Зараз він думав про інше: про те, як прибрати з шляху Ашингера, такого ж, як і він, претендента на спадщину тестя.
Думку цю заронив у його свідомість сам Ашингер сьогоднішньою розмовою. Годинник пробив тричі.
Юргенс піднявся з ліжка, налив повний бокал вина і підніс його до рота. На губах заграла посмішка. Він згадав» стурбоване обличчя Ашингера і його слова: «Треба діяти, Карл!» Ідіот! Він гадає, що Юргенс буде його спільником. Як би не так! Юргенс не має бажання піклуватися про когось іншого. На землі надто мало місця, і погано, коли всі тягнуться до одного ласого шматка.
Юргенс великими ковтками випив вино, знову ліг у ліжко і, натягнувши на себе ковдру по саму шию, заплющив очі.
IX
Вдосвіта у вікно до Дениса Макаровича хтось постукав – постукав тихо, одним пальцем. Ізволін прокинувся і, не рухаючись, почав прислухатися. Через якусь мить стукіт повторився. Денис Макарович обережно встав з постелі і навшпиньках підійшов до вікна. Воно, як звичайно, було завішене ковдрою. Відхиливши край ковдри, Ізволін вдивився у темряву. Біля вікна хтось стояв. Денис Макарович розглядів обриси шапки.
– Хто? – приглушено спитав Ізволін.
Людина за вікном притулила обличчя до шибки і відповіла:
– Свій…
Голос здався Ізволіну знайомим.
– А хто свій? – перепитав Ізволін.
– Пустіть – дізнаєтесь.
Денис Макарович поволі опустив ковдру, засвітив коптилку і рушив до дверей. Хвилювання посилювалося з кожним кроком. «Хто? Чого?» – непокоїла тривожна думка. На мить Ізволін затримався біля порога, потім рішуче відкинув защіпку і відчинив двері.
З вулиці війнуло холодом. Ізволін машинально застебнув комір сорочки і виглянув за двері. З темряви виринула невиразна постать. Чоловік наблизився до дверей. Денис Макарович виразно розглядів його. Він був одягнутий у німецьку шинель з нарукавником поліцая, на голові шапка-ушанка. «Що за чорт! – подумав Ізволін. – Чого треба поліцаю?»
– Не пізнаєте, Денисе Макаровичу? – стомлено промовив незнайомий, сходячи на ґанок.
– Ні, – відповів Ізволін.
– А я вас відразу пізнав по голосу.
Ізволін промовчав. Він марно намагався пригадати, де міг зустрічатися з цією людиною.
– Пройдіть, – сухо сказав Денис Макарович і притулився до одвірка, пропускаючи гостя в кімнату.
Коли двері зачинились, незнайомий зітхнув і попросив води.
Ізволін повернувся в передню і приніс ківш з водою. Гість жадібно припав до нього і, не відриваючись, осушив.
– Ну от, тепер можна і розмовляти…
Денис Макарович взяв порожній ківш і зупинився біля стола.
– Я прийшов із запитанням… Одна людина цікавиться: коли будуть вареники з вишнями?..
– Коли привезеш Інокентія, – спроквола, прагнучи стримати хвилювання, відповів Ізволін, підійшов до гостя і міцно потиснув йому руку: – Від самого?
– Від самого… Сашурку пам'ятаєте, шофера, разом з Інокентієм тоді приїжджав? Ну, оце я і є… – Гість провів рукою по зарослому обличчю. – Справа є, – додав він тихо, – серйозна справа.
Денис Макарович присунув стілець, сів поруч Сашурки і нахилив голову:
– Можеш говорити, чужих – нікого.
Гість, не кваплячись, почав розповідати про те, що привело його в місто. Він говорив напівпошепки. Ізволін слухав уважно, і чим більше подробиць розповідав Са-шурка, тим серйознішим ставало обличчя Дениса Макаровича.
– Мене вже, напевне, Інокентій Степанович у розход списав. Незабаром півтора місяця буде, як я з ним попрощався. Розраховував днів за десять обернутися, та не вийшло, – промовив Сашурка.
Вісті він приніс невеселі: з рук партизанів вирвався зрадник Зюкін, і його поява в місті загрожувала провалом Грязнова й Ожогіна. Сашурка мав прийти значно раніше, але несподівані обставини змусили його змінити маршрут. . – Не бути б щастю, та нещастя помогло! – сказав Сашурка і гірко посміхнувся. – На півдорозі в болото потрапив. Сам так-сяк виліз, а торбину з харчами втратив. Довелося гаку дати і зайти в село Соснівку, там наш зв'язківець Пантелійович старостою. І добре, що зайшов, – Зюкін теж у Соснівці виявився. Не добрався до міста: сипняк звалив його. Одним словом, звір і мисливець в одному місці опинились. Я подумав, порадився з Пантелійовичем і вирішив не квапитись: адже вся справа в Зюкіні, а він у мене перед очима. Хотів там із ним поквитатись, але не вийшло: в Соснівці нікого з наших, крім Пантелійовича, немає, а Зюкін хитрий і обережний. Видно, боїться вдруге до наших рук потрапити – знає, що вже не вирветься. Живе в хаті старшого поліцая і без нього нікуди носа не показує. Після хвороби тільки двічі виходив на прогулянку.
– Виходить, ти в обличчя цього Зюкіна добре знаєш?
– Звичайно.
– Чого ж ти залишив Соснівку і не дочекався, поки піде Зюкін?
Сашурка пояснив: він і Пантелійович прийшли до висновку, що далі чекати, поки Зюкін піде, немає рації: по-перше, невідомо, коли він залишить Соснівку; по-друге, довге перебування в ній Сашурки може викликати підозру до нього і Пантелійовича. Домовились, що як тільки Зюкін піде в місто, Пантелійович постарається випередити зрадника, потрапити до Ізволіна і попередити Сашурку…
На дворі вже розвиднілося. З-під ковдри, що висіла на вікні, вузькими смугами пробивалося бліде ранкове світло. Денис Макарович зняв маскування, погасив коптилку. Настав ранок, похмурий, туманний.
… Рано вранці до будинку, в якому мешкали Ожогін і Грязнов, підійшло маленьке старченя в порваній одежі, з брезентовою сумкою через плече і настирливо постукало тоненькою хворостинкою у вікно.
Підійшовши до вікна, Грязнов пізнав Ігорка.
– Микито Родіоновичу, – тихо покликав він Ожогіна, – Ігорьок прийшов.
З Ізволіним була домовленість: коли йому терміново потрібний буде Ожогін, він пришле Ігорка, який, щоб не викликати підозрінь, одягнеться жебраком.
– Винеси йому шматок хліба і скажи, що за півгодини я прийду, – попросив Микита Родіонович Андрія.
Відпустивши Ігорка, Грязнов зайшов у кімнату. Микита Родіонович стояв над чемоданом, тримаючи в руках носову хусточку із слідами сажі.
– Андрію!
– Чого?
– Іди-но подивись…
Сажа була розсипана по білизні. Не було сумніву в тому, що чемодани на цей раз оглядала хазяйка, яка повернулася з села
… Сашурка спав так солодко, що ні Ізволін, ні Ожогін не наважились його турбувати.
Микита Родіонович довго стояв над ним і згадував партизанський табір і бойових друзів. Як вони живуть? Які провели операції? Де стоять? Побувати б у них, наговоритися досхочу з Кривов'язом, поблукати по лісу, посидіти біля багаття… Ліс… Ще живуть в пам'яті всі події, ще не забуте жодне обличчя. Яким близьким і рідним здається сонний Сашурка! А час біжить. Змінився і Сашурка. На його доброму, лукавому обличчі залягли зморшки.
Вісті, які приніс Сашурка, викликали тривогу. Як можна було проґавити зрадника? Хто винен у злочинній халатності?
Тут же підкрадалось і інше почуття – хвилювання. Як відвернути загрозу? Чи зуміє Пантелійович випередити зрадника? Чи зуміють вони вчасно прибрати з дороги Зюкіна? Сашурку відпускати не слід: може згодитись. Він третя людина, крім Ожогіна і Андрія, яка знає зрадника в обличчя.
Микита Родіонович і Ізволін склали план дій і вирішили встановити стеження за будинком Юргенса.
X
Морозний ранок висів над містом. Сніг не падав, але в повітрі блищали, переливаючись у променях сонця, яке вже не гріло, міріади сріблястих зірочок.
Ожогін ішов по встеленому снігом тротуару, не гублячи з виду Ігорка. Хлопчик крокував швидко і впевнено, не оглядаючись, не зупиняючись. Він вивів Микиту Родіоновича на околицю міста. Тут уже не було тротуарів, дорога з протоптаними пішоходами стежками вела на вигін. Вдалині чорніли контури соснового бору. Невеликі дерев'яні будинки з палісадниками, обгороджені тинами, стояли віддалік один від одного.
Більшість дерев було вирубано на паливо. З-за тинів сиротливо виглядали молоді деревця.
Ігорьок зупинився біля невеликого будиночка, що виходив трьома вікнами на вулицю, сів на лавці біля воріт і підняв краї своєї ушанки. Це був умовний сигнал. Ожогін пішов повільніше. Ігорьок підвівся з лавки, минув ще кілька будинків і повернув назустріч Микиті Родіоновичу – він перевіряв, чи немає за Ожогіним «хвоста». Впевнившись, що вулиця порожня, Ігорьок шмигнув у двір. Слідом за ним рушив Микита Родіонович.
У дворі їх зустрів дзвінким гавканням невеликий кудлатий пес. Він рвався з прив'язі і кидався до хвіртки.
На гавкіт з будинку вийшов високий, худий чоловік. Судячи з опису Ізволіна, це був Гнат Несторович Тризна. Він був у старому шерстяному светрі і спортивних штанях, заправлених у чоботи. Великі очі його горіли якимсь внутрішнім вогнем.
– Вірний! На місце! – крикнув Тризна і, схопившись рукою за груди, закашлявся. (Пес слухняно закрутив кудлатим хвостом і поліз у дерев'яну будку). – Проходьте в хату, а то він не заспокоїться.
Будинок складався з двох кімнат і передньої. Всередині було чисто, затишно.
Тризна посадив гостей у першій кімнаті і заговорив. У нього був приємний, грудний голос.
– Товариш Ожогін?
– Так…
– Говорив мені про вас Денис Макарович… – Тризна подивився на Ожогіна довгим, уважним поглядом. – Обіцяли передавач налагодити?
– Спробую.
– Що ж, коли розумієтесь на цьому, налагодите. Ми з пекарнею теж спробували – і вийшло…
Гнат Несторович розповів, що пекарня вже почала працювати і випікає раз на добу хліб по нарядах міської управи. Тризна в ній на правах головного пекаря і завідуючого. Допомагають йому двоє.
– Підкоп під однією кімнатою? – поцікавився Микита Родіонович.
– Під трьома. Я там всюди нори поробив. І чути все від слова до слова. Правда, підлога стара, дуже скрипить, коли ходять.
Знову почався приступ надривного кашлю. Обличчя Гната Несторовича скривилося, потемніло. Він тримав руку біля грудей, ніби намагаючись полегшити біль.
«Тане хлопець на очах», говорив про Тризну Денис Макарович. Зараз, дивлячись на Тризну, Ожогін зрозумів страшний зміст цих слів.
Нарешті кашель затих. Тризна тяжко зітхнув і похитав головою.
– Ви чули що-небудь про гестапівця Роде? – несподівано спитав він Ожогіна.
– Так, дещо чув.
– Роде – скажений собака, – похмуро продовжував Тризна. – Ніхто з підпільників не вийшов живим з його рук. На допитах він жорстоко катує свої жертви, знущається з них. Він власними руками задушив дочку патріота-комуніста Клокова, яка відмовилася відкрити місцеперебування батька. Від його рук загинули вірні сини Батьківщини: Ребров, Мамулов, Клецко, Захар'ян. Хто потрапляв до Роде, той уже не виходив на волю. Підпілля вирішило покінчити з ним і потребує вашої допомоги.
– Чим же я можу вам допомогти? – здивовано запитав Микита Родіонович.
– Мені відомо, що ви познайомилися з Тряскіною, а вона працює у Роде перекладачкою.
Гнат Несторович подивився на Ігорка, який сидів тут же.
– Піди-но, хлопчику, до тьоті Жені і Вови. Вони там сумують без тебе, – попрохав він Ігорка.
Той поклав книжку на підвіконня і пішов у другу кімнату.
Гнат Несторович зачинив за Ігорком двері і, відкашлявшись у кулак, знову сів навпроти Микити Родіоновича.
– Треба використати ваше знайомство, – продовжив він свою думку.
– Яким чином?
– Тряскіна ненавидить Роде: він знущається з неї, всіляко її принижує. – Тризна встав і пройшовся по кімнаті. – Вам, товаришу Ожогін, треба через Тряскіну дізнатись, які будинки в місті відвідує Роде, де він ночує, довідатись про розміщення кімнат у його квартирі… Це прохання підпілля.
Микита Родіонович на знак згоди кивнув головою.
– Ну от і домовились… Тепер я відведу вас на радіостанцію.
Гнат Несторович покликав з другої кімнати дружину і познайомив її з Микитою Родіоновичем.
У Євгенії Дем'янівни було бліде хворобливе обличчя, довгасті очі, губи з піднятими куточками, м'який овал обличчя.
– Ми підемо, Женю, – коротко сказав Гнат Несторович, – а ти з дітьми подивися за вулицею.
Видно, вже не раз доводилося Євгенії Дем'янівні виконувати обов'язки дозорця.
Не задаючи ніяких запитань, вона кивнула головою, одяглася і разом з сином – хлопчиком років п'яти – та Ігорком вийшла з хати.
– Мучиться зі мною, бідолашна! – з глибоким сумом промовив Тризна, дивлячись услід дружині, і почав крутити цигарку з махорки.
– Навіщо ви курите?
– Яка різниця! – Гнат Несторович безнадійно махнув рукою.
До кімнати повернувся Ігорьок і повідомив, що на вулиці нікого не видно.
Гнат Несторович повів Ожогіна у двір, огороджений з одного боку цегляною, а з другого – дерев'яною стіною. В глибині двору стояв великий, позеленілий від часу і покритий мохом рублений сарай з драбиною, що вела на сінник.
Тризна підійшов до собачої будки. Побачивши стороннього, пес люто загарчав.
– Свій, Вірний, свій, – заспокоїв пса Гнат Несторович і відсунув будку вбік.
Під нею виявилися дерев'яні підйомні двері, замасковані сіном.
– Колись погріб був, а тепер ми його для іншої мети пристосували, – пояснив Гнат Несторович і підняв двері. – Лізьте, а я потримаю.
Дерев'яна драбинка на вісім-десять щаблів круто повела вниз. Ожогін зробив кілька кроків і зупинився перед дерев'яною стіною. Виявилось, що це двері, які безпосередньо ведуть у погріб.
Гнат Несторович відчинив їх, і Ожогін побачив людину, освітлену двома коптилками. Вона сиділа в кутку за невеликим столом і слухала радіо.
– Знайомтесь: Леонід Ізволін.
Глянувши на прибулих, юнак поправив навушники, продовжуючи щось записувати на аркуші паперу.
– Зараз про новини дізнаємось, – сказав Тризна і присунув Микиті Родіоновичу порожній ящик.
Ожогін сів, обвів поглядом приміщення. В погребі було тепло.
За столом, впритул до задньої стіни, стояв широкий дощаний тапчан з матрацем і подушкою. Тапчан був великий, і Микита Родіонович подумав, що зробили його, мабуть, тут – пронести тапчан через отвір у погріб було неможливо. В стінах виднілися глибокі квадратні ніші, а в них – пресований тол, амонал, капсулі, детонатори, мотки запального шнура, ручні гранати, запалювальні кульки. На дерев'яному кілочку, вбитому в стіну, висіли два дробовики, радянська напівавтоматична гвинтівка і німецький автомат.
– Наша святая святих, – сказав Гнат Несторович, стримавши кашель.
– Небезпечно? – спитав Ожогін, кивнувши в бік ніш.
Гнат Несторович знизав плечима. Звичайно, небезпечно, сусідство не дуже приємне, але нічого іншого не придумаєш, доводиться миритись.
Леонід Ізволін скинув навушники і, підійшовши до Микити Родіоновича, простягнув руку:
– Здрастуйте! Давно вас чекаю.
Леонід, як і батько, мав, очевидно, спокійний характер, рухався неквапливо і був трохи близькозорим. Він попросив Ожогіна оглянути рацію. Скільки часу він б'ється з нею, а нічого не виходить.
Марка рації була знайома Микиті Родіоновичу. Він вийняв лампи, деталі, розклдв їх на столі і почав розглядати апаратуру.
– Ви тут безвихідно? – спитав Ожогін. Леонід розвів руками:
– Що ж поробиш! Я в місті виріс, з'являтись на вулицях небезпечно – відразу пізнають… Ти говорив з товаришем Ожогіним відносно Роде? – несподівано звернувся він до Тризни.
Той ствердно кивнув головою.
– Ну і як?
– Начебто домовились. Спробуємо, – відповів за Тризну Микита Родіонович.
– Це завдання керівництва підпіллям, – уточнив Леонід.
– Я вже говорив, – промовив Тризна. – Він згодний.
Пораючись біля рації, Микита Родіонович думав про те, що треба дякувати випадку, який привів його сюди. Якби передавач був справний і рація працювала, йому навряд чи довелося б сидіти зараз у компанії сміливих патріотів Ізволіна і Тризни.
Пошкодження було невелике, і через годину зв'язок з Великою землею був налагоджений.
На обличчі Леоніда з'явилася широка посмішка. Енергійно потираючи руки, він промовив: