На цьому інцидент із шпилькою був вичерпаний.
Через кілька днів ранком Микита Родіонович відкрив свій чемодан і помітив, що речі в ньому лежать не так, як він їх укладав.
– Ти до мене в чемодан не лазив? – спитав він Грязнова.
– Це навіщо?
– Гм… цікаво… Адже він був закритий на замок.
Чемоданами друзів забезпечив Юргенс. Запасні ключі від замків він, мабуть, залишив у себе, і тепер, з відома Юргенса, хтось перевіряє, чи немає в їх чемоданах чого-небудь підозрілого.
– Ось що, Андрюшо, – звернувся Микита Родіонович до Грязнова, – полізь у грубку і нашкреби трохи сажі.
Грязнов підняв брови.
– Так-так, – підтвердив Микита Родіонович, – небагато, з чайну ложку, а для чого – побачиш.
Дивуючись, Андрій, проте, виконав прохання друга. Микита Родіонович зверху на речі поклав чорну сатинову сорочку, посипав її сажею, зачинив і замкнув чемодан.
– Зрозумів? – підморгнув він Грязнову.
Той розсміявся.
На густий віковий ліс спустилася ніч. Глухо, неспокійно шуміли дерева. По небу, яке стало темнішим від землі, блукали спалахи, тривожні бліки. Моторошно. Тяжко. Морок настільки густий, що, здається, наче щось важке давить на груди…
Подолавши хащі, Сашурка вийшов на шосе, зупинився і важко перевів подих. Якусь хвилину він вдивлявся у проріз дороги, що виднівся між деревами, вслухався в тишу, потім рушив далі. Пройшовши з кілометр по шосейній дорозі і не зустрівши ні душі, Сашурка зійшов на ґрунтовий шлях, що пересікав дорогу.
Четвертий день брів він лісом; змучений важкою дорогою, ледве пересував ноги. Все було б добре, якби не трапилася напередодні ввечері біда: обходячи болото, Сашурка в темряві потрапив у трясовину і ледве-ледве вибрався. Сам виліз, а торбину з харчами загубив.
Цілу добу він не їв. Голод давався взнаки – Сашурка відчував нудоту, яка дедалі посилювалась.
Ґрунтовий шлях вивів до галявини, а потім до зимника[2], зовсім зарослого зів'ялою травою. Незабаром довелося залишити і його. Сашурка звернув на ледве помітну звивисту стежку. Часто вона губилася, і він змушений був нахилятись і відшукувати її трохи не на дотик. Стежка привела до невеликого озера. На його темній поверхні відбивалися поодинокі зірки. Озеро наглухо відгородилося від лісу чорною осокою. Чувся гомін птахів, які готувалися до перельоту.
Побачивши обважнілу від червоних грон горобину, Сашурка підійшов до неї і, зриваючи ягоди, почав класти їх у рот цілими пригорщами. В роті стало гірко й терпко. Сашурка опустився на землю. Потім, долаючи втому, встав і зробив кілька кроків. Перед очима попливли різнокольорові кола. Він простягнув руку до тоненької надламаної сосни і сперся на неї. Стало трохи легше.
«Треба йти, треба йти…» Шлях перегородила гадюка, яка переповзала дорогу. Сашурка здригнувся і, не рухаючись, почав стежити, як змія квапливими судорожними рухами заповзає в кущі.
Сашурка пересік ярок і спустився до джерела, що дзюркотіло на дні. Пити не хотілось – мучив голод. Ягоди майже не допомогли, але треба було чимсь наповнити шлунок, який стискався від колік. Зробивши кілька жадібних ковтків холодної води, Сашурка встав і подивився на руки. Вони були вкриті грязюкою, закривавлені. Він помив їх у прозорій воді, витер об траву.
Сашурка пройшов ще трохи і зупинився перед великим болотом, вистеленим килимом водяних лілій. Потім вийняв з-за пазухи шматок карти-п'ятиверстки і подивився на неї. Болото повинно було залишитись осторонь, а він наблизився до нього впритул. Тут загибель. Варто лише зробити крок вперед – і неминуча смерть.
«Ну й глушина!».
Відійшовши вбік, Сашурка потоптався на місці, потім ліг на вологу траву і скрутився в клубочок.
