На голих вітах дерев з криком мостилися галки, шумно обмірковуючи свої весняні пташині справи. Ліс за містом потемнішав.
Похмурим присмерком відкриту труну з тілом Леоніда, грубо зліплену з необструганих дощок, було виставлено під охороною гестапівця на міській площі, біля церковної огорожі.
В головах встромили дерев'яну жердину з фанерною дощечкою, на якій великими літерами було написано:
«Тим, хто знає померлого, дозволяється взяти і поховати його з відповідними почестями».
Це була остання хитрість гестапівців, розрахована на те, що хтось впізнає Леоніда і тим самим допоможе розплутати весь клубок.
А через кілька годин, вночі, патріоти за наказом «Грізного» проникли на площу, знищили охоронника-гестапівця і викрали тіло товариша. Юнака поховали в лісі, на мальовничій відкритій галявині, на березі невеличкої річки.
Наступного ранку городяни, які прийшли на площу, побачили горбик чорної свіжої землі і труну з тілом охоронника.
В горбику стриміла палка з дощечкою. На дощечці був свіжий напис:
«Тут похований герой-патріот, замучений фашистами. Ім'я його скоро знатиме вся країна. Смерть фашистським загарбникам!»
Німецька адміністрація сполохалася. Коли труп охоронника було відвезено, гестапівці взялися розкопувати могилу, сподіваючись витягти звідти труп Леоніда, але закінчити роботу їм не вдалося: гримнув вибух. Двох гестапівців розірвало, третього поранило: Леонід Ізволін, мертвий, продовжував мстити ворогам.
XXIII
Наступила весна. Сніг залишився тільки в ярах, глибоких балках, у місцях, закритих тінню високих будинків. Теплий східний вітер розганяв ранкові тумани, гнав по небу великі, схожі на мильну піну, хмари. Від землі струмували і повзли низом випари. Вода, що бурхливо прибувала, до країв заповнила річище. Нарешті лід поламався і з шерхотом понісся по річці.
Збуджені городяни юрмилися на березі. Здавалося, що разом з льодом річка несе і людське горе, важке й холодне.
Денис Макарович та Ігорьок зустрічали весну по-хазяйському. Ізволін допоміг хлопчику зробити шпаківню. Хлопчик був переповнений радістю, яка приходить у дитинстві до кожного, хто прислухається до весняного пробудження природи.
Опухлі повіки, глибокі зморшки, посивіла голова і сум у втомлених старечих очах свідчили про безсонні ночі, про тяжкі думи, які мучили Дениса Макаровича.
Люди кажуть, що горе, яким не можна поділитися з близькою людиною, переноситься вдвоє важче. Це відчував на собі Ізволін.
Смерть Леоніда була тяжким ударом, і він приховував її від дружини, знаючи, що та не перенесе втрати. А чутливе материнське серце, здавалося, відчувало лихо. Пелагія Стратонівна ділилася з чоловіком своїми думками і побоюваннями, розповідала, що часто бачить сина уві сні.
Денис Макарович, як умів, намагався розвіяти тривогу дружини.
Провал Леоніда не викликав нових арештів. Можна було без побоювань відновити тимчасово перервану діяльність підпільників.
Сьогодні, після довгої перерви, Ізволін вирішив відновити зустрічі з учасниками підпілля і в першу чергу дізнатися, що роблять Ожогін і Грязнов.
Як і раніше, для зв'язку потрібний був Ігорьок. Сьогодні він вирішив добратися до квартири Ожогіна й Грязнова коротшим шляхом, для чого скористався проходом, який утворився під час бомбардування в будинку медичного інституту.
Він уже пересік захаращене руїнами подвір'я і хотів вискочити на сусідню вулицю, як раптом його зупинив окрик:
– Почекай, малий! Ейн хвилин… ком гер…
Ігорьок озирнувся. Чоловік, зарослий бородою, в німецькому теплому мундирі з нарукавником поліцейського, пальцем манив його до себе.
Хлопчик впізнав «поліцая». Це був той веселий Сашурка, який вже одного разу приходив до Дениса Макаровича в минулому році і з яким вони вистежили зрадника Зюкіна. Ігорьок дуже добре пам'ятав, як, прощаючись з гостем, Денис Макарович міцно обняв його і розцілував. Хлопчик тоді дивувався, чому дорослого, вусатого дядька звуть Сашуркою.
Зараз хлопчик з обережності вирішив приховати, що впізнав «поліцая». Він здивовано подивився на нього і опустив очі.
