– Гарний провідник. Напівдорозі кидає тих, кого веде, – всміхнувся Лежнєв.
– А я не сказав, що він буде вашим провідником, – мовив Собченко. – У нього будуть свої справи там, на місці.
– Комісар знає? – спитав Лежнєв, маючи на увазі Шкрабатова.
– Так, – кивнув Собченко. – Він сказав, щоб ви самі вирішували.
– Гаразд, – мовив Лежнєв. – Я беру його.
Коли чоловік, про якого була мова, увійшов, Лежнєв здивовано звів брови. Старанно поголений, молодцюватий, у франтуватому літньому плащі і зсунутому на лоб береті, з невеличкою валізкою в руці, прибулий скидався на безтурботного журналіста чи актора. Даниною часу були тільки добротні високі чоботи-витяжки – такі носили німецькі офіцери. А потім Лежнєв помітив під плащем прикритий шарфом комір німецького мундира.
– І отак ви хочете летіти з нами? – замість привітатися спитав Лежнєв.
Незнайомий пильно подивився на нього. І Лежнєв звернув увагу на його погляд: пильний, колючий і водночас насмішкуватий, зухвалий.
– Мій одяг цілком влаштовує мене.
– А мене не влаштовує! – різко мовив Лежнєв, щоб одразу поставити на місце цього, як йому здалося, надто самовпевненого «військовика». – Ряджених мені не треба! Мій приятель через такий мундир, який ви ховаєте під плащем, дістав кулю од своїх. Ми висаджуватимемося в партизанському краї, а не на Фрідріхштрасе!
«Ряджений» невизначено стенув плечима.
– Як накажете вас величати? – Лежнєв уже трохи одійшов.
– Звіть мене Оскаром.
– Так от, Оскаре. Не питаю, чого ви летите з нами – я не з цікавих. Та поки ви будете в групі, вам доведеться підкорятися командирові, тобто мені.
– Зрозуміло, – просто і приязно мовив Оскар.
– Тепер далі. З парашутом, звичайно, не стрибали? – Лежнєв виразисто подивився на Оскарову валізу.
– Стрибав.
– Навіть так! І з зброєю вмієте поводитися?
– Трохи вмію, – усміхнувся Оскар.
– Ну от і домовилися, – втрутився Собченко.
Петро Олійник зустрів Оскара скептично. Не кажучи вже про те, що нового члена групи треба було спішно екіпірувати, а в чужому господарстві це не так просто зробити, – сам Оскар не викликав у нього особливої симпатії.
– Помічничок на чужих харчах, – резюмував він, коли Оскар, прихопивши одяг, який роздобув Петро, пішов переодягатись. – Останній раз був у Русанівському лісі десять років тому.
– Мабуть, ще як з мамою гриби збирав! – примирливо мовив Терьохін, неквапливий сибіряк, що знав собі ціну. – Але все-таки провідник.
– Провідник! – хмикнув Петро. – Нап’яв мундир саперного капітана і гадав, що всі повинні радіти з такої кмітливості. А що в усьому Русанівському районі немає жодної саперної частини – йому байдуже! Піжон. Уся зброя – пістолет, та й то «вальтер».
– Непоганий пістолет, – втрутився Ян Манукайтіс, радист, наймолодший боєць групи. І, помовчавши, нерішуче додав: – Ви даремно про нього так. Він товариський хлопець і в радіотехніці петрає.
– А ти звідки знаєш? – спитав Лежнєв.
– Балакав з ним. Він допоміг мені впакувати рацію.
Перед самим вильотом Лежнєв показав Оскарові на карті місце, де вони мали десантуватись, і в найзагальніших рисах ознайомив із завданням.
Там, де Русанівський ліс перетинав Качина річка, їхню групу повинен зустріти дозор місцевого партизанського загону. Лежнєв, звісно, не сказав Оскарові про те, що загін веде нерівний бій з есесівцями і навряд чи зможе виділити людей для зустрічі. Він тільки сказав, що коли у визначеному квадраті їм не подадуть із землі умовний сигнал, група висаджуватиметься в іншому місці.
– Де саме? – поцікавився Оскар.
– Це вам поки що не обов’язково знати, – сухо мовив Лежнєв, складаючи карту.
– Ваша карта не точна, – зауважив Оскар. – У квадраті, який ви мені показали, на північному заході річки немає, зате є непрохідне в цю пору болото, а за три кілометри від пункту наміченої висадки пролягає просіка. Її теж не позначено.
– Це нічого не міняє, – холодно відказав Лежнєв.
– Я б там не висаджувався.
– Висадитеся там, де накажуть, – обірвав його Петро Олійник, і Лежнєв не вважав за потрібне якось пом’якшити його різкість.
