Почувши ці слова, драгуни з його ескорту враз навели на напасників дула мушкетів, і рух цей, як і рішуче слово пана Міхала, очевидно, справили враження на товаришів пана Харлампа.
— Ну вже дай попуст, — казали вони йому, сам жовнір, знаєш, що таке служба, а сатисфакцію дістанеш, будь певен, хлопець не з полохливих, як і всі у руських хоругвах… Угамуйся, поки просимо тебе.
Пан Харламп іще трохи пошарпався, але зрештою зміркував, що або товаришів своїх розгніває, або на нерівну боротьбу із драгунами наразить, тому, звернувшись до Во— лодийовського, сказав:
— То даєш слово, що вийдеш на герць?
— Я сам тебе знайду, хоч би за те, що двічі про те саме питаєш… Через три дні я до твоїх послуг: сьогодні у нас середа, отже, в суботу після обіду, о другій… Вибирай місце.
— Тут у Бабицях гостей до смутку, — сказав Харламп, — коли б не трапились якісь impedimenta Нехай краще поряд, у Липкові — там спокійніше і мені недалечко, ми у Бабицях квартируємо.
— А ваших милостей буде стільки ж, як сьогодні? — передбачливо поцікавився Заглоба.
— Ні, навіщо! — відповів Харламп. — Я приїду тільки з панами Селицькими, своїми родичами… Та й ви, добродії, spero, прибудете без драгунів.
— Може, це у вас на поєдинок приїздять у супроводі військової охорони, — відповів пан Міхал, — а у нас так не заведено.
— Тоді через три дні, у суботу, в Липкові? — сказав наостанку Харламп. — Зустрінемося біля корчми, а тепер — із Богом!
— Із Богом! — відповіли Володийовський і Заглоба.
І супротивники мирно роз’їхалися.
Пан Міхал був щасливий від прийдешньої забави і обіцяв собі, що утне вуса литвинові й подарує їх панові Лонгіну. Тож він їхав до Заборова у чудовому настрої. У Заборові він застав королевича Казимира, котрий приїхав туди на лови, та лише здалеку бачив майбутнього монарха, бо поспішав. За два дні він упорався з усіма справами, оглянув коней, розплатився із паном Тшасковським, повернувся до Варшави і точнісінько на той час, як домовлялися, ба навіть на годину раніше, був у Липкові разом із Заглобою і паном Кушелем, котрого він запросив другим секундантом.
Під’їхавши до корчми, яку тримав жид, вони зайшли всередину, аби прополоснути горло медом, і за чаркою розговорилися з господарем.
— Скажи, жидку, а тутешній пан удома? — спитав у корчмаря Заглоба.
— Він у місті.
— А чимало тут у Липкові стоїть шляхти?
— У нас нікогісінько. Один тільки пан зупинився у мене і сидить зараз у ванькирі — Багатий пан із прислугою та кіньми.
— А чому він не заїхав у садибу?
— Певно, не знає нашого пана. А втім, і садиба вже з місяць як замкнена.
— А може, це Харламп? — мовив Заглоба.
— Ні, — відповів Володийовський. — Він мав бути після обіду о другій.
— Ой, пане Міхале, мені здається, що це він.
— З чого б це!
— Піду загляну, хто такий. Жидку, а давно цей пан зупинився?
— Сьогодні приїхав, двох годин немає.
— А не знаєш, звідки він?
— Не знаю, але точно здалеку, бо коней геть загнав. Люди казали, що із-за Вісли.
— А чому він аж тут, у Липкові, зупинився?
— Хто його знає?
— Піду побачу, — повторив Заглоба, — може, хтось знайомий.
І, наблизившись до зачинених дверей ванькира, постукав у них ефесом шаблі й спитав:
— Милостивий пане, можна зайти?
— А хто там? — озвався ізсередини голос.
— Свої, — відповів Заглоба, прочиняючи двері. — Даруйте, добродію, може, не вчасно? — додав він і просунув голову в кімнату.
І раптом сахнувся й грюкнув дверима, ніби смерть побачив. На обличчі його з'явилися водночас страх і велике здивування: він роззявив рота й дивився на Володийовського і Кушеля божевільними очима.
— Що з тобою, добродію? — спитав Володийовський.
— Господи милосердний, тихо! — сказав Заглоба. — Там… Богун!
— Хто? Що з тобою, ваша милость, сталося?
— Там… Богун!
Обидва офіцери посхоплювалися на рівні ноги.
— Ти що, добродію, збожеволів? Отямся: хто там?
