Він розпалив люльку, з насолодою затягнувся і відчув ледве помітне сп'яніння чи то від тютюну, чи то від чистої ранкової свіжості. Пройшовшись кілька разів твердо й крупно по галявині від пня до найближчого куща і назад, він остаточно вийшов з напівсонного стану.
Прохолода викликала легкий озноб. Кривов'яз підійшов до багаття і простягнув руки до тепла. Вогонь ще горів, полум'я ліниво долизувало поліна.
Кривов'яз довго з теплою посмішкою дивився на партизанів, прислухаючись до їх рівного, спокійного дихання.
Від багаття над галявиною піднімався легенький димок, линув до неба тонкою, рівною струминкою. День обіцяв бути погожим. Це було до речі. Попереду лежало ще багато кілометрів шляху – без доріг, без стежок. Очолювана Кривов'язом група партизанів після запеклого дводенного бою вже третю добу пробивалася лісами до стоянки бригади.
Сонце вставало над лісом, – по-осінньому ясне, але не гаряче. Час будити хлопців.
– Сашурко! – голосно покликав він свого ординарця. – Як справи з рибою?
Розбуджені окликом партизани вставали, мружили засліплені сонцем очі і мовчки починали прибирати свої нехитрі постелі: плащ-палатки, маскувальні халати, пальта, шинелі, стьобані ватники.
З-за кущів показалася голова Сашурки. Він лукаво посміхнувся і крикнув:
– Одну хвилинку, товаришу комбриг!
І дійсно, не пізніше як через хвилину він вийшов з-за кущів, тримаючи в руках чотири шомполи з густо нанизаними на них карасями, засмаженими на вогні багаття.
Витягнувши вперед шомполи, Сашурка попрямував до Кривов'яза. Ходив він швидко, дрібними кроками, перевалюючись, носками всередину. Невеликий на зріст, широкий у плечах, він нагадував ведмежа. Йому було вже під тридцять, але лляне кучеряве волосся і відкриті сині, як волошки, очі надавали його обличчю дитячого виразу. На перший погляд Сашурка здавався підлітком. Усі в бригаді, з ініціативи Кривов'яза, називали його просто на ім'я, а Олександром Даниловичем Мухортовим він числився тільки в списках партизанів.
До війни Сашурка возив на «емці» секретаря райкому партії Кривов'яза. Разом з ним пішов у ліс і вже більше двох років був його беззмінним ординарцем. Сашурка супроводжував свого командира всюди, куди кидала їх сувора війна. Бували дні, коли вони розлучались: Сашурка, який добре знав тутешні місця, ходив у розвідку. Але траплялося це рідко.
– Як рибка на вигляд? – спитав з лукавою посмішкою ординарець і поклав шомполи на спеціально настелену осторонь від багаття хвою.
Від карасів ішов приємний запах, який збуджував апетит.
– Спробуємо – тоді скажемо, – відповів Кривов'яз і сів на траву.
Партизани наслідували приклад свого командира. З речових мішків і протигазових сумок виймалися сухарі, житні коржі, недоїдена напередодні печена картопля.
– Про хлопців не забув? Залишив? – спитав Кривов'яз.
– Залишив, – відповів Сашурка.
Мова йшла про партизанів, які несли кругову дозорну службу.
Їли мовчки.
Сонце піднімалося все вище. Жовтіюче листя дзвеніло від легкого вітерця. Ледь вловимою прохолодою тягло від озера.
Кривов'яз встав з трави і, вийнявши з кишені люльку, почав набивати її тютюном.
– Що ж, будемо збиратися, хлопці, – сказав він, ні до кого не звертаючись. – Погостювали, час додому…
Інокентій Степанович нахилився до багаття, щоб розпалити люльку, але, не дотягнувшись до нього, «завмер. Здавалось, що хтось біжить лісом. Кривов'яз підвів голову. Тепер виразно було чути тупіт ніг і тріск сухого хмизу. Видно, людина поспішала, бігла, не розбираючи дороги.
За мить з гущавини вискочив наймолодший з бійців бригади. Він був стурбований, важко дихав.
– Товаришу командир, нещастя! – Боєць ковтнув повітря. – Зюкін старший утік!
Кривов'яз здригнувся.
– Що?! – чи то спитав, чи то прокричав він зі злістю.
– Вночі… коли йшли болотом, – намагався пояснити партизан. – Стріляли, та хіба в такій темряві влучиш!
Кулаки в Інокентія Степановича стислися, кісточки пальців побіліли від напруження.
