«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович 4 стр.


Наталя подивилась у вікно. На вулиці вже стемніло. Вона потяглася до вимикача, ввімкнула світло.

– А що я робитиму до вересня?

– Відпочинеш. Ти ж не була у відпустці. Поїдемо до моря. Якщо не заперечуєш, візьмемо і Валерика. А з десятого серпня мені обіцяють дві туристські путівки за кордон. Словом, усе буде гаразд, Нат, – і, помовчавши, додав: – Якщо ти будеш розумницею.

Наталя встала з дивана, пройшлася по кімнаті.

– Я ніколи не буду розумницею, Костю, розумницею в твоєму розумінні! – сказала вона. – Я не хочу бачити ні твого Романенка, ні школи міліції, ані твого закордону!

– Отакої! За моє жито та мене й побито, – розвів руками Савицький. – Я ще й винен.

– Ні, Костю, ти ні в чому не винен. Але ти мав певне відношення до справи, через яку мене вже цілий тиждень прилюдно шмагають. А цю справу я взяла тільки через тебе.

– Вибач, але ти мене плутаєш з прокурором району, – відказав Савицький.

– Я нічого не плутаю, Костю. Згадай, хто приїхав до мене тієї ночі, коли сталася пожежа на Залісній?

– Кравчук і я. Він приїхав до мене, а потім ми вирішили прихопити тебе. Все одно тобі, як слідчому, треба було виїхати на місце події.

– На місце події виїжджав черговий слідчий, а тієї ночі чергувала не я. Воронцов. Але ти чомусь умовив Кравчука заїхати по мене.

– Згадав. Каюсь. Винен, – підняв руки Савицький. – Винен, хотів скористатися з нагоди побачити тебе.

– Припустімо, – перебила його Наталя. – Ну, а як ти провів експертизу?

– Ми вже розмовляли про це не раз, – насупився Савицький.

– Розкажи ще.

– Гаразд. Висновки робив я, хоча експертизу проводили молоді лікарі-стажери.

– Чому ти передовірив експертизу практикантам?

– Повинні ж вони на чомусь практикуватись!

– Експертиза була складна.

– Послухай, Наталю, не просторікуй про те, на чому не розумієшся. Кому краще знати, складна чи не складна була експертиза – тобі, слідчому, який ще не вбився в колодочки, чи мені?

– Обставини справи вимагали повного розтину і як найскрупульознішого медико-біологічного дослідження…

– Які там обставини! – махнув рукою Савицький. – Твоя версія про вбивство від початку до кінця побудована на піску.

– На піску?! – знову спалахнула Наталя і побігла в другу кімнату. Повернулася з накою якихось паперів. – А це що? – Наталя ткнула папери мало не під самий ніс Савицькому. – Ти це бачив?

Савицький взяв у неї папери, підійшов до столу. То були старанно переписані копії протоколів, допитів, оглядів, постанов. Серед них лежав чистий конверт.

– Нащо ти зняла копії? – спитав Савицький.

– Щоб зберегти те, що Дубовий вважає за непотрібне, притягнуте за вуха, а я – за основне. Я відчувала, знала, що він забере в мене справу і викине, спалить ці документи!

Швидко переглянувши папери, Савицький розкрив конверт і вийняв фото голої жінки.

– Милий натуралізм, – усміхнувся він, розглядаючи знімки. – Непогана тілом, хоча й немолода. Хто ця Венера?

– Ганна Щербак.

– Гм… – мовив Савицький, якось одразу втративши інтерес до фотографій. – Мені важко судити про оригінал – я бачив труп, що вже обвуглився. Де ти взяла ці фото?

– Їх приніс Кравчук. Знайшли під час обшуку на одній «веселенькій» квартирі через місяць після пожежі.

– Цікаво.

– А от прокуророві нашого району не цікаво.

– Можливо, він має рацію. Про мертвих або хороше, або – нічого.

– Ти плутаєш етику з криміналістикою!

– Ці поняття не виключають одне одного, – відказав Савицький. – І дуже погано, якщо ти думаєш інакше.

– Зрозуміло! – вибухнула Наталя. – Я не тільки думаю, я роблю інакше. Наприклад, в епізоді з Нетребою. Так?

Вона хотіла забрати документи, але Савицький відсунув їх на кінець столу.

– Ти неправильно зрозуміла мене, Нат. Повір, я прийшов не з’ясовувати наші заплутані стосунки і, певна річ, не докоряти тобі. Тобі зараз важко, я хочу допомогти. Хіба це не природно? Ми ж не вороги, Наталю.