Лінію фронту пролетіли благополучно, по них навіть не стріляли – літак ішов дуже високо. Години за півтори почали знижуватись, і Лежнєв пішов у штурманську кабіну.
Штурман – юнак з розкішними будьоннівськими вусами – привітно кивнув йому і щось сказав. Та через ревіння моторів Лежнєв не розібрав його слів.
– Незабаром будемо на місці, – в саме вухо Лежнєву прокричав штурман. – Починається Русанівський ліс.
Лежнєв повернувся до товаришів. Після розмови біля карти Оскар всю дорогу мовчав. Ось і тепер він сидить на лавці, одсунувшись подалі від Петра Олійника, невідривно і, здається, байдуже дивиться в ілюмінатор. «Образився, – неприязно думав Лежнєв. – Про себе, про своє завдання – жодного слова, а ми йому, бачте, все повинні викласти. Петро має рацію – користі з нього буде мало, а клопоту вже досить».
У цей час Оскар одірвався від ілюмінатора і гукнув Лежнєву:
– Вогнища!
Картина внизу трохи змінилася: ліс помітно порідшав, а прямо по курсу, на північному сході замість дерев розкинулися великі зарості чагарника, в якому поблискували калюжки води. На стику лісу й чагарника досвідчене око відшукало невелику, якщо дивитися з висоти, галявину і на ній вогнища. На серці одразу полегшало, Лежнєв витер з лоба піт.
Літак зробив розворот. Над дверима кабіни пілота засвітився червоний напис: «Приготуватися!» Лежнєв подав знак. Усі підвелися, ще раз поправили старанно припасовані парашути, зброю. Андрій Терьохін підтягнув до бокових дверей тюк з грузовим парашутом. Штурман вийшов із кабіни і відчинив бойові дверцята.
– Вас зустрічають! – крикнув він Лежнєву. – Виходить, усе гаразд. Бажаю успіху!
– Спасибі, – відповів Лежнєв, стежачи за сигнальним табло.
– Гарне місце для засідки, – несподівано мовив Оскар. Він напружено вдивлявся вниз через відчинені вихідні двері. – Ця галявина, як мішок – з трьох боків непролазна драговина.
– Припинити розмови! – прикрикнув Лежнєв.
У цей час на табло спалахнув сигнал, і Лежнєв підштовхнув Оскара до дверей.
– Марш!
Якусь частку секунди він бачив, як падає Оскар, уміло балансуючи широко розкинутими руками і ногами – так починають затяжний стрибок досвідчені парашутисти. Та Лежнєву ніколи було думати про його дивну поведінку, а тим більше стежити за ним – одразу ж за Оскаром стрибнув Олійник, потім Терьохін.
І ось уже в отворі зник Ян Манукайтіс.
– Вантажний тюк, – нагадав штурманові Лежнєв і пірнув у безодню.
Коли над головою розкрився парашут, Лежнєв побачив під собою три білих куполи, що плавно опускалися по невидимій похилій – їх зносив північно-західний вітер – до центру галявини, туди, де горіли сигнальні багаття. «Не підвели льотчики – врахували і силу вітру і висоту», – подумав Лежнєв, але одразу ж неспокійно закрутив головою. Де ж четвертий парашут? Ризикуючи заплутатися в стропах, Лежнєв підтягнувся, повернувся на дев’яносто градусів. Спершу він нічого не помітив. А потім позаду внизу, де починалися зарості чагарника, майнула біла пляма четвертого парашута, який щойно розкрився… «Оскар! – обпік здогад. – Стрибнув затяжним, щоб приземлитись осторонь. Нащо він це зробив? А що, як?! Ото буде номер! Треба одразу ж попередити партизанів…»
Земля мчала назустріч, і Лежнєв мало не впав у багаття. Гасячи купол парашута, він помітив, що з протилежного краю галявини, де приземлилися Олійник, Терьохін і Манукайтіс, до нього біжать кілька чоловік у цивільному одязі.
– Товаришу, дорогий, з прибуттям! – крикнула дівчина, що бігла попереду. За хвилину вона вже обнімала Лежнєва. Звільнившися з обіймів гарненької партизанки, Лежнєв спитав у чоловіків:
– Хто у вас за старшого?
– Я, – привітно всміхнувся гладкий бородатий здоровань у потертій куртці лісового об’їждчика. – Начальник партизанського дозору Чупило. Ми вас, дорогий товаришу, ждемо вже два дні.
– Негайно пошліть людей у північно-західному напрямі, – обірвав його Лежнєв. – Кілометрів за два звідси приземлився ще один.
