— Що ти говориш, Кисілю! Король королем, але ви, короленята, князі, шляхта, скільки усього натворили! І ти, Кисілю, хоч плоть від плоті й кість від кості наш, відщепився від нас, а з ляхами злигався. Годі з нас твоєї балаканини, бо чого нам треба, ми й так шаблею добудемо.
Воєвода обурено глянув у вічі Хмельницькому.
— Ти що, гетьмане, не можеш тримати у шорах своїх полковників?
— Замовкни, Дедяло! — гримнув гетьман.
— Помовч, помовч! Налигався з самого ранку! — підхопила решта полковників. — Іди геть, поки тебе у три вирви не витурили!
Дедяла не вгамовувався, тоді його й справді схопили за барки й виштовхали за коло.
Воєвода говорив далі вишуканими й добірними словами, даючи зрозуміти Хмельницькому, що прислані йому такі багаті дари — це знак законної влади, якою досі гетьман користувався самочинно. Король, можучи покарати, воліє йому пробачити у нагороду за послух, виявлений під Замостям, і ще тому, що попередні злочини вчинені були до його вступу на престол. Отож Хмельницькому, маючи стільки гріхів, годилося б тепер висловити вдячність за ласку і поблажливість, припинити кровопролиття, заспокоїти селянство і почати перемови з комісарами.
Хмельницький мовчазно прийняв булаву і стяг, який відразу ж наказав над собою розгорнути. Чернь, побачивши це, радісно завила, і певний час нічого не було чути.
Гетьман прояснів на виду і, зачекавши хвилю, відповів:
— За таку велику ласку, яку його королівська величність через вас мені подарував, владу над військом віддавши і колишні мої злочини простивши, покірно дякую. Я завше казав, що король зі мною супроти вас, лукавих вельмож і магнатів, і найліпший цьому доказ — його вдоволення тим, що я голови вам стинав. Тож знайте: я й далі так робитиму, якщо ви нас із королем у всьому не слухатимете.
Останні слова Хмельницький вимовив погрозливо, підвищивши голос і насупивши брови, ніби закипаючи гнівом, а комісари заціпеніли від такого несподіваного повороту його відповіді. Кисіль же сказав:
— Король, милостивий гетьмане, велить тобі припинити кровопролиття і перемови з нами почати.
— Кров не я проливаю, а литовське військо, — різко відповів гетьман. — Я маю відомості, що Радзивілл мої Мозир і Турів вирізав. Якщо це підтвердиться — кінець вашим полоненим: усім, навіть знаті, накажу враз постинати голови. Перемов не буде. Мені важко зараз провадити комісію: військо не при купі, тут тільки частина полковників, решта на зимівниках, а без них я почати не можу. Та що нам теревені правити на морозі! Що ви мали мені віддати — віддали, і всі бачили, що відтепер я гетьман із королівської волі, а зараз ходімо до мене, вип’ємо по чарці та пообідаємо, бо я голодний.
Сказавши це, Хмельницький рушив до свого палацу, а за ним комісари і полковники.
У великому серединному покої стояв накритий стіл, що аж угинався під вагою награбованого срібла, серед якого воєвода Кисіль, можливо, знайшов би й своє, вивезене минулого літа із Гущі. На тарелях горою була навалена свинина, яловичина і татарський плов, в усьому покої пахло просяною горілкою, налитою у срібні кінви.
Хмельницький сів за стіл, посадивши по праву руч від себе Киселя, а по ліву каштеляна Бжозовського і, показавши пальцем на горілку, сказав:
— У Варшаві кажуть, що я ляську кров п’ю, але я її собакам лишаю, а мені більше до смаку горілка.
Полковники вибухнули сміхом, від якого затремтіли стіни покою.
Таку пігулу дав комісарам перед обідом гетьман, а ті мовчки її проковтнули, щоб, як писав підкоморій львівський «не дражнити дикого звіра».
Лише рясний піт зросив бліде Киселеве чоло.