Він говорив так переконливо, що Наталя пом’якшала. І вже без гніву, майже приязно глянула на Савицького. Він був кепсько поголений, а це означало дуже багато. За п’ять років їхнього знайомства Наталя ще жодного разу не бачила Савицького неголеним. Та й обличчя стомлене. Під очима синці, на щоках різкіше окреслилися дві глибокі зморшки… «Бач, як постарів», – майнула думка, їй раптом стало шкода його, вже немолодого, невлаштованого в житті і не такого вже й поганого чоловіка.

– Гаразд, Костю, облишмо це. Краще розкажи про Валерика.

– Охоче, – м’яко усміхнувся Савицький. – Але спершу почастуй мене чаєм.

– Може, поїси чогось? У нас є млинці з м’ясом, плов. Я розігрію млинці.

– Їсти не хочу, – заперечив Савицький. – Чай – будь ласка, і, якщо можна, крутий.

Він стояв спиною до столу. Спершу Наталя не звернула на це уваги, але на кухні вона раптом подумала про папери. Наче хто підштовхнув її. Швиденько поставила на плиту чайник і повернулася до кімнати. Документів на столі не було. Савицький стояв біля груби і, відчинивши чавунні дверцята, дивився на вогонь.

Відчувши недобре, Наталя кинулася до груби. Та Савицький заступив їй дорогу. Наталя спробувала відштовхнути його, але марно.

– Тобі зі мною не впоратись, – спокійно мовив Савицький і міцно схопив її за руки.

– Де протоколи і фотографії? – задихаючись од гніву, крикнула Наталя.

– Там, де їм і слід бути, – в грубі.

– Та як ти смів?!

– Коли ти їх показала, – так само спокійно вів далі Савицький, – я одразу подумав, що треба неодмінно спалити це папір'я, яке скаламутило тобі розум. Тим більше, що ти не мала права знімати копії з документів відібраної в тебе справи.

– Негідник!!! – закричала Наталя.

– Не думаю, – відказав Савицький. – Коли ти заспокоїшся і знову будеш здатна тверезо міркувати, то, подумавши трохи, зрозумієш, що я вчинив правильно.

Він одпустив її. Наталя одразу ж кинулася до груби, та ба – вогонь ворушив тільки попіл – усе, що зосталося від паперів…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Лежнєв опритомнів не скоро. Спершу до його свідомості долинув якийсь невиразний шум. Та згодом шум став чіткіший. Одначе минуле ще кілька хвилин, поки він збагнув, що чує розмову. Розмовляли поруч, але не збоку, а десь угорі. Лежнєв зрозумів, що лежить на спині, а ті, що розмовляють, стоять над ним.

– Дивись, дивись, приходить до тями, – почув він дівочий голос.

Він справді вже опритомнів, але очей не розплющив, а тільки глухо застогнав.

– О, – прогудів густий бас. – А я вже думав, що йому каюк. Добре, що на ньому був льотний шолом. Інакше ти б розчерепила йому довбешку, Ольго.

– Я ще встигну це зробити, – хмикнула дівиця. – Він Кузьмича і Ванька цокнув, сволота. Всіх пошмаляли б, якби Кранц із солдатами не підоспів.

– Спеціально навчені, – немовби виправдуючись, сказав господар баса. – Як ті, котрі в урочищі висадилися.

– Ті живцем не далися, – вставив верескливий. – А цих, що не кажи, приголубили.

«Чи не про групу Архимовича згадують?», – насторожився Лежнєв. Він усе ще не розплющував очей, хоча дуже хотілося розплющити їх і роззирнутися довкола.

– Досить теревенити, – обірвала чоловіків Ольга. – Кранц іде.

Лежнєв почув швидку ходу, а потім голос того, що підійшов, – м'який, веселий, з ледь помітним акцентом.

– Ну, як ваш хрещеник, фрейлейн?

– Живий, пане капітан, – відрапортувала Ольга. – Голова ціла, я дивилась. Навіть шкіру не пошкоджено…

– О, ви великий спеціаліст, фрейлейн! Мені розповідали про вас, але я, признатися, не вірив, що така чарівна дівчина може бути такою… е-е… таким спритним мужчиною.

Ольга засміялася.

– У нього, мабуть, памороки відбито, – обережно вставив верескливий. – Ніяк до тями не приходить.

– Це ми зараз перевіримо, – мовив Кранц.

У ніс Лежнєву вдарив ядучий запах нашатирю. Прикидатися далі не було сенсу, і Лежнєв розплющив очі. Перший, кого він побачив, був Кранц – моложавий, гладенько поголений німець. Лежнєв одразу здогадався, що це він, хоча на капітанові був наглухо застебнутий комбінезон без нашивок.

– Як ви почуваєте себе, Василю Тимофійовичу? – схилившись над ним, майже співчутливо спитав Кранц.

