивилася на нього.
– Не пам'ятаю, – спокійно відповів Леонід і, щоб підтвердити свою байдужість, обвів очима стіни і стелю кімнати.
– Що?!
– Не пам'ятаю, – тим же тоном повторив Ізволін.
– Не прикидайся дурнем!
Ізволін промовчав.
– Я тебе в землі згною, живцем! – Гестапівець схопився з місця.
– Це не дуже страшно: земля своя, рідна.
– Відповідай тільки на мої запитання! – крикнув гестапівець і заніс кулак над головою Леоніда. – Я тебе в дугу зігну.
– Не все гнеться, пане фріц, – дещо ламається. – А я не повинен бути зламаний. Вам потрібно дуже багато дізнатися від мене. Чи не так?
– Ти назвеш себе?!
– Ні!
– Назвеш?!
– Ні!
Гестапівець підійшов до Леоніда і, схопивши його, з силою ударив головою об стіну.
Леонід опам'ятався знову на холодній кам'яній підлозі.
– Наче в могилі, – мимовільно пробурмотів він і, ледве піднявшись, почав обстежувати похмуру камеру.
Вона була дуже маленька, з низькою стелею, яка не давала можливості випростатись, з вогкими, слизькими стінами. В кутку вперто шкреблися й гидко попискували пацюки. Леонід кашлянув. Пацюки замовкли. Але через хвилину вони знову почали шкребти, ще сильніше, впертіше…
На другий допит Ізволіна привели до іншого слідчого – огрядного кремезного чоловіка років під сорок. Голова з коротким волоссям, наїжачені вуса, круглі очі – все в гестапівця нагадувало Леоніду відгодованого кота. Навіть рухи у нього були м'які, котячі.
Слідчий розпорядився нагодувати арештованого, але Леонід від їжі відмовився.
– Ситі? – спитав гестапівець з люб'язною посмішкою.
– По горло.
– Вчора ви сказали моєму помічникові, що добре знаєте своє майбутнє?
Леонід ствердно хитнув головою.
– Своє і навіть ваше, – додав він.
– Ви оракул! – І гестапівець підняв догори вказівний палець.
Леонід посміхнувся.
– Прошу вас, говоріть усе, що почуваєте, і вимагайте, що хочете. Це невід'ємне право кожного арештованого. І позбавити, вас цього права ні я, ні хто інший не в силі. Закон є закон. Не церемоньтесь.
– І не думаю, – відповів Леонід. – Вас цікавить майбутнє? Ви пана Роде, сподіваюсь, знали?
– Так, знав.
– От і добре. Багатьох з вас чекає така сама доля.
– Не в вашому становищі говорити про це, – холодно промовив гестапівець. – Ви не врахували однієї маленької деталі. Німецька армія не тільки в Росії, але й ще десь. У наших руках Чехословаччина, Австрія, Бельгія, Польща, Франція – майже вся Європа.
– А от з Росії вам доводиться п'ятами кивати. На Росію замків вам не надіти – ні замків, ні наручників, ні намордників…
– Ми відхилилися від теми, – спокійно сказав слідчий.
– Від якої? – здивовано спитав Леонід.
– Від головної. Мене звуть Роберт Габбе. Як називати вас?
Леонід посміхнувся:
– Не вийде.
– Що не вийде?
– Відносно знайомства.
Слідчий знизав плечима і схилив голову набік.
– Даремно ви так поводитесь. Зовсім даремно. Ця тактика себе не виправдує. Я раджу вам змінити лінію поведінки. Все залежить від вас.
– Умовляти марно. Та й, наскільки мені відомо, гестапівці менш за все здатні на умовляння.
– Мій обов'язок пояснити вам, що ваше життя залежить від вас самого, від вашої поведінки під час слідства. Так, наприклад, у погребі, де вас арештували, був виявлений оцей списочок. У ньому чотирнадцять прізвищ. Він вам знайомий?
Ізволін ствердно хитнув головою.
– От і чудово! Я вважав і вважаю вас людиною розсудливою. Я твердо впевнений, що ми знайдемо спільну мову.
– Спробуємо. – В голосі Леоніда відчулась іронія.
– Це справжні прізвища чи вигадані?
– А як ви гадаєте?
– Я? Я гадаю, що це підпільні клички.
– Похвальна кмітливість.
– А хто такий «Грізний»?
– «Грізний»?
– Так-так.
– «Грізний», мабуть, людина і патріот.
– А звати його як?
– Це військова таємниця. Цього нікому не можна знати.
Слідчий різко встав з стільця і почав ходити по кімнаті.