Стомлене, ослабле тіло вимагало відпочинку, і Сашурка швидко заснув. Його збудив передранковий холод. Сашурка встав і знову пішов лісом. Ранкові тіні вкривали стежку. Вся вона була густо встелена опалими сосновими голками. Роса краплинками іскрилася на поодиноких осінніх листях. Сашурка глибоко вдихав холодне повітря, наповнене терпким ароматом хвої. Ось і велика галявина, помічена на карті. Але позначеного поруч із нею маленького сільця немає: від нього лишились тільки поодинокі комини. Село спалили гітлерівці. Не зупиняючись на пожарищі, Сашурка знову заглибився в ліс, відшукав стежку, що губилася, і пішов швидше, хоча обважнілі, наче налиті свинцем, ноги не хотіли слухатись.
Стежка привела до протоку. В темно-зеленій воді билися риби. Сашурка нахилився над водою і почав стежити за грою риб. Вони вилися біля берега, ледве помітні для очей. Сашурці здалося, що він зможе зловити одну з них руками. Націлившись, він занурив пальці у воду і з жалем зітхнув: риби зникли. Повторивши спробу кілька разів, Сашурка встав, безнадійно махнув рукою і попрямував далі.
Він ступнув на хиткий місток, невідомо ким і коли перекинутий через протік. Прогнилі жердинки під його вагою ладні були зламатися. Тепер стало видно, де протік з'єднується з болотом.
Болото було безтурботно спокійне. Не хотілося вірити, що під його принадним бархатистим покривалом ховаються страшні ями.
Сашурка обережно ступнув ногою на край болота. Грунт заколихався, наче живий.
«Навколо ліс, всередині – болото, а в болоті – біс», майнула в голові стара лісова приказка.
Сашурка зовсім знесилився. Боролися два протилежні бажання: іти в обхід болота – і лягти, лягти хоч на п'ять-десять хвилин…
Ліс, болота, протоки, озера, галявини з великими лисинами, золотаві березові гайки, знову ліс, ліс і ліс…
Іти швидше, якомога швидше, щоб випередити зрадника Зюкіна, який втік, і раніше за нього з'явитися в місті! Сашурка ішов уже нерівною, важкою ходою і вперто твердив одне:
– Вперед… вперед…
Раптом нестерпний біль різонув шлунок. Сашурка скривився, застогнав і, впавши на коліна, уткнувся головою в землю. Мозок заволокло туманом, думки сплуталися в хаотичному клубку. Хотілося плакати, кричати. Він відчував, що знесилюється і перестає розуміти навколишнє.
Сашурка простягнув уперед руки, щоб ухопитись за яку-небудь річ, але зустрів порожнечу. Здалося, що він падає в безодню. І він втратив свідомість…
А Ожогін і Грязнов у цей час сиділи в гостях у Ізволіна.
Пелагія Стратонівна розливала чай. На столі з'явилися мед і маленькі пшеничні булочки. Микита Родіонович одержав три кілограми борошна за виготовлення вивіски. Грязнов заробив уроками музики глечик меду. Все це вони принесли Ізволіним і передали Пелагії Стратонівні.
Коли вона вийшла в другу кімнату, Денис Макарович сів трохи ближче до Ожогіна.
– Потрібна ваша допомога в одній справі, – сказав він.
Друзі дізналися, що в місті перебуває на нелегальному становищі син Дениса Макаровича – Леонід, надісланий з Великої землі для налагодження зв'язку з підпіллям. Леонід спустився на парашуті з рацією місяців зо три тому і щасливо пробрався до міста. Друзі сховали його, але при приземленні був пошкоджений передавач, і зараз працює тільки приймач.
– Юргенс навчає вас радіосправі, – додав Денис Макарович. – Може, подивитесь рацію і виручите нас з біди? Льоня довго сам копирсався, але налагодити передавач не зміг. Допомагав йому ще один хлопець – і теж марно.
– Спробуємо. Обов'язково спробуємо, – пообіцяв Микита Родіонович.
– Тільки про одне прошу, – попередив Денис Макарович: – При Пелагії Стратонівні про Леоніда ні слова. Вона не знає, що він тут. А дізнається, – захоче побачитись, хвилюватися почне… Взагалі, ви мене розумієте.
– Тряскін сина вашого знав? – поцікавився Андрій.
– Не міг він його знати. До війни Тряскін тут не жив. Адже я говорив якось про це Микиті Родіоновичу…
Друзі зібралися вже іти, як раптом двері відчинилися і в кімнату зайшов Тряскін. Він був напідпитку і не зовсім упевнено тримався на ногах.
– Ось де ви замаскувалися! – засміявся він, подаючи руку Ожогіну і водночас розглядаючи Грязнова. – А цього молодого чоловіка я не знаю…
– Це мій друг, – відрекомендував Андрія Микита Родіонович.
– Грязнов, – назвав себе Андрій.