– Щойно послали по нього, – усміхнувся Чупило. – Бачте, пізно помітили його парашут. Мабуть, незугарний стрибати, от і віднесло вбік, до болота. Але ти, товаришу, не хвилюйся. Мої хлопці знайдуть його і допоможуть, якщо треба буде.
– Не допомагати йому треба… – мовив Лежнєв, та в цю мить на галявині почулися постріли. Там почався бій.
– Це фаши-исти, Ва-асю! – на все горло закричав Петро Олійник.
Реакція Лежнєва була блискавична. Він устиг помітити, що двоє «партизанів», які підбігли до нього, заходять ззаду, а Чупило виймає з кобури пістолет. Не роздумуючи, Лежнєв рвонув з-під руки автомат і дав чергу знизу вгору і вбік з розворотом. Він полоснув вогнем справа наліво не тільки тому, що так було зручніше, але ще й тому, що праворуч од нього стояла жінка – в неї Лежнєв не міг вистрелити. Він ще побачив, як упав у високу траву гладкий Чупило; як, випустивши уже піднятий до плеча карабін, скорчився довгов’язий парубійко. Та наступної миті червона пелена затуманила йому очі – дівиця підскочила збоку і вдарила його кастетом у скроню…
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Наталя їла через силу, але від обіду не можна було відмовитись – у мами одразу зіпсувався б настрій. Усі ці дні вона переживала за доньку. І хоч було кепсько на душі після оперативної наради, Наталя хотіла заспокоїти матір. Зайшовши до хати, вона награно весело сказала:
– Співчуття не потрібні. Усе влаштувалося. Відбулася легким переляком, що навіть пішло на користь.
Ірина Дмитрівна всміхнулася – вона не повірила Наталі, тільки удала, що повірила. Та Наталя була вдячна їй і за це. Вони чудово розуміли одна одну, хоча були дуже різні: донька жвава, різкувата, запальна; мати некваплива, м’яка. І зовні вони не були схожі: Наталя – висока, міцна, рудоволоса; Ірина Дмитрівна – невисока тендітна брюнетка. Була вона до дивацтва акуратна; вдягалася просто, але зі смаком. Навіть ті, хто добре знав її, не хотіли вірити, що їй за сорок. Дивувалися, чому вона не одружується, та Ірина Дмитрівна не любила таких розмов.
Незабаром мати пішла в лікарню, а Наталя заходилася натирати підлогу. Їй потрібен був струс. Працювала так, що старенька домашня блузка прилипла до спини.
Робота, а потім холодний душ, здавалося, заспокоїли Наталині нерви, та коли о пів на дев’яту задзвонив телефон і в трубці почувся голос Савицького, вона здивовано звела брови й одразу ж сердито насупила їх.
– Нат, це ти? – спитав Савицький. – Нам треба зустрітись.
– Не бачу в цьому потреби.
– Нат, зрозумій, я сьогодні прилетів. Ти сама?
– Сама! – крикнула Наталя. – Мама чергує, сусіди в кіно. Саме час коханців приймати!
– Прийми для початку валер’янку, – спокійно мовив Савицький. – Я їду до тебе.
– Їдь хоч до самого дідька! – закричала Наталя, але Савицький уже поклав трубку.
Наталя сердито швиргонула щітку й схопилася за голову.
Вона поводиться як божевільна. Може, справді випити валер’янки? Підійшла до засклених дверей, що вели на балкон, притиснулась обличчям до холодного запітнілого скла. На вулиці йшов дрібний надокучливий дощ, і міріади крапель кружляли у світлі неонових ламп…
П’ять років тому, коли вона їхала із Савицьким у Русанівку, теж ішов дощ. Зустрічний вітер шмагав у лобове скло «Волги» струмками води, хитав з боку на бік металеву антену. Але в машині було тепло, затишно: панувала напівтемрява, тихенько грало радіо. Наталя всю дорогу чомусь усміхалася… Чи любила вона Костю Савицького… даруйте, Костянтина Михайловича Савицького, кандидата медичних наук і доцента? А втім, коли вони познайомилися, він ще не був доцентом. Але ж і вона була тільки студентка- третьокурсниця, таке собі спортивного штибу відчайдушне дівчисько, котрому будь-яке море по коліна.