– Виявляється, я помилився: з вами не можна домовитись.
Він шумно видихнув з легень повітря і, наблизившись до Ізволіна, поклав йому на плече руку. Леонід зморщився. На обличчі гестапівця з'явилася посмішка.
– Ви дуже молодий і дуже запальний. Я не можу вас зрозуміти.
– І ніколи не зрозумієте. Є речі, недоступні вашому розумінню.
Слідчому почала набридати роль умовляючого, але він зробив ще одну спробу:
– Коли ж пан росіянин нарешті зрозуміє, що правдиві відповіді дадуть йому не тільки звільнення, але й дещо більше? Є у вас розумні люди, які вважають за краще…
– Це не радянські люди, – перебив його Леонід.
– Гм! Ви дуже самовпевнені. Я гадав…
Пролунав телефонний дзвінок. Слідчий підійшов до апарата і почав слухати.
– Так, є… Так-так…
Він поклав трубку на місце і, викликавши з коридора двох солдатів, поквапно залишив кімнату…
Начальник гестапо Гунке, високий, підкреслено прямий, ретельно виголений бігав по своєму кабінету. З того часу, як у стіни його установи потрапив Леонід Ізволін, Гунке не знаходив собі місця.
Слідчий Хлюстке, який першим допитував Ізволіна, стояв перед начальником, витягнувши руки по швах.
– Вам би тільки з громилами возитися! – шаленів Гунке. – Справжній злочинець здатний водити вас за ніс! Чортзна-що виходить! Взяли людину з кличками, зв'язками, паролями, рацією, вибухівкою, зброєю – і досі не знаємо, хто вона така! Ганьба! За таку роботу з нас шкуру здеруть! І правильно зроблять… Ну, а ви? – Він різко повернувся до другого слідчого. – Ви, здається, претендуєте на звання досвідченого детектива. Як у вас?
Другий слідчий розгублено розвів руками.
– Прізвище дізналися? – допитував Гунке. – Я вже не прошу більшого…
– Ні.
– А про що дізналися?
– Ні про що.
Гунке прикусив нижню губу і знову почав ходити по кабінету. Ліва щока його посмикувалась.
– Де ваш хвалений метод? Ви ляпали всім і всюди, що можете дуже швидко встановлювати з арештованими психологічний контакт. Де цей контакт?
– Я тільки почав з ним працювати, – виправдовувався гестапівець.
– І скільки вам треба часу, щоб дійти до кінця?
– Це на рідкість упертий арештований…
– Ви знаєте, що я вимагаю від вас, і повинні добитися цього! – Гунке грюкнув кулаком по столу. – Вам за це гроші платять! Будете душити, гризти чи палити, – мене це не стосується. Ви повинні розв'язати йому язика, інакше… інакше протягом двох діб ви обидва потрапите на передову! Ідіть!
… На цей раз допит тривав кілька годин. Побитого Ізволіна знову затягли в темну камеру. Крізь проблиски свідомості Леонід відчував, як йому кололи руку трохи вище ліктя і впорскували щось під шкіру. Опам'ятався він уже від холоду.
В ці години тяжкої самітності Леонід ясно уявив собі не тільки те, що його чекає, але й те, що він повинен робити. Все особисте, дрібне відійшло на задній план. Народилося почуття, яке перемагає і страх, і біль, і смерть.
Коли юнака знову повели на допит, до самого Гунке, обличчя його виражало спокій і впертість.
Цілісінькі дві години знущався над Леонідом оскаженілий до краю Гунке.
І знову напівживого юнака погнали в кам'яну могилу, де він повинен був чекати чергових тортурів.
Леонід розумів, що гестапівці своїми витонченими тортурами здатні довести його до нестями. Навіть з його маячіння вони намагатимуться дізнатись про якусь частинку таємниці, і вона загубить усіх.
Побачивши перила сходів, Леонід відчув хвилюючий приплив сил і сміливо пішов уперед. Коли один із солдатів хотів зупинити Леоніда, він ударив його головою її обличчя і кинувся на верхній, третій поверх. Бігти заважали сковані сталевими кільцями руки. На сходовій площадці третього поверху один із солдатів, наздогнавши в'язня, дав по ньому три постріли підряд.
Відчувши смертельний біль, Леонід повис на перилах і кволо посміхнувся.
– От і все… Цього я й хотів, – прошепотів він одними губами.
Тіло його нахилилося, здригнулось і впало вниз.
Сніг став пористим, темнів і осідав. Ранками його їли густі білясті_ тумани, а вдень нищило сонце.