– А ви уявляєте собі акваторію, де вона плаває? – насмішкувато спитав Кравчук.
– Я б почав з Мисливського замку.
– Для цього вам доведеться скористатися з уеллсівської машини часу і повернутися на двадцять п’ять років назад, – не без єхидства зауважив Кравчук. – Бо саме тоді гітлерівці висадили в повітря цей замок.
– Деякі будівлі там уціліли, – сказала Наталя.
– На тому місці, де був замок, усі ці роки, аж до минулої осені, стояла військова частина. Там усе перебудовано і перероблено. Що і де ви там будете шукати?
– Навіть якщо ця друга фототека існує, навряд чи її слід шукати в руїнах замку, – озвався Лежнєв. – Боюся, що її вже знайшли без нас.
– Авжеж, – підтримала Наталя. – Інакше б З. не змогли шантажувати.
Кравчук розгублено глянув на неї і сів.
– У Москві ми теж сушили мізки, – мовив Лежнєв. – І, можливо, нічого б не придумали, якби З. не наштовхнув нас на одну думку. Він згадав, що незадовго перед випуском його привезли в Мисливський замок, де він прожив кілька днів як офіцер вермахту і де якийсь майор фон Бюлов давав йому останні поради, а заодно перевіряв відданість рейху за допомогою особи, котра провокувала його як тільки могла. Буваючи в апартаментах фон Бюлова, З. звернув увагу на дівчину-служницю, до якої майор був дуже прихильний. Дівчині було років шістнадцять. З. звернув на неї увагу тому, що майор в її присутності говорив із З. про справи, які не підлягають розголошенню. Якось З. завів розмову про цю дівчину з приставленою до нього особою. Відповідь здивувала його. «Ця дівчина знає більше, ніж ти думаєш, і через те ніколи не вийде звідси. Вона живе тільки тому, що подобається майорові. Але тільки-но він заведе собі іншу, дівчині буде каюк». Можливо, З. не згадав би цієї розмови, якби через кілька місяців, коли він уже виконав завдання, – певна річ, завдання нашої розвідки, – не зустрів у харківському госпіталі цю дівчину. Зустріч була випадкова – З. приїхав провідати свою сестру, яка лежала там після контузії. У цьому ж госпіталі в нервовому відділенні була і та дівчина. З. сказали, що її привезли санітарним поїздом з району бойових дій з важким кульовим пораненням і серйозно травмованою психікою.
– Щербак! – вигукнула Наталя.
Лежнєв кивнув.
– Щербак вона стала значно пізніше, в п’ятдесятому році, коли остаточно одужала і вийшла заміж за помічника машиніста Щербака Івана Гавриловича. У госпіталі, де вона лежала на початку сорок четвертого, прізвище її встановити не могли – психіка була настільки травмована, що дівчина навіть не розмовляла. Певна річ, З. доповів про цю зустріч. Але божевільну дівчину не чіпали – тоді це було безглуздо.
– Ви розповідаєте про це в зв’язку з фототекою, яка цікавить нас? – скориставшися з паузи, спитав Кравчук.
– Прямого зв’язку, певна річ, немає, – відповів Лежнєв. – Та якщо мати на увазі, що Ганна Щербак була служницею фон Бюлова і той якоюсь мірою довіряв їй, мимоволі задумаєшся. Фон Бюлов, крім усього, керував фотовідділом абвер-частини 115. У сорок третьому нам здавалося, що все ясно. Адже перша і, як ми тоді гадали, повна фототека була в наших руках. Правда, того ж дня, коли ми захопили Русанівку, фон Бюлова знайшли мертвим в уцілілій прибудові Мисливського замку. Судово-медична експертиза встановила, що перед смертю його катували. Але й це нас не зацікавило: подумали, що скорпіони, попавши в пастку, зводять рахунки. А тепер усе це не може не дивувати. Бюлова вбили свої, а от Ганна Щербак, котра, як твердить З., знала більше, ніж слід було знати дівчині-служниці, лишилася жива. І ще треба мати на увазі: перед втечею з Русанівки гітлерівці розстріляли всіх дівчат із так званого допоміжного персоналу.
