– Коли це було? – спитала Наталя.
– На початку червня. З неділі на понеділок.
– А яка косинка була у вашої дружини? – спитав Лежнєв.
– Які зараз носять: тонка, барвиста, з написами по-російськи. Я цю косинку їй на Травневі свята подарував.
– Перша неділя в липні була другого числа, – зазираючи в календар сказала Наталя. – Ваша дружина загинула через двадцять днів. Як вона поводилася в ці дні? Чи ходила куди з дому пізньої пори?
– Не знаю, – насупився Щербак. – Я машиніст – викличуть у поїздку, от мене й немає більше доби. Після тієї вранішньої розмови притихла моя Аня; ходила наче побита, в очі мені дивитися не наважувалась. Якби я знав, що за цим криється! Якось увечері гроші громадські в її сумці знайшов. Спитав: звідки це. Сказала, що місцевкомівські, носила в ощадну касу здавати, та не встигла.
– Багато грошей було?
– Не рахував. Але пам’ятаю, що ціла пачка. П’ятірками, здається.
– Мабуть, п’ятсот карбованців.
– Певно, що так. Може, ви думаєте, що Аня якісь махінації робила? Помиляєтесь. Вона дуже чесна була. На другий день, як зараз пам’ятаю, я костюмчик синові напитав. Прибіг додому, Аня саме на перерву прийшла, кажу: таке діло, п’ятнадцять карбованців треба. А було це перед зарплатою. Вона мені трояка показує – оце і все, що лишилося. Кажу їй: дай з місцевкомівських, в кінці дня одержу зарплату, покладемо. А вона пояснює, що тих грошей уже немає.
– Коли це було? – спитала Наталя. – Коли ви гроші в неї бачили?
– За день до авансу. А нам його кожного дев’ятнадцятого числа виплачують. Виходить, це було вісімнадцятого.
– І останнє запитання, Іване Гавриловичу, – сказав Лежнєв. – Точніше, якщо рахувати по порядку, воно перше – це те, яке поставила перед вами Наталя Сергіївна і на яке ви, здається, не відповіли…
Щербак знову потер лоба і, якось скоса подивившись на Наталю, сказав:
– Місяць тому подзвонила мені в депо дівчина. Назвалася Зіною. Сказала, що їй треба побалакати зі мною. Домовились зустрітись у сквері біля кінотеатру «Комсомолець». Це недалеко від деповського гуртожитку, де я тепер живу. Зустрілись увечері – раніше вона не могла. Виявляється, це сестра дільничного. Розридалася, сказала, що на слідстві з’ясувалося, нібито брат її не випадково до мене в дім попав, що він з моєю жінкою… Через це, мовляв, старенькій матері дільничного пенсії не дають. Мене мов хто обухом по голові вдарив. Одна річ – мої підозри, і зовсім інша – факти, про які всі говорять.
– А навіщо вона розповіла вам про це? – спитав Лежнєв.
– Просила допомогти матері виклопотати пенсію. Запевняла, що історію з її братом і Анею слідчий вигадала, щоб з кимось із міліцейського начальства рахунки звести, ось, мовляв, дивіться, які у вас працівнички.
– В чому конкретно ви мали допомогти? – стискуючи Наталі руку, спитав Лежнєв.
– Вона умовляла написати скаргу прокуророві, оскільки йшлося про мою зганьблену честь. Ця дівчина радилась з адвокатом, і він сказав, що пенсію її матері дадуть тільки після того, як слідство зніме підозру з її брата.
– Дурниці! – не витримала Наталя. – Пенсію матері дільничного призначили одразу. Та й сестри у Гургаля нема. Це якась провокація.
– Розберемося, – мовив Лежнєв таким тоном, що Наталя одразу замовкла.
А коли Щербак пішов, він сердито сказав:
– З вами, бачу, наввипередки добре бігати, Наталю Сергіївно, а не допит вести..