— Богун! Богун!
— Не може бути!
— Щоб мені не жити! От як стою перед вами, присягаю Богом і всіма святими!
— Чого ж ти так сполошився, добродію? — спитав Володийовський. — Якщо це він, то Бог сам послав його нам у руки. Заспокойся, ваша милость. Ти певен, що це він?
— Як у тому, що з тобою розмовляю. На власні очі бачив: він перевдягався.
— А він тебе, ваша милость, бачив?
— Не знаю, здається, ні.
У Володийовського очі заіскрилися, мов вуглини.
— Ей, жидку! — тихо покликав він корчмаря, швидко махаючи рукою. — Іди сюди!.. Є іще вихід із ванькира?
— Нема, тільки через цю кімнату.
— Кушелю! Під вікно! — прошепотів пан Міхал. — О, тепер він од нас не втече!
Кушель, не кажучи й слова, вибіг із кімнати.
— Заспокойся, ваша милость, — сказав Володийовський. — Не над тобою висить смерть, а над ним. Що він тобі може вдіяти? Анічогісінько.
— Та це я від здивування не можу прийти до тями! — відповів Заглоба, а про себе подумав: «Справді-бо, чого мені боятися? Пан Міхал під боком — нехай Богун боїться!»
І, прибравши грізного вигляду, схопився за ефес шаблі.
— Пане Міхале, він уже нікуди від нас не дінеться!
— Тільки чи це він? Мені й досі не віриться. Що йому тут робити?
— Хмельницький його шпигувати послав. Це вже напевне! Постривай-но, пане Міхале. Давай схопимо його і поставимо умову: або він оддає князівну, або ми видаємо його правосуддю.
— Якби тільки князівну віддав, а там нехай йому хрін!
— Ба! А чи не мало нас? Лише двоє і Кушель третій. Він боронитиметься, мов несамовитий, та й людей при ньому кілька.
— Харламп із двома приїде — буде нас шестеро! Годі!.. Цить!
Цієї миті відчинилися двері, і Богун увійшов до кімнати.
Напевно, він не впізнав тоді Заглоби, коли той заглядав до ванькира, бо тепер, побачивши його, ураз здригнувся, і ніби полум’я пробігло по отамановому обличчю, а рука блискавкою опустилася на ефес шаблі, — та все це тривало лише якусь мить. Спалах погас, але обличчя трохи зблідло.
Заглоба дивився на нього, не говорячи ні слова, отаман теж стояв мовчки. У кімнаті стало так тихо, що чути було, як пролітає муха. Двоє чоловіків, долі яких у такий дивний спосіб переплелися, вдавали, ніби один одного не знають.
Це тривало досить довго. Панові Міхалу здалося, що минула ціла вічність.
— Жиде, — сказав раптом Богун, — далеко звідси до Заборова?
— Не далеко, — відповів жид. — Ваша милость зараз їде?
— Так, зараз, — мовив Богун і пішов до дверей, що вели в сіни.
— Дозвольте! — пролунав Заглобин голос.
Отаман зупинився як укопаний і, обернувшись до Заглоби, вперіщився у нього своїми страшними чорними зіницями.
— Чого тобі, добродію? — спитав коротко.
— Гм… Мені здається, що ми вже колись бачилися. Чи не на весіллі часом на вкраїнськім хуторі?
— Авжеж! — різко сказав отаман, знову опускаючи руку на ефес шаблі.
— Як здоров’ячко? — поцікавився Заглоба. — Бо ваша милость тоді якось так швидко з хутора подався, що я не встиг і попрощатися.
— А ти, добродію, шкодував про це?
— Певно, що шкодував, ми б іще потанцювали — компанія саме підспіла. — Тут пан Заглоба показав на Володийовського. — Оцей ось рицар тоді під’їхав, котрому страх як кортіло з вашою милостю ближче познайомитися.
— Годі! — крикнув, раптово підвівшись, пан Міхал. — Я тебе заарештую, зраднику!
— Це ж за яким таким правом? — поцікавився отаман, гордо підводячи голову.
— Бо ти бунтівник, ворог Речі Посполитої, і шпигувати сюди приїхав!
— А ти, добродію, що за один?
— О! Відрекомендовуватися тобі я не буду, все одно ти від мене нікуди не дінешся!
— Побачимо! — відрізав Богун. — А відрекомендовуватися і я б не став тобі, добродію, якби ти мене як рицар на герць викликав, та оскільки ти арештом погрожуєш, то я тобі скажу: ось лист, який я від гетьмана запорозького до королевича Казимира везу, але, не заставши його в Непоренті, у Заборів до нього їду. Ну, як тепер ти мене заарештуєш?