– Не впізнаєш? – привітно спитав той.
Ігорьок прикусив губу і заперечливо похитав головою.
– Погано! Дуже погано! На вигляд хлопець, а пам'ять як у дівчиська.
Ігорьок насупив брови. Такий комплімент йому явно не сподобався, але він вирішив не міняти тактики.
– А я ось тебе пам'ятаю, – сказав після невеликої паузи «поліцай». – Навіть знаю, що Ігорком звати.
Хлопчик зрозумів, що упиратися не слід.
– Це я так… – відповів Ігорьок. – Це я навмисне сказав, що не пам'ятаю…
– Ач який! – засміявся «поліцай». – Денис Макарович удома?
– Вдома.
– Ну, піди скажи йому, що я прийшов…
Стоячи в роздумі біля вікна і дивлячись на вулицю, Денис Макарович побачив Ігорка, який поспішав до будинку. Він подивився на годинник. Ні, так швидко виконати доручення хлопчик не міг. У чому ж справа?
Посмішка на веснянкуватому обличчі хлопчика розвіяла занепокоєння Дениса Макаровича.
– Сашурка з'явився, – прошепотів Ігорьок.
– Де він?
– Біля медінституту мене чекає… Я спочатку злякався його: він знову, як німець…
– Ось що, – перебив Ігорка Ізволін: – біжи, клич його сюди, а сам – швидко на Адміністративну, до Микити Родіоновича. Розкажи, який гість прибув, і нехай він та Андрій ідуть до нас.
Поява зв'язківця від командира бригади викликала радість у старого і схвилювала його.
– Поленько! – обіймаючи дружину за плечі, сказав Ізволін. – Доведеться тобі до Заболотька піти за картоплею. Адже гість прибув… від Інокентія…
– Сашурка? – здогадалася Пелагія Стратонівна.
– Він самий.
– За мною діло не стане. – І Пелагія Стратонівна почала квапливо одягатись.
Зустріч бойових друзів була радісною. Сашурка докладно розповів Ожогіну, Грязнову та Ізволіну про життя партизанської бригади, про те, що частинами Радянської Армії визволені Вінниця, Бєльці, Миколаїв, Чернівці, Одеса. Наші війська перейшли державний кордон і визволили кілька румунських міст.
Він гадав, що скаже новину, але виявилось, що Ожогін і Грязнов уже знають про це: проводячи практичні заняття з радіосправи, вони слухали радянські станції.
– Тепер уже швидко й до нас прийдуть! – схвильовано сказав Ізволін. – Недовго залишилось чекати.
Сашурка розповів про мету свого приходу.
За двадцять кілометрів від міста, в лісі, є заводик по виготовленню цурок для німецьких газогенераторних машин. Німців на заводі немає: вони бояться такої глушини. Директором заводу зовсім недавно призначили «надійного», на думку німців, Володимира Борисовича Сивка. Володимир Борисович – один з людей командира партизанської бригади Кривов'яза. Через нього треба налагодити зв'язок партизанів з містом.
– А ми стоїмо за тридцять кілометрів від заводу, – сказав Сашурка. – Шість днів тому одержали наказ від командування фронту – всією бригадою наблизитись наскільки можливо до міста. Щось, певно, готується. Комбриг просив передати, щоб ви інформували «Грізного» і підшукали людей, придатних для зв'язку з нами через завод: про все, що відбувається у місті, ми повинні знати. За всіма ознаками, – закінчив Сашурка, – гітлерівці тут довго не втримаються. Треба бути напоготові.
На столі з'явилася гаряча картопля. Всі з апетитом узялися до їжі. Коли задовольнили перший голод, Денис Макарович схопився і з гіркістю ляснув себе по лобі:
– Ото лихо! Зовсім забув!
Він поспішно виліз з-за столу, вийшов у другу кімнату і повернувся звідти з череп'яним бутлем. Витер з нього пилюку і налив у склянки залишки густої наливки.
Микита Родіонович підняв склянку і встав, його приклад наслідували інші.
За тих, хто загинув смертю хоробрих, і за живих, які помстяться за них і доведуть боротьбу до кінця!
Мовчки випили.
Коли виходили з квартири Ізволіна, в коридорі Ожогін і Грязнов зустрілися з Тряскіним. Він був дуже п'яний, але тримався на ногах. Побачивши старих знайомих, Тряскін зрадів, заметушився.
– До мене! До мене! – тягнув він друзів за руки. – Знати нічого не хочу! Тепер не викрутитесь!