Та ось частування почалося. Полковники руками брали з тарелей шматки м’яса, Киселеві й Бжозовському накладав їх у тарілки сам гетьман. Початок обіду минув у мовчанні — кожен намагався втамувати голод. Тишу порушували тільки плямкання і хрускіт кісток на зубах у бенкетників та булькання горілки, що лилася в горло. Часом хтось ронив якесь слівце, але воно так і лишалося без відповіді. Нарешті Хмельницький, під’ївши й вихиливши кілька чарок просяної горілки, раптом звернувся до воєводи і спитав:
— Хто у вас командує конвоєм?
Тривога з’явилася на Киселевому обличчі.
— Скшетуський, достойний рицар! — відповів він.
— Я його знаю у — сказав гетьман. — А чому це він не схотів бути при вручанні дарів?
— Бо не входив до почту, а тільки охороняв його, і такий мав наказ.
— А хто йому дав такий наказ?
— Я, — відповів воєвода, — бо вважав, що буде не зовсім пристойно, коли при вручанні дарів у нас і у вас над душею стоятимуть драгуни.
— А я інше подумав, бо знаю, що у цього жовніра душа горда.
Тут у розмову втрутився Яшевський.
— Ми драгунів більше не боїмося, — мовив він. — Це колись ляхи славилися ними, але ми вже під Пилявцями збагнули: не ті тепер ляхи, що, бувало, били турків, татар і німців…
— Не Замойські, Жолкевські, Ходкевичі, Хмелецькі й Конецпольські, — урвав його Хмельницький, — а Тхоревичі та Зайчевські, дітвора, закута в залізо. Ледве нас побачили, від страху мало не вмерли і Дали драла, хоч татар спершу було не більш як три тисячі…
Комісари мовчали, але їсти й пити їм ураз перехотілося.
— Покірно прошу вас, призволяйтеся, — сказав Хмельницький, — а то я подумаю, що наша проста козацька страва у ваших горлах застряє.
— Якщо у них горла завузькі, то можна й розширити! — заволав Дедяла.
Полковники, що вже добре підпили, зареготіли, але Хмельницький грізно глянув на них, і знову стало тихо.
Кисіль, що нездужав уже кілька днів, став блідий як полотно, а Бжозовський спаленів так, що, здавалося, у нього от-от кров бризне з обличчя.
Кінець кінцем він не витримав і вигукнув:
— То ми сюди обідати чи вислуховувати кривди прийшли?
А Хмельницький на це:
— Ви на перемови приїхали, а тим часом литовське військо вчиняє підпали і кров проливає. Мозир і Турів мої вирізали, і якщо це підтвердиться, я чотирьом сотням полонених у вас на очах голови звелю зітнути.
Бжозовський стримав лють, що закипала у крові. Справді-бо, життя полонених залежало від гетьманового настрою — варто йому бровою повести, і їм смерть — отже, треба все терпіти і ще й гамувати вибухи гніву, аби привести його ad mitiorem et saniorem mentem.
У такому дусі й озвався тихим голосом кармеліт Лентовський, від природи чоловік смиренний і боязливий:
— Дасть Бог, ці новини з Литви про Турів і Мозир переміняться.
Та ледве він договорив, як Федір Вишняк, полковник черкаський, перехилившись, замахнувся булавою, цілячи кармелітові в потилицю; на щастя, він не дотягнувся, бо їх розділяло четверо бенкетників, але натомість крикнув:
— Мовчи, попе! Не твоє діло брехню мені задавати! Ходи-но надвір, навчу я тебе, як полковників запорозьких шанувати!
Його кинулися вгамовувати, але, не змігши нічого вдіяти, витурили геть із хати.
— Коли ж ти, милостивий гетьмане, хочеш комісію зібрати? — спитав Кисіль, намагаючись перевести розмову в інше русло.
На нещастя, й Хмельницький не був уже тверезий, тому відповів швидко й ущипливо:
— Завтра думати й гадати будемо, бо зараз я п’яний! Що ви мені про свою комісію торочите, не даєте з’їсти й випити! З мене цього годі! Хай буде війна! — І гетьман грюкнув кулаком об стіл так, аж попідскакували тарелі й кінви. — За ці чотири тижні я вас на голову поставлю й ногами затопчу, а наостанці ще й турецькому султанові продам. Король на те й король, щоб стинати голови шляхті, князям і магнатам. Згріши князь — утнути йому шию, згріши козак — утнути йому шию! Ви погрожуєте мені шведами, але й вони мене не здержуть. Тугай-бей — брат мені, рідна душа, єдиний сокіл на світі, ладен негайно зробити все, про що я попрошу, а його гніздечко неподалік.