Сказавши це, Богун глянув на Володийовського гордовито і глумливо, а пан Міхал дуже збентежився, ніби гончак, котрий відчув, що не може наздогнати звіра, і, не знаючи, як учинити, кинув запитливий погляд на Заглобу. Настала важка хвилина мовчання.
— Так! — озвався Заглоба. — Нема ради! Раз ти посланець, заарештувати ми тебе не можемо, але шаблею перед носом у цього рицаря махати не раджу, бо якось ти від нього уже втікав, аж п’яти блищали.
Богунове обличчя спаленіло: саме цієї миті він упізнав Володийовського. Від сорому й ураженої гордості скипіла кров у безстрашного отамана. Згадка про втечу з хутора пекла його вогнем. Це була єдина не змита пляма на його молодецькій славі, якою він дорожив над усе, навіть більше за життя.
А невблаганний Заглоба спокійнісінько собі вів далі:
— Ти й шароварів тоді ледве не загубив, добре, що рицар цей тебе пожалів і живим відпустив. Тьху, милостивий молодче! У тебе не тільки личко дівоче, а й душа теж. Ти був хоробрий зі старою княгинею і хлопчиною-князем, а від рицаря накивав п’ятами! Тобі листи возити і дівчат викрадати, а не воювати! Богом присягаю, що на власні очі бачив, як ти мало без шароварів не зостався. Тьху, тьху! Як же нам із тобою битися, коли ти папірцем затуляєшся? Туману в очі тільки й умієш напускати, милостивий молодчику!.. Хмель добрий вояк, Кривоніс теж, але й волоцюг у вас чимало серед козаків.
Богун зненацька рвонувся до пана Заглоби, а той так само хутко сховався за пана Володийовського, отож двоє молодих рицарів опинилися віч-на-віч.
— Не зі страху я від тебе тікав, добродію, а щоб людей урятувати! — мовив Богун.
— Не знаю, через які причини, але знаю, що тікав, — відповів пан Міхал.
— Я всюди ладен із вашою милостю битися, хоч і зараз тут.
— Викликаєш мене? — спитав, примружившись, Володийовський.
— Ти заплямував мою молодецьку славу, ти перед людьми мене зганьбив! Хочу твоєї крові!
— Я згоден, — відповів Володийовський.
— Volenti non fit iniura, — додав Заглоба. — Але хто ж листа королевичу доставить?
— Нехай у вас голова за це не болить, це моя справа!
— Тоді бийтеся, як нема іншої ради, — мовив Заглоба. — Але якщо тобі пощастить, добродію отамане, з оцим кавалером, знай: я другим битимусь. А тепер вийдемо, пане Міхале, у двір, я тобі щось пильне скажу.
Двоє приятелів вийшли і відгукали Кушеля, що стояв під вікном ванькира, після чого Заглоба сказав:
— Милостиві панове, кепські наші справи. Він і справді везе листа до королевича, уб’ємо ми його — доведеться відповідати. Пам’ятайте: карний суд шляхти propter securitatum засідає за дві милі від виборчого поля, а він усе-таки quasi посол! Справа не легка! Доведеться потім ховатися, хіба що князь захистить — інакше нам не минути лиха. А відпустити його — ще гірше. Це єдина нагода визволити нашу небогу. Якщо його вколошкаємо, легше її знайдемо. Певно, сам Бог хоче їй і Скшетуському допомогти, от що! Радьте ж, милостиві панове, що робити?
— Невже ти, добродію, нічого хитрого не придумаєш? — спитав Кушель.
— Я свого домігся — він перший нас викликав. А тепер потрібні свідки, чужі люди. Як на мене, слід дочекатися Харлампа. Беру на себе переконати його поступитися чергою і при потребі засвідчити, що Богун нас сам викликав, а ми змушені були захищатися. Та й від отамана було б добре вивідати, де він дівчину сховав. Якщо на нього чекає загибель, навіщо вона йому? Може, скаже, якщо вблагати його? А не скаже, то й так ліпше, аби живим не лишився. Все треба робити передбачливо й розважливо. У мене голова як не лусне, милостиві панове.
— Хто ж із ним битиметься? — поцікавився Кушель.
— Пан Міхал перший, я другий, — відповів Заглоба.
— А я третій.
— Е, ні! — перебив пан Міхал. — Я один битимусь, і квит. Покладе він мене — його щастя, нехай їде здоровий.
— О, я ж йому вже обіцяв, — сказав Заглоба, — та якщо ви, добродії, інакше вирішите, я відступлюся.
— Це його воля, якщо він захоче ще й з тобою битися, але більше ні з ким.
— Тоді ходімо до нього.
— Ходімо.
Вони пішли й застали Богуна у світлиці — він попивав мед. Отаман був уже зовсім спокійний.
— Послухай-но, ваша милость, — почав Заглоба, — є важливі справи, які ми хочемо з тобою обміркувати. Ти викликав цього рицаря — добре, але ти маєш знати, що позаяк виконуєш місію посла, то перебуваєш під захистом закону, бо не поміж диких нелюдів, а серед політичного знаходишся народу. Отож ми можемо тобі відповісти згодою тільки тоді, якщо ти при свідках оголосиш, що сам зі своєї волі нас викликав. Сюди приїдуть кілька шляхтичів, із якими у нас мав бути поєдинок, — от перед ними ти це й засвідчиш, ми ж дамо тобі рицарське слово честі, що коли тобі поталанить із паном Володийовським, ти спокійно собі поїдеш і ніхто тобі не завадить, хіба що зі мною ще помірятися схочеш.
— Згода, — відповів Богун. — Я повторю свої слова при тих шляхтичах, а людям своїм доручу відвезти листа і Хмельницькому, якщо загину, сказати, що сам вас викли¬ кав. А якщо мені Бог допоможе у герці із цим рицарем славу свою молодецьку відстояти, то ще і вашу милость попрошу зі мною стятися.
Сказавши це, він глянув Заглобі в очі, а Заглоба, трохи збентежившись, кашлянув, сплюнув і відповів:
— Гаразд. Спробуєш спершу з моїм учнем, тоді відчуєш, як тобі зі мною доведеться. Та це байдуже… Є другий punctum, куди важливіший, і тут ми вже до сумління твого звертаємося, бо, хоч ти й козак, хотілося б у тобі рицаря бачити. Твоя милость викрав князівну Гелену Курцевич, наречену нашого бойового товариша і приятеля, і десь її переховуєш. Знай, що якби ми тебе до суду за це притягли, тобі б ніщо не допомогло, навіть звання посла Хмельницького, бо за raptus puellae судять негайно і виносять смертний вирок. Та оскільки ти стаєш на герць і можеш загинути, поміркуй сам: що буде з небогою, якщо ти загинеш? Невже ти їй зла і згуби бажаєш, ти, котрий її кохаєш? Невже залишиш її без опіки? Приречеш на ганьбу й поневіряння? Невже й після смерті захочеш бути її катом?
Тут голос Заглоби зазвучав із непритаманною йому серйозністю, а Богун поблід і спитав:
— Чого ж ви від мене хочете?
— Скажи нам, де її ув’язнено, щоб ми у разі твоєї смерті могли її знайти і нареченому віддати. Якщо ти це зробиш, Бог помилує твою душу.
Отаман підпер голову руками і глибоко задумався, а троє товаришів пильно стежили за змінами, що відбувалися на його рухливому обличчі, яке враз пойняв такий ніжний смуток, наче ніколи ні гнів, ні лють, ні якісь інші суворі почуття на ньому не з’являлися, ніби чоловік цей тільки для кохання і туги був створений.
Довго тривало мовчання, аж нарешті його порушив Заглоба, котрий із тремтінням у голосі сказав такі слова:
— Якщо ти вже її зганьбив, Господь тебе осудить, а вона нехай хоч у кляшторі знайде спокій…
Богун підвів вологі, сповнені журби очі й промовив:
— Якщо я її зганьбив? Не знаю вже, як ви, панове шляхтичі, рицарі й кавалери, кохати вмієте, але я, козак, у Барі її від смерті й ганьби врятував, а потім у пустелю вивіз — і там беріг як зіницю ока, пальцем не зачепив, до ніг припадав і чолом бив, як перед іконою. Прогнала мене геть — і я пішов, і більше її не бачив, бо матінка-війна тримала.
— Бог тобі, добродію, на Страшному суді це врахує, — сказав, глибоко зітхнувши, Заглоба. — Але ж чи вона там у безпеці? Там же Кривоніс і татари!
— Кривоніс під Кам’янцем стоїть, а мене до Хмельницького послав спитати, чи йти йому в Кодак, — і вже, напевно, пішов, а там, де вона, нема ні козаків, ні ляхів, ні татар — там вона у безпеці.