– Роззяви! Шляпи! – Він сердито, грубо вилаявся. – Кого проґавили!.. Ех!..
Партизан розповів, що Зюкіна шукали до ранку, але не знайшли.
– Негайно прочистити всю ділянку, – розпорядився Кривов'яз, – до самого шляху в місто! Кожен куш обшукати і знайти!.. Сашурко! – гукнув він. – Швидко до мене начальника розвідки!
Весь день партизани блукали по лісу. Але пошуки виявились марними: Зюкін наче у воду впав.
Незабаром треба було вирушати. Кривов'яз і начальник розвідки бригади Костін сиділи вдвох на березі озера. У воді билась, залишаючи кола, велика риба. Ніжно-голубе небо було спокійне і перламутром відбивалося у воді озера.
Кривов'яз посмоктав погаслу люльку, скривився і сплюнув – до рота потрапила гіркота. Він обережно вибив тютюн, підвівся з землі і, закинувши голову, уважно подивився на небо, намагаючись знайти там хоч єдину хмарку.
Костін дивився на ставну, масивну постать Кривов'яза і милувався ним. Вище середнього зросту, огрядний, з широким, трохи вилицюватим обличчям, він здавався втіленням сили і здоров'я.
Як командир Кривов'яз, на думку начальника розвідки, відповідав усім необхідним вимогам. Робив він усе не кваплячись, зваживши і обдумавши, робив так, що переробляти не доводилось. При виконанні вже прийнятих рішень був невмолимий. Міг простити і часто прощав підлеглим одну помилку, за другу примушував дорого розплачуватись.
– Більше нема кого посилати, Інокентію Степановичу, – порушив довгу мовчанку начальник розвідки.
– Так-таки й нема кого? – Кривов'яз знову сів на траву, вийняв кисет і почав набивати люльку.
– Ви мене не так зрозуміли. – Костін зняв окуляри і протер їх чистим шматочком бинта. – Саме цього разу посилати когось іншого явно недоцільно.
Йшлося про те, щоб послати в місто надійного, спритного партизана: треба було попередити про небезпеку друзів, які знаходилися в місті.
Завдання відповідальне, і потрібен був здібний виконавець.
– Ну, то як же вирішимо? – знову заговорив Костін, бачачи, що Кривов'яз мовчить.
– О-хо-хо!.. – протяжно зітхнув Інокентій Степанович. Він зняв кепку і погладив свою голену голову. – Давай ще подумаємо. На, закури!
Костін узяв простягнутий кисет, звернув незграбну цигарку і, затягнувшись, зачхав, закашляв. Він був некурящим, але коли частував Кривов'яз, – не відмовлявся.
– Ну, коли ви нізащо не хочете відпустити Сашурку, – перевівши подих, тихо промовив Костін, – є ще одна кандидатура…
– Немає іншої кандидатури! – з досадою промовив Кривов'яз і відвернувся. – Клич краще Сашурку.
Начальник розвідки підвівся з землі і пішов… Через хвилину Сашурка вже сидів навпроти командира бригади і начальника розвідки.
– Значить, ти добре пам'ятаєш, у кого ми їли останній раз вареники з вишнями? – спитав Кривов'яз.
– Дуже. добре пам'ятаю. Це на тій вулиці, де була автобаза споживспілки.
– Вірно.
– А частував варениками ваш родич, музикант…
– Не музикант, а настройщик музичних інструментів.
– Зрозумів.
– Документи в тебе будуть добрі, одягнешся під поліцая… Особливо побоюватись нема чого.
– А я не з боязких, – упевнено промовив Сашурка.
Кривов'яз схилився над картою, що лежала на траві, повів пальцем.
– Вийдеш на шлях, шляхом – до залізниці, а потім знову лісом і лісом до самого міста. Так ближче.
– Авжеж, – підтвердив Сашурка і уважно подивився на карту.
– Прийдеш до Ізволіна, спитай: «Коли будуть вареники з вишнями?». Зрозумів?
– Зрозумів.
– Якщо буде можливість, принеси звідти лист. Якщо ні – завчи і запам'ятай добре усе, що скаже Ізволін. Іди одягайся, час не жде.
IV
Сніданок уже закінчився. Хазяйка мовчки прибирала з стола посуд, але Ожогін і Грязнов не вставали з своїх місць. Андрій переглядав газети, зрідка позіхаючи. Вчорашнє заняття у Зорга затягнулося допізна, і Андрій відчував утому. Ожогін стежив за хазяйкою і чекав, коли вона нарешті піде.
