– Допитував Шеф? – спитала Наталя, бачачи, що Сільва замовкла і похнюпилась.
Дівчина відповіла не одразу, вона потяглася за склянкою з водою, та тільки пригубила і поставила її назад.
– Спочатку Шеф питав, про що зі мною розмовляв слідчим; чи не влаштовував очну ставку з Анісімовою… Спитав і про вас.
– Про мене? – здивувалася Наталя.
– Так. Він назвав ваше прізвище, ім’я, по батькові; навіть зовнішність описав.
– І що ж ви йому сказали? – швидко спитав Лежнєв.
– Я подумала, що заперечувати зовсім розмову з Наталею Сергіївною небезпечно: Шеф міг бачити, як вона виходила разом зі мною з кабінету. Сказала, що Наталя Сергіївна цікавилася тим же, що й Олександр Юхимович, старший слідчий, який веде справу: Анісімовою, Джоном, фотографіями. І що Наталя Сергіївна питала мене про дружину машиніста Щербака. Може, цього й не треба було казати, але я подумала, що коли скажу про дружину Щербака, то Шеф мені більше повірить.
– І він повірив? – спитала Наталя.
– Наче повірив, а Пашка не повірив. Усе допитувався, чи не проговорилася я про нього. Я сказала, що про нього мене ніхто не питав. Тоді Пашка закричав, що я брешу, бо йому, мовляв, відомо, що й на автобазу, де він працює, приходили з міліції. Я зміркувала, що коли міліція шукає його, то мої свідчення тут ні до чого: я їх тільки-но дала і скористатися з них ще не встигли. Пашка не вгавав, кинувся бити мене, але Шеф його зупинив, сказавши, що від кулаків лишаються сліди. Тоді Пашка почав кричати вже на Шефа, що той, мовляв, захищає мене, що коли вони мене не знищать, то він, Пашка, сам піде в міліцію і про все розповість.
Сільва трохи підвелася на подушці, підперла голову рукою.
– Сама дивуюся, – мовила вона, – як я оце розповідаю. Мабуть, у підвалі відбоялася, тепер уже нічого не боюся. Нічого. Навіть тих фотокарток! Хай він їх хоч по місту розклеює. Я тепер на все піду, щоб з ним поквитатися, відплатити за все. Він у мені все розтоптав.
– Не все, – сказав Лежнєв. – І те, що ви прийшли до нас, – найкращий доказ.
– Все одно, я вже не людина, – схлипнула Сільва.
– Так будь нею, – сказала Наталя. – І перестань пхинькати.
– Зробимо перерву, – запропонував Лежнєв.
– Ні! – Сільва знову сіла на ліжко і зробила рух рукою, немовби хотіла когось відштовхнути. – Нікого сюди не пускайте! Я ще не сказала найголовнішого.
– Розповіси після обіду.
– Ні, зараз, – наполягала Сільва.
– Хай розповідає, – кивнув Лежнєв.
– Шеф велів Пашці копати яму. Той викопав біля стіни, притягнув мене до неї. Підійшов Шеф, вийняв ножа, дав Пашці. «Твоя ідея, – сказав, – ти й працюй». Я закричала як навіжена. Пашка злякався, позадкував. «Гаразд, – мовив Шеф, – Я зроблю це сам, а ти бери лопату і вирівнюй краї…» Навряд чи Пашка розумів щось у цю мить краще за мене. Йому й на думку не спало – навіщо вирівнювати яму. Та коли він нагнувся по лопату, Шеф ударив його ножем у спину. Пашка навіть не крикнув. «Його вбив не я, а власне боягузтво, – сказав Шеф. – Очманів од страху так, що насмілився погрожувати мені». Ці слова я запам’ятала точно… Потім Шеф розв’язав мене, велів закопати Пашку і витерти ніж. Як ми вибралися з підвалу, я пам’ятаю кепсько. Була вже ніч. Знайшли машину. Шеф сів за кермо, а я знову лягла і вкрилася брезентом. Підвестися дозволив тільки в місті, коли ми зупинилися в якомусь провулку, недалеко від вокзалу. «Ну от, – сказав він, – тепер нас лишилося двоє: Анісімова в тюрмі, Пашка – в землі. Ти мені ще знадобишся. Допоможеш де в чому». Дав мені двісті карбованців і звелів купити на них формений офіцерський костюм, погони підполковника і картуз. Ці речі я повинна була сховати у себе на квартирі, поки він прийде по них…
Сільва замовкла, заплющила очі. І хоча Наталя бачила, що вона стомилася, все-таки спитала:
– Де ти ночувала?
– Ніде. Ніч просиділа на вокзалі.
