Линув дощ. Гігантська ламана блискавка розколола темряву, вихопивши з неї на мить білі стовбури берез. Розлігся удар грому. Вітер зашумів листям, і цей шум злився з шумом дощу.
Алім все ще стояв заціпенілий. Вода вмила обличчя, освіжила засмаглі губи, потекла по комбінезону.
Грім продовжував гуркотіти, блискавки краяли небо, шугав вітер. Збуджений грозою, Алім пішов уперед, не розбираючи дороги, відхиляючи руками гілки, топчучи кущі і невисоку траву. Він не пам'ятав, скільки минуло часу – година, дві, три… Раптом ліс закінчився, відкрився темний, ніби злитий з небом, рівний простір поля. Біля самого лісу проходила дорога, вкрита щебенем. Алім зупинився: що робити – повернутися в ліс чи йти дорогою? Він боявся зустрітися з людьми. Хто б вони не були, це люди чужої країни. Але дорогою легко рухатись, а ноги так стомилися.
Вагаючись, Алім кілька хвилин постояв, нарешті зважився і пішов вздовж дороги – за його розрахунками, прямо на південь.
Минула, мабуть, ще година. Дощ стих. Небо посвітлішало. Спочатку Аліму здалося, що хмари розійшлися, але швидко він зрозумів, що помилився: наближався світанок. На сході з'явилася вузенька рожева смужка; вона почала помітно зростати, довшати, ширшати. Ніч минала, а за нею зникала і гнітюча темрява. Навколишні речі набували виразних обрисів. На горизонті Алім побачив будинки, багато будинків. Очевидно, дорога вела до міста.
Алім зупинився. Далі йти не можна. Він повернувся і попрямував до ще сплячого лісу.
«Добра штука – комбінезон», подумав юнак, залазячи в гущавину і вкладаючись на мокру землю, порослу травою.
Нервове потрясіння, фізична втома, голод – все позначилося відразу: Алім майже миттю заснув.
Але спав він неспокійно. Мозок продовжував працювати: знову пливли клуби диму, бушувало полум'я на крилах літака, знову йшов бій у повітрі, знову командир кричав: «За борт!» Та Алім ніяк не міг відчинити люк. Руки не слухалися. Він марно возився з защіпкою металевої кришки, відчуваючи жах перед полум'ям, що насувалося. Командир кричав, лаявся, штовхав Аліма в бік, квапив. Штовхани ставали все сильнішими і сильнішими, і Алім, застогнавши, прокинувся.
– Що це таке? – розгублено промовив юнак, ще не розуміючи, де він і що відбувається. Перед ним навпочіпки сидів чоловік.
Алім блискавично вихопив з кишені пістолет. Але чоловік не ворухнувся. Він продовжував сидіти і дивитися на Аліма поверх окулярів. Старече, старанно виголене обличчя було всіяне дрібними зморшками. Очі дивилися привітно, дружелюбно. Алім опустив пістолет. Цей чоловік у чудернацькому солом'яному капелюсі, в приношеному, але охайному костюмі, озброєний тільки заступом, нічим не загрожував Аліму.
Юнак і старий мовчки розглядали один одного: старий – з цікавістю, юнак – насторожено.
Мовчанку порушив старий. Він підвівся і промовив щось німецькою мовою.
Алім промовчав.
Старий посміхнувся і раптом спитав чистою російською мовою:
– Росіянин?
Алім машинально кивнув головою.
– Радянський?
– Так. Узбек.
– Льотчик.
Алім не відповів – комбінезон і шолом видавали його спеціальність.
Старий поцікавився:
– А як сюди потрапив?
Алім показав рукою на небо.
– Так, так… – посміхнувся старий. – Значить, з літака?
– Так.
– Подорож цікава…
– Нічого цікавого де бачу, – похмуро промовив Алім.
В глибині душі він був радий, що зустрів цього старого, а не фашистського солдата.
– А ви звідки знаєте російську мову? – задав він нарешті перше питання.
Незнайомий поправив окуляри і засміявся тихо, майже беззвучно, показуючи рівні білі зуби.
– Спочатку сховайте свій пістолет, молодий чоловіче, – він зовсім не потрібний при нашому знайомстві. Гість повинен бути завжди ввічливим. Сховайте. Не бійтесь.
Алім слухняно сунув пістолет у кишеню, поставивши його спочатку на запобіжник, і продовжував розглядати старого.