Лежнєв не відповів, намагаючись збагнути, звідки Кранцу відомо його ім'я.

– Я розумію ваш стан, – мовив Кранц. – Але наша професія, – а ми з вами колеги, – на жаль, має ряд негативних моментів. І з цим доводиться миритися.

– Ви мене з кимось плутаєте, – сказав Лежнєв.

– Ні, – весело всміхнувся Кранц, – не плутаю, Василю Тимофійовичу.

Обернувшись, він кинув поліцаям:

– Залиште нас!

Коли поліцаї і Ольга зникли, Кранц відстебнув од пояса флягу і приязно спитав:

– Хочете пити?

Лежнєв підвівся, взяв флягу, кілька разів ковтнув, потім облив водою голову. Біль у скроні трохи вщух. Озирнувшись, він побачив, що перебуває на тій же галявині, де приземлився, тільки на її південно-східному боці, біля самого лісу. Неподалік поміж деревами помітив людей.

– Я мушу вдатися до не дуже приємної процедури, – сказав Кранц. – Доведеться зв'язати вам руки. Це не завадить, коли маєш справу з таким супротивником, як ви, пане старший лейтенант.

«Невже хтось із хлопців проговорився?» – подумав Лежнєв.

Кранц усміхався, не в змозі приховати своєї радості. Ще б пак, адже за цю операцію він матиме щонайменше «Залізний хрест».

«Але як де могло статися? – болісно думав Лежнєв. – Як вийшло, що ми попали в пастку? Де і в чому помилилися?» Був певен, що помилку зробив не він, Лежнєв, і не його товариші, а все-таки прискіпливо шукав промаху у своїх вчинках, у своїх розрахунках.

Кранц зв’язав йому руки – безглуздо було чинити опір. Опустивши очі, Лежнєв помітив, що лівий борт його куртка акуратно розпорото.

– Не туго? – поцікавився Кранц, спритно перехопивши кисті його рук тонкою, але міцною вірьовкою.

– Ні, не туго, – посміхнувся Лежнєв. – Ви дуже люб'язні, капітане Кранц.

– О! – На випещеному обличчі Кранца знову засяяла усмішка. – Ви прочитали мов ім’я в моїх очах?

– У всякому разі я не підпорював для цього борт вашого комбінезона.

Кранц засміявся і вийняв з бокової кишені клаптик шовку, на якому було надруковано посвідчення Лежнєва.

– Досвід, – знову засміявся Кранц. – Одяг вашого попередника довелося покремсати на клаптики.

Раптом він замовк. Усмішка зникла з його обличчя. Зате усміхнувся Лежнєв.

– Я не повинен був казати це, – поморщився Кранц, – але так чи інакше, вам доведеться зустрітися з капітаном Архимовичем. Ми взяли його сім днів тому.

«Оце вже ти брешеш, – подумав Лежнєв. – Архимович загинув».

– Ходімо! – вже іншим тоном сказав Кранц.

Лежнєв підвівся. Кроків за п'ятдесят за групою гінких сосон, притулившись спинами до дерев, сиділи Олійник Терьохін, Манукайтіс лежав. Руки у всіх було зв'язано. Лежнєв насилу впізнав хлопців. Особливо сильно побили Яна Манукайтіса: його обличчя було геть синє. Лежнєву навіть здалося, що Ян мертвий.

– Яне! – гукнув він і ступив крок до радиста.

Височенний унтер-офіцер недбало смикнув поводок вівчарки, що сиділа біля його ніг. Пес, загарчавши, рвонувся до Лежнєва. Унтер натягнув поводок, коли вівчарка була вже за півметра від Лежнєва.

– Цурюк! – крикнув унтер.

– Він живий, – сказав Лежнєву Кранц. – Звичайно, красенем його тепер не назвеш; але сутичка є сутичка. Йому дісталося більше. Стійте тут і не пробуйте підійти до них. Вони, як бачите, живі. А-а, ви шукаєте п’ятого! Не хвилюйтеся, його скоро приведуть. Ви ж самі наказали розшукати й привести його. Не знаю, на що він здатний, але я бачив, як він стрибав – парашут зумів розкрити тільки біля самісінької землі, через це й сів десь кілометрів за два звідси. Якщо він не поламав ноги, то хай дякує тому болоту, в яке гепнувся. Мої хлопці, мабуть, врятують його.