У кімнаті нікого не було. Тряскін, наштовхуючись на меблі, ледве добрався до буфета і почав нишпорити по поличках. Нарешті він знайшов пляшку горілки і поставив її на стіл. Потім на столі з'явилися шматки черствого хліба і кисла капуста. Хазяїн посадив гостей на стільці і оголосив:
– Вип'ємо!
Однак не було чарок, і Тряскін знову поліз у буфет. На цей раз ноги його підвели: він спіткнувся і впустив чарки. З дзенькотом розлетілися по підлозі осколки.
– Чорт з ними! – Діставши склянки, він тремтячою рукою розлив у них горілку. – Пий, братці, – запрошував він. – Все одно пропадати! Тікають, вояки прокляті, тікають!… А ми, дурні, надіялися на них. Бургомістр, собака, і той лікуватись поїхав до Німеччини. Захворів, кабан…
Він підпер голову руками і на мить замовк.
– А ми? А ми що будемо робити? – Тряскін закрутив головою, наче хотів відігнати хміль, що змагав його. – Але вам що, ви одинокі, а от мені як? Га? Дружина, Варка, майна повна хата – куди підеш? Ха-ха-х» а! – зайшовся він сміхом. – Вислужився, вистарався, шию гнув – і догнувся! Вліз у хомут – і не вилізу… Тьху, дурень! – Тряскін сплюнув. – Знати б раніше… Та хі-. ба дізнаєшся! Яка ж сила була! Диву давалися… До Волги йшли, і все – тьху! Комендант сьогодні казав, що відступати далі не будуть, а сам квапить мене ящики робити… Сволота! Про свою шкуру піклується…
Він перехилив у рот склянку і одним духом випив.
Користуючись з того, що геть сп'янілий Тряскін заснув, друзі залишили будинок.
Цієї ночі вперше під будинком Юргенса запрацювала запасна радіостанція підпільників, що перебувала на консервації.
Потоком ішли на Велику землю розвідувальні дані, добуті Ожогіним, Грязновим та іншими патріотами. Радистом був Швидков – співвласник пекарні.
XXIV
У засклене віконце над дверима до кімнати золотавою смужкою лилося ранкове світло. Смужка рухалася з речі на річ: з стільця, накритого брезентом, на робочий стіл, з нього – на стіну, на ліжко, на сплячого Василя. Швидко вона дійде і до нього, Ігорка.
Ігорьок швидко зліз з ліжка, тихенько одягнувся, вийшов на вулицю і зажмурився.
Яскраві промені сонця засліпили очі. Ігорьок задер голову: далеко в небі вітер гнав самітну хмарину, яка пливла на схід, безперервно змінюючи форми. Вона перетворювалась то на баранця, то на гуску, то на людину. Ігорьок довго проводжав хмарку поглядом, доки вона не розтанула в синяві неба.
Потім його увагу привернув пташиний гомін. Ігорьок повернувся. На уцілілих сріблястих тополях, які тяглися вздовж тротуару, мостилися неспокійні граки. Бруньки на гілках тополь уже округлилися, набрякли – ось-ось почнуть розпукуватися.
Побачивши гітлерівських солдатів, які йшли на протилежному боці вулиці, Ігорьок згадав, що йому час приступати до справ.
Він повернувся в свою комірчину під сходовою кліткою. Василь уже прокинувся і сидів на ліжку.
Ігорьок надів жебрацьке лахміття і повісив через плече торбину.
– Вже йдеш? – спитав Василь.
– Так, треба йти, – коротко відповів хлопчик. – Повертаючись, зайду до Пелагії Стратонівни.
– Гаразд, – сказав Василь, – тобі видніше.
Сьогодні вранці треба було зайти до «Грізного» по записку для Швидкова. Ніхто з близьких людей ніколи не розповідав Ігорку про справи підпільників, але спостережливий хлопчина багато чого розумів сам. Він знав, що сьогоднішня записка – радіограма, і все, що в ній написане, буде передано на Велику землю – радянським людям.
– Ось і набережна.
Підсохла вже від гарячого проміння весняного сонця незабрукована вулиця, піднялась вода в річці від дощів і розталого снігу.
Ні, не можна не піти на берег і не подивитись на широке річкове привілля.
Ігорьок прикрив від сонця долонею очі, подивився на мутнувате річкове плесо, на протилежний берег і згадав слова Пелагії Стратонівни: «На річці лід пішов за водою, а на серці в людей залишився».
Нічого, швидко й цей лід розтане!..
