– Товаришу Дробот! Ви? Я вас спершу не впізнав. А ви мене впізнаєте? Строковський із міськвно. Пам’ятаєте? – схвильований, він повернувся до чубатого – Це наш секретар міськкому.
Чубатий звичним рухом військового осмикав і розправив гімнастерку, ступив крок уперед, навіть спробував клацнути каблуками чобіт, що геть розлізлися.
– Старший сержант Червоної Армії Іван Кравчук, нині боєць партизанського загону «Месник», – чітко відрапортував він. – За рішенням партійного бюро, я і боєць Строковський маємо встановити зв’язок із найближчим партизанським загоном.
– Яким саме? – спитав Лежнєв.
– Я ж сказав: найближчим.
– А ви знаєте, де перебуває найближчий до вас партизанський підрозділ?
– Не знаємо. Але нам наказали за всяку ціну розшукати його.
– Чому на зв’язок вас послало партійне бюро, а не командир загону? – спитав Дробот.
Кравчук і Строковський перезирнулися.
– Кажи, – кивнув Строковський. – Товаришеві Дроботу треба все розповісти.
У грудні 1942 року після розгрому об’єднаного партизанського загону Русанівського району жменька уцілілих бійців на чолі з командиром взводу зв’язку Бородатим прорвалася через есесівські заслони і пішла в глибину Совиних боліт. За короткий час Бородатий зумів створити новий загін, у якому на липень 1943 року було вже до двохсот чоловік.
Вони захопили два німецькі обози, поповнивши арсенал загону і забезпечивши партизанів медикаментами. Але, обравши місцем базування важкодоступні болота, де можна було почувати себе в безпеці, Бородатий прирік загін на пасивне відсиджування. Довгий час загін не мав рації, а старенький короткохвильовий передавач майже не працював. Зв’язку з містом і сусідніми загонами не було. З усіх операцій, які провів загін, найуспішнішими були наскоки на німецькі обози у березні. Після цього загін спіткало кілька невдач: бойові групи поверталися з завдання ні з чим або не поверталися зовсім. Більшість захоплених в обозах патронів були румунські і не підходили ні до російських гвинтівок, ні до німецьких автоматів. Усе це не могло не вплинути на бійців. Хворобливо самолюбивий, запальний, Бородатий став дуже підозріливий. У всьому звинувачував гітлерівських лазутчиків, які нібито пробралися в загін. Він оточив себе людьми, основний кістяк яких складала група лейтенанта Вукаловича. Ця група приєдналася до загону в кінці лютого і відтоді трималася окремо. Її командир не поминав нагоди нагадати, що тільки завдяки його передбачливості загін має рацію і що саме його бійці захопили німецькі обози. Вукалович у всьому наслідував Бородатого, навіть носив таку саму бороду. Одного разу після чергової вилазки він із своїми бійцями відбив у німецького конвою групу в’язнів, серед яких був і син Бородатого від першого шлюбу – посивілий у гестапівській катівні п’ятнадцятирічний хлопчина. Не дивно, що після цього Бородатий ще більше почав довіряти Вукаловичу і невдовзі призначив його начальником штабу. Комуністи загону здебільшого попали в немилість. Їх насторожило це. Непокоїло й інше: дівчата, яких урятував Вукалович, дуже швидко оговталися і прижилися в загоні, а точніше – у штабі загону. В штабному зрубі дедалі частіше влаштовували пиятики: з кожної вилазки люди Вукаловича приносили в загін як трофеї самогон, горілку, вино.
Партійне бюро вирішило послати кількох комуністів на пошуки найближчого партизанського загону, зв’язаного з Москвою. Зв’язкові мали повідомити про обстановку в загоні «Месник».
Розповідь партизана-комуніста Лежнєв пам’ятає майже дослівно. А от усі дальші події збереглися в пам’яті тільки уривками. Ось він іде по пояс у воді, почепивши на шию кобуру пістолета і гранати, поклавши на плече автомат. Його нудить од солодкуватого смороду болота; яскраве липневе сонце засліплює очі; немилосердно жалять комарі. Попереду Дробот. Час од часу він зупиняється, жде Лежнєва, підбадьорює його усмішкою. Та раптом усмішка гасне. З ним порівнявся сутулуватий, дуже худий дідусь. Горе і невтишимий біль зігнули старого: на його очах бандити замордували онука, скалічили доньку, спалили хату.