На роздоріжжі машина зупинилася. Радилися, не виходячи з кабіни, по радіотелефону. Вирішили роз’їхатися в трьох напрямках. Винник із своїми оперативниками повернув на Київське шосе, Кравчук – на Мінську автостраду, а Лежнєв і Наталя взяли напрям на Русанівку. На всіх трьох дорогах патрулювали автоінспектори; всі три дорога так чи інакше ішли лісом і на перших 20-25 кілометрах не мали крутих поворотів (Пєтухова твердила, що від парку Слави до з’їзду з шосе Пашка весь час їхав по прямій). Наталю бентежив тільки час, який назвала Сільва: півгодини-година. Якщо навіть брати до уваги мінімальний час (враховуючи становище Сільви, треба було зробити чималу скидку на точність) і середню швидкість руху 60-70 кілометрів на годину, – то виходить, що Пашка до повороту в ліс проїхав 30-35 кілометрів. А Київське шосе виходило з лісу вже на вісімнадцятому кілометрі, до Русанівки ще ближче. Напевне, руїни, про які розповідала Сільва, були десь у районі Мінської автостради. Але треба було перевірити всі дороги.
Прокурорський «Москвич» їхав повільно. Наталя придивлялася до придорожніх кущів. Лежнєв ввіряв свої спостереження із потертою на згинах картою – півверстівкого. Від нової великомасштабної карти області, котру йому запропонував Володя Кравчук, Лежнєв одмовився і прихопив потерту, змережану давніми позначками. Невдовзі озвався радіотелефон. Доповідав Кравчук: на дев’ятому кілометрі Мінського шосе помічено слід лівостороннього з’їзду машини. Слід заглиблювався в ліс.
– Огляньте прилеглу ділянку, – звелів Лежнєв.
Потім його викликав Винник і доповів, що ділянку Київського шосе, яка проходить через ліс, обстежено. Видно чотири лівосторонні з’їзди, але то були два «Москвича», «Запорожець» і газик.
– Доганяйте нас, – наказав йому Лежнєв.
На одинадцятому кілометрі їх зустрів автоінспектор – той самий, який чергував на цьому шосе вчора з 17-ї до 20-ї години. Автоінспектор – молоденький лейтенант – по-військовому чітко доповів про всі порушення, які він помітив учора на цій ділянці. Голубу «Волгу» він не зупиняв. Ні, він не весь час стояв на цьому місці: кілька разів проїжджав до роздоріжжя… Так, між 16 і 17 годинами він стояв тут…
Лежнєв подякував лейтенантові і звелів шоферові їхати далі. Поглянувши ще раз на карту, сховав її в портфель і почав уважно вдивлятися в ліс. Двічі зупиняв машину. Третій раз не вагаючись сказав:
– Тут, – і, вийшовши з машини, заглибився в ліс.
Хвилин через п’ять він повернувся, збиваючи галузкою пилюку з черевиків, і, чомусь усміхнувшись, сказав Наталі:
– Очевидно, востаннє цю дорогу ремонтували ще до війни; принаймні її водостоки відтоді не очищали. Приблизно за сто п’ятдесят метрів звідси, он за тими деревами, – Мисливський замок.
– Основний корпус відбудували років двадцять тому, – сказала Наталя.
– Що там тепер?
– Будинок відпочинку матері й дитини.
– Отже, дитячі голоси Пєтухова могла почути тут?
– Могла, – погодилася Наталя.
– Тоді давайте шукати місце спуску. Якщо мене не підводить інтуїція… – він покосував на Наталю, -… Інтуїція, яка грунтується на певних спостереженнях, то вони повернули з шосе десь тут. Зверніть увагу на галявини: грунт твердий, і сліди на ньому малопомітні. Шеф не настільки дурний, щоб пертися навпрошки через кущі.
Слід спуску «Волги» з шосе помітив шофер, який теж почав шукати. Він побачив його за тридцять метрів од того місця, де зупинився «Москвич». Саме в цей час під’їхав Винник з оперативниками. У ліс пішло п’ятеро: Лежнєв, Наталя, Винник і два оперативники. У лісі сліди проступали чіткіше – очевидно, тут Пашка вже не вибирав дороги: їхав навпростець через невисокий чагарник, чавив колесами молоді саджанці. І хоча напрям руху «Волги» не викликав сумнівів, в одному місці Лежнєв зупинився, нахилився над замшілим камінням. Постояв трошки, потім вибачився за затримку.
Ялинник і сліди стоянки «Волги» знайшли швидко. Далі довелося трохи попетляти: низькорослі ялинки, збившись докупи, закривали руїни будиночка. Все було так, як розповіла Сільва: і зруйновані майже до фундаменту стіни, і вцілілий високий цоколь, і широкі вищерблені східці.
Винник повернувся на шосе, щоб викликати по радіотелефону Кравчука та експертів, котрі чекали в міському управлінні міліції. Крім того, він мав поїхати в Русанівку взяти понятих. Ждати довелося недовго. Першим примчав Кравчук, за ним – експерт і фотограф; поняті теж прибули порівняно швидко. Потім приїхав полковник Кулінич.
Винник і Кравчук підняли й одсунули кам’яну плиту, відкривши вхід до підземелля. Заклацав апаратом фотограф.
Слідчо-оперативна бригада працювала злагоджено і швидко. Могилу Павла Чухна знайшли одразу. Судмедексперт Буханов – Лежнєв чомусь викликав його, а не Савицького, – оглянувши труп, констатував смерть від ножової рани, завданої навдивовижу точно і сильно – прямо в серце. Ніж, яким було вбито Чухна, валявся тут же. Винник знайшов навіть вірьовку, якою Сільві зв’язували руки. Усе збігалося в свідченнями Пєтухової настільки, що Кравчук навіть висловив припущення – а чи не підстроєно все це з метою заплутати слідство.
– Поживемо – побачимо, – сказав на це Лежнєв.
Коли труп Чухна повезли, Наталя висловила думку, що можна б і кінчати протокол огляду місця події, та Лежнєв не поспішав. За його вказівкою двоє оперативкиків, узявши лопати, почали розкопувати частину осипу, що заповнив добру половину великого підвалу. Невдовзі вони відкопали стіну, в якій на висоті півтора метра від підлоги зяяв отвір; камінь, який колись закривав цей отвір, лежав неподалік. За отвором зяяла невелика ніша. Але в ній нічого, крім промасленої ганчірки, не було. Лежнєв узяв ганчірку і перед тим, я» упакувати свою знахідку, продиктував Наталі її детальний опис і навіть зазирнув у протокол – чи саме так записано. Проте він не заспокоївся й на цьому. Велів привезти і опустити в підвал решето. Мобілізувавши цього разу всіх присутніх, Лежнєв примусив перелопатити всю свіжоосипану землю і просіяти її. Ця робота забрала багато часу, але наслідків не дала. Зненацька Володя Кравчук звернув увагу на світлий корінець, що виглядав з-під каменя, на який він сів відпочити. Корінець виявився ріжком жіночої косинки. Оглянувши косинку, Лежнєв подав її Наталі:
– Що скажете?
Наталя одразу пригадала останню розмову з Іваном Гавриловичем Щербаком. Але відповіла обережно:
– Судячи з того, що косинка злежалася під каменем, подекуди взялася пліснявою, загубили її не вчора. Схожа на косинку Ганни Щербак.
– Схожа, – погодився Лежнєв.
Більше в підвалі нічого не знайшли.
Того ж дня Наталя і Кравчук побували в Івана Гавриловича Щербака і показали йому три різні жіночі косинки. Іван Гаврилович безпомилково впізнав жінчину косинку.
А ввечері до кабінету криміналістики заглянув Олександр Юхимович Трач, який щойно повернувся з відрядження. Лежнєв розповів йому про останні події і спитав, що він про все це думає. Трач довго і зосереджено тер щоку, а потім сказав:
– Я певен, що історія з кублом розпусти на Вітебській вулиці – це якийсь хід у зовсім іншій грі.
– Чому ви так думаєте? – поцікавилась Наталя.
Анісімова оселилася на Вітебській на початку січня цього року. Чотири місяці сиділа, як миша під віником. І тільки наприкінці травня організувала кубло розпусти. Але й тоді, зауважте, діяла дуже обережно. А ось двадцять сьомого липня – того самого вечора, коли до неї нагрянула міліція, – влаштувала справжню оргію. Наче на показ – заходь і складай протокол. Та й міліція прийшла до неї не випадково – батьки однієї дівчини заявили. А їм – і це теж симптоматично – за кілька годин до того підкинули в поштову скриньку конверт з фотографіями, які компрометували їхню доньку. Потім хтось зателефонував і повідомив про наступне зборище на Вітебській. Аналогічні попередження, як я встановив, одержали ще дві матері, – їхніх дочок теж запросили того вечора до Анісімової.
– По телефону щоразу дзвонив той самий чоловік? – поцікавився Кравчук.
– Дзвонив чоловік, а чи той самий – важко сказати. Себе він не називав.
– Схоже на те, що це справді заздалегідь продуманий хід в іншій грі, а точніше – в злочині, – мовив Лежнєв.
– Виходить, Анісімовою вирішили пожертвувати? – спитала Наталя.
– Вона щось на жертву не схожа, – всміхнувся Трач. – Хитрує, плутає. Хоча, здавалося б, чого їй викручуватися? Спіймали на гарячому, і вона це чудово знає; жінка вона бувала: мала судимість. В одному тільки я не певен…
Він обірвав фразу і допитливо глянув на Лежнєва.
– В чому саме? – спитав той.
– У тому, що вона Анісімова…
РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
Йому пощастило вхопитися за виступ і вдержатися на даху, а потім сповзти до віконця на горищі. Внизу шаленів собака. Лежнєв уже втиснув плечі в напівкругле віконце – добре, що Петро Олійник здогадався зірвати дошки, які закривали його зсередини, – коли у дворі залунали голоси:
– Полкан, що сталося? Кого ти там побачив?
– Мабуть, кота, – сказала Ольга:
– Старий не держить котів, – відказала Ада. – Може, рись? Тут водяться рисі. Могла й на дах вилізти… Ти куди?
– Піднімуся загляну на дах. Тут є скоби.
– Обережно, Ольго.
– Не хвилюйтеся, мій шпалер б’є без промаху.
Лежнєв зробив відчайдушний ривок і, розірвавши полу мундира, впав на руки Олійникові і Терьохіну.
– Хто там? – спитав Петро.
Лежнєв сердито цитькнув, махнув рукою, мовляв, одійдіть од вікна. Петро позадкував, підняв автомат. Приготував зброю і Ян Манукайтіс.
– Відставити, – процідив крізь зуби Лежнєв.
Він став збоку од вікна, взяв у руки плащ так, щоб накинути Ользі на голову, тільки-но вона загляне на горище. Проте Ольга не рискнула іти далі по крутому схилу даху.
– Тут нікого, – крикнула вона вниз. – Може, з того боку?
– Спускайся, – озвалася фрау Ада. – Повертається старий.
Лежнєв полегшено зітхнув. Хвилини за дві замовк пес і до Лежнєва долинув сердитий голос Гімпеля; але слів не можна було розібрати. Підійшов Петро, сів поруч, тихо спитав:
– Поясни, що сталося? Хто тебе вигнав на дах?
– До Гімпеля гості завітали: дві чарівні особи, за якими плаче шибениця.
– Васю, я тебе не впізнаю, – таке кажеш про жінок! – усміхнувся Олійник.
– Про одну з них ти сам сказав, що вона не жінка, а чортиця, – відповів Лежнєв.
– Ольга? – аж підвівся Петро. – Чого їй тут треба?
– Я сам хочу це знати.
За півгодини в стелю ударили кінцем палиці. Це був умовний сигнал. Лежнєв не вагаючись підняв ляду. На кухню він спустився сам – треба було побалакати із старим наодинці.
Франц Гімпель сидів на лавці біля печі і, дивлячись прямо перед собою, посмоктував незапалену люльку. Його кошлаті брови нависли над очима, відкидаючи синювату тінь, і від того здавалося, що старий осліп. За ті кілька годин, що вони не бачились, обличчя Гімпеля помітно змарніло: навіть його вільгельмівські вуса обвисли.
– Треба йти завидна, – без будь-якого вступу почав він. – Ніч буде темна, небо хмарами обклало.
– Як біля річки? – спитав Лежнєв.
– Я проведу, – ухилився од відповіді Гімпель.
Вони помовчали.
– Хто до вас приїжджав? – спитав Лежнєв.
Старий підвів голову, і Лежнєв побачив під насупленими бровами блякло-голубі, наче вигорілі на сонці, очі.
– Приймачка, – Гімпель невесело усміхнувся. – Он подарунків навезла, розщедрилася.
Старий показав люлькою на корзини, що стояли в кутку.
– Дбає про вас, – обережно зауважив Лежнєв, приховуючи здивування: якось не вірилося, що баронеса Рененкампф була приймачкою Гімпеля. Та, пригадавши плаття в шафі і поведінку Ади на фільварку, Лежнєв зрозумів, що старий каже правду.
– Коли їй це вигідно, вона може й подбати, – знов усміхнувся Гімпель.
– А що їй треба було?
Гімпель відповів не одразу: дістав з кишені саморобну запальничку, закурив люльку.
– Що треба, питаєте? Не знаю. Тільки відчуваю, щось їй треба. Інакше не приїхала б. Усе розповідала про Оскара, гадала, що зможе задобрити мене, бо я її останнім часом не дуже полюбляю.
– Чого?