Йдучи по набережній, Ігорьок не почув, а швидше відчув, що хтось невідступно іде за ним по п'ятах. Хотілося озирнутись і подивитись – хто, але хлопчик стримав бажання. Йти прямо до «Грізного» не можна було.
– Подайте шматочок хліба сироті! – співучим жалібним голосом промовив Ігорьок, постукавши в перші-ліпші двері.
Він почекав з хвилину і, одержавши запліснявілу скоринку, попрямував до сусіднього будинку.
– Подайте шматочок хлібця! – знову залунав його плаксивий голос.
Кладучи милостиню в торбину і трохи повернувши голову, Ігорьок встиг помітити, що по тротуару повільною ходою, заклавши руки в кишені пальта, йде невідомий.
Що робити? Минути будинок «Грізного» чи постукати? Якщо він пройде мимо, то тому, хто стежить за ним, це може показатися підозрілим. Коли ж він постукає, і дружина «Грізного» передасть йому з хлібом записку, буде ще гірше.
Будинок «Грізного» був уже зовсім близько, коли невідомий, наблизившись, покликав:
– Хлопчику, гей, хлопчику!
Не відгукнутися було не можна. Ігорьок обернувся, зобразивши на обличчі страдницьку міну, ї побачив огрядного, але невисокого чоловіка, з розпливчатими рисами обличчя, м'яким жіночим підборіддям. Маленькими вологими очима, які потопали в щоках, він ласкаво дивився на Ігорка.
– Ви до мене? – спитав хлопчик.
– Ну, звичайно, до тебе, – відповів незнайомий і схилив набік голову.
«Бачив я його коли-небудь чи не бачив? – напружено думав Ігорьок. – Ні, здається, не бачив».
– Я вам потрібний? – наважився він запитати.
– Багато назбирав? – у свою чергу, співчутливо спитав незнайомий.
Ігорьок заперечливо покрутив головою і, відхиливши краї торбинки, показав, що там було.
– І завжди так? – продовжував цікавитись незнайомий.
– Який день випаде… Та й вулиці різні, зважаючи на те, хто живе. Тут, на набережній, погано. Є такі, що й двері не відчинять, сваряться, – вже сміливіше заговорив хлопчик.
Незнайомий слухав і співчутливо кивав головою. «Чого йому треба?» – гірко подумав Ігорьок і, осмілівши, спитав:
– Можна йти?
– Ні. Іди за мною. Я тобі допоможу, і ти не будеш більше жебрати. І лаяти тебе ніхто не буде. Йди і не губи мене з очей. Не бійся, не з'їм тебе. Я людина хороша. Йди! – І незнайомий, не озираючись, пішов уперед.
Ігорьок якусь мить вагався: йти чи не йти? Якщо цей чоловік стежив за ним, то втекти не вдасться, він дожене. А можливо, що він знає й місцепроживання Ігорка…
Зовнішній вигляд незнайомого наче не викликав у хлопчика підозрінь, та й говорив він з чарівливою щирістю.
«Піду… Що буде, те й буде. Добре, що не дійшов до квартири «Грізного», вирішив Ігорьок ї пішов за незнайомим.
А той ішов, не зупиняючись і не обертаючись, очевидно впевнений у тому, що хлопчик іде за ним.
На Базарній вулиці, біля невеликого цегляного будинку, чоловік уповільнив ходу, озирнувся і поманив Ігорка рукою.
… У просторій кімнаті за невеликим голим столом сиділо кілька чоловік.
Як тільки Ігорьок переступив поріг кімнати, гомін, який було чути в коридорі, миттю затих, і очі всіх вороже втупилися у нього.
– Ану, звільніть місце, – звернувся той, що привів Ігорка, до двох чоловіків, які сиділи в самому кутку на тапчані. – Швидко!
Ті відразу встали, не сказавши жодного слова.
– Сідай сюди, поруч, – ласкаво запросив незнайомий Ігорка. – Як тебе звати?
– Ігор.
– Чий ти?
– Терещенка, – збрехав, не кліпнувши оком, Ігорьок.
Він з перших днів, за домовленістю з Василем; видавав себе за його рідного брата.
– Хто в тебе є з рідних?
– Крім брата, нікого.
– А брат що робить?
– Він каліка, безногий, нічого не робить… Він ще маленьким ногу відморозив… Я його годую.
– Ц… ц… ц… – зацокав співчутливо незнайомий і похитав головою. Потім він нахилився до самого вуха хлопчика і тихо спитав: – А якщо я зроблю так, що ти не будеш більше жебрати, га? Все в тебе буде…