А ось уже інша картина. Невеличкий, порослий очеретом острівець. Під ногами чавкає драговина. Ні стати, ні лягти. Треба ждати. Бійці ждуть годину, дві, три, ніч. Удосвіта до них підходить підкріплення – взвод автоматників. А старший сержант Кравець пішов уперед і чомусь не повертається. Із-за лісу викочується неправдоподібно великий диск сонця. Нарешті з’являється мокрий з голови до ніг Кравець і ще двоє партизанів. Кравець квапить: уночі сталися тривожні події: Вукалович арештував членів партійного бюро. Партизани хвилюються, хочуть силоміць визволити арештованих. Та Вукалович уже вжив заходів: оточив штаб своїми людьми.
Наступну картину пам’ять зафіксувала найяскравіше. У центрі, спинами до рубленого будиночка, стоять чоловік сорок з автоматами. Навпроти, кроків за двадцять, суцільною стіною – інші, озброєні гірше: у кого гвинтівка, пістолет, а в кого тільки багнет на поясі.
Біля високого ганочка в оточенні конвоїрів – п’ятеро чоловіків і жінка. Руки в них зв’язані.
На ганочку, широко розставивши міцні ноги і тримаючи руки на дерев’яній кобурі маузера, стоїть кремезний чоловік. У нього широка густа борода, очі палають люттю. Це Бородатий. Позад нього двоє: хлопчина у військовому френчі, перехопленому портупеями, і здоровань із такою ж, як і в командира загону, широкою бородою. Незважаючи на бороду і великі окуляри в роговій оправі, Вукаловичу – це він – не можна дати більше 26-28 років. На відміну од Бородатого, від громового голосу якого дрижить повітря, Вукалович мовчить.
Серед прибічників Бородатого увагу Лежнєва привертають молоді жінки. Чотири з них одягнені як чоловіки: хромові чоботи, ошатні галіфе і високо підрублені діагоналеві гімнастерки. П’ята – гарненька, струнка шатенка – вдягнена просто: кофтина, спідниця, підперезана ременем, на якому висить револьвер.
Лежнєв і Дробот серед основної групи партизанів, вдивляються в прибічників Бородатого, слухають, його п’яні погрози і чекають сигналу. Кравець і Строковський повели «мушкетерів» понад берегом у тил групі Вукаловича; Петро Олійник, який прибув уранці із взводом автоматників, повинен крикнути совою.
Бородатий шпетить «підбурювачів», «анархістів», «наклепників»; репетує про залізну дисципліну, про «гнилих інтелігентів», котрі начебто підривають цю дисципліну; згадує про якусь нібито викриту змову, секретну шифровку Центру; про гітлерівських лакуз. Здається, він сам вірить у те, що каже.
– Я командир загону! – надривається Бородатий. – Я привів вас сюди, переслідуваних, знесилених, без зброї. Із жменьки деморалізованих утікачів я створив грізне бойове з’єднання, яке вселяє жах у чорні душі окупантів та їхніх прихвоснів! За мою голову гестапо призначило п’ятдесят тисяч марок. Бачу, хтось хоче заробити! Не вийде! Мені не шкода свого життя, та поки воно потрібне вам, я буду нещадний до зрадників! Я сам покараю їх у вашій присутності!..
Із заростів шелюги чути пугукання сови. Лежнєв смикає за руку Дробота.
– Я чув, – тихо каже той, але не рушає з місця.
Бородатий ступає крок уперед.
– Зараз я судитиму негідників! – вигукує він, театральним жестом показуючи на зв’язаних комуністів.
– А хто тобі дав право судити їх? – запитує хтось із партизанів.
– Хто дав мені право?! Народ, котрий стогне у фашистському ярмі! Радянська влада!! Партія!!!
– Яка партія, яка влада дали вам це право, Савицький?! – голосно, але спокійно запитує Дробот.
Партизани, що стояли попереду, розступаються. Слідом за Дроботом іде Лежнєв. Не виймаючи руки з кишені, свердлить поглядом кожного, хто стоїть біля штабного зрубу.
Він бачить, як рвонув маузер Бородатий, але так і не вийняв з кобури – вкляк, упізнавши Дробота. Він бачить, як слідом за Бородатим хапаються за зброю його прибічники – усі, крім Вукаловича і гарненької шатенки.
Лежнєв відчував: за його спиною теж піднято зброю – гвинтівки, пістолети. Проте він знає: праворуч у шелюзі «мушкетери», а ліворуч, у колючих кущах ожини, – взвод автоматників. Вони вже взяли на приціл усіх, що стоять біля зрубу.
