Пересікаючи невелику галявинку, Гунке спіткнувся, скрикнув і впав. Хтось шарахнувся вбік. Це був есесівець-автоматник.
– Пити… пити… – промимрив начальник гестапо, підповзаючи рачки до солдата.
Солдат сплюнув, витер рукавом губи. Він важко дихав: спрага мучила його не менше, ніж Гунке.
– Пити… – підводячись на ноги, прохрипів начальник гестапо.
Солдат озирнувся, відірвав од мундира клапоть сукна, який теліпався на нитці, і глухо промовив:
– Не пити, а тікати треба. Я бачив трьох чоловік… Я заплутав слід.
Гунке зблід. Значить, він не помилився, коли чув підозрілі звуки ззаду!
– Ходім, – сказав він і, зробивши крок, скривився від болю в коліні.
Вже смерком вони дійшли до болота. Зупинились. Коліно Гунке розпухло, завдаючи йому гострого болю. Але ще більше мучила спрага. Гунке облизував засмаглі губи і дивився на болото. Там була вода. Від безкрайньої трясовини віяло вологою.
Солдат-есесівець теж хотів пити і першим почав, промацуючи ногами грунт, пересуватися з купини на купину. Гунке пішов за ним.
Пройшовши з десяток кроків, він присів навпочіпки і сунув руку в густу траву. Прокляття! Він відчув лише в'язку рідину. Виходить вода далі.
Вставши, Гунке побачив спину солдата, який нахилився, зачерпував руками воду і вже підносив до рота. Гунке поспішив уперед. Купини траплялися все рідше, і, щоб попасти з одної на другу, треба було вже не йти, а стрибати.
– Стій! Куди вас чорт несе! Потонете… Кидай зброю!
Гунке застиг на місці, повернув голову і побачив трьох озброєних людей в цивільному одягу. Двоє з них ламали довгі жердини.
– О… о… о… – пролунало десь збоку.
Гунке обернувся і побачив, що есесівець уже по груди занурився в болото. Він намагався вилізти з трясовини, борсався, вигукував щось, але тряска драговина робила свою справу. Тіло есесівця занурювалось усе глибше й глибше. Зверху залишалися лише голова і руки. Він кричав диким голосом, а рідина лізла йому в очі, в рот, у вуха. Ось залишилися тільки вершечок голови і кісті рук, а через кілька секунд усе зникло. Похмуре болото наче знехотя плямкнуло кілька разів підряд і поглинуло есесівця.
Гунке забув про спрагу, що його мучила, забув про все на світі. Він не наважувався відірвати ноги від твердого острівця землі. Попереду було болото, позаду – вороги. Тримаючи довгі тички, вони вже наближалися до нього по болоту.
На якусь мить у голові Гунке промайнула думка про самогубство – пістолет з повною обоймою був у нього в руках. Але він відкинув цю думку і вирішив захищатись. Та вже було пізно: люди стояли поруч з наведеними на нього дулами гвинтівок.
Довелося відкинути вбік пістолет і лягти обличчям униз.
– Отак воно краще, – сказав один з росіян. Це був Хапов…
Ранок наступного дня застав Гунке в партизанському таборі. Начальник гестапо давав зізнання командиру бригади Кривов'язу і начальнику розвідки Костіну, який володів німецькою мовою.
Костін тримав у руках блокнот. До нього вже було занесено десяток прізвищ зрадників і підсобників гітлерівців, а Гунке продовжував згадувати. В числі ворожої агентури начальник гестапо називав Ожогіна і Грязнова, як співробітників військової розвідки «Абвер»…
Приблизно в цей же час Микита Родіонович сидів перед Юргенсом – інформував його про зошит з підозрілими помітками Кібіца, знайдений в його кабінеті.
Юргенс уважно вислухав Микиту Родіоновича і, не вдаючись у подробиці, відпустив його. Важко було сказати, що подумав і що вирішив Юргенс.
XXIX
Кібіц зустрів Ожогіна і Грязнова мовчки. Він заглибився в себе і нічим не виявляв цікавості до учнів. У кімнаті панував неймовірний розгардіяш.
Кібіц розставив апаратуру і жестом запросив учнів до столу. Але розпочати заняття не вдалося.
Пронизливо, надривно завила сирена. Їй відповіли зенітки. Кібіц зблід і тремтячими руками поклав деталь на стіл. До кімнати вбіг черговий солдат.
– Тривога!.. – крикнув він схвильовано. – Сідайте в машини!..
– Зараз… – сказав Кібіц, коли солдат уже зник, і швидко натягнув на себе плащ. – Ходім, тут небезпечно залишатись.
Ожогін і Грязнов мовчки рушили за Кібіцем.
У відчинені навстіж ворота вискочила машина Юргенса. Малолітражка, в яку сіли Ожогін, Грязнов і Кібіц, помчала за нею. Шофер гнав її на великій швидкості і зрідка вмикав фари, щоб розглядіти дорогу попереду.
Кібіц бурчав на шофера, забороняв йому запалювати світло, але той не звертав уваги або не чув, За міським парком, на шосе, де машини бігли одна за одною, він знову ввімкнув фари. Кібіц не витримав.
– Мерзотник! – крикнув він. – Гаси!
Шофер збавив газ і різко загальмував. Ожогін і Грязнов ударилися об спинку переднього сидіння. Оскаженіло відстрілювалися зенітки, з північного сходу наростав рокіт літаків.
Шофер виліз з машини і грюкнув дверцятами.
– Якщо у вас добрі очі, то їдьте самі, – в'їдливо сказав він і зник у темряві.
Кібіц завмер від люті і лише через кілька секунд, засовавшись на місці, крикнув.
– Вернись!
Ніхто не відгукнувся. Величезні спалахи освітили небо – на ворожий аеродром упали перші бомби.
– Який жах, який жах! – шепотів схвильований Кібіц.
– Заспокойтесь, пане Кібіц, – холоднокровно промовив Микита Родіонович і перейшов на місце шофера.
Машина рушила.
На шосе, при об'їзді, Ожогін увімкнув фари і їхав з світлом, поки об'їзд не залишився ззаду.
На цей раз Кібіц не сказав жодного слова, але Грязнов, який сидів ззаду, бачив, як він тремтів, наче в лихоманці. В кількох кілометрах від міста Кібіц наказав зупинитись і виліз з машини. Відійшовши на кілька кроків убік, він ліг на суху траву і затулив обличчя руками.
Під'їхали ще дві машини. Стало чути приглушену розмову по-німецькому. Хтось висловлював побоювання, що місто може впасти найближчими днями. Ніхто не заперечив. Той самий голос називав прізвища німецьких генералів – одних хвалив, інших лаяв. Часто згадував Гудеріана, який, на його думку, тільки й зміг би стримати натиск росіян. Потім голоси замовкли. Всі стежили за бомбардуванням. Нальоту зазнав тільки аеродром, куди позавчора прибуло з'єднання винищувальної авіації.
Місто було поза небезпекою, і залишати його не було ніяких підстав.
– Росіян хтось орієнтує по радіо, – почувся голос. – З повітря винищувачів не видно, там підземні ангари.
– Це цілком можливо, – погодився інший. – Місто відходити…
Вибухи припинилися, а через кілька хвилин почав затихати і рокіт літаків. Наступила тиша. Лише високе полум'я, що піднімалося з аеродрому – очевидно, горів бензосклад, – свідчило про бомбардування.
Переконавшись, що небезпека минула, гітлерівці почали сідати в машини.
Несподівано з боку вокзалу пролунали, з невеликими проміжками, три оглушливі вибухи.
– А це що таке? – спитав один із німців.
– Напевно, бомби уповільненої дії, – догадувався інший.
Однак, коли піднялося полум'я, стало ясно, що вибухи сталися не на вокзалі, а ближче до центральних вулиць.
Потім пролунав ще один вибух; він був удвоє сильніший від попередніх.
– Здається, бомби уповільненої дії тут ні при чому, – знову сказав хтось. – Чи не десант?
Ніхто не відповів. Як і раніше, було чути безладні одиночні постріли і короткі черги автоматів.
Додому Ожогін і Грязнов потрапили на світанку. Неодноразові спроби пробитися у місто вночі виявилися марними: вулиці були оточені гестапівцями і есесівцями. Ніякі перепустки не мали сили. Кібіц, який поскандалив з унтер-офіцером і назвав себе співробітником Юргенса, дістав у відповідь образу:
– Сиди, щур, поки цілий!
Розлючений Кібіц наказав Ожогіну рушати.
Унтер-офіцер відскочив убік, але в ту ж мить услід пролунали дві черги з автомата, і машина зі скрипом осіла. Кулі зрешетили задні покришки і камери.
– Для тебе їло, закону немає? – Унтер-офіцер, який підбіг, вибухнув лайкою. – Гей, сюди! – озирнувшись, покликав він когось.
Підбігла група озброєних солдатів.
– Відведи машину з дороги он туди… – показав рукою унтер-офіцер.
Ожогін намагався пояснити, що на спущених балонах їхати не можна.
– Вилазьте! Швидко вилазьте! – наказав унтер-офіцер.
Ледве Кібіц і друзі вийшли з машини, як пролунав категоричний наказ:
– Туди її… до бісової матері…
Солдати, як здалося Микиті Родіоновичу, з неприхованим задоволенням схопилися за маленьку малолітражку, перевернули її кілька разів і звалили в кювет.
– Що робиться! – тільки й зміг прошепотіти пригнічений Кібіц.
– Ходімо пішки, – запропонував йому Ожогін.
– Не пустять.
– Тут не пустять, – пройдемо в іншому місці, – втрутився в розмову Грязнов, який до цього мовчав.
Кібіц погодився. Вони пройшли назад і звернули в перший, що трапився, провулок.
Попереду почулися гуркіт і брязкіт: у місто йшли танки. Біля двох десятків машин з витягнутими гарматними стволами промчалися на великій швидкості, піднявши густу хмару пилюки.
У провулку теж стояв автоматник. Він пропустив Ожогіна, Грязнова і Кібіца мимо себе, але попередив, що далі теж стоїть патруль.
– Тоді й іти нема чого, – розчаровано сказав Кібіц.
– Нічого, ідіть. – І автоматник шепнув на вухо пароль.
На запитання Грязнова, що трапилося в місті і чим викликана тривога, німець розповів, що під час бомбардування аеродрому партизани підірвали водокачку на станції, казарму, де розміщався батальйон есесівців, вчинили наліт на комендатуру і підпалили її.
– Звідки тобі це відомо? – спитав Кібіц, як завжди, різко.
Солдат гмикнув:
– «Звідки»! Я спав у казармі, і якби випадково не вийшов, то й мені був би капут. Усе завалилося!
– А багато їх, партизанів? – спитав Ожогін.
– Диявол їх знає… Не бачив жодного… Обер-лейтенант сказав, що партизани проникли в місто, і наказано всіх затримувати. До ранку повинні виловити.
Трійка знову пішла вузеньким провулком. На сході вже світало, і можна було розглядіти фасади будинків.
Невже партизани Кривов'яза зробили наліт на місто? У практиці бригади Кривов'яза траплялися випадки, коли партизанів спеціально повідомляли про час бомбардування того чи іншого об'єкта. Вони підтягували до цього об'єкта сили і, коли серед ворогів зчинялася паніка, робили наліт. Те саме, можливо трапилося і сьогодні.
Якщо партизани ще перебувають у місті, чи вдасться їм без великих втрат прорватися крізь гітлерівців, що оточили місто кількома кільцями?
Обмінятися думками вголос друзі не могли: з ними був Кібіц. Він ішов посередині, викидаючи вперед свої тонкі, з великими ступнями ноги і низько схиливши голову.
На Адміністративній вулиці Кібіцу зустрівся знайомий офіцер-есесівець. Незважаючи на очевидне небажання офіцера вступати в розмову, Кібіц після привітання вхопив його за рукав і спитав:
– Невже в місті партизани?
Щоб відчепитися від настирливого знайомого, офіцер відповів:
– У місті паніка, а не партизани. А паніка – це ще Гірше. Поки що жодного партизана ніхто не бачив, а базікають…
– Але вибухи, але підпал комендатури… – почав Кібіц.
– У місті і без партизанів багато головорізів… Пробачте, я поспішаю. – Офіцер козирнув і швидко зник.
Коли Ожогін і Грязнов підійшли до свого будинку і сказали про це Кібіцу, він незвичайно ввічливо попросив провести його до квартири – сам він не наважувався продовжувати шлях.
Розв'язка, що наближалася, не хвилювала Юргенса. Перед очима все частіше й частіше вимальовувалось дробове число «209/902».
Викликавши на ранок Ожогіна, Юргенс розпорядився приготувати постіль і почав роздягатися. Лягаючи, він кинув служнику:
– До восьмої не будити. – І, щось згадавши, додав: – Хіба тільки, як будуть шифровки.
Поспати Юргенсу вдалося не більше двох годин. Його збудив служник, який доповів, що з'явився Кібіц з телеграмою. Юргенс трохи розплющив очі і сказав провести його в кімнату.
Кібіц подав шифровку. Текст був настільки несподіваним, що Юргенс швидко підвівся і сів, звісивши міцні волохаті ноги, і почав перечитувати.
«Негайно евакуюйтесь місто вказане мною карті крапка Вагон виділений кома причеплять до будь-якого ешелону крапка Строк одна доба крапка Марквардт».
Сон миттю зник, але шифровка ще не давала підстави порушувати раз і назавжди заведений розпорядок дня.
Проробивши на очах у Кібіца кілька гімнастичних вправ, Юргенс розпорядився принести воду для обтирання.
– Зі мною вночі трапилася неприємна пригода, – почав Кібіц, бачачи бадьорий настрій начальника.
– Тобто? – спитав Юргенс, роздягаючись догола.
Кібіц розповів.
– Наплювати на машину, вона вже не потрібна.
– Я не про це кажу…
– А про що?
– З німцями коїться щось незрозуміле… Втрачені віра, дух… усіх охопила паніка… Навколо неподобства, які півроку, три місяці тому навіть уявити не можна було…
– Не перебільшуйте, – сказав Юргенс, хоч сам упевнився в справедливості слів Кібіца. – Взагалі все це дурниці. Завтра нас тут не буде… – Він закрутив навколо шиї махровий рушник, піднявся на носки, розвів руками і зробив глибокий вдих.
– А ви гадаєте, що там буде краще? – збираючись іти, спитав Кібіц.
Юргенс пильно подивився на Кібіца. Йому почав набридати його занепадницький, песимістичний тон. Нічого не відповівши, він пішов у ванну.
Без двох хвилин вісім служник відчинив Ожогіну двері і провів його без усяких затримок до кабінету Юргенса.
Микиту Родіоновича вразило безладдя, що панувало в будинку: все свідчило про спішну підготовку до від'їзду. На столі лежали зв'язані великими пачками справи та різні папери. Посередині кабінету возився працівник комендатури, вкладаючи пакунки у два довгі ящики з-під гвинтівок. Карти зі стін були зняті, килим, що застилав усю підлогу, прибраний, оббивка з шкіряного дивана зідрана, завіски і драпіровки зникли.
Юргенс сидів на стільці біля розтопленої грубки і кидав у яскраве полум'я аркуші паперу, купи якого лежали поруч. Прихід Ожогіна його не збентежив. Продовжуючи своє заняття, він сказав:
– Добре, що прийшли вчасно. О двадцятій ноль-ноль разом з Грязновим будьте з речами на вокзалі. Сподіваюсь, ви розумієте мене? Час від'їжджати. Ешелон відійде о двадцятій годині тридцять хвилин. Я буду, біля комендатури. Можна було б взяти вас у свою машину, але це незручно. Ідіть збирайтеся. Поїдете в Німеччину.
XXX
Ні Андрій, ні Микита Родіонович не думали, що справа обернеться саме так. Вони були певні, що Юргенс готує їх до роботи в радянському тилу і залишить при відході німецьких військ у місті. Цей варіант був би. природним.
І Не маючи уяви про справжні наміри Юргенса, друзі не знали, що й думати. Відправка до Німеччини здавалася безглуздям.
Ожогін сидів на дивані, спершись ліктями на коліна, Андрій, схвильований, ходив по залі. Наближався час сніданку. Хазяйка брязкотіла в їдальні посудою.
– Я хочу знати, кому ми будемо потрібні, – питав Андрій, – коли фашисти полетять до біса або полізуть у зашморг? Адже Юргенс готує нас для фашистської розвідки.
Микита Родіонович і сам думав про це. Дійсно, на що розраховує Юргенс? Чому він тягне їх з собою в Німеччину? Чому не використає зручний момент і обстановку, щоб залишити їх тут? Дивно й незрозуміло.
– Питання складне, – сказав Ожогін. – Якщо Юргенс так робить, значить існує якийсь план, нам з тобою невідомий.
– Навіщо ж нам їхати? – продовжував допитуватись Андрій.
Микита Родіонович замислився. Відповісти певно він не міг. Їхати до Німеччини означає відірватися від своїх, втратити зв'язок. Навіщо там будуть потрібні Ожогін і Грязнов, коли гітлерівська Німеччина неминуче буде розгромлена?.. Якщо відмовитись від поїздки, тоді треба вживати термінових заходів – сховатися від Юргенса в місті. Якщо ж вирішити позитивно, то необхідно готуватися до від'їзду.
Микита Родіонович почав одягатись.
– Куди? – здивовано спитав Андрій.