Вночі Ожогіна і Грязнова викликав Юргенс. Заповнили анкети, написали докладні біографії, довго розмовляли про майбутнє навчання. Юргенс сказав, що вночі їх навчатимуть радіотехніці і розвідувальній справі два інструктори – Кібіц і Зорг. Вдень можна ходити куди завгодно, відпочивати, заводити друзів. Все це, однак, не повинно відбиватися на навчанні.
Вирішили, що Ожогін прийматиме замовлення на виготовлення вивісок і написів на склі, а Грязнов, який грає на акордеоні, даватиме уроки музики.
– А інструмент у вас є? – поцікавився Юргенс.
Ожогін відповів негативно.
– Але ми не вважаємо це проблемою, – пояснив він. – Варто лише оголосити про бажання придбати акордеон – і пропозицій надійде багато. Ми в цьому певні.
Після розмови Юргенс наказав служнику провести Ожогіна і Грязнова до інструкторів.
Будинок, в якому жили Кібіц і Зорг, примикав задньою стіною до особняка Юргенса, а фасадом виходив на іншу вулицю. Подвір'я було спільним.
В кімнаті Кібіца панувало безладдя. На столі, заваленому паперами і деталями радіоапаратури, лежали шматки хліба, яєчна шкаралупа, кістки від риби, недогризки ковбаси. Другий стіл, притиснутий до плити, був завалений кульками і пакунками. У простінку між двома вікнами красувався великий портрет Гітлера, густо засиджений мухами. Велика, на довгому шнурі, електрична лампочка була підтягнута шпагатом до маленького стола біля вікна. З розчиненої одежної шафи виглядали портативні радіостанції, лампи різних конструкцій і розмірів, витки дроту і електрошнура, плоскогубці, маленькі та великі ножівки.
Кібіц, хрипкуватий голос якого пролунав з другої кімнати, вийшов не зразу. Коли він з'явився, Ожогін і Грязнов мимоволі поморщилися.
Він був увесь якийсь вузький, плескатий, з великою, зовсім лисою головою, з настороженими, колючими очима.
– Не бентежтесь. – Кібіц зобразив щось подібне до посмішки. – Я тут сам хазяйную. Проходьте.
Друга кімната мало відрізнялася від першої. На письмовому столі був хаос, ліжко було незастелене, одяг валявся на стільцях. На одному підвіконні лежали мило, бритва, осколок дзеркала
Не запрошуючи гостей сідати, Кібіц сказав, що заняття з радіосправи почнуться завтра, потім звернувся до служника і запропонував відвести учнів до пана Зорга. На половині Зорга хтось грав.
«Турецький марш» Моцарта», відмітив про себе Грязнов.
Зорг виявився високим, струнким, із спортивною фігурою німцем у цивільному костюмі. Обличчя у нього було біле, сухорляве. Він запросив гостей до кімнати і зачинив двері, щоб приглушити звуки музики.
– Це грає моя дружина. Прошу сідати, – сказав він, сідаючи поруч Ожогіна. – Ви від пана Кібіца?
Зорг відзначався товариськістю, – говорив швидко і багато. Він пояснив, що заняття з розвідки і топографії буде провадити після уроків Кібіца.
З другої кімнати несподівано вийшла молода білява німкеня. Вона побіжно глянула на гостей, взяла з письмового стола ноти і знову пішла до себе.
Проводячи гостей, Зорг поцікавився, чи знайдуть вони дорогу додому, і коли Ожогін запевнив, що знайдуть, сказав на прощання:
– Радий мати справу з культурними людьми. Ви обидва прекрасно володієте німецькою мовою, і сподіваюсь, що справи у нас підуть успішно.
Повернувшись додому, друзі побачили в залі два чемодани, а на дивані купу одягу і взуття.
– Це вам принесли, – коротко пояснила хазяйка.
Покінчивши з примірюванням і розклавши всі речі по своїх місцях, Ожогін сів до столу і почав писати об'яви. Грязнов, проходжуючись по кімнаті, зрідка зупинявся біля стола і дивився, як Микита Родіонович старанно і водночас легко й швидко виводить чіткі друковані літери.
– «Шукаю акордеон фірми «Гонер». З пропозицією звертатися на адресу: Адміністративна, 126», – нарешті прочитав він і посміхнувся: – Я гадаю, що трьох об'яв, вивішених у центрі міста, вистачить: хто має акордеон, швидко з'явиться.
II
Денис Макарович Ізволін прокинувся від нестерпного болю в ногах – давався взнаки застарілий ревматизм. Спустивши ноги з ліжка, він довго розтирав хворі суглоби, поки не відчув деякого полегшення. Потім підійшов до вікна, зірвав з нього байкову ковдру і виглянув на вулицю.
