– До Ізволіна. Треба порадитись… Спробую побачити «Грізного».
Микита Родіонович вийшов, але через хвилину повернувся і попросив Андрія йти за ним на відстані: хоч у фашистів паніка, але обережність не завадить, особливо при візиті до «Грізного»..
Біля будинку Ізволіна стояла німецька, на високих колесах, підвода, навантажена сяк-так зв'язаними вузлами, ящиками, чемоданами. Тряскін і його дружина тягнули на неї старе домашнє манаття.
Самому Тряскіну це заняття, видно, було не до душі.
– Ну, все, чи що? – раз у раз питав він дружину.
– Твоє діло – класти, а не розмовляти! – Мотрона Силантіївна спересердя сунула чоловікові в руки велику банку з-під варення. – Поклади, та так, щоб не розбилася.
Важко зітхнувши, Тряскін почав виконувати і це розпорядження дружини.
Тряскін зрадів зустрічі з Ожогіним і, скориставшись з того, що Мотрона Силантіївна пішла в дім, почав відводити душу:
– Ховатися треба, поки не пізно… Управські вже всі розповзлися, наче воші з покійника. – Він злодійкувато озирнувся. – А ви куди ж?
– На село думаємо податись, тут небезпечно. Кожний дивиться скоса – так і чекаєш, що от-от з-за рогу уколошкають.
– Думаєте, на селі безпечніше?
– Все ж трохи тихше…
У дверях показалася Мотрона Силантіївна з периною. Не поздоровкавшись з Ожогіним, вона гримнула на чоловіка:
– Досить баляси точити! Укладай!
Тряскін знову заметушився біля підводи. Микита Родіонович пройшов у квартиру Ізволіна,
Денис Макарович схвильовано вислухав Ожогіна.
– От новина! Як же так? А я все інакше уявляв собі, – скрушно хитаючи головою, сказав старий: – прийдуть наші, зберемося всі разом, наче одна сім'я… І ось на тобі… Німеччина – не рідна сторона, там ви можете пропасти легше від голки, там ні допомогти, ні порадити нікому.
– Пропасти не пропадемо, як-небудь протримаємось, – сумно відповів Ожогін і попросив зв'язати його з «Грізним».
– Так, це вірно. – Ізволін посміхнувся, встав і потягнувся до вішалки за кепкою. – Ти от що: посидь тут, а я піду. Чекай… Або ні, іди додому, а я повідомлю сам. Може, попрощатись доведеться… Адже розлучимось не на один день.
Ожогін і Денис Макарович вийшли разом. Підвода Тряскіних уже від'їхала. Біля воріт валялися сковорода і розбита банка з-під варення.
Ізволін завернув за ріг і швидко пішов вузеньким провулком.
– Ну, що? – Андрій кинувся до Микити Родіоновича, наздогнавши його біля дверей будинку.
Ожогін зітхнув:
– Поки що нічого.
– Як нічого?
– Денис Макарович спробує побачити «Грізного».
Микита Родіонович розумів стан друга. Зараз, коли підходили до міста рідні радянські війська, коли наближався час радісної зустрічі, сама думка про поїздку до Німеччини викликала протест.
Андрій сів на стілець і почав розпаковувати майже укладений чемодан.
– Ти що? – здивувався Микита Родіонович.
– Не їдемо, – рішуче відповів Андрій. – «Грізний», безперечно, запропонує залишитись. Який глузд у цій поїздці?
Андрій виймав з чемодана речі і розкладав їх на столі.
– Даремно ти це робиш, – сказав Микита Родіонович. – Може зайти хто-небудь від Юргенса або він сам. Побачивши, що ми не збираємось, кожний зробить небезпечний для нас висновок.
Андрій погодився:
– Так, мабуть, вірно… Про людське око треба укласти речі.
Микита Родіонович пояснив, що при будь-якому становищі вони повинні бути готові до від'їзду, тільки куди – поки що невідомо.
Друзі знову взялися за укладання речей. О четвертій годині все було запаковано і зав'язано.
Обідали мовчки, весь час прислухаючись до кроків на вулиці.
Годинник пробив п'яту, потім шосту… Денис Макарович не з'являвся. Андрій не відходив од вікна.
– Що таке? – вже багато разів перепитував він. – Чому не йде Ізволін?
Микита Родіонович курив цигарку за цигаркою.
Нарешті Ізволін з'явився. Він зайшов похмурий, розгублений. Друзі з тривогою дивилися, як він, знявши кепку, поволі прилаштовує її на спинку стільця і витирає піт з обличчя.