– Ви питаєте, звідки я знаю російську мову? Хіба серед нас, німців, не може бути людей, які добре знають Росію?
– А де ж ви вивчали Росію?
В його серці почало рости почуття неприязні.
– По книгах. Мій син дуже любив ваші радянські книги. Читав і я…
– Де ми перебуваємо? – раптом спитав Алім.
– В лісі, а точніше – в лісі, який належить панові фон Гутнеру, в двох кілометрах від його маєтку і стількох же кілометрах від міста. Ви хочете потрапити в місто?
Ні, Алім не ставив перед собою такої мети. Він заперечливо похитав головою.
– І правильно, – сказав старий. – Не раджу.
Він уважно, навіть з відтінком суму, як здалося Алімові, подивився на нього.
– Ви курите? – поцікавився незнайомий.
– Коли є…
– Ну, куріть, – старий простягнув Аліму пачку сигарет.
Закурили. Ризаматов з насолодою затягнувся.
– Значить, ви узбек?
– Так.
– І так добре розмовляєте російською мовою?
– Тепер мало узбеків, які не говорять по-російськи…
«Чи не хитрує старий? Приваблює до себе, а сам думає, як би краще відпровадити мене куди-слід».
– Ось що, молодий чоловіче, – задумливо промовив незнайомий. – Перше, що треба зробити, – це піти звідси. Якщо тут ішов я, то можуть іти й інші, а ви, я відчуваю, не схильні розширювати коло знайомих. Ходім! – Він поклав заступ на плече і попрямував углиб соснового лісу.
Ризаматов на мить завагався, а потім рушив за ним.
Лісок густішав, почалися горби, порослі довкола ялинами, потім дорога пішла похило.
Старий ішов швидко, дрібними, квапливими кроками.
«Мисливець, напевно, – думав Алім, ледве встигаючи за своїм новим знайомим. – Не менше шістдесяти, а біжить легко, як джейран»[3].
Старий, видно, добре знав ліс. Не оглядаючись, він упевнено йшов уперед, обминаючи зарості ялівцю й чорниці, пересікаючи узлісся. За світлою, залитою ранковим сонцем галявиною почався глибокий яр, що заріс ялинками і папороттю. На дні яру било прозоре джерело.
– Отут і розташовуйтесь, – зупинившись, сказав старий. – Сюди рідко хто заходить, крім любителів природи. А їх зараз не так уже й багато. Тут можна й сховатись. – Він поліз у свою дорожну торбину, вийняв кофейного кольору батончик, мало схожий на хліб, шматочок сиру і подав усе це Аліму: – Беріть… А води тут багато. Чекайте на мене. Я йшов на город, вірніше – на своє картопляне поле, і натрапив на вас… Можливо, на ваше щастя. Чекайте… А підете – нарікайте на себе. Про решту я подумаю. Щасливо влаштуватись! – Він трохи підняв капелюх, вклонився, швидко вийшов з яру і зник серед дерев.
Алім залишився сам і зразу ж узявся за їжу. Він розділив хліб і сир на дві рівні частини і знищив одну половину. Величезне задоволення дістав від джерельної води: пив її, не відриваючись, великими ковтками. І тільки утоливши голод і спрагу, задумався. Як розцінити все, що з ним трапилось? Який щасливий випадок звів його з цим маленьким енергійним дідусем? Якщо він не фашист, то Аліму повезло.
Але чи можна розраховувати на дружбу старого?
Алім намацав у кишені пістолет, наче бажаючи перевірити свою готовність до боротьби.
Старий прийшов надвечір. У нього в руках був той самий заступ, за плечима – невеликий мішок.
– Ось і я. Ви, напевно, чекали мене не самого, а з ким-небудь? – спитав він, посміхаючись і допитливо дивлячись в очі Алімові. – Ану, скажіть правду?
Алім зніяковів. Чому не сказати правди, коли новий знайомий догадується про неї? І Алім розповів, що він і вірив, і не вірив, чекаючи і доброго, і поганого.
– Нічого дивного немає. Все можна подумати у вашому становищі. Але я спробую довести вам, юначе, що в Німеччині ще не перевелися справжні люди. Роздягайтесь.
Старик вийняв з мішка коричневий костюм, чорні черевики і кепі.