– Так і є, – зітхнувши, промовив він. – Недарма всю ніч ноги крутило.
Небо було затягнуте густою сірою пеленою. Важкі хмари пливли низько над дахами будинків.
Денис Макарович пощулився, повів плечима і протер спітнілу шибку кінцем ковдри. Тепер стало видно, що за вікном мрячить дрібний осінній дощ.
Берези, що росли біля будинку, сумно скидали пожовкле листя. Ось один листочок ударився об скло, прилип до нього, потім відірвався і впав на землю.
Місто поволі, наче нехотя, прокидалося. Пройшла з брезентовою торбинкою Фокіївна, сусідка. В неї троє малят; треба їх прогодувати, добути шматок хліба. Щоранку Денис Макарович бачить, як вона квапливо йде на базар, зігнута, виснажена, з обличчям, яке нічого не виражає, крім хворобливої втоми, з очима, що горять неприродним, гарячковим вогнем. Денис Макарович ніколи не чув, щоб Фокіївна щось говорила – все робить мовчки, тихо.
Ось три жебраки – не йдуть, а тягнуть ноги. І теж мовчки. За ними шкандибає хлоп'я у великій кепці, що сповзає на очі. Воно безперервно кашляє і спльовує на брук. Крізь спітнілі від дощу шибки Денису Макаровичу видно його схудле, маленьке обличчя; здається, що на ньому, крім великих сірих очей і напіввідкритого рота, нічого нема.
З'являються два німецькі солдати, які, мабуть, повертаються з нічного обходу, – підняті коміри шинелей, насунуті кашкети. Пройшли мимо і зникли.
Початок звичайного дня. Все це таке знайоме Денисові Макаровичу.
Щулячись від холоду, Денис Макарович підійшов до грубки і почав вигортати попіл. З перших днів окупації міста грубка була пристосована для опалення соняшниковим лушпинням. Денис Макарович висипав із відра лушпиння, полив його гасом і чиркнув сірником. Вогонь спалахнув швидко, і грубка відразу загула. Приємне тепло огорнуло тіло. Денис Макарович хвилинку спостерігав, як виграє полум'я в грубці, потім відійшов до стола. Треба було поголитись. Вуса Денис Макарович беріг уже багато років, лише зрідка підрівнював ножицями, а от бороду виголював старанно через кожні два дні. Сьогодні чергова процедура. Він поставив дзеркальце, розвів мило.
На постелі застогнала Пелагія Стратонівна. Дружина часто хворіла під час війни: організм літньої жінки став кволий від нескінченних нестатків і злигоднів.
Намагаючись рухатись якомога тихше, Денис Макарович умився і одягнув пальто. Мала відбутися вранішня прогулянка, що стала традиційною. Причинивши за собою двері, Денис Макарович вийшов на вулицю. Було вже зовсім видно. Як і раніше, мрячило. Далина вулиці ховалася в тумані.
Ізволін йшов не поспішаючи, зупиняючись на перехрестях, де звичайно вивішувались накази комендатури, оголошення й афіші.
Цілі квартали були зруйновані. Зараз ці руїни, оповиті сизою млою, здавались особливо похмурими.
Денис Макарович добрався до центра міста. Біля великого, пофарбованого в коричневий колір будинку поліції вже зібрався натовп. Тут жителі міста, за наказом коменданта, щотижня проходили реєстрацію. Незважаючи на дощ, людей сьогодні було особливо багато: напевне, оголосили повторну реєстрацію. Не помітивши в натовпі нікого із знайомих, Ізволін пішов далі. Через чотири будинки розташувалася міська управа, на розі – біржа праці. Рябіли знайомі написи російською і німецькою мовами: «Пасиршейн форцайген!» – «Покажи перепустку!», «Дурхфарт ферботен!» – «Проїзд заборонено!», «Ейнтріт ферботен!» – «Вхід заборонено!»
Назустріч, під конвоєм німецьких автоматників, брела велика група городян. Куди їх вели? У в'язницю? На гітлерівську каторгу? Скільки таких нещасних бачив останнім часом Денис Макарович?
Після розгрому німецьких військ під Орлом і Бєлгородом у місті посилилися репресії. Щоденно проводилися арешти і облави, йшло насильне вербування робочої сили для відправки в Німеччину. Солдатам видавалися премії за кожних десять чоловік, доставлених на збірний пункт, і солдати старалися заслужити премію – право на відсилку додому десятикілограмового продовольчого пакунку. Але найбільш надійним засобом окупанти вважали зондеркоманди, які влаштовували облави і зганяли жителів до збірного пункту.
