– А якщо прикмети шефа сповістити по радіо? – запропонував Винник. – З відповідним оголошенням міліції чи прокуратури про його розшук.
– Треба подумати, – сказав Лежнєв.
На цьому, на превелике здивування Наталі, нарада закінчилася. Ніяких особливих заходів по розшуку і затримці Шефа не було розроблено. І взагалі все йшло так, ніби нічого особливого не сталося: вислухали інформацію, задали десяток запитань, викурили по кілька сигарет і розійшлися. Така буденна неквапливість збентежила навіть бувалого Кравчука.
– Темнить щось Лежнєв, – сказав він Наталі, наздогнавши її в коридорі. – І чекісти наші темнять, відмовчуються.
Наталя тільки непевно знизала плечима. Та на душі в неї було неспокійно. Здається, що Лежнєв щось гавить, що в ім’я сумнівної скрупульозності розслідування невиправдано приносить у жертву оперативність; що він або ж не відчуває гостроти моменту, або надто вже покладається на свій досвід.
Та думки думками, а робота – роботою. І Наталя взялася до буденної роботи, в котрій не сподівалася зробити якісь відкриття чи знахідки. На 14.30 вона викликала кількох свідків – очевидців пожежі, з якими розмовляла вже не раз і які навряд чи могли розповісти щось нове. Та Лежнєв рекомендував побалакати з ними ще.
До 16.00 Наталя допитала трьох чоловік, і, згадавши, що не встигла пообідати, вирішила піти в буфет. У коридорі вона побачила ще одного свідка – слюсаря ремзаводу Вернигору – він був на пожежі, і йому Гургаль велів викликати опергрупу. Вернигора прийшов у прокуратуру зі своїм сусідом, котрого відрекомендував Наталі як людину, що може пролити світло на деякі обставини, пов’язані з пожежею на Залісній вулиці. Вернигора так і сказав: «… може пролити світло на деякі обставини…» Мабуть, ця десь вичитана фраза здавалася йому найпереконливішою для такого вступу.
Степан Яцишин був провідником на залізниці. Він прибіг на пожежу, коли було вже по всьому. Згодом стали подейкувати, що з пожежею, мовляв, не все ясно, і Яцишин згадав про легкову машину, яка незадовго перед пожежею стояла в Сухому провулку – тупику, що впирається в паркан Степанової садиби…
Напередодні пожежі Яцишин допізна працював у своєму саду. Об одинадцятій годині вечора він почув, як у провулок в’їхала і зупинилася легкова машина. Десь через півгодини Яцишин виніс на вулицю ящик сміття – сміттєвоз приїжджав удосвіта. Отоді він і побачив «Волгу». Вона стояла біля паркана сусіднього будинку радіатором до Залісної вулиці, тобто уже встигла розвернутися. При тьмяному світлі вуличного ліхтаря він помітив, що це та сама блакитна «Волга», яку він бачив кілька днів перед тим на тому ж місці.
Він ще з першого разу запам’ятав її і літери на номерному знаку – «СКВ» – індекс легкових машин, які перебувають в особистому володінні сосновських громадян. Не так часто в їхній провулок заїжджають машини… Коли він побачив цю машину вперше? За кілька днів до пожежі, числа і точно не пам’ятає. Але було це вдень. Він саме йшов на роботу – мав їхати приміським поїздом о 15.40. Коли виходив і з двору, машина тільки в’їхала у провулок і зупинилася біля сусіднього будинку, з неї вийшов чоловік середнього віку і подався назад до Залісної вулиці. Яцишин ішов за ним слідом і бачив, як чоловік звернув на Залісну й почав роздивлятися номери будинків. Яцишин навіть хотів наздогнати його, спитати, кого шукає, щоб допомогти. Та саме в цей час того зустрів другий чоловік, трохи старший, і вони пішли у двір будинку № 47.
Про все це Яцишин згадав уночі напередодні пожежі, коли знову побачив у провулку «Волгу». Подумав, що до машиніста гості приїжджають, а машину чомусь у чужому провулку ставлять. Потім він закурив останню перед сном цигарку. Курив надворі, бо в хаті жінка не дозволяла. І ще не докурив, коли почулися квапливі кроки в провулку. Якісь люди поспішали із Залісної вулиці. Далі він почув нетерпляче клацання дверної ручки машини, і хтось нервово вилаявся. © http://kompas.co.ua
– Спокійно, спокійно, – озвався інший, хриплуватий голос. – Підніми дверцята трохи вгору, вони заїдають.
Знову заклацала ручка, і молодший голос, зриваючись од хвилювання, сказав:
– Не можу відчинити. Спробуйте ви.