– Можливо, Щербак урятував хтось із її німецьких полюбовників, – висловив припущення Кравчук.
– Сумнівно, – похитав головою Лежнєв, – щоб хтось із її, як ви називаєте, полюбовників відважився на такий вчинок. Допоміжний персонал санаторію знищували самі есесівці, і щодо цього в них були найсуворіші вказівки.
– Але не виключено, що Ганну Щербак завербували, – сказала Супрун.
– Ви забуваєте, що вона була важко поранена. Судячи з історії хвороби, лікарі ледве врятували її. Навіщо ж абверівці ставили б свого агента на грань життя і смерті, а тим більше доводили Щербак до божевілля?
– Та й який агент із шістнадцятирічної дівчини! – підхопив Кравчук, – Те, що їй пощастило вибратися з замку, просто випадок.
– Випадок, кажете? – всміхнувся Лежнєв. – Що ж, і випадок треба враховувати. Та коли місяць тому ми почали шукати сліди Ганни Щербак в архівах госпіталів, з’ясувалося, що наші пошуки не оригінальні. У жовтні минулого року хтось, видаючи себе то за інспектора соцзабезу, то за співробітника кримінального розшуку, то за юрисконсульта будинку інвалідів, теж цікавився Щербак і її адресою.
– Насторожує і такий збіг, – сказав Винник. – Щербак загинула невдовзі після того, як З. одержав листа з фотографією.
– І ще, – додала Наталя. – Ганна Щербак народилась і виросла в Сосновському. Але після війни жодного разу тут не була. Більше того, її чоловікові в шістдесят другому році запропонували роботу в Сосновському депо, але Ганна рішуче відмовилась їхати сюди. А наприкінці минулого року раптом почала вмовляти чоловіка перевестися в Сосновське.
– У неї були тут родичі? – спитав Лежнєв.
– Вона казала чоловікові, що всі її родичі загинули під час війни.
– Ще одна загадка, – зауважив Лежнєв. – До речі, всім відоме дівоче прізвище Ганни?
– Безпрозвана.
– Ні, Безпрозваною її назвали в госпіталі, бо при ній не було документів. Після одужання вона не стала міняти це прізвище на справжнє. Чому? Важко сказати. Можливо, тому, що невдовзі зустрілася з Іваном Щербаком і питання в прізвищем вирішувалося само собою.
– Ви встановили її дівоче прізвище? – поцікавилася Наталя.
– Це зробив Борис Леонідович, – Лежнєв кивнув на Винника.
– Яке ж було її перше прізвище? – нетерпляче спитав Кравчук.
– Нетреба, – спокійно сказав Винник.
Од Лежнєва рони вийшли о першій годині дня. Була обідня перерва, і Наталя раз у раз віталася з працівниками обласної прокуратури. На площадці другого поверху вона побачила старшого слідчого Олександра Юхимовича Трача, який про щось розмовляв з журналістом Бадюком. Бадюка Наталя добре знала. Два роки тому, коли вона зайняла призове місце на республіканських змаганнях із спортивної гімнастики, він брав у неї інтерв’ю. Зустрічалися вони і в прокуратурі Жовтневого району: Бадюк часто заходив до Дубового, з яким приятелював.
– Ростеш, підопічна, – привітав Наталю Трач, у якого вона колись стажирувалась. – Особливо важливі справи ведеш. Давай, давай, Наталко!
– Я все хочу зайти до вас, Наталю Сергіївно, – сказав Бадюк. – По-перше, вибачитися за недозволену різкість свого колеги по перу…
– А по-друге? – перебила його Наталя.
– По-друге, хотів поговорити теж про статтю, але зовсім іншого плану. В принципі я вже домовився з Романенком і Лежнєвим. Санкцію згори дано. Ось поки що Сашка Трача мучу. Потім до вас перейду. Не проженете?
