– Пелагія Стратонівна… Знайомтесь, – квапливо промовив Ізволін, стягуючи з плечей Ожогіна пальто.
Микита Родіонович вклонився і потиснув руку Пелагії Стратонівні.
– Сідайте… сідайте… – метушився Денис Макарович. – Їсти хочете?
– Ні, спасибі, ситий, – відповів Микита Родіонович, з цікавістю стежачи за господарем, якого так сполошив його прихід.
– Коли від Інокентія Степановича?
– П'ятнадцятого вересня.
…Ізволін слухав розповідь Ожогіна про бойове життя Кривов'яза і його партизанів, і перед ним поставав Інокентій Степанович таким, яким він бачив його останнього разу в тривожну червневу ніч. Обнявши на прощання друга, Кривов'яз тоді сказав: «Не занепадай духом, старий. Поборемося з фашистами. Я там, у лісі, ти – тут. Ще подивимося, хто кого! Прийде наш день – зустрінемось. Нехай Поленька тоді такі самі вареники приготує. Поїмо і згадаємо бойові дні».
Ожогін докладно пояснив, з яким завданням з'явилися він і його друг Грязнов у Юргенса. Розповів усе, не криючись, як і рекомендував зробити Кривов'яз.
… Почалося все з того, що партизани Кривов'яза одинадцятого вересня натрапили на двох людей, які йшли в місто. Їх допитали, і виявилось, що вони мають лист до якогось Юргенса. В листі говорилося таке:
«… Надійніших людей (назвуть вони себе самі) у мене зараз немає. Обидва знають німецьку мову, мають родичів у далекому тилу і готові служити фюреру. Тут їх ніхто не знає, вони не місцеві, а тепер про них зовсім забудуть. Ваш Брехер».
Інакше кажучи, два брати-зрадники Зюкіни йшли на службу до німців, і їх характеризували як надійних людей. Партизани вирішили скористатися з цього випадку і послати до німців Ожогіна і Грязнова.
Денису Макаровичу сподобався план Кривов'яза.
– Але становище ваше небезпечне, – попередив він Микиту Родіоновича. – Тут потрібно мати і витримку, і кмітливість, вдень і вночі прислухатись і міркувати, що до чого…
Сутеніло.
– До речі, – згадав Ожогін, – як же бути з акордеоном? Адже він нам і справді потрібний.
Денис Макарович лукаво підморгнув і вийшов у другу кімнату.
Ожогін підійшов до вікна, його погляд зупинився на двох людях, що стояли біля сходів будинку. Один був горбатий, маленький на зріст, другий – вгодований, високий.
– Що це за люди? – спитав Ожогін.
– Де? – озвався Ізволін з другої кімнати.
– Біля вашого будинку.
Обережно наблизившись до вікна, Ізволін подивився на вулицю.
– Погані люди… Горбань – агент гестапо, а другий – мій сусід, теж зрадник. Приятелі. На їх совісті багато замучених радянських людей.
Горбань і сусід Ізволіна піднялися на ґанок. Коли їх кроки стихли в коридорі, Денис Макарович розкрив принесений футляр і вийняв акордеон.
– Ось вам і музика! – сказав він розсміявшись. – Ми теж не ликом шиті.
Микита Родіонович побачив красивий, білий з чорними клавішами інструмент.
– Фірма «Гонер», розмір три чверті, – продовжував Денис Макарович. – І баси не западають, зовсім новенькі, його привіз мені син з Риги у сороковому році.
– У вас є син?
– Цсс… – Денис Макарович приклав палець до губів і, озирнувшись, додав: – Є, є… Розповім як-небудь і про нього. Не все зразу.
Ожогін не наполягав. Відстебнувши ремінь, він почав оглядати акордеон. У цю мить двері відчинилися і в кімнату зайшов сусід, якого Микита Родіонович тільки що бачив у вікно в компанії горбаня.
– У вас, виявляється, гість? – промовив він і розвів руками
– Так, покупець.
Микита Родіонович поклав акордеон у футляр, встав і подав відвідувачеві руку.
– Тряскін, – відрекомендувався той.
– Ожогін.
Рука у Тряскіна була гаряча й липка.
– Я за тютюнцем, Денисе Макаровичу, – потираючи руки, заговорив він. – Позичте трохи. Гість завітав, а в мене весь вийшов.
Микита Родіонович вийняв портсигар, наповнений сигаретами, відкрив його і подав Тряскіну.
– Прошу.
– Матінко моя! – вигукнув Тряскін. – Справжні сигарети… Мені навіть незручно.
– Беріть, беріть, у мене є ще. І знаємо, де взяти.
– Дивіться! – розтягнувши червоне лице в посмішку, здивувався Тряскін. – Дуже вдячний… Приємне знайомство! – Він захопив з десяток сигарет. – Сподіваюся, ще побачимось… Спасибі.
Незграбно повернувшись, Тряскін вийшов.
– Ходімо в ту кімнату, – запропонував Ізволін, – поторгуємось за акордеон.
Увійшла Пелагія Стратонівна.
– Темно вже, – промовила вона. – Вікна завісити чи що?
– Завісь, завісь, – погодився Ізволін. – Доведеться при коптилці посидіти: в наш район світла не дають.
Пелагія Стратонівна принесла коптилку, зроблену з консервної банки, і запалила гніт. Коптилка світила тьмяно, непривітно: кімната відразу втратила свій затишок.
Денис Макарович заговорив про свого сусіда – Карпа Тряскіна. Він розповів, що коридор розділяє їх будинок на дві однакові двокімнатні квартири. Тряскін займає другу половину. Він столяр-червонодеревець. До приходу німців квартиру займала дружина райвоєнкома з того самого району, де до війни працював і жив Тряскін. Райвоєнком пішов у партизани, а дружину з дочкою залишив тут. Тряскін, з'явившись у місті, пронюхав про це, доніс, і в грудні сорок першого року матір і дочку арештували. Управа передала квартиру Тряскіну. У Тряскіна є дружина і дочка – перекладачка гестапо.
– Небезпечне сусідство… – похитав головою Ожогін.
– Аніскільки!
Ожогін здивовано підняв брови,
Денис Макарович ще раз підтвердив, що сусідство цілком безпечне. Після того, як Тряскін поселився в квартирі, зовсім припинилися візити німців та поліцаїв, і Ізволін почав жити спокійно. До знайомства з Тряскіним він ходив на реєстрацію в комендатуру щотижня, а тепер ходить раз на місяць. Тряскін ні в чому Ізволіна не підозрює.
– От друг Тряскіна – горбань – більш небезпечний. Він давно живе в місті, примічає кожну нову людину, стежить за нею, а результати повідомляє в гестапо. Він видав уже кількох чоловік.
– До речі, вам не здавалось, що за вашим будинком хтось стежить? – спитав раптом Денис Макарович.
Ожогін не звернув уваги на тон, яким було задане це питання, і не помітив лукавих вогників у примружених очах Дениса Макаровича.
– Хіба вже стежать? – у свою чергу спитав Микита Родіонович, вважаючи стеження, організоване Юргенсом, цілком природним і закономірним.
Денис Макарович розсміявся і поклав руку на плече гостя.
– Зважаючи на те, кого ви маєте на увазі, – сказав він. – Якщо німців, то не знаю; а якщо наших – то стежили, а тепер уже не будемо. Будинок, де вас поселили, – продовжував Денис Макарович, – нам добре відомий. Ми знаємо, що німецька військова розвідка використовує його під конспіративну квартиру. В ньому з часу окупації міста по два, по три місяці, іноді й довше мешкали різні особи, а ми за ними наглядали. Коли вас поселили, мені доповіли, що з'явилися нові квартиранти. Ясно?
… За розмовою просиділи години півтори. Коли Ожогін вийшов з будинку, на вулиці було вже темно. Промінь розвідувального прожектора накреслив на небі вогняну смугу, освітив на мить вулицю і погас. Микита Родіонович повісив через плече акордеон і пішов по затемненому місту.
VI
Вечір проходив, як звичайно. Наближався час занять: подорожування по грязюці спочатку на квартиру Кібіца, а потім – Зорга. Микита Родіонович уже зібрав розкладені на столі деталі радіоприймача і хотів одягатись, але несподівано почув за вікном квапливі кроки. Кроки завмерли біля ґанку, і за мить почувся сильний грюкіт. Хтось немилосердно гатив кулаком у двері.
Друзі перезирнулись. У таку пізню годину, коли місто вже спало, поява гостей була несподіваною. Та й ніхто до них, крім Ігорка, ще ні разу не заходив.
Грюкіт ставав дедалі наполегливішим.
Запаливши від свічки маленький недогарок, Андрій пішов у передню.
– Хто? – спитав він голосно.
– Відчиніть! Рятуйте, якщо ви чесні люди… За мною погоня! – озвався благаючий голос з-за дверей.
Грязнов, не роздумуючи, повернув ключ, відкинув ланцюжок. На нього навалився маленький чоловік з блідим, закривавленим обличчям.