Тут Хмельницький, як це часто-густо з п’яними буває, ураз змінив гнів на розчулення — аж голос затремтів у нього від сліз на солодку згадку про Тугай-бея.
— Ви хочете, щоб я на турків і татар шаблю підняв, але нічого не вийде! На вас я з добрими другами своїми піду. Уже полкам сповіщено, аби молодці добре коней годували і в дорогу ладналися без возів, без гармат — усе це я у ляхів знайду. Хто з козаків візьме воза, тому звелю шию урізати, і сам коляски не візьму, хіба що в’юки і сакви — і так дійду аж до Вісли і скажу: «Сидіть і мовчіть, ляхи!» А будете із Завісля кричати, і там вас знайду. Остобісіло ваше панування, ваші драгуни, гади ви прокляті, самою неправдою живете!
Гетьман підхопився з лави, рвав на собі чуба, бив ногами об підлогу, кричачи, що війна мусить бути, бо йому вже наперед гріхи відпущено і дано благословення, що йому байдуже до комісії і комісарів і він навіть на перемир’я не згоден.
Нарешті, бачачи переляк комісарів і зметикувавши, що як вони зараз поїдуть, війна почнеться взимку, такої пори, коли не можна й окопатися, а козаки погано б’ються у відкритому полі, трохи вгамувався і сів на лаву, схиливши голову на груди, упершись руками в коліна й хрипло відсапуючи. Відтак знову вхопив чарку горілки й вигукнув:
— За здоров’я його величності короля!
— На славу і здоров я! — підхопили полковники.
— Гей, Кисілю, не сумуй, — мовив гетьман, — і до серця не бери того, що кажу, бо я п’яний. Мені ворожихи наворожили, що війна мусить бути… але я зачекаю до першої трави, а потім хай буде комісія, після якої я бранців відпущу. Мені казали, що ти хворий, тож випиймо і за твоє здоров’я.
— Дякую тобі, гетьмане запорозький, — відповів Кисіль.
— Ти мій гість, я про це пам’ятаю.
Сказавши це, Хмельницький знову ненадовго розчулився і, поклавши руки воєводі на плечі, наблизив своє широке розпашіле обличчя до його блідих запалих щік.
За ним і полковники почали підходити до комісарів і подружньому потискати їм руки, плескати по плечах, повторюючи за гетьманом: «До першої трави!» Комісари почувалися як на тортурах. Мужицьке дихання, пропахле горілкою, обдавало обличчя цих високородних шляхтичів, для котрих потиски спітнілих рук були так само нестерпні, як і кривди. Серед виявів грубої сердечності не бракувало й погроз. Одні кричали воєводі: «Ми ляхів хочемо різати, а ти наш чоловіків, інші казали: «Ну що, пани! Колись били нас, а тепер ласки просите?! На погибель же вам, білоручкам!» Отаман Вовк, що колись мірошникував у Нестеварі, кричав: «Я князя Четвертинського, мого пана, зарізав!» «Видайте нам Ярему, — горланив, заточуючись, Яшевський, — і ми вас живими відпустимо!»
У покої стало нестерпно спечно і душно, стіл, завалений недоїдками м’яса, скоринками хліба, залитий горілкою і медом, мав огидний вигляд. Нарешті увійшли ворожихи, себто віщунки, з якими гетьман зазвичай пив до пізньої ночі, слухаючи передбачення: позгорблювані, зжовклі старезні баби й рум’янощокі молодиці — предивні створіння, що вміли ворожити на воску, на пшеничних зернах, на вогні й водяній піні, на дні пляшки або на людському жирі. Враз між полковниками й молодшими з ворожок почалися забави й пересміхи. Кисіль мало не знепритомнів.
— Дякуємо тобі, гетьмане, за частування, і прощавай, — мовив він кволим голосом.
— Я завтра до тебе, Кисілю, на обід приїду, — відповів Хмельницький, — а зараз ідіть собі. Донець із молодцями проведуть вас додому, щоб чернь вам чогось, бува, не учворила.
