— То де ж вона?
— Послухайте, панове ляхи! Нехай буде по-вашому: я скажу, де вона, і звелю вам її видати, але за це ви присягніть мені рицарським словом честі, що, коли Бог мені допоможе вас здолати, ви її більше не шукатимете. За себе присягніть і за пана Скшетуського, а я вам скажу.
Троє приятелів перезирнулися.
— Цього ми зробити не можемо! — мовив Заглоба.
— Авжеж, ніяк не можемо! — вигукнули Кушель і Володийовський.
— Так? — сказав Богун, і брови його звелися, а в очах блиснули іскри. — Чому ж це ви, панове ляхи, не можете цього зробити?
— Бо пана Скшетуського з нами нема, а окрім того, знай, що жоден із нас не перестане її шукати, хоч би ти й під землю її сховав.
— То он ви який торг зі мною затіяли: ти, козаче, віддай душу, а ми тебе шаблею! О, не дочекаєтесь! Думаєте, у мене шабля не із криці? Чого це ви наді мною розкаркалися, як круки над падлом? Чому це я маю загинути, а не ви? Ви прагнете моєї крові, а я вашої! Побачимо, хто чию пустить!
— Отже, не скажеш?
— А навіщо мені казати? На погибель же усім вам!
— На погибель тобі! Порубаємо на шматки — ти цього вартий!
— Спробуйте! — мовив отаман, раптово підводячись.
Кушель і Володийовський теж підхопилися з лави.
Грізні погляди схрестилися, гнів заклекотів у кожного в грудях, і не відомо, до чого б дійшло, якби не Заглоба, котрий, глянувши у вікно, вигукнув:
— Харламп із секундантами приїхав!
І справді, за хвилину до кімнати зайшов ротмістр п’ятигорський із двома товаришами, панами Селицькими. Ледве вони встигли привітатися, Заглоба відвів їх убік і почав викладати суть справи.
Говорив він так красномовно, що враз їх переконав, особливо запевнив, що пан Володийовський просить лише трохи зачекати, і після поєдинку з козаком відразу ж зітнеться з ротмістром. А ще Заглоба почав розказувати, як давно і страшно ненавидять князівські жовніри Богуна, бо він ворог усієї Речі Посполитої і один із найжорстокіших заколотників, зрештою, як той викрав князівну, панну зі шляхетської родини і наречену шляхтича, котрий є взірцем усіх рицарських чеснот.
— А позаяк ви, добродії, теж шляхтичі, братерські душі, то й кривда, завдана в особі одного усім нам, це спільна наша кривда. Невже ж ви стерпите, щоб за неї не помститися?
Пан Харламп спершу почав чинити труднощі, говорячи, що в такому разі Богуна треба негайно зарубати, «а пан Володийовський нехай, як домовилися, зі мною на герць стане». Довелося Заглобі знову йому втокмачувати, чому це неможливо, та й не личить рицарям гуртом на одного нападати. На щастя, допомогли йому пани Селицькі, обидва розсудливі й статечні; аж нарешті упертий литвин дав себе вмовити й погодився відкласти поєдинок.
Тим часом Богун пішов до своїх людей і повернувся з осавулом Єльяшенком, котрому оголосив, що викликав двох шляхтичів на поєдинок, відтак голосно повторив те саме панові Харлампу і панам Селицьким.
— Ми ж засвідчуємо, — сказав Володийовський, — що, коли ти вийдеш звитяжцем у битві зі мною, від твоєї волі залежатиме, зітнутися чи не зітнутися з паном Загло— бою. Ніхто інший тебе більше не викликатиме і гуртом на тебе не нападуть — поїдеш, куди схочеш, у чому й присягаємо тобі рицарським словом честі, а вас, добродії, як новоприбулих, просимо теж присягнути в цьому.
— Присягаємо, — урочисто пообіцяли Харламп і двоє Селицьких.
Тоді Богун вручив Єльяшенкові листа Хмельницького до королевича і промовив:
— Ти цього листа королевичеві віддаси, і якщо я загину, так ти скажеш і йому, і Хмельницькому, що моя провина була і що не зрадою мене забили.
Заглоба, котрий пильно за всім стежив, завважив, що на понурому обличчі Єльяшенка не промайнуло й тіні тривоги, — мабуть, надто був упевнений він у своєму отамані.
Богун тим часом гордо звернувся до шляхтичів:
— Ну, кому смерть, кому життя, — сказав він. — Ходімо вже.
— Пора, пора! — дружно відповіли ті, затикаючи поли кунтушів за пояс і беручи під пахви шаблі.