– Не прожену, – всміхнулася Наталя.
На вулиці її наздогнали Кравчук і Винник.
– Розумний дядько цей Лежнєв, – сказав Винник, певно, продовжуючи розмову.
– Ще б пак, – підхопив Кравчук, – маючи такі дані, можна бути розумним. Якби нам з Наталією Сергіївною підкинули ці дані місяць тому, ого які розумні були б ми!
– Дані не підкидають, їх здобувають, – відпарирував Винник.
– Тільки не завжди своїми руками, – пробурчав Кравчук.
– Руки – діло нехитре, – відказав Винник. – Тут основне, щоб голова працювала.
– Наталю, чуєш, що він сказав? – Кравчук навіть схопив її за руку. – Далеко піде товариш! Високий начальник – значить, розумний, на нього всі молитися повинні, в рот йому заглядати. Думатиме тільки він, а нам лишиться виконувати цінні керівні вказівки.
– Ти помиляєшся, – сказала Наталя. – Думали сьогодні всі, і Лежнєв прислухався до нас. Він справді розумна людина. З ним легко працювати.
– Звісно, тобі не важко передопитати трьох-чотирьох свідків і призначити повторні експертизи, та й Борис Леонідович, – Кравчук кивнув на Винника, – не підвередиться у своїх надсекретних архівах, хіба що пилюки наковтається. А мені що доручив ваш розумний Лежнєв?
– Ти вважаєш, що Анісімова вигадала Джона? – спитав Винник.
– Нащо мені вважати! Я понад місяць шукаю цього аматора порнографічного фото.
– Але ж фотографії були?
– Були, та спливли…
Наталя не встрявала у розмову. Вона знала, що Кравчук почасти баламутить, розігрує Винника. І все-таки вона відчувала себе винною. Навіть не в тому, що не вберегла фотографії Щербак, а в тому, що збрехала Лежнєву, ніби ці фотографії знищила власноручно. Наталя намагалася заспокоїти себе думкою, що зараз уже байдуже, хто і коли спалив ті фотографії, але позавчорашній вчинок Савицького забути не могла.
Повертаючись після перерви до кабінету криміналістики, який Лежнєв, за його словами, «тимчасово окупував» для потреб слідчо-оперативної групи, Наталя побачила в коридорі Івана Гавриловича Щербака. Вона викликала його на чотирнадцяту тридцять, однак він прийшов раніше. Побачивши Наталю, ввічливо, але стримано привітався. Вона запросила його до кабінету, хоча Лежнєва, котрий сам хотів допитати Щербака, ще не було. Щоб якось згаяти час поки прийде Лежнєв, Наталя почала розпитувати Івана Гавриловича про те, що їй було добре відомо: про здоров’я сина (вона знала, що хлопчик уже одужав); про те, як вирішилося питання з його влаштуванням у цілодобову групу дитсадка (вона сама клопотала про це); про квартирні справи Івана Гавриловича (Наталі було відомо, що йому дають однокімнатну квартиру в новому будинку). Щербак відповідав знехотя, стримано.
Наталі здавалося, що він чимось роздратований, і вона спитала його про це. Іван Гаврилович не відповів. Наталя повторила запитання. Він спідлоба глянув на неї.
– Чого ви од мене хочете? – сказав не вельми дружелюбно і, відвівши очі вбік, уже зовсім грубо додав: – Видно, робити вам нічого: другий місяць душу мотаєте, то одне, то друге. Хай уже я, зі мною можна не панькатись. Хоча б мертвій дали спокій.
Наталя спочатку здивувалася – що це сьогодні з ним, – але потім і собі насупила брови. Коли Щербак замовк, зажадала:
– Що ж, розповідайте, Іване Гавриловичу. Я слухаю.
– Нема чого мені розповідати, – вигукнув Щербак. – Тільки майте на увазі, ганьбити покійницю не дозволю.
– Хто ж її ганьбить? – дивуючись своєму спокою, спитала Наталя.