– Спокійно, спокійно, – повторив хриплуватий. – Побережи нерви – тобі машину вести… От і відчинилися.
Ця розмова видалася Яцишину дивною. Він підійшов до хвіртки, виглянув на вулицю, але ті двоє уже сіли в машину. Яцишин побачив тільки, як, зірвавшись з місця, «Волга» помчала до Залісної вулиці і зникла за поворотом. Коли він зайшов до хати, було чверть на першу. Жінка вже спала. Яцишин теж ліг і скоро заснув, бо натомився за день. Пострілів не чув, не чув, як били в рейку на тарному складі облспоживспілки; його розбудили тільки сирени пожежних машин. От і все, що він може сказати. Не виключено, що йому тільки здалося, ніби ті двоє поводилися підозріло. Слідству видніше…
Подякувавши Яцишину, Наталя одразу ж подзвонила в резерв провідників і встановила, що в червні у Яцншина було кілька поїздок з денним приміським поїздом – дев’ятого, вісімнадцятого і двадцять третього. Після цього вона пішла до Лежнєва.
Той прочитав свідчення Яципшна, вирвав з настільного блокнота чистий аркушик і червоним олівцем написав великими літерами «18 червня».
– Це було за три дні до пожежі, – впевнено сказав він. – Саме вісімнадцятого червня Яцишин побачив блакитну «Волгу». Зверніть увагу на цю дату. Вісімнадцятого червня в Сосновському побував Енкель-Мельников; тоді ж він зустрівся з «Привидом» і тоді ж до Ганни вперше завітали гості на блакитній «Волге». Зауважте також, що вдень вісімнадцятого червня Ганнин чоловік був на роботі. І не просто на роботі – у поїздці. Повернувся тільки ввечері і побачив у жінки велику суму грошей. Гроші, що їх, якщо пристати на думку капітана Кравчука, Щербак на другий день здала в міліцію. Співставмо всі ці факти і будьмо сміливіші у своїх судженнях. Що скажете, Наталю Сергіївно?
– Очевидно, Ганна Щербак дозволила «Привиду» зустрітися з Енкелем у себе на квартирі. За це їй дали винагороду, якої вона наступного ж дня вирішила позбутися. Не розумію тільки – чому.
– Тому, що ці гроші пекли їй руки, – сказав Лежнєв. – Квартиру для побачення з Енкелем вона надала «Привидові» не заради грошей – її залякали, як залякували доти. Фото, яке ви не вберегли, було зроблено не випадково. Знімки двадцятип’ятирічної давності не такі переконливі.
– Чого ж її вбили? – подумала вголос Наталя. – Адже вона була слухняною зброєю в руках злочинців.
– Виходить, не зовсім слухняною; слухняні не віддають у міліцію гроші.
До кабінету зайшов Кравчук. Ознайомивши його із свідченнями Яцишина, Лежнєв сказав:
– Треба зайнятися блакитною «Волгой». Візьміть це на себе, Володимире Івановичу. Тепер ми знаємо, що машина блакитного кольору належить одному з громадян Сосновського, що два місяці тому її передні ліві дверцята погано відчинялися. Чому передні ліві? А тому, що це дверцята водія. Їх не могли відчинити у Сухому провулку. Так, Наталю Сергіївно?
– Судячи з того, що чув Яцишин, було саме так.
– Зважте ще й на те, Володимире Івановичу, – сказав Лежнєв Кравчукові, – що за цей час власник «Волги» міг відремонтувати дверцята. Побалакайте з механіками ремонтних майстерень, гаражів, автобаз. Зв’яжіться з автоінспекцією. Та хіба мені вас учити…
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ
Пам’ять – дивовижна річ. Іноді вона з незбагненною точністю відтворює події двадцятип’ятирічної давності, епізод за епізодом простежує їхній плин, викликаючи з минулого напівзабуті обличчя, голоси, навіть усмішки. Та потім, наче в поганому кінотеатрі, стрічка рветься, завмирає екран і всі спроби оживити його ні до чого не приводять. Правда, пам’яті можна допомогти: зустрічі, давні газети, біль, що прокинувся в рані, теж пришпорюють її. Тоді, наче з туману, проступають картини, образи. Але такі спогади не відзначаються виразністю, а тим більше повнотою.
