– Чудово! Як вам дякувати, Микито Родіоновичу!
– Не журіться, що передавач досі не працював, – промовив Ожогін і зразу ж пояснив: – Вас запеленгували б після другого ж сеансу передачі: прилади точно вказали б місцеперебування рації. В умовах міського підпілля працювати з стаціонарною радіоустановкою і не бути зловленим – майже неможливо. Треба або проводити кожний сеанс з нового місця, або вигадати щось інше.
– Я все це знаю, мене вчили. Вигадати щось інше важко, але я намагатимусь бути обережним: передачу вестиму не частіше одного разу на два тижні, і вона триватиме наймінімальніший час – хвилину-півтори.
Вночі, коли заняття Ожогіна і Грязнова у Кібіца наближалися до кінця, несподівано з'явився служник Юргенса.
– Пане Ожогін, прошу за мною, – сказав він сухо.
Микита Родіонович здригнувся. Виклик під час занять був справою незвичайною. Друзі перезирнулися: після приходу Сашурки вони жили в постійній тривозі.
Кібіц негативно ставився до зриву занять, проте цього разу не вимовив ні слова і якось дивно хихикнув.
Микита Родіонович почав не поспішаючи одягати пальто. Андрій стояв поруч і дивився другу в обличчя, шукаючи відповіді на те саме питання.
«Невже вони проґавили Зюкіна, і він уже бачився з Юргенсом?» думав Микита Родіонович, йдучи подвір'ям. Застережні заходи, вжиті групою Ізволіна, ще не знімали загрози появи зрадника Зюкіна в будинку Юргенса: адже Зюкін міг зв'язатися з Юргенсом через іншу особу чи по телефону. І якщо це так, то провал неминучий. Треба вживати заходів. Тікати зараз, поки він ще не ввійшов у будинок Юргенса! Перепустка в кишені, і поки спохватяться – можна надійно заховатись. Микита Родіонович оглянув служника, який ішов поруч. Збити з ніг, мабуть, на вдасться – він надто великий. Єдиний засіб – зупинитись, закурити, відстати на кілька кроків, а потім махнути через огорожу на вулицю. Але що буде з Андрієм? Він в руках у Кібіца – а звідти не втечеш. Врятуватися самому, а товариша втопиш?.. Зійшли на ґанок. Служник відчинив двері. У приймальні, як звичайно, панувала тиша. Відразу ж пішли у кабінет майора. Там за своїм письмовим столом сидів Юргенс, а за приставним столиком – незнайома людина в цивільному вбранні.
Обличчя у незнайомого було пухке, біле, з подвійним підборіддям.
– Сідайте, – сказав по-німецьки незнайомий, не зводячи очей з Ожогіна.
Ожогін сів у крісло.
– Коли ви востаннє бачили свого брата?
Микита Родіонович подивився на Юргенса, наче запитуючи, чи слід відповідати.
Юргенс догадався про причину неспокою Ожогіна і пояснив:
– Полковник Марквардт.
Ожогін встав, грюкнувши кріслом.
Марквардт жестом запросив його знову сісти, вийняв з бокової кишені авторучку і почав щось креслити на аркушику паперу, що лежав перед ним.
Ожогін сказав, що востаннє бачив брата Костянтина в сороковому році.
– Де?
– У Мінську.
– Чого він потрапив у Мінськ?
– Приїхав побачитись зі мною, перед від'їздом у Ташкент.
– Його призначили в Середню Азію?
– Ні, він поїхав туди за власним бажанням.
– А хіба в центрі він не міг влаштуватись?
– З такою плямою в біографії, як арешт батька – це не так просто.
– Професія брата?
– Інженер-геолог.
– Де він зараз?
Ожогін знизав плечима:
– Мабуть, там же, в Середній Азії.
– А не на фронті?
– Ні. Він інвалід і від військової служби звільнений.
– А точне місце його проживання?
Ожогін відповів, що, судячи з листа, якого він одержав перед самою війною, Костянтин мав намір оселитися в Ташкенті. Вдалося йому це чи ні – невідомо.
– Він писав із Ташкента?
– Так.
– Зворотну адресу давав?
– Головний поштамт, до запитання, якщо це можна вважати адресою.
Розмова з самого початку набрала характеру допиту. Марквардт швидко задавав питання і зрідка підводив голову, кидаючи на Ожогіна короткі погляди.
Юргенс у розмову не втручався. Він здавався байдужим до всього, що відбувалося, – зараз не він був тут старшим.
– Якщо ви попросите брата допомогти вашому хорошому приятелю, він це зробить? – спитав Марквардт.
– Гадаю, що зробить.
– Навіть, якщо він і не знає цієї людини?
– Навіть і в цьому випадку.
Полковник простягнув руку через стіл. Юргенс подав йому фотографію. Марквардт на якусь мить затримав на ній свій погляд, потім поклав на стіл перед Ожогіним. Це була фотографія Микити Родіоновича.
– Пишіть, я буду диктувати. – Він подав Ожогіну свою авторучку. – «Дорогий Костю! Посилаю свою копію з моїм найкращим другом. Допоможи йому в усьому. Я зобов'язаний йому життям». – Марквардт наліг грудьми на стіл, вдивляючись у те, що писав Микита Родіонович, потім додав: – «Як я живу, він докладно розповість…» Поставте свій підпис…
Відразу ж після того, як Ожогін залишив кабінет, служник пропустив туди високого на зріст, широкоплечого чоловіка.
Зупинившись посеред кабінету, він витягнув руки по швах і відрекомендувався:
– Ібрагімов Ульмас – Саткинбай.
Марквардт мовчки вказав на крісло. Саткинбай сів. Це був уже літній чоловік, років за сорок, але без жодної сивини в блискучому чорному волоссі. Втупивши нерухомий погляд у підлогу, він чекав початку розмови.
– Коли ви залишили батьківщину?
– У двадцять четвертому році.
Юргенс пояснив:
– Його батько був ханським радником, а потім басмацьким курбаші і загинув од рук. червоних.
– Кур-ба-ші… кур-ба-ші… – поглядаючи на стелю, промовив полковник. – Це…
– Командир окремого басмацького загону, – підказав Юргенс.
– Скільки вам було років, коли ви залишили батьківщину? – спитав Марквардт.
Саткинбай потер рукою лоба, подумав, потім сказав:
– Мабуть, двадцять.
– Зараз вам тридцять дев'ять?
Саткинбай ствердно кивнув головою.
– Готові повернутися на батьківщину?
– Готовий. – Саткинбай відповів без особливого ентузіазму, і це помітив Марквардт, який стежив за ним.
– Де жили весь час?
Саткинбай, не кваплячись, розповів, що з тридцять четвертого року він живе в Німеччині, до того три роки був у Туреччині, звідки його вивіз німецький капітан Циглер, а в Туреччину потрапив з Ірану. В Туреччині залишився його старший брат – співробітник емігрантської газети.
Знову заговорив Марквардт. Він попередив Саткинбая, що їхати доведеться надовго і осісти як слід. Те, що треба зробити, вимагає не одного року. Необхідно освоїтись у новій обстановці, відновити старі зв'язки, завести нові. Докладно з ним буде говорити пан Юргенс, а він хоче звернути увагу на основне. Головне завдання Саткинбая – підшукати надійних людей, здатних виконати будь-яке доручення.
– Друзі в Узбекистані у вас є? – спитав Марквардт.
– Є, – відповів за Саткинбая Юргенс. – Наприкінці листопада були скинуті два чоловіка.
– Добре. Дамо ще зв'язок, який треба використати. На вашій батьківщині живе російський інженер Ожогін, брат якого, як і ви, служить Німеччині. Треба знайти його і передати цю фотокартку…
– Ожогін і Грязнов вами перевірені? – звернувся Марквардт до Юргенса, коли Саткинбай вийшов.
Юргенс потер пальцями перенісся.
– Особливої перевірки, на мою думку, не треба, адже вони з'явилися з власноручним листом Брехера. Не вірити Брехеру я не маю підстав…
– Це ще нічого не означає, – обірвав його Марквардт.
– Я розумію, – схилив голову Юргенс, – а тому підкреслюю, що особливої перевірки не треба. Але те, що елементарно необхідне, я зробив. Стеження показало, що вони підтримують зв'язок з особами, які не викликають ніякої підозри. І стеження я зняв. Їх кишені і речі регулярно передивляється квартирна хазяйка. Спробував втрутитися в цю справу Гунке, але осоромився.
– Як це розуміти?
Юргенс розповів історію з горбанем. Марквардт розсміявся.
– Все-таки не буде зайвим вжити ще якихось заходів, – порадив він. – Складного нічого не затівайте, а так… легеньку провокацію, наприклад, невеличкий лист від патріотів міста. Цікаво, що вони робитимуть…
– Гаразд, – погодився Юргенс.