Вийшовши з корчми, вони пішли до річки, що текла серед заростей глоду, шипшини, терну і сосняку. Листопад, щоправда, пострушував із кущів листя, але вони були такі густі, що, ніби жалобний флер, тяглися через пустельні поля аж ген до лісу. День був хоч і не яскравий, але погідний, — восени бувають такі дні, сповнені меланхолійної журби. Сонце прикрасило золотавим обідком оголене віття дерев і осявало жовті піщані дюни, що тяглися трохи віддалік од правого берега річки. Супротивники і їхні секунданти йшли саме до цих дюн.
— Там і зупинимося, — сказав Заглоба.
— Добре! — погодилися інші.
Заглоба дедалі дужче хвилювався. Нарешті підійшов до Володийовського й прошепотів:
— Пане Міхале…
— Що?
— На милість Божу, пане Міхале, ти вже постарайся! У твоїх тепер руках доля Скшетуського, воля князівни, твоє життя, та й моє теж. Боронь Боже тебе схибити, я цьому розбійникові не дам ради.
— То навіщо ж ти його, ваша милость, викликав?
— З язика саме схопилося. Я вірив у тебе, пане Міхале, бо сам уже старий, задишка мене мучить, а красунчик цей скаче, мов дзиґа. І затятий як гончак, пане Міхале.
— Я постараюсь, — відповів малий рицар.
— Бог тобі на поміч. Не занепадай духом!
— Ще б чого!
Цієї миті до них підійшов один із панів Селицьких.
— Добра штучка цей ваш козак, — прошепотів він. — Тримається з нами як рівня, а то й вище. Фу, вродиться ж таке! Либонь, його матінка на якогось шляхтича оком накинула.
— Е, — мовив Заглоба, — радше якийся шляхтич на його матінку задивився.
— І мені так здається, — сказав Володийовський.
— Почнімо! — раптом вигукнув Богун.
— Почнімо, почнімо!
Усі зупинилися. Шляхтичі стали півколом. Володийовський і Богун один навпроти одного.
Володийовський, хоч і молодий, але в таких речах досвідчений, спершу спробував ногою пісок, чи твердий, відтак огледівся довкола, вивчаючи усі нерівності ґрунту. Видно було, що він налаштований вельми серйозно. Це й не дивно, адже на нього чекав бій із найславетнішим на всю Україну рицарем, про якого в народі співали пісень й ім'я якого, Україна ж бо велика, було знане аж до Криму. Пан Міхал, простий драгунський поручик, багато сподівався від цього поєдинку: або славної смерті, або не менш славної звитяги, тому про все потурбувався, щоб бути готовим до герцю із таким гідним супротивником. Ось чому обличчя його було таке серйозне, що Заглоба, глянувши на нього, аж злякався. «Легкість духу втрачає, — подумав він. — Гаплик йому, а за ним і мені!»
Тим часом Володийовський, старанно оглянувши ґрунт, почав розстібати куртку.
— Холодно, — промовив він, — але розігріємось.
Богун зробив те саме, і обидва, поскидавши верхній одяг, зосталися тільки в шароварах і сорочках, відтак кожен закотив на правій руці рукав.
Але яким мізерним здавався пан Міхал поруч із рослявим і дужим отаманом! Його майже не було видно. Секунданти з тривогою поглядали на широкі козачі груди, на вузлуваті й тугі могутні мускули, що відкрилися з-під закоченого рукава. Здавалося, ніби молодий півник задумав зітнутися із сильним степовим яструбом. Ніздрі в Богуна роздувалися, наче він завчасу відчував кров, чоло зморщилося так, що здавалося, немовби чорна грива дістане аж до брів, і шабля в руці здригалася. Він уп'явся в супротивника своїми хижими очима й чекав команди.
А пан Володийовський ще раз оглянув на світло лезо своєї шаблі, ворухнув жовтими вусиками й став у стійку.
— Бойні великої не буде! — буркнув Селицькому Харламп.
Та ось пролунав трохи тремтливий голос Заглоби:
— В ім'я Господа Бога, починайте!
РОЗДІЛ XII
виснули шаблі, й лезо брязнуло об лезо. Бойовище вмить розширилося — Богун наступав із таким шаленством, що пан Володийовський відскочив на кілька кроків і секундантам теж довелося відступити. Богунова шабля робила такі блискавичні зигзаги, що злякані очі присутніх не встигали за ними стежити; їм здавалося, що зигзаги ці взяли в кільце пана Міхала, і лише Бог зможе вирвати його із цього вогняного кола блискавок. Удари злилися в один протяжний свист, розітнуте повітря хльостало по обличчях. Шал отамана наростав; його огортала дика бойова лють, і він гнав поперед себе Володийовського як ураган — малий рицар тільки відступав і захищався. Його витягнута правиця була майже непорушна, лише долоня без спочинку описувала малі, але бистрі, як думка, півкола, відбиваючи скажені Богунові удари; підставляючи клинок під клинок, він одбивався і знову захищався, і знову відступав. Утупившись очима в отаманові очі, Володийовський серед блискавок, що зміїлися довкола нього, видавався спокійним, тільки щоки його взялися червоними плямами.