Липень 1943 року був особливим у багатій на події біографії Василя Лежнєва. Мабуть, ні доти, ні після йому не доводилося приймати стільки швидких і відповідальних рішень, од правильності яких залежало життя багатьох людей. А проте події тих років відклалися в його пам’яті нерівномірно. Одні він пам’ятав до найменших подробиць, до гіркого запаху шелюги, яку підпалили есесівці; інші насилу пригадував, немовби читав записи, в яких часом стерлися цілі фрази…
Шлях од переправи біля Чорних каменів до стоянки загону Дробота геть випав із пам’яті. Тільки й запам’ятав, як проснувся в наметі на купі пахучого ялинового віття, вкритий чиєюсь шинелею. Крізь вологий, ще не висохлий після дощу брезент цідилося денне світло. Десь недалеко лунали голоси, подзвякували котелки, ритмічно цюкала сокира, тріщали гілки в багатті.
В намет просунулася голова Петра Олійника.
– Привіт, – сказав він. – Вставай, лежню. Місцеве начальство хоче тебе бачити.
Лежнєв схопився. Біль у пораненій руці нагадав йому про вчорашній бій. Згадав він і те, як ховали Андрія Терьохіна, Тисячного і чотирьох партизанів. Хоч фашистів полягло набагато більше, Лежнєв картав себе за вчорашню нестриманість – не треба було лізти на галявину.
На високому пеньку сидів чоловік у військовому кітелі без знаків розрізнення. Поклавши на коліно офіцерський планшет, він щось писав. Поруч навпочіпки сидів той самий юнак, який учора так доречно підоспів до переправи – начальник розвідки загону Сміливий. Помітивши Лежнєва, Сміливий щось сказав чоловікові в кітелі, той підвів голову, і Лежнєв побачив глибоко посаджені очі, шрам на випуклому чолі, акуратно підстрижені вуса. Вдосвіта, коли Сміливий привів їх у загін, Дробота на місці не було, і тепер Лежнєв зацікавлено розглядав його.
– Схожий? – перехоплюючи його погляд і ховаючи у вусах усмішку, спитав Дробот.
– На кого? – не зрозумів Лежнєв.
– Ви мене роздивляєтеся, наче звіряєте оригінал з даними словесного портрета.
Розмовляли вони довго. Спершу розповідав Дробот. Становище в районі було складне. У лісі блукали бандити. Називаючи себе партизанами, вони вбивали, грабували, влаштовували прилюдні розправи над «зрадниками», причому їхніми жертвами щоразу були люди, яких найбільше поважали: колгоспні активісти, сільські інтелігенти, сім’ї комуністів та військовослужбовців Червоної Армії. Не милували вони ні дітей, ні жінок. Німці вдавали, що борються з бандитами, навіть іноді зав’язували з ними перестрілки, проте бандити завжди вислизали безкарно. Зате після кожного їхнього наскоку по гарячих слідах приїжджали численні німецькі кореспонденти, кінорепортери, експерти. Вони старанно фіксували сліди звірячих розправ, у яких, певна річ, звинувачували комуністів. Свої висновки, репортажі, звіти негайно публікували. Робилося це з розмахом, за допомогою не тільки місцевої, але й центральної гітлерівської преси, радіо, кіно. І треба визнати, що ця пропаганда подекуди мала успіх – люди Дробота не раз уже натикалися на глуху стіну недовір’я, настороженості, а подекуди навіть неприхованої ворожості.
– Тутешнє гестапо ще не таке робить, – скориставшись із паузи, встряв у розмову Сміливий. – Кілька днів тому мої розвідники привели двох дівчат. Знайшли їх у лісі – були прив’язані до дерев. Поліцаї нібито придумали їм таку кару. Ми обурювалися, жаліли дівчат. А вони справжні красуні. Задивилися ми на них і не помітили, як ці «нещасниці» вивели з ладу рацію і мало не знищили боєзапас загону.
– Їх затримали?
– Одну затримали, а друга втекла.
Лежнєв розповів історію приземлення своєї групи і все, що сталося потім. Про Ольгу Мозгову розповів детально; про своє перебування в Мисливському замку – коротко; про Оскара згадав мельки, розуміючи, що не має права говорити про це. Він навіть не знає справжнього імені Оскарового, а на пропозицію Сміливого визволити провідника групи із замку відповів ухильно, перевівши розмову на сам замок та офіцерський санаторій.
– З цим санаторієм треба як слід розібратися, – сказав Дробот. – Дівчина-агент, котру ми затримали і котра зі своєю напарницею завдала нам немало клопоту, призналася, що була в санаторії покоївкою, там її і завербували.
Надвечір Ян Манукайтіс прийняв дві радіограми: одну – для Дробота із Штабу партизанського руху, а другу – з Управління контррозвідки, для Лежнєва.