– Дуже радий, дуже радий! – Тряскін поздоровкався з Грязновим і звернувся до Ізволіна: – Прошу всіх до мене… на обід… Твої гості – мої гості.
Ожогін і Грязнов, посилаючись на відсутність вільного часу, спробували відмовитись від запрошення, але Тряскін не захотів слухати ніяких пояснень. Він, мовляв, людина проста, сам не соромиться і всім так радить.
Друзі завагалися. Із скрутного становища їх вивів Ізволін. Він пообіцяв зайти до Тряскіна через кілька хвилин і привести з собою своїх гостей.
– Ну, дивись, Денисе Макаровичу! – Тряскін посварився пальцем. – Строку тобі десять хвилин. – І вийшов.
– З вовками жити – по-вовчому вити, – тихо промовив Ізволін. – Відносин псувати не слід. Ходімо посидимо.
Доводи Дениса Макаровича були слушними: відмовлятись від дружби з Тряскіним не варто було – мало що могло трапитись попереду!
У квартирі Тряскіна грав патефон. На великому столі, застеленому білою скатертю, стояли спиртні напої, закуска.
Крім самого Тряскіна, в кімнаті було ще четверо: його дружина Мотрона Силантіївна, дочка Варвара Карпівна, подруга дочки і, нарешті, на подив Ожогіна і Грязнова, – горбань, той самий горбань, який з'явився на квартиру друзів під виглядом комуніста. Друзі не подали виду, що пізнали його.
Мотрона Силантіївна запросила всіх до столу.
Варвара Карпівна, окинувши поглядом Ожогіна і Грязнова, заявила, що Микита Родіонович сидітиме поруч з нею, а Грязнов – з її подругою.
Мотрона Силантіївна розмістила своє величезне тіло на стільці і шумно зітхнула.
– Ну, чого очі вирячив? – звернулася вона до чоловіка. – Частуй гостей!
Тряскін заметушився – потягнувся до горілки, зачепив чарку, та вдарилася об тарілку і розбилася. Тряскін розгубився і винувато подивився на грізну дружину.
Мотрона Силантіївна витримала невелику паузу, начебто збираючись з силами, і випалила спересердя:
– Руки тобі повикручувати, незграбі, треба! Чим ти дивишся тільки! Та скло хоч прибери…
– Чи не можна трохи ввічливіше? – не втрималась Варвара Карпівна. Їй не хотілося, щоб нові знайомі одразу визначили звичаї цього дому.
– А твоє діло – сторона! – огризнулася мати. – Теж, лялька!
Горбань, який, видно, звик до подібних сцен, голосно сказав:
– Тільки без сварок… тільки без скандалів.
– А тут ніхто і не скандалить! – відрізала Мотрона Силантіївна… – Розливай краще горілку.
– Горілка – найстрашніше зло, – почав горбань, беручи пляшку, – страшнішого немає нічого. Із знайомством! – проголосив він, звертаючись до гостей і піднімаючи чарку.
Мотрона Силантіївна вміло перехилила чарку, крякнула по-чоловічому, розсміялася:
– Отак краще! – і почала їсти.
Горбань говорив голосно.
З того, що він часто вживав вирази, подібні до: «це віднесемо у дебет», «сальдо сюди, з ним потім розберемось», «одержуйте по акредитиву», «підіб'ємо баланс», – можна було судити, що за професією він бухгалтер чи економіст.
– Ну як, розібрав, що пив? – спитав горбань Тряскіна після чергової чарки.
Той заперечливо похитав головою.
– А вона тебе розібрала? – зайшовся горбань булькаючим смішком.
– Розібрала, – скрушно відповів Тряскін.
Мотрона Силантіївна заколихалася і розкотисто зареготала. Від випитої горілки вона розчервонілася і стала наче ще товстішою. Взявши зі столу порожній графин, Тряскіна вийшла в сусідню кімнату. Звідти залунали звуки вальса. Це Мотрона Силантіївна завела патефон. З'явившись у дверях, вона вигукнула, ляснувши в долоні:
– Ану, гості, танцювати!
– Ходімо? – запросила Варвара Карпівна Микиту Родіоновича, підвівшись з стільця.
– Не танцюю.
– Зовсім?
– Зовсім.
– Шкода! Ну, нічого, – заспокоїла вона Ожогіна, – з часом я вас навчу. Пристойний мужчина обов'язково повинен танцювати.
– А вас, Варваро Карпівно, – в'їдливо сказав горбань, – вивчив танцювати обер-лейтенант Роде? Га?
– Хто такий Роде? – зацікавився Микита Родіонович.
– А ви його не знаєте?