Пан Заглоба, примружившись, чув лише удар за ударом, скрегіт за скреготом. «Іще захищається!» — подумав він.
— Іще захищається! — шепотіли пани Селицькі й Харламп.
— Вже його припер до дюни, — тихо додав Кушель.
Заглоба знов розплющив око і глянув.
Спина Володийовського майже впиралася у дюну, але, певно, він іще не був поранений, тільки щоки його зарум’янилися ще дужче, а чоло зросили кілька краплин поту.
Заглобине серце закалатало надією. «Адже й пан Міхал неабиякий мастак, — подумав він, — та й цей же нарешті втомиться».
І справді, Богунове обличчя зблідло, піт теж зросив його чоло, але опір тільки розпалював лють отамана: білі ікла блиснули з-під вусів, із грудей виривалося несамовите ричання.
Володийовський не зводив із нього очей і далі захищався.
Ураз, відчувши за собою піщану дюну, він ніби набрався нових сил. Тим, що стежили за поєдинком, здалося, наче рицар падає, а він тим часом нагнувся, стиснувся, присів і, наче каменем, ударив усім тілом козака у груди.
— Атакує! — вигукнув Заглоба.
— Атакує! — повторили інші.
Так і було насправді: тепер козак задкував, а малий рицар, пізнавши уже всю силу супротивника, напирав на нього так стрімко, що секундантам аж дух перехопило: певно, починав розігріватися — ніздрі роздулися, маленькі оченята сипали іскрами, він то присідав, то зривався, змінюючи на млі ока позицію, то кружляв довкола отамана, змушуючи його крутитися на місці.
— Ох і мастак! Ох і зугарний! — вигукував Заглоба.
— Згинеш! — раптом промовив Богун.
— Сам згинеш! — як луна відповів Володийовський.
Зненацька козак прийомом, відомим тільки найдосвідченішим фехтувальникам, перекинув шаблю із правої руки в ліву і завдав зліва такого жахливого удару, що пан Міхал, ніби вражений блискавкою, впав на землю.
— Ой лелечко! — скрикнув Заглоба.
Але пан Міхал упав зумисне, і тому Богунова шабля тільки розітнула повітря, малий же рицар скочив, як дикий кіт, і майже всією довжиною леза полоснув щосили по незахищених грудях козака.
Богун захитався, ступив крок уперед і останнім зусиллям завдав останнього удару. Пан Володийовський легко відбив його і ще двічі вдарив по нахиленій голові — шабля вислизнула із ослаблих Богунових рук, він упав обличчям у пісок, забарвивши його кров'ю, що розтеклася під ним широкою калюжею.
Єльяшенко, що був присутній при поєдинку, кинувся до отаманового тіла.
Секунданти якийся час не могли вимовити й слова, а пан Міхал теж мовчав; спершись обіруч на шаблю, він важко дихав.
Заглоба першим порушив мовчання.
— Пане Міхале, іди ж у мої обійми! — розчулено сказав він.
Усі обступили Володийовського.
— Ну й мастак же ти, добродію, неперевершений! Щоб ти здоровий був! — вигукували пани Селицькі.
— Тихі води, бачу, глибокі! — мовив Харламп. — Я битимуся з тобою, добродію, аби не сказали, що Харламп злякався. І навіть якщо ти мене так само почикрижиш, усе одно тебе вітаю!
— Ет, дали б ви один одному спокій, добродії, бо вам насправді й битися нема за що, — зауважив Заглоба.
— Ой ні, тут зачеплено мою репутацію, — відповів п’ятигорець, а я за неї життя покладу.
— Не потрібне мені ваше життя, добродію, забудьмо краще про це, — сказав Володийовський. — Правду кажучи, ваша милость, я й на думці не мав ставати тобі на дорозі. Це зробить вашій милості дехто інший, ліпший від мене, а не я.
— Як це?
— Даю рицарське слово честі.
— Помиріться, помиріться, — прохали пани Селицькі й Кушель.
— Добре, хай буде по-вашому, — згодився Харламп, розкриваючи обійми.
Пан Володийовський упав у них, і обоє розцілувалися, аж луна пішла дюнами, пан Харламп при цьому сказав:
— Ну й молодчина ти, добродію! Так одчихвостив того велетня! А він же теж добряче володів шаблею.
— А я й не сподівався, що він такий фехтувальник! І де він міг цього навчитися?