– Ви.
– Чим же я зганьбила ім’я вашої покійної дружини?
– Хоча б тим, що про її поведінку скрізь і у всіх розпитуєте!
– Ще чим?
– Досить і цього, щоб люди язики розпустили, – трохи спокійніше мовив Щербак.
– Ні, ви не тільки це мали на увазі, – напосідала Наталя, відчуваючи, що за роздратуванням Щербака щось криється.
– Що мав, те й сказав.
– Неправда.
– А ви мене брехуном не робіть.
– А ви не будьте ним, – зірвалася Наталя. – Почали, то доказуйте. – І замовкла, бо до кабінету зайшов Лежнєв. Він не похитав докірливо головою, не кинув осуджуючого погляду, але по якомусь невловному руху його брів Наталя зрозуміла, що він чув її крик.
– Іване Гавриловичу, ми не хотіли вам раніше казати, але зараз змушені сказати: ваша дружина не просто загинула під час пожежі, її вбили. Це нам уже точно відомо. Невідомо тільки, хто це зробив.
Щербак очманіло глянув на Лежнєва, потім на Наталю.
– Як – убили?..
– Мабуть, спершу оглушили, потім підпалили будинок.
– А дільничний?
– Він пробував перешкодити злочинцеві.
– А мені казали, що ви вважаєте, ніби дільничний з Анею…
– Хто казав? – не витримала Наталя.
Цього разу Лежнєв сердито подивився на неї. Проте звернувся знову до Щербака:
– Ми з Наталією Сергіївною зобов’язані знайти убивцю. Це не так просто – злочинець не звичайний, та й пов’язано все це із справами давніми. Але ви можете допомогти нам.
– Та я ж нічого не знаю. Я, певна річ, вірю вам…
– Називайте мене Василем Тимофійовичем.
– Я вірю вам, Василю Тимофійовичу, але якось не збагну того, що ви сказали… За що? Адже вона – вірте мені – мухи не зобидила. Ви не уявляєте, яка вона була: душевна, тиха… Не було в неї ворогів!
– А от у цьому ви помиляєтесь, Іване Гавриловичу. Був у неї ворог. Страшний, жорстокий, здатний на будь-яку підлість, на будь-який обман. Хто він – ми поки що не знаємо, хоча нам добре відомо, в якому лігві його вигодували і вимуштрували. На його руках не тільки Ганнина кров…
Наталі здалося, що Лежнєв говорить надто пишномовно. Та саме ці слова вплинули на Івана Гавриловича.
– Добре, – сказав він. – Питайте.
– Нас цікавить минуле вашої покійної дружини, – попередив Наталине запитання Лежнєв. – Період її життя до зустрічі з вами. А також усе, що зв’язувало її потім із цим періодом.
Щербак почав шукати по кишенях цигарки, Лежнєв запропонував йому сигарети.
– Спасибі, я сигаретами не накурююсь, – дістаючи з кишені пом’яту пачку цигарок, сказав Щербак. – Із самої війни «Біломор» курю. Не задимлю я вас, Наталю Сергіївно?
– Куріть.
– Минулого разу Наталя Сергіївна теж мене про це питала, – глибоко затягнувшись, почав Щербак. – Я відповів, може, не так детально. Але детально я й сам не знав – Аня про себе мало розповідала. Та я й не наполягав – відчував, що їй важко ворушити минуле. Батько її був робітником у друкарні, тут, у Сосновському. Під час окупації шрифт підпільникам виносив. Німці вистежили, арештували всю сім’ю. Взяли й Аню. Їй не було ще й шістнадцяти. Батька стратили одразу, а над Анею і її матір’ю спочатку в гестапо знущалися, потім – запакували в концтабір. Мати померла, а Аня збожеволіла. Чудом жива лишилася. Коли наші прийшли, її поклали у військовий госпіталь, а потім у психіатричну лікарню. П’ять років лікували, поки вилікували. Познайомився я з нею в сорок дев’ятому. Вона в депо прибиральницею була, а я помічником машиніста. Через півроку розписалися. Жили добре. Вірите, за вісімнадцять років жодного разу не посварились. От тільки дітей у нас не було. Хотіли вже прийомне дитя брати, але влітку шістдесят третього вона мені народила Димку.