Певна річ, він їй подобався. Елегантний, стриманий і водночас винахідливий, дотепний, новий викладач судової медицини справив на студентів-юристів приємне враження. А дівчата були в захопленні від нього. У Савицького було гарне, ще зовсім молоде обличчя і сиве волосся. Густа хвиляста чуприна, здавалося, була відлита з свинцю. Спочатку Наталя думала, що він фарбує волосся. А потім дізналася, що сивина в нього природна. Дізналася й про те, що Костянтину Михайловичу не поталанило в сімейному житті. Йому було тридцять п’ять, а Наталі двадцять. О ні, вона не звинувачує його. У всьому винна сама: хотілося відчути себе цілком дорослою. Він упадав за нею досить наполегливо; у нього була машина, а в його товариша дача в Русанівці. Наталя не раз думала, що їй було б значно легше, якби Савицький виявився негідником…
Він дзвонив довго і настирливо. Наталя сиділа на дивані і невідривно дивилася на двері. Не хотіла відчиняти. Та подолати впертість Савицького було нелегко.
– Що тобі треба? – непривітно спитала вона, відчиняючи двері.
– Хоча б зайти до кімнати, – всміхнувся Савицький, пригладжуючи рукою мокре волосся. – Надворі дощ, а я без машини і навіть без плаща. Сподіваюся, це буде взято до уваги?
– Заходь, – намагаючись лишатися байдужою, сказали Наталя.
Він довго і старанно витирав ноги, потім причісувався перед дзеркалом у прихожій. Наталя знову сіла на диван, накинула на коліна плед.
Савицький увійшов, мерзлякувато потираючи руки, поторгав кахляну грубу.
– Можна затопити? Щось я змерз.
– Затопи, – так само байдуже відповіла Наталя.
Савицький запалив газову горілку, підведену у піддувало. Груба сердито загуготіла.
– Я їздив до Валерика, – притуляючись до груби, сказав Савицький, – Він став такий хлопець – не впізнаєш. Відмінно закінчив п’ятий клас. Передавав тобі привіт.
– Спасибі.
– Запитував, чи не забула ти своєї обіцянки навчити його кататися на водних лижах? Він од тебе в захопленні. Все згадував, як минулого року на Ай-Петрі ви втекли од мене; як непомітно викрутили з мотора свічі, щоб я не кинувся навздогін, і як потім телефонували в пансіонат і благали приїхати по вас.
Наталя промовчала. Що вона могла сказати Савицькому? Що Валерик справді гарний хлопчина: кмітливий, вихований, ніжний, що їй по-справжньому шкода його – адже він не винен, що мати покинула його, а батько не знайшов нічого кращого, як відправити хлопця в Дніпропетровськ до тітки?
– Ми збиралися в Крим, – вів далі Савицький, – уже й квитки купили, та довелося відкласти поїздку.
– Щось сталося? – без особливої цікавості спитала Наталя.
– А ти вважаєш, що нічого не сталося? – Савицький намагався зазирнути їй в очі.
– Не розумію, – сказала Наталя, хоча чудово знала, що він мав на увазі.
– Мені в Дніпропетровськ подзвонив Романенко і розповів про твої неприємності.
– Ах, он воно що, – спроквола мовила Наталя, не підводячи голови. – Виходить, ти через мене перервав відпустку? Приїхав утішати? Дуже зворушливо! Тільки я цього разу постараюся обійтися без твоїх утішань. Надто дорого доводиться платити за них.
– Ти мелеш дурниці! Я ніколи нічого від тебе не вимагав.
– Чом би й не так! – Наталя нарешті подивилася на нього. – Ти ніколи не вимагав, щоб я кинула роботу і стала зразковою домогосподаркою? Щоб пішла від мами, залишила спорт? Ніколи не вимагав? А мої друзі? Усі вони, за незначними винятками, так чи інакше шокували тебе. Той самовпевнений, та вульгарна…
– Напевно, я в чомусь і помилявся, – одразу погодився Савицький. – Але й ти будь самокритична: погодься, що слідча робота не для тебе. Взагалі ця робота не для жінок. Вона огрубляє. А жінка повинна бути лагідною…
– Кицькою, – перебила його Наталя. – Тобі подобаються кицьки? Так і скажи. І до чого тоді слідча робота? Хоч би де я працювала, кімнатною кицькою не буду! Не подобається – бувайте здорові!
– Про те, хто і що мені подобається, поговоримо іншим разом, – спокійно мовив Савицький. – А тепер постарайся вислухати мене без особливих емоційних вибухів. Я був сьогодні у Романенка. Твоє прохання задовольнять – звільнять за власним бажанням. Можуть перевести на трикотажну фабрику – там є вакантна посада юрисконсульта. Але ця робота, мабуть, тебе не задовольнить. Краще трохи зачекати. Через місяць у школі міліції буде додатковий набір, відповідно збільшиться і штат викладачів. Я вже домовився з начальником школи – ти зможеш викладати там кримінальний процес. Правда, спершу погодинно, а з січня тебе введуть у штат.