– Ну, дорогі хлоп'ята, попрощаємось! – сказав Денис Макарович тремтячим голосом і зробив крок до застиглого від здивування Андрія. – Їхати треба.
– Хто сказав? – сухо спитав Грязнов.
– «Грізний» і Велика земля, – відповів Ізволін, взявши Андрія за руку. – Вашій поїздці надають великого значення.
Андрій відвернувся і пішов до вікна. Денис Макарович похитав головою:
– Знаю, Андрійку, що важко; але нічого не поробиш… Обов'язок вище серця… треба їхати.
Ізволін сів на диван поруч з Ожогіним:
– Іди до «Грізного», він тебе чекає. Сам знайдеш дорогу?
– Знайду.
– А тепер попрощаємось… Бажаю щастя… – Старий встав з дивана, обняв Микиту Родіоновича і міцно його поцілував.
Потім підійшов до Андрія.
Андрій схилив голову, плечі його здригнулися, і він майже впав на груди Ізволіну.
– Кріпись, синку… Все буде гаразд… Найважче вже позаду…
Дотримуючись заходів обережності, Микита Родіонович потрапив, нарешті, в будинок «Грізного».
«Грізний» зустрів його біля дверей сам і, взявши під руку, провів у квартиру. Ні дружини, ні дочки не було.
– В моєму розпорядженні десять хвилин, – сказав він. – Сідайте.
Сіли, як і минулого разу, біля стола, один проти одного.
Хоч день ще не закінчився, «Грізний» мав вигляд стомленої людини.
– Ізволін передав вам рішення? – спитав «Грізний».
– Так.
– Тому візьміть оце. – «Грізний» подав маленький аркушик паперу. – Тут докладкі умови зв'язку. Проштудіюйте їх, запам'ятайте, а папірець знищіть. – Він встав.
Микита Родіонович також підвівся.
– Прошу не забувати того, про що я вже говорив вам, – продовжував «Грізний». – Поведінка розвідника визначається завданням, яке йому дається. Від вас не чекають ні формування загонів, ні диверсійних актів. Ваше завдання – зберегти себе, все побачити, все почути і, якщо трапиться можливість, про все повідомляти. Ви залишитесь людьми німецької військової розвідки і виконаєте все, що вона від вас вимагатиме. А тепер дайте мені вашу руку. – І він міцно потиснув руку Микиті Родіоновичу. – Передайте мій привіт вашому другу, товаришу Грязнову. Бажаю перемоги!
… Ожогін і Грязнов насилу потрапили на вокзал. Він був обнесений трьома рядами колючого дроту, в тих місцях, де були залишені проходи, творилося щось неймовірне.
Автоматникам, що стояли рядами, не під силу було стримати натиск озлоблених солдатів, які тіснили охорону і рвалися в прохід. Коли один з автоматників дав попереджувальний постріл у повітря, почулася лайка, і через кілька хвилин автоматник повис на дроті.
Натовп вдерся на вокзал, заповнив територію станції. Лізли в товарні вагони, на дахи. За кілька хвилин усі ешелони були буквально обліплені людьми.
Друзі пройшли на перон останніми і почали шукати Юргенса. Тільки через півгодини вдалося помітити його масивну постать. Юргенс про щось сперечався з комендантом, енергійно жестикулюючи. Друзі підійшли ближче і поздоровкались.
– Мені потрібно знати, який ешелон піде першим, щоб до нього причепити спеціальний вагон, – говорив Юргенс.
– Тут усі спеціальні, – відповідав комендант. – А який ешелон піде першим, сказати не можу. Бачите, що робиться?
– В цьому винні ви, коменданте, – жорстко сказав Юргенс. – На вашому місці слід було…
– Облиште читати мені нотації! – обірвав його комендант. – Мене і без них нудить.
– Гаразд, – стримуючи гнів, промовив Юргенс. – Скажіть тоді, до якого ешелону причепити мій вагон?
– Чіпляйтесь до будь-якого! – І, оточений десятком автоматників, комендант швидко зник.
Кілька секунд Юргенс стояв у нерішучості, а потім сказав друзям:
– Чекайте мене на цьому місці, я повернусь через півгодини, – і пішов.
Але втриматись на «цьому місці» не вдалося. Хтось із страху чи навмисне кинув слово: «Повітря!» І все прийшло в рух. Тисячі гітлерівців стрімголов кинулися через проходи в огорожі на привокзальну площу, у залізничний парк, де були щілини і бункери.