– Це речі мого покійного сина, – з сумом промовив він, – мого первенця… Він був на зріст такий, як і ви, і такий же стрункий, але тільки ширший за вас у плечах. Трохи ширший, і блондин. Роздягайтесь і одягайтесь, – закінчив він.
Алім зняв комбінезон, чоботи, гімнастьорку, штани і надів, цивільний костюм.
Старий примусив Аліма кілька разів повернутись, застебнути і знову розстебнути піджак.
– А тепер давайте трохи почекаємо. Нехай потемніє, – задоволений оглядом нарешті промовив він.
II
Німеччина. Чуже, незнайоме місто. Два прямі бульвари, обсаджені липами і кленами, пересікають його з кінця в кінець, сходячись хрест-навхрест. По обидва боки трамваї.
Головна площа носить назву Ратхаусплац. На ній – незграбний, громіздкий пам'ятник, оточений важким чавунним ланцюгом. Тут же будинок ратуші в готичному стилі. Почорнілі фрізи, вкриті мохом, свідчать про те, що будинок цей вікової давнини.
На площі скупчилися найрізноманітніші магазини з яскравими вивісками і порожніми вітринами. У старовинній частині міста вулички в деяких місцях настільки вузькі, що важко розминутись двом автомашинам. Брук, викладений великим квадратним торцевим камінням, відсвічує під променями сонця, як відшліфований.
Будинки переважно кам'яні, з високими черепичними дахами, з мезонінами, з флюгерами на гребенях, з обкованими бляхою дверима і кільцями замість ручок.
На багатьох вулицях збереглися ще ліхтарі, всередині яких замість газових ріжків вмонтовані електролампочки.
То тут, то там підносяться верхівки кірк[4]. Чим далі від центра, тим просторіше. На околиці багато невеликих особняків, оточених тінистими палісадниками і ґратчастими огорожами. І в центрі міста і на околицях – скрізь можна помітити те неминуче, що принесла війна.
Невелике провінціальне місто знаходиться в глибокому тилу, але на вулицях багато інвалідів і поранених з тилових госпіталів, розміщених у місті. Магазини стоять без товарів, і до них майже ніхто не заходить.
Німці і німкені з похмурими обличчями зупиняються біля рекламних тумб, читають вісті з Східного фронту і скептично похитують головою.
Ожогін і Грязнов у місті вже кілька днів. Відрізані від батьківщини, в чужій стороні, вони почувають себе самотніми. Гнітить сум і невідомість. Знайомляться з містом, блукають по вулицях, по парку, стежать за городянами, прагнучи швидше звикнути до нової обстановки, зрозуміти, як тут живуть і чим дихають.
Юргенс тимчасово влаштував їх у готелі «Цум вейсен росс».
Це – похмурий двоповерховий будинок, який закриває своєю понурою тінню всю вузеньку вулицю. Масивні залізні ворота. Подвір'я, викладене великими кам'яними плитами. Номер, відведений для Ожогіна і Грязнова, міститься в кінці довгого коридору, який іде через увесь поверх.
Вузькі вікна скупо пропускають світло. Електроенергія дається лише три години на добу, тому скрізь стоять свічники з недогарками свічок. Підлоги давно вже втратили свій колишній блиск.
… На третій день перебування Ожогіна і Грязнова в готелі, ввечері, коли друзі відпочивали, у двері обережно постукали, і в кімнату просунулась маленька, зовсім лиса голова власника готелю Моллера.
– Пане Моллер! Будь ласка! – запросив Ожогін.
– Так-так, я до вас… Вас просили подзвонити, і якнайшвидше, ось по цьому телефону. – Він подав маленький клаптик паперу і без запрошення сів на стілець. – Я подумав: «О! У них є в нашому місті знайомі…»
У Оскара Моллера було порізане зморшками обличчя, швидкі рухи, його малесенькі, під білястими бровами, голубі оченята завжди виявляли жадібну цікавість. До Моллера невідомими шляхами стікалися всі міські новини і плітки.
Моллер знав, що нові пожильці направлені до нього за письмовим розпорядженням коменданта міста, і тому міг догадуватися, хто вони.
– Надзвичайна подія, – продовжував ще тихше Моллер, потираючи лоба: – вчора ввечері у барі п'яні солдати з госпіталю вбили есесівського офіцера. Ви подумайте! І чим убили? Пивними кухлями. Вони його голову перетворили на біфштекс… Так-так… Комедія!