Останнім часом фашисти проявляли надмірну нервозність. На вулицях з'явилися зенітні батареї, на дахах високих будинків стирчали здвоєні і строєні кулеметні установки. Одну таку установку Денис Макарович побачив сьогодні навіть на дзвіниці зруйнованої церкви. У місті ширилися чутки, що за дев'ять кілометрів від вокзалу будується сильний оборонний рубіж. Чуткам можна було вірити, тому що кожного дня за місто виганялася велика кількість городян із заступами.
Нервозність гітлерівців приносила Ізволіну величезне задоволення.
Ось ще один наказ. Денис Макарович з цікавістю придивився до великого сірого аркуша – «До всіх жителів міста».
Несподівано тишу порушили постріли – один, другий, третій… Стріляли десь поруч, за рогом. Денис Макарович інстинктивно притулився до стіни. З сусідньої вулиці лунали крики, було чути тупіт ніг. Перехожі кинулися до місця події. Ізволін теж побіг на шум, але натовп, що спочатку заповнив тротуар, почав швидко танути. Люди поспішали відійти якнайдалі. Біля самого бруку Денис Макарович побачив людину, яка лежала в калюжі крові. Це був гітлерівець у формі есесівця. Патруль, що підбіг, метушився на тротуарі. Високий кістлявий офіцер з пістолетом у руці різким, верескливим голосом подавав команду солдатам і поліцаям.
Офіцер підняв руку і зупинив легкову машину, що проходила мимо. «Бенц», глухо рокочучи, покотив у бік комендатури.
Патруль і поліцаї почали поспішно оточувати вулицю. Офіцер хапав перехожих і перевіряв документи. Зустріч із патрулем не віщувала нічого приємного. Денис Макарович обережно озирнувся, прискорив кроки, завернув за ріг і швидкою ходою попрямував по вулиці Луначарського до міського скверу.
На розі Садової, як і вчора, висіло кілька об'яв. Денис Макарович пробіг їх очима і хотів уже піти, але помітив на стіні, трохи вище поштової скриньки, акуратно наклеєний невеликий аркушик. На ньому було написано: «Шукаю акордеон фірми «Гонер». З пропозицією звертатися на адресу: Адміністративна, 126».
– Мати моя рідна! – прошепотів схвильований Денис Макарович.
Він знову прочитав об'яву і відійшов убік. Серце його прискорено забилося. Він ішов по тротуару, дивлячись на похмуру, залиту холодним осіннім дощем вулицю, не помічаючи калюж. Стомлений швидкою ходою, але збуджений, з усмішкою на обличчі, Ізволін повернувся додому.
Пелагія Стратонівна вже поралась біля грубки, готуючи невибагливий сніданок із картоплі.
– Поленько, піди Ігорка поклич. До зарізу потрібний.
– Що з тобою? – дружина здивовано подивилася на збуджене обличчя чоловіка. – Наче іменинник…
– Більше, ніж іменинник! – сміючись, відповів Денис Макарович. – Біжи за Ігорком!
Пелагія Стратонівна одягнула стьобанку і, закутавшись у стару шаль, тихо вийшла з кімнати.
Ось і знайомий напівзруйнований будинок. Темним, сірим коридором Пелагія Стратонівна добралася до комірчини під сходами і постукала у фанерну перегородку.
– Увійдіть! – озвався зсередини голос.
– Можна до вас?
– Заходьте.
Комірчина була така мала і тісна, що в ній ледве розміщалися дерев'яне ліжко, маленький столик і залізна грубка. В кутку кімнати сидів на дерев'яному ящику молодий чоловік без однієї ноги і прилаштовував до чобота підметку.
– Мені Ігорьок потрібен, – сказала Пелагія Стратонівна, не переступаючи порога.
– Зараз появиться хлопчак, – з посмішкою відповів швець. – Десь бігає… Та заходьте ж, сідайте…
Пелагія Стратонівна пройшла до ліжка, сіла і почала терпеливо чекати.
Одинадцятирічний Ігорьок жив у цій комірчині разом із безногим шевцем уже понад два роки. Велика щира дружба міцно з'єднала цих людей різного віку. Швець багато дечим був зобов'язаний хлопцеві – Ігорьок врятував йому життя. Пелагія Стратонівна добре знала цю не зовсім звичайну історію.