– Рятуйте… рятуйте!.. – несамовито хрипів він. – Я комуніст…
Ледве зробивши крок, чоловік упав навзнак, Андрій розгубився. Незнайомий лежав на підлозі і глухо стогнав.
На вулиці знову почулися поспішні кроки кількох людей.
Андрій швидко захлопнув двері і накинув ланцюжок.
– Микито Родіоновичу! – покликав він. – Ідіть швидше сюди!
Побачивши на підлозі в передній чоловіка, Микита Родіонович зупинився.
– Комуніст… просить врятувати… – сказав Грязнов.
Микита Родіонович узяв з рук Андрія недогарок свічки, нахилився над незнайомим і освітив його обличчя, йому пригадалося щось знайоме. Він десь уже бачив цю людину… А-а, та це ж той самий горбань, гестапівський агент, який стояв біля будинку Ізволіна! Гестапівський агент – і раптом комуніст! Зрадник, який загубив, за словами Дениса Макаровича, багато радянських людей, шукає порятунку?.. Ні, тут інше…
– Що будемо робити? – розгублено спитав Андрій. – Чого ми стоїмо?
Так, Андрій має рацію. Дійсно, стояти нічого. Андрій не знає, хто прийшов до них під виглядом комуніста. Микита Родіонович забув розповісти йому, що познайомився в Ізволіна з Тряскіним і бачив там горбаня.
– Бери, понесемо… – похмуро промовив Микита Родіонович і відчинив двері в кімнату.
Горбань не рухався.
– Він, здається, помер, – тихо сказав Андрій, коли горбаня внесли і поклали на підлогу в залі.
– Можливо, – погодився Ожогін. – Але так чи інакше, його треба сховати. А куди?
До зали вбігла перелякана хазяйка. Побачивши на підлозі закривавлену людину, вона скрикнула, перехрестилася і, затуливши обличчя руками, кинулася до своєї кімнати.
«Куди сховати? Куди?» думав Ожогін. Погляд зупинився на дивані. Микита Родіонович швидко підійшов і підняв пружинний матрац. Відкрився порожній просторий ящик.
– Вірно, тільки сюди, – промовив Грязнов, який ще не опам'ятався від хвилювання.
Горбаня опустили в ящик. Він не застогнав, не зітхнув. Поклали на місце матрац.
– А зараз я придумаю, як нам краще сховати його, – голосно сказав Ожогін.
Він підійшов до вішалки, одягнув пальто, надів шапку і пальцем поманив до себе Грязнова. Біля самих дверей сказав Андрію:
– Це зрадник, агент гестапо. Докладно розповім потім. Зараз не можна гаяти жодної хвилини. Юргенс хоче перевірити нас – я постараюсь залишити його в дурнях.
Він відчинив зовнішні двері і майже бігом кинувся в бік кінотеатру. Там, біля каси, висів телефон для загального користування, а саме він і потрібний був Ожогіну.
В голові юрмилися неспокійні думки. Юргенс у ньому і в Андрії невпевнений. Це вже погано. Буде ще гірше, якщо Ожогін не встигне здійснити те, що задумав, перш ніж до них з'являться люди Юргенса. Що вони з'являться, в цьому у нього немає сумнівів. Питання – коли?
Ось і кінотеатр. Ожогін пробіг відстань у три квартали так швидко, що сам здивувався. Набираючи номер, Микита Родіонович бажав тільки одного – застати Юргенса.
– Є надзвичайно термінова справа! – задихаючись від швидкої ходи, випалив Ожогін, як тільки в трубці почувся голос Юргенса.
– Що таке? Кажіть.
– Не можу… Необхідне ваше втручання.
– Гм… Ну, і чого ж ви хочете?
– Щоб ви негайно приїхали до кіно, я вас тут чекатиму… Ви чуєте мене?
– Чую… чую… Надзвичайна, кажете?
– Так-так…
– Зараз приїду.
Микита Родіонович полегшено зітхнув, витер вологе обличчя, закурив.
Із залу для глядачів долинали звуки музики, голоси. Ожогін подивився на годинник. Прикинув, що раніше, ніж за п'ять-сім хвилин, Юргенс, при всій його оперативності, не прибуде. Значить, сигарету можна викурити тут, у вестибюлі. Юргенс, напевно, вже здогадався, що провокація зірвалася. Можливо, радий цьому; можливо, незадоволений. Судячи з його голосу, він не чекав дзвінка. Але ж провокація могла б досягти мети, якби він, Микита Родіонович, не побачив горбаня раніше і не пізнав його тепер.
Коли Ожогін вийшов з кінотеатру, на протилежному боці вулиці зупинився автомобіль. За рулем сидів Юргенс.
– Що трапилось? – спитав він Ожогіна, який підбіг.
Микита Родіонович коротко доповів про подію.
Юргенс мовчав. Важко було сказати, яке враження справило на. нього повідомлення Ожогіна, бо обличчя шефа ховала темрява. Після довгої паузи Юргенс знову спитав:
– Він сам сказав, що комуніст?
– Так, сам.
– Ви його раніше не зустрічали?
– Ніколи.
– Сідайте…
А в цей час перед Грязновим стояли два гестапівці і перекладач. Вони з'явилися в будинок у ту мить, коли Ожогін, стоячи біля машини, доповідав Юргенсу про подію. І зараз Андрій не знав, на що зважитись. Поспішаючи, Микита Родіонович не встиг сказати, що треба робити Грязнову.
– У вашому будинку сховався комуніст, – сказав перекладач.
Грязнов знизав плечима і зобразив на обличчі подив, його не було вдома. Він тільки що прийшов і взагалі не розуміє, про кого йде мова. Якщо про його друга, якого зараз немає, то він не комуніст. Якщо про нього, Грязнова, то він теж не комуніст.
– Брешеш! Де сховав? – заверещав один із гестапівців.
Грязнов знову знизав плечима, йому незрозуміло, чого від нього хочуть. Ні про якого комуніста він не має найменшої уяви. Пани, мабуть, помилились, потрапили не на ту адресу.
– Мовчати!.. Собака! Паршивець! – Гестапівець замахнувся автоматом, але не вдарив. – Шукати… Верх… низ… шукати…
Перекладач і другий гестапівець, мигаючи кишеньковими ліхтариками, почали нишпорити по всьому будинку, а коли повернулися до зали, там уже стояли Юргенс і Ожогін.
На Юргенсі була важка формена шинель. Гестапівці виструнчились, завмерли в нерухомих позах.
– Де? – коротко кинув Юргенс, не виймаючи рук з кишень.
Ожогін подивився на Грязнова і кивнув головою вбік. Андрій швидко підняв матрац, і з ящика, стогнучи, виліз горбань.
– Ви хто? – спитав його Юргенс чистою російською мовою.
– Я комуніст… утік з тюрми… Хотів врятуватись, а вони… вони… – він по черзі подивився на Ожогіна і Грязнова.
Обличчя Юргенса скривила гидлива гримаса.
– Заберіть цю погань! – наказав він гестапівцям і, потиснувши руки Ожогіну і Грязнову, вийшов.
Слідом за ним гестапівці вивели під руки збентеженого горбаня.
… Юргенс їхав додому і сердячись, і торжествуючи одночасно. Він був абсолютно певний, що провокацію організував начальник відділення гестапо Гунке. Якого біса цей Гунке лізе до людей Юргенса! йому нічого совати носа у справи військової розвідки. Розберуться і без нього. Він хоче довести, що він розумник, а інші дурні, хоче скомпрометувати Юргенса, підкласти йому свиню, донести кому слід, що агентура Юргенса не перевірена і здатна на зраду. Юргенс злісно покусував губи. Хотілося з'явитися зараз до Гунке і змазати його по морді. Ні, Юргенс не тримає біля себе таку шантрапу, як цей горбань. І нічого він, Гунке, розумнішого не придумав, як підіслати під виглядом комуніста такого ідіота! З тюрми втік… Дурень, дурень! Та хто із здравомислячих людей повірить, що з німецької тюрми можна втекти? Де це бачено? Ну, тепер уже горбаню це так не минеться! Гунке з нього три шкури здере.
Повернувшись додому, Юргенс вирішив було подзвонити Гунке по телефону і «поздоровити його». Але потім роздумав: нехай він дізнається про провал від своїх співробітників.
Юргенс прийняв і друге рішення: Ожогіну і Грязнову сказати, що вони дійсно спіймали комуніста. Навіщо їм знати, що між гестапо і військовою розвідкою іде гризня?..
… Перед самим сном Андрій поліз у свій чемодан – дістати чисту хустинку і, відкривши кришку, тихо свиснув: на білизні лежала жіноча шпилька. Як вона могла опинитися тут?
Він узяв шпильку, покрутив і подав Ожогіну, який лежав у постелі.
– Що це? – здивувався той.
– По-моєму, шпилька.
– А як вона до тебе потрапила?
Грязнов розповів.
– Добре, – сказав Ожогін. – Лягай і гаси світло. А шпильку, мабуть, загубив той, хто цікавився твоїм чемоданом.