– Мене і мій загін послав сюди Штаб партизанського руху, – каже Дробот.
Від ганочка до нього кинулася гарненька шатенка.
– Григорію Сидоровичу! Товаришу Дробот!
По шеренгах прокотилося приглушене:
– Дробот… Дробот…
Вукалович зникає за спинами караульних. Наступної миті один із них підводить ствол автомата. Лежнєв вихоплює парабелум, але його випереджає партизан: бахкає гвинтівочний постріл і караульний падає.
– Не стріляти! – підвищує голос Дробот. – Провокаторам пощади не буде! Всім біля будинку опустити зброю.
– А чому це тільки біля будинку? – буряковіє Бородатий. Він уже оговтався, і його очі знову насочуються люттю.
– Тому, що серед ваших поплічників, Савицький, є бандити, на руках яких кров жінок і дітей.
Дробот зумисне не називає командира загону партизанським ім’ям, тим самим немовби розвінчуючи його.
– Брехня!! – горлає Савицький. – Це наклеп!
– Якщо це наклеп, я за нього відповім. – Дробот обертається назад, подає знак. Партизани пропускають уперед згорбленого діда. Старий не роззирається, не вдивляється, в людей, що стоять біля зрубу. Він іде до конвоїрів, не зводячи з них очей. І люди завмирають. У цю мить ніхто, крім Лежнєва і Дробота, не помічає, як праворуч і ліворуч із заростів виходять «мушкетери».
Старий підступає до конвоїрів, і ті починають задкувати, накостричуючись стволами автоматів. Та слідом за старим на них уже суне партизанська маса. До неї приєднується багато й тих, котрі ще кілька хвилин тому стояли пліч-о-пліч з конвоїрами. І раптом сталося непередбачене: з ганочка, вихопивши маузер, стрибає Савицький, чортом підскакує до конвоїрів, люто сичить їм в обличчя:
– Кинь зброю! Перестріляю, як собак!
Конвоїри, притиснуті до стіни, кидають автомати. Старий підходить до них упритул.
– Цей… Цей… Цей і оцей…
Лежнєв вчасно вибиває з рук Савицького маузер. Партизани обеззброюють конвоїрів, а заодно й інших бандитів з групи Вукаловича. Поки Дробот і визволений комісар загону втихомирюють партизанів, Лежнєв, Сміливий та «мушкетери» кидаються шукати Вукаловича. Лишивши Сміливого з його хлопцями прочісувати зарості, Лежнєв повертається. до зрубу, щоб забрати штабну документацію, шифр, радіограми. Але на майдані його зупиняє чийсь зойк. Він оглядається і бачить озброєного кремезного хлопця, який тримає за комір чоловіка в мокрому одязі. Той кричить услід партизанові в полатаному німецькому кітелі й брезентових штанях, котрий тікає од них:
– Семенов, не тікай! Він мене вб’є! Ти ж знаєш: він на мене зуб має.
– Усі ми на тебе зуб маємо, – не зупиняючись, кидав через плече партизан у полатаному кітелі.
– Семенов!! Не маєш права лишати мене напризволяще.
Помітивши Лежнєва, він зробив спробу вирватися.
– Громадянине начальник! Громадянине начальник! Вислухайте мене!
Лежнєв підходить.
– Хто такий?
– Я командир взводу зв’язку Нетреба, а цей, – парубок гидливо поглянув на затриманого, – Цибочкін, радист. Перший дружок і помічник Вукаловича. Хотів утекти.
– Громадянине начальник! – канючить Цибочкін. – Накажіть відпустити мене! Я… Я все розповім! Тільки звеліть йому піти. Він на мене затаїв зло. Уб’є! Він уже погрожував.
Радист бризкає слиною, не доказує слова, рветься з рук Нетреби, з переляку вибалушує очі; на нього гидко дивитися.
– Я багато знаю, – хрипить він. – Ви тих дівок, котрих ми в загін наче врятованих од розстрілу привели, поколошкайте. Вони справжні гадюки: агентки, есесівки…
– Брешеш, негіднику, – каже Нетреба. – Кіра не есесівка!
– Есесівка, есесівка, – торочить Цибочкін. – Така сама шльондра, як і інші.
– Не смій! – перехоплює Лежнєв занесений кулак Нетреби.
– Бачите, бачите! – хрипить Цибочкін. – Він через неї на мене зло має. А я її й пальцем не зачепив – потрібні мені покидьки начальства!
– Одведіть! – наказує Лежнєв.