Тут усі знову звернули увагу на отамана, що лежав на піску. Єльяшенко тим часом перевернув його горілиць і, плачучи, намагався виявити в ньому ознаки життя. Обличчя Богуна не можна було впізнати — воно взялося кіркою крові, що витекла з ран на голові й застигла на холодному повітрі. Сорочка на грудях теж уся була в крові, але життя ще жевріло в ньому. Він, певно, був у передсмертній конвульсії: ноги в нього тремтіли, а пальці, скарлючені як пазурі, шкребли пісок. Заглоба глянув і махнув рукою.
— Дістав своє! — сказав він. — Прощається зі світом.
— Ой! — промовив один із Селицьких, дивлячись на тіло. — Це вже труп.
— Ще б пак! Майже навпіл розсічений.
— Так, це був неабиякий рицар, — пробурмотів, покивавши головою, Володийовський.
— Не мені про це кажи, — кинув Заглоба.
Тим часом Єльяшенко спробував підняти й віднести нещасного отамана, та оскільки сам був тендітний і немолодий, а Богун — майже велетень, то й з місця не зрушив.
До корчми було кілька верст, а отаман міг сконати будь-якої миті, тож осавул, бачачи це, звернувся до шляхтичів:
— Панове! — вигукнув він, складаючи благально руки. — Заради Спаса і Святої Пречистої допоможіть! Не дайте, щоб він тутки щез як собака. Я старий, не здужаю, а люде далеко…
Шляхтичі перезирнулися. Затятості проти Богуна в їхніх серцях уже не лишилося.
— Певно, що не гоже його тут кидати як собаку, — першим пробурмотів Заглоба. — Як ми прийняли виклик, то він для нас уже не хлоп, а вояк, котрому належить усіляка допомога… Хто понесе його зі мною, милостиві панове?
— Я, — відгукнувся Володийовський.
— Кладіть його на мою бурку, — запропонував Харламп.
За хвилю Богун уже лежав на опанчі, яку підхопили за краї Заглоба, Володийовський, Кушель і Єльяшенко, — і ціла процесія, позаду якої йшли Харламп і пани Селицькі, поволі рушила до корчми.
— Живучий, — мовив Заглоба, — ще ворушиться. Боже мій, якби мені хто сказав, що я з ним няньчитимуся і на руках нестиму, я відповів би, що глузує з мене! Занадто чуле в мене серце, сам знаю про це, але нічого з собою вдіяти не можу! Ще й рани йому перев’яжу. Сподіваюсь, на цьому світі вже більше не побачимось: нехай хоч на тому добром спом’яне!
— Ти гадаєш, добродію, що він таки не виживе? — спитав Харламп.
— Він? Та я за його життя й старого віхтя не дам. Певно, так було на роду написано, а від долі не втечеш: якби йому пощастило з паном Володийовським, від моїх би рук загинув. Але я радий, що так сталося, бо мене вже й так мужовбивцею безжалісним називають. А що мені робити, як вічно хтось плутається під ногами? Панові Дунчевському мусив п’ятсот злотих винагороди за кривду сплатити, а вкраїнські маєтки, самі знаєте, нині прибутків не дають.
— Авжеж, у вас там, добродію, усе дощенту сплюндроване, — погодився Харламп.
— Хух! Важкенький цей козарлюга, я аж засапався!.. — вів далі Заглоба. — Що сплюндроване, то сплюндроване, але я все-таки сподіваюся, що нам сейм exulibus якоюсь провізією надасть, інакше з голоду подохнемо… Ох і важкий він, хай йому грець!.. Ось погляньте, добродії, знову кровить. Скоч, пане Харлампе, в корчму та скажи жидові, нехай намне хліба з павутиною. Нашому неборакові це вже не дуже допоможе, але рану перев’язати — всякого християнський обов’язок, усе-таки йому помирати легше буде. Мерщій, пане Харлампе.
Пан Харламп поквапився вперед, і, коли отамана нарешті внесли до корчми, Заглоба, не гаючись, узявся з великою вправністю перев’язувати рани. Він зупинив кровотечу, позаліплював рани, відтак звернувся до Єльяшенка і сказав:
— А тобі, діду, тут робити нічого. Скачи чимдуж до Заборова, проси, щоб тебе до його ясновельможності допустили, і листа віддай, та розкажи, що бачив, — усе так, як було. А якщо збрешеш, дізнаюся, бо я у королівської ясновельможності у великій довірі, і голову тобі накажу зітнути. Хмельницькому теж уклонися від мене, він мене знає і любить. Поховаємо ми твого отамана як годиться, а ти роби своє, по кутках не тиняйся, бо ще десь приб’ють, не встигнеш і пояснити, хто такий. Бувай здоровий! І рушай хутчій!