… О-пів на другу для полковника був поданий лімузин.
Провівши шефа до машини, Юргенс повернувся в кабінет. Вірний своєму постійному правилу, він перед сном подзвонив коменданту міста і поцікавився, чи не сталося чогось надзвичайного. З такою ж метою подзвонив і начальнику гарнізону. Потім Юргенс перевірив замки ящиків і сейфа. Коли його рука вже потяглася до вимикача, щоб погасити настільну лампу, він помітив списаний Марквардтом аркушик паперу. На ньому красувалися скрипичний ключ, маленька церква з дзвіницею, парусна лодка, назви різних міст, жіноча голівка… Юргенс посміхнувся і, збираючись кинути аркушик у корзину, взяв його в руки. В куточку аркуша поряд із знаком запитання стояло дробове число «209/902». Юргенс здригнувся. «Що це таке? Безглуздий збіг цифр чи умисел? Невже полковник знає?.. Хто міг розповісти йому цю таємницю, і тим більше зараз, під час війни? Чим усе це може закінчитися для нього, – Юргенса?»
Під номером «209/902» він був записаний як таємний співробітник американської розвідувальної служби. Ніхто, крім Гольдвассера, не знав його номера.
Юргенс нервово заходив по кімнаті. Виникали численні здогади, однак жоден з них не давав переконливої відповіді на питання. Він відкрив стінну шафу, налив бокал вина і одним духом випив. Потім повернувся до стола, взяв аркушик, збираючись його знищити, але замислився і, акуратно склавши, сховав у внутрішню кишеню…
Приблизно в цей самий час із пекарні вийшов Грязнов, який проник у підпілля відразу ж після закінчення занять у Кібіца. Він постарався запам'ятати з почутого головне: на батьківщину пробирається ворог і ім'я його – Ібрагімов Ульмас – Саткинбай.
Через кілька днів на умовленому місці, де позмінно, круглу добу несли чергування патріоти, Сашурка побачив дружину Пантелійовича. Вона наближалася верхи на кошлатій низькорослій конячці. Виявилося, що Зюкін вдосвіта залишив Соснівку. Зрадник, як і думав Сашурка, не зважився сам пройти шлях од села до міста, а взяв із собою старшого поліцая і старосту. Вони втрьох виїхали саньми. Пантелійович проінструктував дружину і наказав їй найкоротшим шляхом поспішати в місто.
Сашурка подякував жінці і кинувся до Ізволіна. Як бути? Зустрічати зрадника по дорозі ризиковано. Вдень на цьому шляху пожвавлення, та й присутність старшого поліцая ускладнює справу. Вирішили посилити стеження за будинком Юргенса. Сашурка, який зовсім не спав минулої ночі, змушений був цілий день провести на ногах. Але зрадник не з'являвся. Надвечір Сашурка, намерзнувшись і зголоднівши, вирішив спуститися в пекарню, погрітися й пообідати. За себе, на чергуванні він залишив Ігорка.
… Сонце поволі спускалося за дахи будинків, холодні промені його косо падали на верхів'я обледенілих дерев, на комини будинків. Вулиця поринала в темряву. Мороз усе посилювався.
Ігорьок з тривогою поглядав на двері будинку Юргенса – його лякало наближення темряви. Хлопчик щодалі частіше тер руки і хукав на них, але це мало допомагало. Довелося вдатися до снігу. Жорсткий, колючий, він викликав біль у пальцях, зате руки зогрівалися.
На правій нозі в Ігорка був ковзан «снігуронька», і хлопчик взявся з азартом кататися по втоптаному перехожими тротуару Садової вулиці. Маршрут у нього був невеликий – від рогу до пекарні й назад. Відштовхуючись лівою ногою, він спритно ковзався по снігу.
Вулиця ставала безлюдною. Літня жінка, проходячи з відрами мимо, подивилася на Ігорка і похитала головою:
– Ішов би додому, ти ж замерзнеш…
Ігорьок зажурився і, притулившись до холодного стовбура дерева, почав прислухатися. Вулиця завмерла в тривожній тиші.
Руки почали дерев'яніти. Вже не хотілося терти їх до болю пекучим снігом. «Де ж застряв Сашурка?» з тугою подумав хлопчик і озирнувся.
Не поспішаючи і вдивляючись у номери будинків, прямо на нього йшов чоловік. Одягнений він був у поношений кожушок і валянки з короткими халявами. Біля будинків, номери яких у темряві розглядіти було важко, він блимав кишеньковим ліхтариком.