В останні дні перед приходом фашистів на _ місто часто налітали бомбардувальники. Ігорьок жив із матір'ю. Батько був на фронті. Одного разу вночі, під час чергового нальоту, почалися пожежі. Жителі залишали охоплене полум'ям місто. Мати Ігорка поклала чемодан на завалену речами підводу, посадила на неї дев'ятирічного сина, а сама сіла на задню підводу. В цей час майже поруч впала бомба. Задньої підводи не стало, і тільки їдкий дим, важкий, непроникний, повз з того місця в різні боки. Вибухом перекинуло грузовик, що проїжджав мимо. З кузова вивалилися люди і миттю розбіглися. Тільки один залишився на місці. Він тяжко стогнав. Оглушений Ігорьок машинально сплигнув з підводи і підбіг до нього. Це був боєць із госпіталю.
– Хлопчику, – вимовив боєць, – тікати треба, а ноги немає. Хоч би яка поганенька конячина трапилася…
Ігорьок озирнувся на всі боки, кинувся назад у темряву – і заплакав. Кінь, запряжений у його підводу, підібгавши передні ноги і уткнувшись головою в брук, залишався нерухомим. Голосно плачучи, хлопчик вернувся до пораненого.
– А ти чий, хлопчику? – важко дихаючи, спитав каліка.
– Я он з того будинку.
– А плачеш чого?
– Всі поїхали… і мама теж… я один тепер.
– Слізьми горю не зарадиш. Кріпись, хлопче! Як тебе звати?
– Ігор.
– Давай, Ігорю, поповземо у твій будинок, а там розберемося. Веди!..
Каліці-бійцю і хлопчику притулок дала комірчина під сходами, в якій до війни жив двірник.
На світанку в місто вступили німці.
Ігорьок ні на крок не відходив від свого друга. Він добував для нього шматки хліба, їжу, а коли Василь Терещенко – так звали бійця – остаточно зміцнів і взявся за знайоме ремесло шевця, Ігорьок забезпечив його замовниками. Незабаром Василь увійшов до групи Ізволіна і став підпільником.
Зараз, дивлячись на Василя, Пелагія Стратонівна з сумом думала про тяжку долю цієї людини.
– Важко вам? – тихо спитала вона.
– Нічого… Страшне минуло. Залишилося недовго чекати… – Василь жартівливо підморгнув. – Скоро хліб-сіль готувати треба і справжніх господарів зустрічати.
Дзвінко чхнули в коридорі, і в кімнату вбіг худенький білявий хлопчик.
– Ось! – сказав він з гордістю і висипав на ліжко купку дрібних мідних гвіздків.
– Ну й молодець! – похвалив Василь. – Таких гвіздків удень з вогнем не знайдеш. Ось ми їх зараз і заженемо в підошву!
– Ти чого це не вітаєшся зі мною? – Пелагія Стратонівна притягнула хлопчика до себе і кілька разів поцілувала розкуйовджену голівку. – Ходімо, – додала вона, – Денис Макарович чекає.
Ідучи поруч Пелагії Стратонівни, Ігорьок жваво розповідав новини, які він почув на базарі. Жінка мовчки кивала головою, але не вдумувалась у слова хлопчика: була зайнята своїми думками.
– І чого я чекаю? Сьогодні ж поговорю з Денисом, – промовила вона голосно.
Здивований Ігорьок зупинився.
– Що ви сказали, тьотю Полю?
– Я? – зніяковіла жінка. – Я кажу, що от ми і прийшли.
III
Світало. Легкий вітерець ворушив верхівки дерев. Лісові хащі, ще оповиті нічною млою, поволі, наче неохоче, розлучалися з солодкою дрімотою.
Над озером танула голубувата хмарка туману, а на верхів'ях могутніх сосен, які гордо розкинули свої шатра, вже заграли перші промені сонця. Всюди нудотний аромат папороті, моху, прілі, перестояних грибів.
Десь за озером закричала іволга, закричала голосно, тривожно.
Інокентій Степанович Кривов'яз здригнувся і прокинувся.
– Тьху, чорт! – спересердя вилаявся він. – Невже заснув?
Машинально застебнувши кожанку, Кривов'яз підвівся з оброслого мохом пня і озирнувся.
– Погано! – з докором у голосі сказав він, наче осуджуючи день, що народився, за його золотистий розсип променів, за ясну синяву неба і крики іволги.
Інокентій Степанович був незадоволений тим, що ранок застав його зненацька. Цілу ніч пильнувати, боротися зі сном – і перед самим світанком заснути! Кривов'яз від холоду пересмикнув плечима, роздратовано засмоктав люльку і раптом помітив, що чубук її ще теплуватий. Це заспокоїло і навіть розвеселило його – значить, він тільки задрімав, можливо, якихось десять хвилин усього й спав.