Ожогін заперечливо похитав головою. Варвара Карпівна пояснила:
– Роде – слідчий гестапо, який користується великою прихильністю самого начальника гестапо Гунке. Гунке – чудова людина, а от Роде… Роде – це…
Сп'янілий горбань раптом розреготався і посварився пальцем на Ожогіна.
– Ви думаєте, я вас не пізнав? І вас теж. – Він кивнув у бік Грязнова. – Обох пізнав, як тільки ви зайшли… Панове! – звернувся він до всіх. – Ці джентльмени видали мене. Так! Буквально-таки видали і віддали з рук у руки гестапівцям. (Усі з подивом і цікавістю подивилися на Ожогіна та Грязнова). Своя своїх не познаша, як говорить давнє слов'янське прислів'я. А ви, звичайно, здивувалися, зустрівши мене тут? Гадали, що я і справді комуніст?
– Я і не підозрював, що це ви, – знайшовся Ожогін.
– І я б ніколи не подумав, – додав Грязнов, який зрозумів тактику друга.
– Це можливо. Мені тоді так обробили фізіономію, що, глянувши у дзеркало, я сам перелякався. Але я вас запам'ятав.
– У чім справа? Що трапилось? – залунали голоси.
Горбань сумлінно розповів про все, що трапилось.
– Молодці! – схвально сказав Ізволін, і всі погодилися з ним.
– Нічого не розумію, хоч убийте! – сказала Мотрона Силантіївна.
Горбань махнув рукою і, скориставшись з того, що Варвара Карпівна вийшла з кімнати, підсів до Ожогіна.
– Все-таки здорово вийшло! – Він дістав портсигар, закурив і поклав його на стіл. – Не спохватись ви вчасно і не притягни цього Юргенса, – не викрутилися б у Гунке. Їй-богу! Він не любить Юргенса, а той – його. Вони на ножах. І Юргенс вас не відбив би. Ні-ні, вже повірте мені… – Горбань притиснув руку до грудей, закивав головою і перейшов на шепіт: – Вам я можу дещо сказати – я тепер розумію, хто ви, але тільки нікому про це ні слова. Варвара Карпівна просто боїться обер-лейтенанта Роде. Дуже боїться. А Роде – це сила. Роде тримає її при собі як перекладачку, крім того, залицяється до неї, ну, а їй це не зовсім, бачите, приємно, тому що Роде дуже страшний…
– Карпе! – пролунав раптом різкий голос Мотрони Силантіївни.
Сп'янілий Тряскін спав, поклавши голову на стіл.
Гості, не прощаючись, потяглися до дверей. Варвара Карпівна встигла сказати Ожогіну, що скоро будуть її іменини і що Ожогін повинен прийти обов'язково.
Попрощавшись у коридорі з Денисом Макаровичем, друзі вийшли на вулицю. Зразу стало легше, наче з серця звалилося щось важке і брудне.
Треба було вирішити, чи повідомляти про зустріч з горбанем Юргенса, чи ні. Ожогін і Грязнов прийшли до висновку, що гестапівського донощика слід добре провчити.
За годину до занять Ожогін подзвонив по телефону Юргенсу і доповів, що є необхідність бачити його особисто. Юргенс дозволив зайти.
– Знову надзвичайна подія? – зустрів він питанням Микиту Родіоновича.
– Продовження надзвичайної події… – відповів Ожогін.
– Друга серія? – вже не приховуючи іронії в голосі, спитав Юргенс.
– Щось подібне до цього.
– Слухаю. Викладайте.
– Комуніст, який з'явився в нашому будинку і був заарештований за вашим наказом як небезпечний злочинець, зараз на волі…
– Що-о?! – заревів Юргенс, і кров прилила до його обличчя. – Де ви могли бачити його?
Ожогін розповів, що зустріч з горбанем сталася зовсім випадково, у знайомого їм столяра міської управи Тряскіна. З'ясувалося, що горбань не комуніст, а співробітник якогось Гунке, за завданням якого і діяв.
– Ідіоти! – буркнув Юргенс.
Ожогін додав, що про свій зв'язок з гестапо горбань розказував у присутності Тряскіна, його дружини, дочки і подруги дочки. Ожогіна і Грязнова горбань тепер вважає своїми, і немає ніякої гарантії, що він не буде ляпати про них язиком де не слід. Ожогін і Грязнов не можуть бути певними в тому, що зможуть при таких обставинах зберегти в таємниці свої відносини з Юргенсом.
– Ясно! Досить! – перервав Юргенс Микиту Родіоновича.
– Ми вважаємо, що зробили правильно, вирішивши відразу доповісти про це вам… – знову почав Ожогін.