Проте в глибині душі Лежнєв розумів Наталю: за останній місяць їй добряче потіпали нерви. А тут іще новина: «Слідчий з міліцією рахунки зводить». Що це – провокація? Схоже. В даному разі Іван Щербак був тільки зброєю в руках провокаторів. Але зброя ця не вистрелила – скарги він не написав. Тільки замкнувся в собі, замкнувся на допитах. Можливо, на це й розраховували? Ні, мабуть, не тільки на це. Хтось уперто намагався скомпрометувати слідство. І, треба визнати, цей хтось діяв уміло. Заява в обком; телефонні дзвінки; стаття в газеті; скарга Івана Щербака; відповідно спрямовані розмови навколо справа про пожежу на Залісній вулиці… Усе це схоже на кільця одного ланцюга, досить міцного, щоб зв’язати руки й досвідченішому слідчому, ніж Супрун. Але чому на компрометацію молодого слідчого витрачено стільки сил? Десь вона, сама того не підозрюючи, зачепила нитку, яка тягнеться до злочинця, котрий з невідомих причин не зміг покинути місто, замести сліди. «Де ж ця нитка? – думав Лежнєв. – А може, все-таки Нетреба? Ні, Нетребу поки що чіпати не можна. Діяти слід дуже обережно…»
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Офіцерська зала була на другому поверсі головного корпусу, куди з гардеробної вели широкі сходи з вигадливими поручнями, опори й плетиво яких зображали фігури звірів. Ведмежі чучела на площадках, вишкірені морди кабанів і оленячі роги на стінах настирливо нагадували, що це Мисливський замок.
Порівняно з унтер-офіцерським кабаком, тут додержувалися певних правил пристойності: жінки були у вечірніх, в міру декольтованих туалетах, чоловіки поводились більш-менш стримано. Була тут і розпорядниця – висока, пряма, як тичка, жінка з якимось значком на грудях. Проте й без цього значка її не важко було впізнати – найнепримітніша з її підопічних поруч з нею могла вважати себе за красуню. Розпорядниця тут не давала ляпасів, але, тільки-но вона підходила, у деяких «дам» зникали усмішки.
Все це Лежнєв помітив, за ті кілька хвилин, коли лавірував між танцюючими і вдавав, що шукає вільний столик. Двоє офіцерів-артилеристів, яких він запримітив ще в гардеробній, ходили за ним по п’ятах. Вони, певно, прибули до замку вперше, почували себе невпевнено, особливо молодший – ще зовсім хлопчисько з ніжним дівочим обличчям і округлими від хвилювання очима. Франтуватий самовпевнений обер-лейтенант, очевидно, викликав у них довір’я, і вони тягнулися за ним. Метка офіціантка каліченою німецькою мовою запропонувала офіцерам столик поруч з оркестром. Обер-лейтенант кивнув артилеристам, сів поруч і замовив каву..
Після невеличкої паузи оркестр заграв жваву мелодію, і на естраду випурхнули чотири дівиці в різноколірних трико і широкополих капелюшках. Оплески, якими їх зустріли, були не вельми бурхливі – дівиці виступали сьогодні не вперше і від них чогось особливого не ждали.
Неподалік од Лежнєва за великим столиком сиділа гомінка чоловіча компанія. Як зрозумів Лежнєв, то були офіцери, які відпочивали в замку, але завтра вже мали виїхати у свої частини. Тости за «нову блискучу перемогу», за фюрера і третій рейх лунали один за одним, та в проміжках між тостами Лежнєв підслухав цікаву розмову.
– Я готовий хоч зараз виїхати у свій полк, – казав лисий майор-піхотинець своєму сусідові, сухорлявому інтендантові з хворобливим рум’янцем на запалих щоках, – але в мене відкрилася торішня рана.
– Ви показували Фюмену? – поцікавився інтендант.
– Цей коновал запевняє, що я здоровий. Старий п’яниця, він розуміє в медицині не більше як дохлий осел!
– Не ремствуйте на лікаря, – всміхнувся інтендант, – кажуть, він дістав вказівку нікого не класти в лазарет. Фюмен виписав навіть бідолашного Реннера, хоча той кульгає на обидві ноги. Нічого не вдієш! Коли на фронті готуються до наступу – витрушують навіть лазарети.
Лежнєв насторожився, але розмову за столом перервали новим тостом.
– Пане обер-лейтенант, – звернувся до Лежнєва хлопчак-артилерист, – вам подобається ота висока шатенка в червоному? – і він показав очима на танцівницю.
– Непогана, – недбало кинув Лежнєв, допиваючи каву. – Непогана, – поблажливо усміхнувся Зінгер-Лежнєв і підвівся. – Дякую за компанію, панове.
Він твердо вирішив знайти санаторного лікаря, про якого чув сьогодні уже двічі, а потім діяти відповідно до обставин. Треба було як слід промацати самого Фюмена і запропонувати йому гроші або – на що Лежнєв розраховував більше – налякати його гестапівським жетоном. Однак візит у лазарет треба було якось виправдати, і Лежнєв для початку надумав звернутися до розпорядниці – зафіксувати, так би мовити, своє «нездужання».
У залі розпорядниці не було. Офіціантка сказала, що та пішла в Голубу кімнату. Ледь переступивши поріг цієї невеликої, пофарбованої в блакитні тони кімнати, Лежнєв зрозумів, що тут вирують інші пристрасті – за овальним зеленим столом грали в карти. Грали п’ятеро; двоє спостерігали за грою. Серед картярів сиділа гарна жінка в темному панбархатному платті. Що ця жінка не «ресторанна дама», можна було здогадатись уже по дорогому палантину, який прикривав її плечі. Згодом Лежнєв помітив на її платті значок члена націонал-соціалістської партії. Один із картярів – лисуватий блондин з тонкими нервовими губами – був у цивільному вбранні. Ще один штатський – літній товстун – стежив за грою. Всі інші – в офіцерських мундирах.
Розпорядниця, поштиво схилившись до жінки, щось шепотіла їй. Але та слухала неуважно – її погляд був прикутий до рук блондина, який тасував колоду карт. Судячи з уважних облич картярів і застиглих поз «уболівальників», у банку зібралася чимала сума.
– Потім, потім, Маріє, – відмахнулася жінка.
Розпорядниця позадкувала до дверей і вислизнула з кімнати. Лежнєв не знав, як бути: іти за розпорядницею чи трофей підождати. А втім, на нього не звертали уваги.
– Ваша ставка, Адо, – сказав тонкогубий блондин у цивільному, спритно тасуючи колоду.
Жінка в палантині силувано всміхнулася, розкрила свою сумочку, поклала на стіл гроші.
– Дві тисячі, – сказала.
Полковник авіації із стрічкою «Рицарського хреста за військові заслуги» і парадним кортиком з інкрустованою рукояткою на поясі зробив застережливий жест.
– Ви знов випробовуєте долю, фрау Адо.
– Стережіться, фрау, – підхопив круглопикий товстун.
– Я не з полохливих, – роблено весело мовила жінка. – Прошу, майоре.
Майор здав собі й Аді. Коли карти відкрили, фрау Ада зблідла. Тонкогубий блондин виграв.
– Мені сьогодні щастить, – усміхнувся він.
– І не тільки сьогодні, – багатозначно, як здалося Лежнєву, сказав товстун. – Ви взагалі щасливчик, фон Бюлов.
«Фон Бюлов, фон Бюлов», – майнуло в голові Лежнєва. Це прізвище він чув у Москві.
– Негарно, майоре, оббирати господиню, – пробасив льотчик.
– Гра є гра, – усміхнувся майор. – Отже, в банку десять тисяч. Хто бажає, панове?
Офіцери мовчали. Лежнєв помітив, що фрау Ада стягує з пальця перстень з брильянтом. Помітив він і інше: на столі перед майором фон Бюловнм лежав портсигар, на полірованій кришці якого при бажанні можна було розгледіти відображення лицьової сторони карти, Лежав портсигар під лівою рукою, в якій майор, здаючи карти, тримав колоду… Можливо, Лежнєв помилявся, але прогавити такий момент не можна було. Зрештою, він нічим не ризикував, а завоювати прихильність цієї жінки міг. Ада вже скинула перстень. Лежнєв ввічливо спинив її.
– Не робіть цього, фрау.
Вона зміряла його гнівним поглядом. Та він уже кинув на стіл гроші.
– На ваше щастя, фрау…
Офіцери здивовано перезирнулися.
– Оце по-фронтовому! – вигукнув льотчик.
– Нарікайте на себе, обер-лейтенанте, – скривив губи фон Бюлов, розриваючи обгортку нової колоди. – А втім, фортуна прихильна до сміливих.
– Саме так, – добродушно всміхнувся Лежнєв і безцеремонно простягнув руку до майорового портсигара. – Дозвольте закурити?
Погляд, який кинув на нього фон Бюлов, не можна було назвати люб’язним. Тонкі губи майора затремтіли, розповзлися в нервовій гримасі.
У кімнаті запала тиша. Лежнєв хвилювався. Піднявши карти, не одразу зрозумів, що виграв, і тільки громовий крик полковника: «Банк ваш, обер-лейтенанте!» – переконав його в цьому.
Розрядка була бурхлива: видерши з рук Лежнєва портсигар, фон Бюлов вискочив з кімнати. Полковник з властивою льотчикам фамільярністю вдарив Лежнєва по плечу, поздоровив його і сказав, що в таких випадках фронтовики ставлять дюжину шампанського. Товстун у сірому піджаку – його всі називали паном Трібо – теж поздоровив Лежнєва, а потім, одвівши його вбік, спитав:
– Гадаєте, фон Бюлов махлював?
– Цього я не можу твердити.
– Не хитруйте, обер-лейтенанте, – сказав Трібо з ледь помітним акцентом. – Я зрозумів ваш маневр з портсигаром. Зроблено було тонко. Тонко і сміливо.
Живі веселі очі товстуна, як і все його добродушне рум’яне обличчя, приваблювали, а проте Лежнєв був насторожі.
– Майорові бракує витримки, – обережно сказав він. – Його виїдають не руки – губи, ними він не володіє…
Товстун міцно стиснув йому лікоть.
– Спасибі, обер-лейтенанте. Ви мені подобаєтесь, а тому хочу попередити: остерігайтеся фон Бюлова. Він не простить вам портсигара.
– Росіяни кажуть: «Бог не видасть – свиня не з’їсть».
Трібо захихикав, а потім серйозно мовив:
– Свиня, може, не з’їсть, але місцеві абверівці вам її неодмінно підкладуть. Ви у відпустці?
– Так, – сказав Лежнєв. – Обер-лейтенант Зінгер, армійська група «Південь».
– Тоді ще півбіди. Завтра ви поїдете, і – шукай вітра в полі.
– А при чому тут абверівці? – у свою чергу поцікавився Лежнєв.
– Я сказав і так більше, ніж треба, – усміхнувся Трібо.
– Дякую за попередження, – клацнув каблуками Лежнєв. – Я ваш боржник.
– Розрахуйтеся краще в фрау Адою. Повірте, це дасть вам більше користі.
Лежнєв підійшов до жінки, відрекомендувався.
– Ада, – подаючи йому випещену руку, – сказала вона.
– Я грав на ваше щастя, – мовив Лежнєв слова, яких вона так чекала, – половина виграшу ваша.
– Що ви, що ви, Рудольфе! – не приховуючи радості, лебеділа Ада. – Я програла тільки три тисячі.
– І все-таки ви повинні взяти половину виграшу, – якомога люб’язніше наполягав Лежнєв.
Умовляти фрау Аду довго не довелося.
– Вважатимемо, що мені пощастить у коханні, – ні до кого не звертаючись, сказала вона по-російськи і заховала гроші в сумочку. Після цього підійшла до серванта, дістала пляшку коньяку, налила дві чарки, подала одну Лежнєву.
– За вашу перемогу, Рудольфе, – вже по-німецьки мовила вона.
Підступив полковник-льотчик і, не питаючи дозволу, взяв третю чарку, налив собі.
– Цим не відбудетесь, панове, – загримів він, звертаючись до Лежнєва й Ади. – Я переживав за вас і маю право на винагороду.
– Замовляйте шампанське, – засміявся Лежнєв. – Я частую.
Поки ходили по шампанське, фрау Ада вельми люб’язно розмовляла з обер-лейтенантом Зінгером. Однак за грайливими, приязними словами Лежнєв угадував гостру цікавість до себе.
– Ви проїздом?
– Так. У Сосновському в мене були деякі справи. Довелося заїхати.
– У вас є знайомі в Сосновському?
– Я домовився зустрітися на сосновському вокзалі з одним знайомим капітаном.
– І зустрілися?
– Так. Він буквально зняв мене з поїзда і привіз до вас, запевняючи, що я не пошкодую.
– Де ж ваш приятель?
– Пішов гуляти. Він нещодавно виписався з госпіталю і ще кепсько себе почуває.
Лежнєв сказав це про всяк випадок.
– Йому треба було зайти у лазарет, – мовила Ада, закурюючи сигарету. – Правда, нашого лікаря зараз нема. Але в лазареті є медсестра. Хоча вона і росіянка… – Ада замовкла, немов шукала якесь слово, що найточніше характеризувало б медсестру, та, видно, не знайшовши його, додала – Одначе діло своє знає.
На цьому їхня розмова урвалася – принесли шампанське. Полковник-льотчик почав розповідати якийсь анекдот. Лежнєв удавав, що слухає його, а думав про своє. Безлюдний лазарет і медсестра-росіянка… медсестра… Чи зуміє вона перелити Оскарові кров? А коли примусити її спуститися в підвал?.. Власне, чому ж у підвал? В Оскара є форма саперного капітана і відповідні документи; він вільно володіє німецькою мовою. До того ж сьогодні в замку багато гостей… Ні, тільки не поспішати. Невідомо, що являє собою ця медсестра…
Вибравши слушну мить і пославшись на те, що йому треба розшукати товариша, Лежнєв залишив Голубу кімнату.
Лазарет він знайшов швидко. Його зустріла невисока тендітна дівчина в акуратному білому халаті і такій же косинці, з-під якої вибивалося чорне, мов смола, волосся. Погляд карих очей трохи притіняли довгі вії.