Лежнєв подумав, що Оскар мав рацію; коли б він довірився йому, все було б інакше. Лежнєв дивився на тіні від дерев і приблизно визначив час, що минув відтоді, як вони приземлилися. Близько двох годин. Для людини, котра добре знає місцевість, цього досить, щоб утекти від переслідувачів. А що його переслідуватимуть, що група попала в засідку, Оскар повинен був догадатися, почувши стрілянину на галявині. А втім, він передчував це ще в літаку. Коли б йому пощастило втекти! Хоч один із групи вціліє. Можливо, він навіть розшукає Бородатого і розповість про те, що трапилось… Але одразу ж Лежнєв згадав, що Оскар не знає обумовлених місць зустрічі, не знає пароля, та й про Бородатого йому невідомо теж…

Неподалік солдати розпорювали великий довгастий тюк із цупкого брезенту – той самий, що штурман літака скинув услід Лежнєву на вантажному парашуті. В тюку – Лежнєв це чудово знав – було чотири рюкзаки і в одному з них рація… Кранц пішов до солдатів, доручивши Лежнєва білявій Ользі. Та підійшла до полоненого, безцеремонно оглянула його з ніг до голови, неквапливо дістала з кобури новісінького «вальтера», поставила на бойовий взвод. Лежнєв глянув у її блякло-голубі примружені очі й посміхнувся.

– Смієшся, чекістська сволото? – розтягуючи слова, процідила Ольга. – Смійся, смійся, скоро на кутні засмієшся!

Лежнєв не відповів. Ліворуч за деревами почулося хрипле гавкання, і на галявину вибігло троє солдатів з вівчарками. Вигляд у них був жалюгідний; вони були обдерті й забрьохані по самісінькі вуха. Кранц кинувся назустріч. Солдати зупинилися кроків за п'ятнадцять од Лежнєва, і він чув усю розмову.

– Де обер-єфрейтор Шпейт? – спитав Кранц.

Солдат виструнчився.

– Обер-єфрейтора Шпейта вбито, пане капітан.

Солдат кивнув кудись назад. Кранц відштовхнув його і швидко пішов до двох поліцаїв, які несли щось на плащ-наметі. Вони опустили свою ношу перед Кранцом, і Лежнєв побачив мертве тіло. Кранц нахилився над убитим, а коли випростався, в руці в нього був кинджал.

– Ідіоти, навіть ножа не витягли, – накинувся він на солдатів.

– Ми думали, що він живий, – невпевнено виправдувався солдат, – і не наважувалися виймати кинджал.

– А де десантник?

– Не знаю, пане капітан. Ми його не бачили.

– Як же він убив Шпейта, коли ви його не бачили?

– Не знаю, пане капітан. Там болото. Собаки не взяли сліду. Ми прочісували чагарник, обер-єфрейтор ішов позаду. Ми навіть не помітили, як де сталося. – Солдат похнюпився. потім стиха додав – Ми знайшли Шпейта вже з кинджалом у грудях. Чекіст заколов його, забрав його автомат, гранати. Ми шукали, але впав туман.

– Тварюка, – прохрипів Кранц. – Полохлива тварюка! – І, обернувшись, загорлав – Унтер-офіцер Вульф, беріть своїх людей, собак, провідників і марш на болото! Зі мною лишаться тільки поліцаї. Без десантника не повертайтеся!

Здоровило клацнув каблуками:

– Яволь![2]

Хоч як старався Лежнєв, але не міг приховати хвилювання, і Кранц помітив це.

– Ну, ну, не радійте, старший лейтенанте. Якщо вашому другові пощастило втекти, то недалеко…

Вони йшли один за одним по широкій стежці. Попереду клешняв поліцай-провідник. Позаду гордо ступала «чарівна фрейлейн» Ольга, яка, тільки-но Лежнєв уповільнював ходу, із садистською жорстокістю била його носком чобота по щиколотці. Олійник, Терьохін і Манукайтіс ішли поміж конвоїрів. Досі їм не вдалося перекинутися жодним словечком. З драговини на ліс наповзав попелястий туман, і капітанові це не подобалось. Лежнєв намагався зібратися з думками, простежити за ходом подій, що передували висадці групи в Русанівському лісі.

Що ж він знав?

До середини червня 1943 року становище в Сосновському і в Русанівському районах лишалося неясним. Після грудневого розгрому зв'язок із міським підпіллям обірвався, хоча за окремими даними, які надходили із Сосновського, можна було зробити висновок, що підпільники не склали зброї. Ненабагато кращими були справи і на Совиних болотах, куди відступили уцілілі підрозділи партизанів під командуванням Бородатого. Бородатий мав поганеньку рацію, та вряди-годи вона працювала. Однак інформація, що надходила в Центр із Совиних боліт, була не тільки нерегулярна, а часто ще й суперечлива. І, зрештою, щоб уточнити обстановку на місці і допомогти місцевим патріотам, Штаб партизанського руху послав у район Русанівського лісу рейдовий загін на чолі з членом бюро обкому партії Дроботом.

Назад Дальше