В це, й час до ешелону біля другої платформи підігнали паровоз. Люди знову кинулися на вокзал.
– Цей ешелон піде без нас, – сказав Андрій, стежачи за посадкою.
Юргенс не з'являвся. По перону біг комендант, за ним, наче тіні, – автоматники.
– Відправляйте! Відправляйте! – кричав він комусь.
Комендант був кровно зацікавлений у найшвидшій відправці ешелону і розвантаженні вокзалу. Маленький паровоз дав тоненький свисток, рвонув кілька разів ешелон, але він був надто перевантажений і не рушив з місця.
З окремих вигуків автоматників можна було зрозуміти що всім пропонують злізти, а коли ешелон рушить, сісти знову. Іншого виходу не було. Боязко поглядаючи на небо, солдати висипали на платформу. Паровоз надривно закректав і потягнув за собою вагони. Всі кинулися до них. Зчинилася штовханина і бійка. Нарешті останній вагон ешелону зник за зруйнованою водокачкою, залишивши на колії тіла розчавлених і понівечених.
– Прибрати їх! Швидше прибрати! – кричав комендант.
На пероні, в супроводі групи автоматників, появилися Юргенс і начальник гарнізону – високий полковник.
– Коменданта на перон! Коменданта на перон! – пролунала команда.
Комендант вискочив з дерев'яного, наспіх зробленого бараку і, побачивши незвичайного гостя, прискорив кроки. На ходу він поправляв мундир, портупею, кобуру.
– Що від вас вимагав пан Юргенс? – холодно спитав полковник.
Комендант, не моргнувши оком, збрехав, що Юргенс вимагав паровоз. Юргенс пересмикнув плечима. Помітивши його хвилювання, полковник попереджувально підняв руку.
– Саме цього він вимагав? – спитав він і, розмахнувшись, ударив коменданта по обличчю. – Якщо вагон пана Юргенса не буде причеплений до першого від'їжджаючого ешелону, я вас розстріляю, – сказав він холодно і, повернувшись на каблуках, пішов з перону.
Комендант гаряче намагався щось пояснити Юргенсу. Той не дослухав і різко перебив:
– Дайте мені людей… десяток, не менше… і тоді не потрібний буде ваш паровоз. Вони самі докотять вагон.
Комендант побіг. Юргенс важко зітхнув, вийняв портсигар, закурив.
Через п'ять хвилин комендант знову з'явився у супроводі дванадцяти солдатів.
– Ходім, – сказав Юргенс і, легко стрибнувши з перону, пішов по шпалах.
Вагон, виділений для Юргенса, стояв біля занедбаної, віддаленої на кілометр від вокзалу платформи, де до війни розвантажували дерево, і це, власне, врятувало й самого Юргенса, і Ожогіна, і Грязнова.
Радянські штурмовики з настанням темряви з'явилися так несподівано, що ні сирена, ні зенітки, ні прожектори не встигли попередити про їх наближення.
Разом з Юргенсом та його служником, який займався укладанням речей у вагон, Ожогін і Грязнов залізли у вузьку трубу під полотном залізниці і просиділи там цілу годину.
Коли затихли вибухи і зникли літаки, вокзал палав, наче величезне багаття. Ні про який від'їзд у найближчий час нічого було й думати…
Ніч пройшла в очікуванні нового нальоту, але його не було. Вранці почали вантажитись. Речі укладали в довгий, старого зразка, пасажирський вагон. Боячись нового бомбардування, ешелон формували швидко, без звичайної тяганини. Маневрового паровоза, як і вчора, не знайшлося, тому вагон Юргенса довелося перевезти на вокзал з допомогою солдатів. Радіоапаратура, документи, гардероб, продукти – все це зайняло кілька купе. Інші купе були в розпорядженні Юргенса.
Вже після причеплений вагона, перед самою відправкою поїзда, трапилася нова пригода.
Стримуючи натиск натовпу гітлерівців, автоматники, які зайняли всі виходи, не звернули уваги на вікна вагона. Біля одного з них почалася метушня, яку помітив служник Юргенса. Кілька солдатів з ешелону, що стояв поруч, підсаджуючи один одного, влізли через вікно у купе, зачинене зовні, і почали вивантажувати звідти продукти. По ланцюжку передавалися пачки галет, сигарети, банки з консервами і згущеним молоком, пляшки з вином.
– Пане Юргенс, – кваплячись, доповів служник, – з другого купе через вікно крадуть продукти!
Юргенс побілів від злості і, витягнувши з задньої кишені брюк пістолет, кинувся в купе. Над розкритими ящиками хазяйнував літній солдат.
– Мерзотник! Мародер! – заревів Юргенс і вистрілив три рази підряд.
У цю ж хвилину прогув паровоз і, голосно зітхаючи й віддуваючись, потягнув ешелон з вокзалу.
Тіло вбитого солдата викинули через вікно.
Поїзд почав набирати швидкість.
Грязнов примостився біля вікна з вибитим склом.
Микита Родіонович сів поруч з другом і обняв його за плечі.
Мимо вікна проносилися приміські сади, мигтіли переліски, галявини… Десь далеко горіло маленьке село. Дим скорботно тягнувся на схід. Рідна земля бігла з-під коліс.
Частина друга
І
Літак загорівся на висоті п'яти тисяч метрів. Гарячі язики полум'я жалібне поповзли від правого мотора по крилу і обшивці. Вони зростали і поширювались, наближаючись до кабіни. Командир корабля дав екіпажу сигнал плигати.
Промінь прожектора, ніби вогняний меч, прорізав пітьму вкритого хмарами неба, переломився і погас. Охоплений вогнем бомбовоз не треба було освітлювати – він, як смолоскип у чиїйсь невидимій руці, борознив чорне небо.
Стрілок Алім Ризаматов плигав першим. Відкривши люк, він на мить повис на ліктях, а потім провалився в темряву ночі. Майже відразу над головою великим куполом розкрився парашут, і Алім плавно загойдався на стропах. Величезний яскравий спалах, неначе гігантська блискавка, осяяв небо, через секунду-дві до юнака долинув звук вибуху. Палаючі уламки літака падали вниз.
Серце стиснули біль, злоба. Біль за загиблих друзів, злоба на ворога.
Швидко наближалася земля.
Алім знав, що внизу на нього чекає смертельна небезпека, що там він зустрінеться віч-на-віч з ворогом, з яким бився в повітрі. Він вийняв з кобури пістолет. Зброя надавала більшої певності і рішучості захищатись до останньої можливості. Він ще може вбити кількох фашистів. Одна куля для себе, решта – ворогам. Це єдиний і правильний вихід для радянського воїна й комсомольця. Тільки б не простяглася зараз вогненна стрічка трасуючих куль від землі і не пропалила його. Тоді й пістолет ні до чого…
Земля зустріла його темрявою і мовчанням. Ніде ні вогника, ні ознаки житла.
Алім щільно стиснув ноги, як навчали в школі, і м'яко приземлився на густий чагарник.
Купол парашута зморщився і накрив Ризаматова. Він завмер, затамувавши подих, напружено вслухаючись у нічну тишу. Але навколо було тихо, тільки десь далеко, в чорному беззоряному небі, рокотав мотор нічного ворожого винищувача.
Тиша здавалася зловісною. Алім підвівся і, намагаючись якомога менше шуміти, вибрався з-під парашута, Подивився довкола. Було видно невиразні обриси великої галявини, зарослої густими кущами. Кроків за двадцять темніли дерева.
«Ліс або гай, – майнуло в Голові. – Краще ліс… Ліс сховає, а можливо й приведе ближче до фронту».
Ризаматов зняв парашут з куща, на який приземлився, розіслав на чистому місці і склав. Тепер парашут можна взяти під пахву, і він не заважатиме рухатись. Але куди його сховати? Алім зробив кілька кроків у бік лісу. Праворуч пролунав дзвінкий гудок. Як видно, зовсім близько була залізниця чи завод…
Огляд галявини нічого втішного не дав. Алім заліз у середину найбільшого куща, розхилив гнучкі стовбурці, розгріб, як міг, землю біля самого коріння і поклав згорток у ямку.
Тепер тікати звідси, швидше тікати…
Алім почав заглиблюватись у ліс.
Дерева росли не густо, іти було легко, однак через кілька хвилин Алім зупинився.
Чому він іде саме сюди, вперед, а не назад, не праворуч, не ліворуч?
Десь далеко-далеко за лісом прогуркотів грім. Тільки тепер Алім помітив, що наближається гроза. Низько опустилися хмари, завмер ліс, було душно. Аліма охопило неприємне почуття. Чужа земля, чорна, мовчазна, непривітна… Алім притулився спиною до дерева, немов шукаючи під його гілками захисту.