Лишаючи без змін раніше поставлене перед групою завдання, комісар держбезпеки Шкрабатов наказував Лежнєву допомогти Дроботові знешкодити гітлерівську агентуру, яка пролізла в сосновсько-русанівське підпілля. Про Оскара, якого в радіограмі називали Провідником, було сказано, що йому подадуть потрібну допомогу. Групі підтримувати з ним зв’язки забороняли. Під кінець Шкрабатов дякував за виявлену мужність і повідомляв, що всіх буде представлено до урядових нагород.
Прочитавши радіограму Лежнєв подумав, що йому навряд чи пощастить іще раз зустрітися з Оскаром – цією дивовижною людиною, доля якої лишилася для нього загадкою.
З подій тих днів Лежнєв пам'ятав, як вони з Дроботом і Сміливим у супроводі партизанських розвідників – кремезних, відчайдушно хоробрих хлопців, котрих у загоні, з легкої руки їхнього ватажка, називали «мушкетерами», увійшли вдосвіта в невеличке село Дубляни.
Незважаючи на ранній час, на майдані перед церквою зібралися всі мешканці села. Ридання заглушували прокляття, плач дітей зливався з гнівними голосами дідів – біля церковної огорожі лежали трупи жінок і підлітків. Напередодні в селі побувала банда. Бандити розстріляли шість чоловік, спалили три хати, вимели засіки. Відібране у селян збіжжя, яке не змогли забрати з собою, звалили в силосну яму, облили гасом і підпалили. Все це робили «від імені і за дорученням карних органів Радянської влади», оскільки селяни нібито активно співробітничали з окупантами. Провокаційний характер цієї заяви не викликав сумнівів ні в Лежнєва, ні в Дробота. Старосту і єдиного в селі поліцая хтось заздалегідь попередив, і вони із своїми сім’ями сховалися на сусідньому хуторі; їхнє майно і хати не чіпали.
Бандити розклеїли листівки, демагогічні заклики яких були пересипаю лайкою і погрозами. Листівки були віддруковані на машинці. Внизу стояв підпис командира партизанського загону Бородатого.
На короткій, але бурхливій нараді, яку зібрав Дробот, думки розійшлися: Лежнєв радив не поспішати – подейкували, що в загоні Бородатого понад двісті чоловік; – вони сиділи в болотах, звідки їх не так просто було вибити. Сміливий же наполягав на негайній ліквідації лжепартизанського загону: рейдовий загін Дробота мав для цього досить сил, а бійці були так обурені, що наслідки бою не викликали сумнівів.
– Треба негайно знищити банду! – гарячкував Сміливий. – Як ви не розумієте, що кожен день існування провокаторів ллє воду на млин гітлерівців! Бородатий і його прибічники роблять усе, щоб слово «партизан» у людей ототожнювалось із словом «бандит».
– У загоні Бородатого є комуністи. Немало там і червоноармійців-оточенців, – сказав Дробот. – Не думаю, що всі вони стали бандитами. Треба розібратися. Рубати з плеча не будемо. Але й зволікати не можна.
Остаточне рішення прийняли через годину. Та цьому передувала немаловажна подія.
Ще тривала нарада, коли виставлені на околиці вартові помітили, що до села прямують двоє озброєних. Їх затримали.
На майдані, де тільки добу тому було вчинено бандитську розправу, «мушкетери» ледь стримували розгніваних селян. Та коли Сміливий спитав, чи можуть упізнати затриманих, усі замовкли.
– Наче не ці.
– Ті й одягнені були інакше.
– І навіщо ці розмови: ті, не ті! З боліт прийшли – значить, ті!
– Кати! Душогуби! Бийте їх, люди добрі!
Затримані ошелешено зиркали на всі боки. Потім один із них – високий чубатий хлопець у вилинялій червоноармійській гімнастерці і подертих, зв’язаних вірьовкою чоботях, схвильовано мовив:
– Товариші, ви помиляєтесь. Ми не бандити. Ми партизани.
– З якого загону? – спитав Сміливий.
Хлопець на мить завагався, а тоді сказав:
– Із загону товариша Бородатого.
Люди враз загомоніли, в повітрі замелькали кулаки, палиці.
У хаті, куди привели невідомих і де їм розв’язали руки, сидів Дробот.
– Хто такі? Звідки? – спитав він.
– А ти сам хто? Чому я повинен відповідати? – розізлився чубатий.
– Я член підпільного обкому партії і командир рейдового загону, – спокійно відповів Дробот.
Чубатий недовірливо глянув на нього, зате його супутник, немолодий, короткозорий чоловік, раптом охнув і кинувся до Дробота: