То був сон-спомин, навдивовижу послідовний і правдивий у всьому, такий правдивий, що Лежнєв, прокинувшись, пошукав на столику біля вікна подарований смоленськими партизанами ТТ.
Була вже друга година. У дворі радісно повискував Полкан. «Гімпель повернувся», – подумав Лежнєв. Устав, підійшов до вікна, став навшпиньки, намагаючись зазирнути за виступ даху. Біля воріт фільварку стояв кінь, запряжений у бідарку. Коло неї поралася дівчина в простенькому ситцевому платті і такій же пов’язаній під підборіддя хустинці. Дівчина скидала з бідарки якісь корзини. Її обличчя Лежнєв не розгледів – дівчина стояла до нього спиною, – він бачив тільки струнку постать, красиві сильні ноги, світлий кучерик, що вибився з-під хустки. Нараз дівчина зойкнула, вскочила в бідарку, перелякано замахала руками.
– Полкан, не смій! Фу, Полкан! Фу! Це своя. Розумієш, дурнику, своя! – почув Лежнєв знайомий голос і одразу відскочив од вікна: з воріт вийшла фрау Ада.
Це було так несподівано, що Лежнєв розгубився. Він підготував себе до будь-яких сюрпризів, але побачити Аду аж ніяк не сподівався. Збентежило його й те, що Ада відчувала себе на фільварку як удома – вовкодав слухав її, радісно стрибав навколо. Що вв’язувало баронесу Рененкампф з колишнім єгерем її батька? Чого вона приїхала сюди? А втім, шукати відповіді на ці запитання було вже ніколи. Лежнєв почув, як Ада сказала дівчині:
– Старого немає, мабуть, пішов до міста. Це й краще, бо ще впізнає тебе. Бери корзини, неси до хати. Та обережніше, у тій – пляшки.
Лежнєв знову підійшов до вікна, сторожко виглянув. Дівчини коло бідарки вже не було. Ада підтягувала на коневі збрую. Лежнєв помітив, що вона крадькома позирає на шосе, немов хоче впевнитися, що за нею ніхто не стежить. Та ось вона, по-хлоп’ячому свиснувши Полканові, пішла у двір.
– Чекай-но, я зараз відімкну, у мене є ключ, – сказала дівчині.
Треба було щось вирішувати. Власне, чого йому боятися зустрічі з Адою? За час короткого знайомства у них начебто склалися непогані стосунки. До того ж вона знала, що обер-лейтенант Зінгер – Оскарів товариш. Отже, пояснити своє перебування в домівці Гімпеля буде не важко. І все-таки щось примусило його швидко одягтися, прибрати кімнату. Відчинивши шафу, щоб сховати постіль, Лежнєв на мить сторопів: у шафі висіли плаття, жіночі пальта, від яких тхнуло нафталіном. Те, що цей одяг належав молодій жінці, Лежнєв зрозумів одразу. Ада і дівчина уже ввійшли в будинок. Лежнєв, швидко висунувши нижню шухляду, яка, на щастя, була порожня, запхнув туди постіль.
Ще раз зиркнувши у вікно, він оглянув дах. Критий толем, дах був крутий, але не настільки, щоб на ньому не можна було втриматися. Неподалік був димар. Лежнєв підійшов до дверей, прислухався, обережно прочинив їх.
– Ну й дурепа, – почув він Адин голос. – Лізеш на рожен.
– Плювати, – сказала дівчина, – коли не вмирати, то вмирати. Зате поживу панею на всю губу.
Голос дівчини, високий і різкий, видався Лежнєву знайомим. «Адина підшефна із санаторних дівиць, – подумав він. – Можливо, я навіть бачив її в компанії Шпітцмюллера, та хіба ж упізнаєш».
– А багато Брюнінг тобі платить? – спитала Ада.
– На канхвети-марахвети вистачає, – засміялася давнина. – На тому тижні поверх усього два куски одвалив. А вчора навіть до медалі обіцяв представити. Тільки на дідька мені його медаль, краще б іншими кружальцями віддячив – жовтенькими…
Лежнєва кинуло в піт – він упізнав цей голос. Ні, помилки бути не могло. Надто добре закарбувався в пам’яті її сміх і цей жаргон.
– Так от, – сказала Ада, – зробиш справу, матимеш жовтенькі. Тільки гляди, Ольго, розкажеш Брюнінгу, я з тобою інакше розрахуюсь.
– Адо Миколаївно, могила! Тільки скажіть, який він із себе, цей Трібо?
– Побачиш, коли зустрінешся. Він тебе знає.
– Звідки ж він мене знає: в обличчя чи більше? – зареготала Ольга.