Він замовк, міцно потер чоло.
– Скажіть, Іване Гавриловичу, – спитав Лежнєв, – чи не помічали ви раніше, що Ганна чимось пригнічена, чогось боїться?
– Вона була дуже полохлива. Бувало, й не зрозумієш, чи то соромиться, чи боїться чогось. Спершу навіть заміж за мене йти не хотіла. «Навіщо, – каже, – я вам така, Іване Гавриловичу, скалічена і розтоптана». А в мене при цих словах, повірите, серце стискалося… Ну, та потім трохи відійшла. Як переїхали в Рівне, в технікум учитися пішла.
– Чи не пригадаєте, Іване Гавриловичу, – спитав Лежнєв, – вона коли-небудь розповідала про Мисливський замок?
– Замок? Ні, такого не згадувала. А що це за замок?
– Та був такий. Ну, коли не розповідала, то що ж…
Наталі здалося, що настав момент спитати Щербака, хто його «інформував» про хід слідства. Проте Лежнєв, угадавши її намір, непомітно стиснув їй руку: помовчіть, мовляв.
Мовчав і Щербак. Він то застібав, то розстібав гудзики піджака, хвилювався.
– Що ж, питайте далі, – нарешті мовив.
– Про що ж нам питати, коли ви все розповіли, – самими куточками губ усміхнувся Лежнєв.
Щербак поглянув на нього і, почервонівши, немовби видавив із себе:
– Думаєте, знаю більше, ніж сказав?
– Думаю.
– Я все сказав, – підвищив голос Щербак, – усе, що вам треба знати!
– Розумію, Іване Гавриловичу, – анітрохи не здивувався Лежнєв. – Розумію, що є речі, яких неприємно торкатись. Але нам треба знати все. Навіть те, про що звичайно не кажуть. Адже розмова у нас із вами особлива.
– Я можу вийти, – сказала Наталя. Бачачи, що її ніхто не затримує, підвелась і пішла до виходу.
– Заждіть, Наталю Сергіївно, – зупинив її Щербак, – не хочу, щоб ви думали, ніби я криюся од вас. Може б, я і Василеві Тимофійовичу того не сказав, якби сьогодні не так повернулася розмова. Та коли наполягаєте… Ревнував я Аню. Завжди ревнував, хоч вона й не давала для цього приводу. А я її – смішно згадати – не те що до чоловіків, до подруг ревнував. Розумів – безглуздо, а нічого з собою вдіяти не міг. Я крився із своїми ревнощами, та Аня про них догадувалась і старалася не роз’ятрювати мене. На вечорах, бувало, ні з ким, крім мене, не танцювала. Коли, траплялося, в технікумі чи на роботі затримається, заздалегідь попередить, попросить зайти за нею. Це щоб я чогось не подумав. А от у листопаді минулого року її наче підмінили. Весь час торочила: переїжджаймо в Сосновське, та й годі. Розлученням почала погрожувати. А чого і навіщо – не каже. Хочу, і все! Підозра в мене закралася. Нарешті я погодився. Переїхали. Попервах начебто все було гаразд. Однак відчував, що почала з чимось критися від мене. Потім мені сказали, що бачили її за містом у лісопарку з якоюсь п’яною жінкою. Далі – більше: в неділю двічі підряд кудись ходила. Пояснила, ніби якихось родичів у районі розшукала, але скільки я не просив її разом поїхати до них чи запросити їх до себе – ухилялася. Брехати вона не вміла, і я одразу збагнув, що про родичів вигадала. Якось прийшла додому мало не вдосвіта, в грязюці, п’яна, без косинки. Потім плакала, присягалася, що більше таке не повториться, що вона повинна була поквитатися з минулим.