Непогожі дні, які говорили про наближення зими, наганяли на Микиту Родіоновича смуток. Він усе частіше й частіше сумував за. людьми, яких недавно залишив. Гнітило непевне становище, в яке вони потрапили. Дивувало, що Юргенс не виявляв ніяких ознак нервозності, хоч війна наближалася до кінця.
– Просто незрозуміло! – голосно промовив Ожогін, коли хазяйка нарешті вийшла з кімнати.
– Що не зрозуміло, Микито Родіоновичу? – спитав, не відриваючись від газети, Грязнов.
– Чому майор Юргенс байдужий до всього?
– До чого?
– Армія гітлерівців терпить поразку, а пан Юргенс спокійний. Більше того: він піклується про нас з тобою – про свої майбутні кадри, – наче ніяка небезпека не загрожує Німеччині.
Грязнов уважно подивився на Ожогіна. Дійсно, чим пояснити поведінку Юргенса?
– Можливо, у німців є яка-небудь секретна зброя, на яку вони покладають надії? – нерішуче висловив своє припущення Грязнов.
– Навряд! – кинув Ожогін і заходив по кімнаті. – Якби вона була, вони давно застосували б її. Тут щось інше.
Ожогін зупинився і подивився на Грязнова довгим поглядом, наче на обличчі його друга була написана відповідь на це питання.
– Навіщо їм потрібні зараз ми й подібні до нас? Навіщо? Це необхідно зрозуміти: не можна йти з заплющеними очима.
– Не можна, звичайно, – погодився Андрій і почав знову переглядати першу сторінку німецької газети.
– Я гадаю, – продовжував Ожогін, – що тут дальній приціл…
Андрій відклав газету і запитливо подивився на Ожогіна.
В цей час у передній пролунав дзвінок.
– До нас? – здивувався Грязнов.
– Зараз дізнаємось.
Микита Родіонович встав і вийшов з кімнати. Біля вхідних дверей стояв хлопчик років одинадцяти в стьобаному ватнику.
– Я по об'яві… Акордеон вам, чи що, потрібен?
– Так, потрібен. А ти хто такий?
– Я поведу вас до одного дядечки. У нього є хороший акордеон. Підете?
– Що ж, веди, – погодився Микита Родіонович і уважно подивився на хлопчика.
На голові у нього була кепка, що спадала на очі, на ногах – великі солдатські черевики; ватник теж був, мабуть, з чужого плеча.
Помітивши на собі цікавий погляд дорослого, хлопчик зніяковів і опустив очі.
– Тоді одягайтесь, я поведу вас, – сказав він і шморгнув носом.
– Я зараз, почекай хвилинку…
Коли Ожогін вийшов, хлопчик стояв на тротуарі.
– Ідіть прямо, прямо по цій вулиці, – пояснив він. – Коли треба буде зупинитись, я скажу.
Микита Родіонович пішов по тротуару, не обертаючись. Минув один квартал, другий, третій… Хлопчик ішов ззаду; зрідка чувся його тихий кашель. Нарешті, наблизившись до Ожогіна, він тихо промовив:
– Он біля стіни дідусь читає газету. Підійдіть до нього.
Черевики дрібно застукотіли по бруку – хлопчик перебігав на протилежний бік вулиці.
Микита Родіонович побачив метрів за п'ятдесят від себе чоловіка, який, витягнувши шию, уважно читав вивішену на стіні газету. Ожогін підійшов до нього і зупинився.
– Ви, здається, продаєте акордеон? – спитав він через деякий час.
Незнайомий озирнувся, подивився Ожогіну в обличчя:
– Так, фірми «Гонер».
– Розмір?
– Три чверті.
– Справний?
– Ні. Трохи западають два баси.
– Я можу його побачити?
– Приходьте о п'ятій годині на вулицю Муссоліні, номер дев'яносто два. Я вас зустріну.
– Добре.
– Всього найкращого.
Старик трохи нахилив голову і пішов у бік парку. Ожогін ще деякий час постояв біля газети, вдаючи, ніби читає її. Потім поволі пішов додому. З-за рогу з'явився Грязнов.
– Акордеон знайдено, Андрюшо! – дивлячись у схвильоване обличчя друга, промовив Микита Родіонович і, посміхаючись, ляснув Грязнова по плечу. – Тепер почнемо грати…
V
Денис Макарович біг додому, майже не відчуваючи ніг. Давно так прискорено не билося серце, давно він не відчував такого припливу радості. Біля дверей будинку Денис Макарович зупинився, щоб віддихатись, надав обличчю звичайного зосередженого виразу і, глибоко зітхнувши, відчинив двері.
– Ну й погодка! – сказав він, скидаючи пальто і сідаючи на улюблене місце біля грубки. – В такий день тільки кістки гріти біля вогню.
Пелагія Стратонівна підкинула соняшникового лушпиння в грубку і, грюкнувши дверцятами, зачинила їх.
– Рано від холоду ховаєшся, ще зими немає.
– Нічого не вдієш, старість бере своє! Радий би не скаржитись, та не виходить. – Денис Макарович заходився розтирати коліна долонями рук.
– Не такий вже старий, як наговорюєш на себе.
– Старий, старий! – посміхаючись, заперечив Ізволін. – Як не кажи, а шостий десяток пішов – піввіку з рахунку скидай.
Пелагія Стратонівна слухала чоловіка і в його голосі відчувала хвилювання. Обличчя Дениса Макаровича світилося радістю, зморшки біля очей, завжди такі глибокі, здавалось, розгладилися, і на губах притаїлась ледве помітна посмішка. «Сам усе розповість», подумала вона, вдивляючись в обличчя чоловіка. Але Денис Макарович мовчав. Пелагія Стратонівна відвернулась і почала зосереджено дивитись на полум'я в грубці. Ізволін зрозумів настрій дружини.
– Ну, чого ти, Поленько? – Він устав і ніжно взяв дружину за плечі.
Пелагія Стратонівна подивилася на чоловіка, і їй раптом захотілося розповісти йому про те заповітне, про що думала багато днів сама, що хвилювало її материнське серце:
– Може, візьмемо Ігорка до себе, як сина? Так жаль хлопчика.
Денис Макарович давно помітив, як тягнеться дружина до Ігорка, як гаряче голубить його і по-материнському піклується про нього, йому й самому подобався кмітливий, спритний хлопчина. Але жити було важко. Ізволін ледве перебивався з дружиною, і хлопчику, звичайно, доведеться не солодко. Обережно пояснив це дружині.
– Розумію, – схвильовано відповіла вона, – сама знаю, але люблю його, як рідного…
Денис Макарович прихилив до себе сиву голову дружини, погладив:
– Я теж люблю його, але є й інша причина, Поленько…
– А яка?
– Василя шкода. Хороша він людина, звик до Ігорка, полюбив його. Візьмемо ми до себе хлопчика – залишиться Василь як без рук.
Пелагія Стратонівна замислилась. Чоловік сказав правду: вона забула про Василя. Дійсно, йому самому буде важко. Трудно навіть сказати, хто з них кому більше потрібен: Ігорьок Василю чи навпаки.
– То як же бути? – Пелагія Стратонівна нерішуче подивилася на чоловіка.
– А так і бути, Поленько: піклуватися треба і про того, і про іншого, а розлучати їх не слід. Нехай Ігорьок частіше у нас буває… Підбери йому що-небудь з Льоніної одежини – він зовсім обірвався, а зима вже під самим носом…
На комоді дзвінко цокав годинник. Денис Макарович підніс його до світла – стрілки показували без п'яти п'ять. Він вийшов на ґанок. На вулиці було ще досить людно, але Денис Макарович одразу помітив покупця акордеону, який наближався до будинку: «Не терпиться, мабуть. Раніше, ніж треба, прийшов». І, відчинивши зовнішні двері, він запросив гостя йти за ним.
В голові Дениса Макаровича ще ворушилися сумніви: «Можливо, не від Інокентія? Можливо, щось погане трапилось, а я, дурень, радію…».
На Ожогіна дивились уважні, трохи близькозорі голубі очі. Сиві обвислі вуса надавали обличчю Ізволіна м'якого виразу.
Микита Родіонович кинув погляд на Пелагію Стратонівну, яка стояла в дверях другої кімнати. Денис Макарович помітив це:
– Моя дружина. Говоріть вільно… Від кого ви?
– Від Інокентія Степановича…
– Рідний ви мій! – Денис Макарович кинувся цілувати зніяковілого і не менше, ніж він, схвильованого Ожогіна. – Рідний ви мій! Значить, живий Інокентій Степанович?
– Живий, здоровий і б'є фашистів.
– Тихше! Тихше! – Ізволін підійшов до дверей і потягнув на себе ручку. – У нас тихше треба говорити – сусіди не теє… – Він зробив рукою якийсь невиразний жест.
– Денисе! – докірливо сказала Пелагія Стратонівна. – Та ти роздягни, посади людину…