Почуваючи, що Моллер ще довго буде ділитись сенсаціями, Микита Родіонович вийшов у вестибюль до автомата і набрав номер. Відповів голос Юргенса.
Юргенс просив Ожогіна і Грязнова зайти до нього о десятій годині вечора і повідомляв свою адресу.
З Юргенсом друзі не бачилися з дня приїзду. Він підвіз їх спочатку до комендатури, потім до готелю і наказав чекати його дзвінка. Про місцеперебування Зорга й Кібіца нічого не було відомо, заняття перервалися.
Коли Микита Родіонович повернувся в номер, Моллер, вибовтавши зібрані за добу плітки й чутки, почав запрошувати пожильців до себе на обід. Чим енергійніше друзі відмовлялися від запрошення, тим настирливішим робився господар. Довелося погодитись'.
Моллер жив з родиною в будинку, який стояв впритул до готелю. Дружина Моллера, Гертруда, трохи нагадувала Мотрону Силантіївну Тряскіну, але відрізнялася від неї незворушним спокоєм.
Господар провів Ожогіна і Грязнова у вітальню, що одночасно правила й за кабінет. Вона була обставлена меблями, якими, певно, користувалися ще прадіди господаря. Стіни прикрашали фамільні фотографії. В одному з простінків висів портрет Гітлера в профіль.
Коли друзі разом з господарем викурили по сигареті, дружина Моллера покликала всіх до столу.
Одну із стін їдальні майже цілком закривав величезний буфет, який міг би стати прикрасою залізничного ресторану. Крізь засклені дверцята видно було фужери, келихи, чарки, вази з чеського кришталю. Велика люстра-канделябр звисала з стелі, майже торкаючись стола.
По кількості стільців біля круглого стола можна було визначити, з скількох осіб складається родина власника готелю.
На спинках стільців висіли вишивки з написами: «Приємного апетиту», «Вчасна їжа – запорука здоров'я».
Взявши з стола великий бутель з-під газованої води, оплетений тонкою металевою сіткою, і поставивши його на буфет, Моллер з жалем сказав:
– Війна позбавила нас корків з газовою зарядкою, а тому, на жаль, сифон не діє…
Обідали вчотирьох, без дітей.
Закуска складалася з салату найнижчої якості і пляшки мозельського вина. На перше був яблучний суп, на друге – консервоване м'ясо з картоплею і гарніром із зеленого горошку.
До обіду були подані також підсмажені шматочки нормованого хліба, які називалися «тостиками».
Під час обіду господар не переставав базікати, потираючи час від часу свій лоб. Він скаржився на відсутність жирів, на те, що замість продуктів дають ерзаци. Потім розповів про появу в місті родин крупних власників, які ховаються від бомбардування, про те, що його готель завжди переповнений військовими або особливо знатними персонами, з якими рахується навіть комендант міста. Сказав він і про розташований у лісі, недалеко від міста, секретний завод, на який пригнали нову партію військовополонених, про те, що на минулому тижні покінчив з собою власник кінотеатру, від якого, забравши з собою всі цінності, втекла дружина…
Коли базікання Моллера стало нестерпно нудним, друзі встали і, подякувавши за обід, пішли.
На вулиці Микита Родіонович сказав:
– Мене бентежать дві обставини. По-перше, Моллер дуже сміливо висловлює свої думки; по-друге, він не ви являє ніякого інтересу до нас. Хто ми? Звідки? Як потрапили сюди? При його цікавості остання обставина викликає підозру…
Умовилися додержувати у взаємовідносинах з Моллером максимальної обережності.
Юргенс сидів у просторому кабінеті Марквардта. Розмова підходила до кінця.
– Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? – спитав Марквардт.
Юргенс схилив голову.
– А ви їх попередили, щоб вони підшукували квартиру?
– Збирався зробити це сьогодні.
– Не поспішайте. Я вже говорив у гестапо. Мені пообіцяли дати кілька адрес. Квартира – питання серйозне, і поспішність може пошкодити справі. Ні ви, ні я не можемо передбачити, хто прийде сюди першим: росіяни, американці чи англійці. Тому краще, якщо вони будуть квартирантами людини, яка себе в якійсь мірі скомпрометувала перед імперією фюрера. До речі, як вони себе поводять?
– Поза підозрою… Перевірку їх я закінчив ще там. Наслідки доповідав.
– Дайте їм паролі, дайте можливість вештатись по місту. Це справі не пошкодить… А як з їх навчанням?