– Годі базікати, – обірвала її Ада. – Іди на кухню. Я зараз принесу пакунок.
Сходами застукали каблучки, Лежнєв відскочив од дверей і не роздумуючи кинувся до вікна, схопивши по дорозі плащ і картуз. За мить він опинився на даху.
Ада була в кімнаті недовго, але зробила те, чого боявся Лежнєв: зачинила вікно.
Лежнєв опинився в скрутному становищі – лишатися на даху небезпечно, його могли помітити якщо не з грунтової дороги, то з шосе, до того ж він насилу тримався. Лежнєв нечутно переліз через коньок на той бік даху, який був од лісу і де було слухове вікно горища, але там дах виявився крутіший, і він мало не покотився вниз. Полкан почув його і несамовито загавкав.
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ
Сільву Пєтухову шукали вже другий день. На ноги підняли всю міську міліцію. Тривога була недаремна: людина, яка не побоялася серед білого дня прийти в приміщення обласної прокуратури, вкрасти дівчину, могла зважитися на все. Наталя була певна, що Сільву викрав Шеф. Лежнєв не підтримав її, хоча й не відкинув цього припущення. Треба було за всяку ціну знайти, врятувати дівчину. Кравчук вважав, що викрадення Пєтухової – переломний момент у слідстві в справі про пожежу на Залісній. Лежнєв утримувався від коментарів, але цілу ніч пробув у міському управлінні міліції, куди з усіх вінців надходили донесення оперативно-пошукових груп. До дев’ятої години ці донесення були невтішні: минулого вечора Сільву ніхто не бачив; на квартиру, де вона жила останні місяці, ночувати не прийшла; у своєму рідному місті, яке було за півтори години їзди від Сосновсьного, не показувалась; на роботу не вийшла.
Та ось вранці в управління подзвонив черговий по Залізничному райвідділу міліції і повідомив, що до нього звернулася молода жінка, дуже пригнічена, спочатку сказала, що вона вбила людину, а потім, впавши в істерику, почала заперечувати це і просила, щоб її врятували від якогось суб’єкта.
В Залізничний райвідділ поїхали Лежнєв і Кравчук. Вони привезли Пєтухову (це була вона) не в міське управління міліції і не в прокуратуру, а в санчастину обласного управління МВС – у Сільви був нервовий шок.
Після істерики настала прострація: Сільва не відповідала навіть на запитання лікарів. Професор-невропатолог, якого запросив Лежнєв, констатував нервове потрясіння.
– Що може вплинути на хвору, щоб вона якнайскоріше заговорила? – поцікавився Лежнєв.
– Вивести її із стану прострації нелегко, але можна, – відповів професор. – Треба, щоб поруч була людина, з котрою Пєтухова раніше мала певний контакт.
Олександр Юхимович Трач у відрядженні, вся надія була на Наталю…
Сільва лежала в окремій палаті. Балконні двері й вікно були зашторені, в кімнаті панувала напівтемрява. Наталя вже. другу годину сиділа біля Пєтухової, але та не реагувала на її присутність. Байдужа до всього, лежала нерухомо, втупившись у якусь невидиму цятку. Однак професор, котрий увійшов до палати разом з Наталею і пробув там певний час, з якихось тільки йому помітних ознак зробив висновок, що присутність Супрун благотворно впливає на хвору. Певна річ, професорові видніше, але за півтори години Наталя не помітила якихось змін у поведінці Пєтухової. Якби не розплющені очі, можна було б подумати, що дівчина спить.
Володя Кравчук приніс Наталі чашечку кави, булочку і грубий журнал. Каву Наталя випила, а до булочки не доторкнулася – їсти зовсім не хотілося. Погортала журнал і відклала – не до читання. Чим далі вона дивилася на нерухому, наче закам’янілу Сільву, тим більше жаліла її. Заплуталася дівчина, занапастила себе.
До вчорашнього дня Сільва була винувата тільки перед собою. Але що сталося минулого вечора і минулої ночі? Про яке вбивство торочила вона?
До палати заглянув Лежнєв; у білому халаті він був схожий на професора.
– Як вона? – пошепки спитав.
– Так само. Я ще посиджу, – сказала Наталя. – Може, їй стане краще… Її батьків повідомили?
Лежнєв не встиг відповісти – Сільва підвелася, сіла на ліжку.
– Не треба писати мамі, – сказала вона. – Я вас дуже прошу: не треба.
Наталя підійшла до дівчини.
– Сільво!.. Не хвилюйся, все буде гаразд…
Неждано Сільва ткнулася в Наталине плече, беззвучно заплакала.
– Заспокойся, Сільво, – втішала її Наталя, поправляючи на дівчині лікарняну сорочку. – Не бійся, гірше не буде. Буде краще… Ти мені віриш?
Сільва кивнула головою. Лежнєв робив якісь знаки, але, бачачи, що Наталя його не розуміє, сказав пошепки:
– Не розпитуйте ні про що. Відкладемо розмову до завтра.
Сільва почула його шепіт.
– Ні. Я все розповім сьогодні, – сказала. – Зараз. Тільки ви записуйте, бо станеться, як учора.
– Не станеться, як учора, – запевнила її Наталя.
– Ні, – похитала головою дівчина, – він знайде мене скрізь. Ви його не знаєте. Він пройде крізь двері і стіни; його ніхто і ніщо не зупинить.
Дівчина говорила спокійно, уже не плачучи.
– Сільво, не мели дурниць, – обірвала її Наталя. – Ти тут у цілковитій безпеці.
– Все одно він уб’є мене, рано чи пізно, – мовила дівчина. – Та байдуже. Я розповім усе. Тільки ви неодмінно записуйте.
Наталя хотіла знову заперечити, та Лежнєв випередив її.
– Я запишу ваші свідчення, – сказав він Сільві і присунув стільця до тумбочки.
Медсестра принесла ліки, але Сільва відмовилася їх приймати.
– Я повинна встигнути розповісти все, – сказала вона серйозно, – а ці ліки, можливо, отруєні. Не подумайте, що я заговорююсь: я надто добре знаю Шефа – він здатний на все.
Наталя перезирнулася з Лежнєвим. Обоє подумали про те саме: треба дати Пєтуховій спокій – вона ще не зовсім оговталась. Та Сільва вже почала розповідати і зупинити її було неможливо.
– Коли ви, Наталю Сергіївно, кудись пішли, я сіла на лаву в коридорі. Сиділа і думала. Я вже зрозуміла, що вскочила в халепу, що справа не тільки в моїй поганій поведінці…
– Сільво, може, поговоримо ввечері? – скориставшись з першої паузи, запропонувала Наталя. – Ляж поспи, а ввечері ми прийдемо знову.
Пєтухова похитала головою.
– Я не знаю, що буде зі мною ввечері. Вислухайте мене до кінця… Я думала про своє життя. Не пам’ятаю, куди я дивилась, але Шефа побачила, коли він уже стояв поруч. Він з’явився так несподівано, що мені стало страшно. Я вирішила, що він уже все знав і вб’є мене тут, у коридорі: адже я розповіла про нього слідчому…
– Дурниці! – не витримала Наталя, – Подумай сама: звідки Шефові було знати, що ти мені розповідала?
– Міг підслухати під дверима, – серйозно сказала Пєтухова. – На щастя, він не встиг цього зробити. Та це я зрозуміла пізніше; як зрозуміла і те, для чого знадобилася йому. Ви не уявляєте, як мені було страшно: здавалося, він бачить мене наскрізь, читав мої думки. Я навіть перестала дихати. Він звелів, мені йти з ним. Коли проходили повз чергового, Шеф однією рукою боляче стиснув мені лікоть. На вулиці стояла «Волга», за кермом сидів Пашка – Трактор…
– Хіба Пашка в місті? – спитав Лежнєв.
– Тепер уже ні, – якось дивно всміхнулася Сільва.
– Шеф погрожував тобі? – запитала Наталя.
– Він тільки спитав, коли ми сіли в машину, чи називала я слідчому Пашчине прізвище. Я зрозуміла, що признаватися в цьому не можна. Сказала, що про Пашку мови не було. Тоді Шеф чомусь посміхнувся і дав мені сигарету. Він завжди частував сигаретами, коли був у доброму гуморі.
Сільва здригнулася, щільніше закуталась у ковдру, хоча в палаті було тепло.
– Ми довго петляли містом, – вела вона далі. – Їхали по якихось незнайомих мені вулицях. Згодом Шеф велів мені лягти на підлогу. Я спробувала заперечувати, але він ударив мене в лице, стягнув на підлогу, накрив брезентом. Але перед тим я встигла помітити, що ми під’їжджаємо до парку Слави. Не можу сказати, скільки ми їхали потім: півгодини чи годину. Їхали весь час прямо. Раптом Пашка загальмував і сказав, що попереду патруль автоінспекції. Шеф поставив мені на спину валізку. «Для маскування», – сказав він, а Пашка вилаяв мене. Коли машину почало підкидати і я застогнала, Пашка зажадав, щоб Шеф задушив мене. Шеф прибрав валізу, одгорнув брезент і сказав, що виконає Пашчине прохання, якщо я не замовкну. Більше я не стогнала… Наталю Сергіївно, можна, я ляжу? – спитала вона.
– Лягай, звичайно, лягай, – сказала Наталя. – Може, відпочинеш трохи?
– Ні, – мовила Сальва. – Відпочивати мені нема чого. Спина болить, але я не стомилася.
– Патруль зупиняв машину? – спитав Лежнєв.
– Не зупиняв. Коли ми поминули патруль, Пашка з полегкістю зітхнув.
– А чи скоро після того почало трясти?
– Хвилин через десять. Шеф сказав Пашці: «З’їжджай тут». Я відчула, що машина повернула ліворуч. Через деякий час ми зупинилися. Шеф і Пашка вийшли з машини, про щось порадилися. Потім Шеф велів мені вилазити. «Волга» стояла в лісі серед ялин. Коли ми вийшли з ялинника, я побачила порослі кущами і травою руїни невеличкого будиночка. Від нього лишилася тільки частина стіни, фундамент і кам’яні східці. Інших будівель поблизу я не помітила – кругом був ліс. А десь за деревами. лунали дитячі голоси. Я озирнулась. Пашка кинувся на мене з кулаками, але Шеф спинив його. «Не тут», – сказав він. А коли Пашка одійшов, шепнув мені: «Не бійся, я не дам тебе скривдити».
Обережно ступаючи, ввійшов Володя Кравчук, подав Лежнєву записку. Той прочитав, кивнув головою. Кравчук понишпорив у кишенях накинутого на плечі білого халата, дістав і поклав перед Сільвою паперовий кульок.
– Цукерки «Білочка», – сказав він. – Лікуйся, Пєтухова.
Сільва трохи розгубилася, потім боязко всміхнулась і чомусь глянула на Лежнєва.
– Беріть, беріть, – сказав той. – Якщо вони отруєні, то капітан помре перший: він, поки йшов сюди, добру половину з’їв.
– Тільки три штуки, – образився Кравчук.
Сільва всміхнулася сміливіше, взяла цукерки, подала Наталі. Лежнєв вийшов покурити. Пішов і Кравчук.
Коли Лежнєв повернувся, Сільва про щось пошепки розмовляла з Наталею. Побачивши його, обидві замовкли. Лежнєв удав, що нічого не помітив.
– Продовжимо? – спитав він діловито.
– Коли ми вийшли з машини, – знову почала Сільва, – Шеф прихопив із собою валізу. Біля руїн він вийняв із валізи ломик і ним відсунув горішню сходинку ганку. Це була навіть не сходинка, а камінна плита. Під нею зяяв вхід у підвал. Перший з ліхтариком опустився Пашка. За ним довелося лізти мені. Шеф поліз останній. Підвал був довгий і вузький. Ми пройшли кроків двісті і опинились у великому приміщенні, до половини заваленому землею.
– Ви не звернули уваги на стелю? – перебив її Лежнєв. – Вона була вища, ніж у боковому відгалуженні підвалу?
– Вища. Значно вища.
– А сходів у цьому приміщенні не помітили?
– Ні. Там був завал аж до стелі. Крім того, було темно: ліхтарик світив тільки на три-чотири кроки. Правда, потім Шеф засвітив другий, але я вже копала землю і мені було не до огляду приміщення.
– Копала землю? – перепитала Наталя.
– Перекидала. Шеф вийняв із валізи дві лопати з короткими держаками і велике сито. Я і Пашка розчищали завал, кидаючи землю в сито. Землю просівав сам Шеф.
– Навіщо він це робив? – не втрималася, щоб не спитати, Наталя.
– Не знаю. Велів копати, показав де, от і все.
– Мабуть, щось шукав.
– Вони з Пашкою спочатку говорили про якийсь ящик. Невеликий металевий ящик, наче шкатулку, вони знайшли швидко. Але він був порожній. Потім Шеф підняв подерту торбинку, схожу на кисет. Усе це сховав у валізу. Працювали довго. В мене уже боліло все тіло, коли Шеф низько нахилився і почав щось роздивлятися. Пашка, що весь час стежив за ним, одразу спитав: «Знайшли? Скільки? Два, три?..» Але Шеф мовчки взяв із сита якийсь предмет, загорнув у газету і поклав у кишеню. Пашка зажадав частку. Шеф ударив його навідліг. Пашка враз захникав, почав виправдуватись. Тоді Шеф дістав із валізи пляшку горілки і вони з Пашкою випили її нахильці. Потім Пашка одвів Шефа вбік, щось зашепотів йому. Я дуже злякалась і, не тямлячи себе від страху, кинулася тікати, хоча там і тікати було нікуди. Пашка наздогнав мене, жбурнув на долівку, почав місити ногами. Потім вони з Шефом зв’язали мене і почали допитувати…