«А що, як це той?!»
Незнайомий перейшов на протилежний бік вулиці, де стояв будинок Юргенса, і попрямував до нього.
«Баритися не можна, – вирішив Ігорьок, – так чого доброго і проґавиш». Він доїхав до пекарні і шмигнув у двір. Навалившись на стіл і тримаючи в руці шматок хліба, Сашурка спав.
– Сашко, Сашко! Швидше – там ходить якийсь…
Сон миттю відлетів. Сашурка схопився, обсмикнув шинель, поправив нарукавник і, вже йдучи, кинув товаришам:
– На всякий випадок вірьовку приготуйте…
Коли Сашурка з'явився у дворі пекарні, незнайомий уже стояв недалеко від будинку Юргенса. В його позі відчувалася нерішучість. Один раз він уже пройшов повз особняк, придивляючись до нього.
Сашурка повільно рушив до незнайомого і, не дійшовши метрів з десять, пізнав Зюкіна. Серце шалено закалатало. Варто зрадникові зробити кілька кроків, підняти руку до кнопки дзвоника – і станеться страшне, непоправне. Але Сашурка цього не допустить! Недарма він майже на два місяці втратив спокій, недарма тонув у болоті, блукав по лісу, голодував, недарма його бойові друзі підпільники ні вдень, ні вночі не заплющували очей, стежачи за особняком Юргенса. Справедливість переможе, і зрадник одержить по заслузі.
Побачивши перед собою людину в поліцейській формі, Зюкін прийняв її за вартового, що охороняє будинок.
«Вартовий» делікатно підніс руку до головного убору.
– Ви чого тут походжаєте? – спитав він
– Я… я… мені треба… – замимрив Зюкін.
– Вам треба до пана Юргенса?
– Цілком вірно! – радо відказав зрадник.
– Відійдемо вбік. Тут стояти не дозволяється.
І, взявши під руку Зюкіна, Сашурка відвів його від вікон будинку Юргенса.
– На котру годину вам призначили?
– Мені призначили на північ, але я хотів би потрапити зараз. У мене справа дуже важлива.
Для солідності Сашурка витримав невелику паузу.
– Важлива? Ну що ж, спробую влаштувати вам побачення. Ідіть за мною.
– Буду вам дуже вдячний, – сказав Зюкін і пішов за «поліцаєм».
Вони перейшли вулицю і зайшли в пекарню.
Потрапивши в пекарню, зрадник інстинктивно відчув щось погане і, на мить зупинившись, озирнувся назад, та було вже пізно.
Перед світанком Сашурка залишив місто і пішов у ліс, в партизанську бригаду.
XI
Про рішення підпільної організації висадити в повітря міську електростанцію Ожогіна повідомив Денис Макарович Ізволін. При відступі радянських військ устаткування станції було виведене з ладу, але висадити її в повітря не встигли.
Німці тільки недавно відбудували станцію. Вона постачала енергію заводу по ремонту танків, створеному на базі МТС, млину, паровозному депо. Крім того, світло одержували аеродром, залізничний вузол, концентраційний табір, комендатура і різні установи окупантів, а також кілька кварталів міста, заселених переважно німцями та їх ставлениками. Підпільній організації було відомо, що перед тим, як радянські війська залишили місто, станція була замінована. Схему мінування знали два чоловіка. Один загинув у перші ж дні окупації, а другий, електромонтер Повелко, довго переховувався в. селі, за двадцять кілометрів від міста. Він повинен був зв'язатися по умовному паролю з підпільниками тільки в тому випадку, якщо станція стане до ладу. Дізнавшись, що станція дійсно почала працювати, Повелко пішов у місто, але по дорозі його схопили гестапівці: з документами було не все гаразд. Після слідства Повелка кинули до концентраційного табору.
Патріоти, довідавшись про це, почали думати, як зв'язатися з в'язнем. Вони обміркували десяток способів, поки не наштовхнулися на один, який здавався найбільш надійним.
В таборі був асенізаційний обоз, що мав нічні перепустки для вільного виїзду за місто.
Серед робітників цього обозу підпільники знайшли підхожу людину – старика Заломіна. Після перевірки його залучили до роботи.
Протягом тижня Заломін налагодив з полоненим зв'язок. За допомогою старого був розроблений і план визволення Повелка з гітлерівського табору.