– Я позивні і шифри знаю, якими Вукалович для зв’язку з німцями користувався, – не вгаває радист. – Напам’ять знаю. Ось тільки вранці зв’язувався з ними.
– Для чого зв’язувався?
– Вукалович допомогу в німців просив: боявся, що самі не впораємося. Німці обіцяли прислати наприкінці дня цілий батальйон.
– О котрій годині?
– Після вісімнадцятої. Сигнал – дві зелені ракети.
– З якого боку вони мають підійти?
– Од Кущівської галявини.
– Все?
– Про це все. Але я ще багато чого знаю.
– Бреше він, товаришу начальнику, – втручається Нетреба. – Не слухайте його.
– Я правду кажу! Забожуся! Це він зумисне охаює мене – боїться, що я про Юрку розповів. А я й розповім! Тільки ви, громадянине начальник, мене з ним не залишайте.
– Конвоїр вас не зачепить, – обриває його Лежнєв, – Ідіть, побалакаємо потім.
Лежнєв не хоче показати, що поквапливі зізнання Цибочкіна дуже важливі. Негайно треба доповісти Дроботу.
Та побалакати потім Лежнєву з Цибочкіним не пощастило. Ще не дійшовши до штабного зрубу, він почув постріл. Оглянувся. Під сосною, уткнувшись обличчям у розлаписте коріння, лежав мертвий радист.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Надвечір Лежнєв заїхав в обласне Управління КДБ до Кулінича і від нього викликав Москву. Генерала Олійника на місці не було, Лежнєва з’єднали з його заступником. Лежнєв попросив спішно взяти матеріали, які стосуються абвер-частини 115, а також розшукати фонограму регіональної наради керівників абвер-частин і команд, яка відбулася в Сосновському влітку 1943 року.
– Така фонограма повинна бути у військових розвідників. Надішліть її мені в Сосновське.
– Постараємося, – сказав заступник. – Сподівайсь, військові розвідники нам не відмовлять. Трохи важче з другим проханням, Василю Тимофійовичу. Я вже дзвонив полковникові Куліничу – виліт сосновської туристської групи можна затримати тільки до сімнадцятого серпня. Ми й так ламаємо графік «Інтуристу».
– Зрозуміло, – сказав Лежнєв і поглянув на настільний календар, – лишилося десять днів. Небагато. Але нічого не вдієш – доведеться вкладатись у цей термін.
У прокуратурі Лежнєв ще застав Супрун. Вона переглядала якісь змережані цифрами відомості. Це заняття так захопило її, що вона ледь кивнула Лежнєву. Та вже за п’ять хвилин підвела голову.
– Зарилася, – немовби вибачаючись, мовила. – Це відомості про реалізацію ефіру сосновськими аптеками в червні. Місяць тому ми з Кравчуком почали цю справу, але не закінчили. І ось тепер маємо повну картину. Ефір відпускають виключно по рецептах чи заявках лікувальних закладів. Причому лікувальним закладам ефір, як і інші ліки, відпускають по безготівковому розрахунку. Але дев’ятнадцятого червня четверта аптека відпустила два літри ефіру за готівку. Я зажадала заявку. Ось погляньте.
Наталя подала Лежнєву документ. Це була не заявка – лист з проханням відпустити для потреб лабораторії хіміко-технологічного інституту два літри етилового ефіру. Листа підписав проректор.
– Підпис справжній? – спитав Лежнєв.
– Справжній. Я вже розмовляла з проректором. Як підписав листа, не пам’ятає, певен, що його підсунули з іншими документами. Етиловий ефір, як і інші хімікати, інститутські лабораторії за готівку не купують. А в червні лабораторії взагалі ефір не був потрібен.
– Так, це шахрайство Палія, – погодився Лежнєв і одразу спитав: – Не пам’ятаєте, на чому ви припинили перевірку аптек місяць тому?
– Саме на четвертій аптеці, – чомусь усміхнулась Наталя. – Увечері почали перевіряти, але не закінчили. А вранці наступного дня Дубовий одібрав у мене справу.
– Мабуть, збіг такий, – сказав Лежнєв. Він не хотів настроювати Супрун проти Дубового. Навряд чи Дубовий зробив це з якимось таємним наміром. Певно, йому подали цю історію під якимось легкотравним соусом. І він проковтнув той соус, не задумуючись…
Супрун хотіла ще працювати, та Лежнєв відіслав її додому.
– Ідіть, ідіть.
– Кравчук просив повідомити, коли ви приїдете, – сказала Наталя, прибираючи свій стіл.