Комісари вклонилися і вийшли. Донець із молодцями й справді чекав перед палацом.
— Боже! Боже! Боже! — стиха прошепотів Кисіль, затуляючи обличчя долонями.
Почет мовчки рушив до садиби, де зупинилися комісари.
Але виявилося, що їх уже розквартирували, та ще й далеченько один від одного. Хмельницький зумисне поселив їх у різних частинах міста, аби важче було сходитись і радитися.
Воєвода Кисіль, стомлений, знеможений, ледве тримаючись на ногах, негайно ліг у ліжко й аж до ранку нікого не хотів бачити, лише ополудні звелів покликати Скшетуського.
— Що ж ти, ваша милость, учинив? — сказав він йому. — Що накоїв! Своє і наше життя міг занапастити.
— Меа culpa, ясновельможний воєводо! — відповів рицар. — Але мене delirium пойняло, і я волів краще сто разів загинути, аніж на таке дивитися.
— Хмельницький твій задум розгадав. Я ледве efferatam bestiam угамував і вчинок твій пояснив. Але він сьогодні має у мене бути і, напевно, про тебе спитає. Скажеш йому, що я дав наказ відвести жовнірів.
— Від сьогодні приймає команду Бришовський — йому відпустило.
— От і добре, бо ти, добродію, надто впертий, як на сьогоднішні часи. Важко мені тобі за щось дорікати, хіба що за необережність, але одразу видно — молодий ти і болю душевного терпіти не вмієш.
— До болю я звик, ясновельможний воєводо, а от ганьби терпіти не можу.
Кисіль стиха застогнав, точнісінько як хворий, котрого вдарили по болячці, відтак усміхнувся покірно й сумовито і промовив:
— Такі слова я щодня тепер чую, це колись я гіркими сльозами вмивався, а ниньки у мене вже й сліз не стало.
Жалем переповнилося серце Скшетуського — важко йому було дивитися на цього старого з обличчям мученика, котрому випало на схилі віку страждати подвійно: душею і тілом.
— Ясновельможний воєводо! — мовив намісник. — Бог мені свідок: я думав тільки про ті страшні часи, коли сенатори і коронні сановники змушені бити чолом гультяям, яким єдиною винагородою за свої вчинки мусить бути паля.
— Нехай тебе Бог благословить: ти молодий, чесний і, знаю, нічого лихого на думці не мав. Але те, що ти сказав, говорить і князь твій, а за ним військо, шляхта, сейми, половина Речі Посполитої — й увесь цей тягар зневаги й ненависті спадає на мене.
— Кожен служить вітчизні, як сам це розуміє. Нехай же Бог судить кожного за сподіяне, а що стосується князя Ієремії, він для вітчизни не шкодує ні добра, ні здоров’я.
— І славою овіяний, і купається у и промінні, — відповів воєвода. — А що ж чекає на мене? О, ти слушно сказав: нехай Бог судить за сподіяне і нехай хоч на тім світі дасть спокій тим, хто за життя страждав над міру…
Скшетуський мовчав, а Кисіль підняв очі вгору в німій молитві й по хвилі сказав:
— Я русин, кров від крові й плоть від плоті мого народу. Князів Святольдичів у цій землі поховано. Я любив і цю землю, і цей Божий люд, вигодуваний її груддю. Я бачив обопільні кривди, бачив як дику сваволю запорожців, так і нестерпну пиху тих, хто цей войовничий народ надумав прив’язати до землі. А що ж мав учинити я, русин, а заодно вірний син і сенатор Речі Посполитої? От я й пристав до тих, котрі казали: «Pax vobiscum!», бо так звеліли мені кров і серце, бо між ними був король-небіжчик, наш батько, і канцлер, і примас, і багато хто інший. А ще я бачив, що для обох сторін розбрат — це згуба. Хотілося до скону, до останнього подиху працювати для згоди — коли ж полилася кров, я подумав собі: буду янголом єднання. І став я на цей шлях, і трудився на ньому, і труджуся й досі попри біль, муки й ганьбу, попри сумніви, майже за все найстрашніші. Бог свідок, тепер я й сам не знаю, чи ваш князь прийшов із мечем зарано, чи я спізнився з оливковою гілкою, але добре бачу: марна моя праця, сил уже бракує, надаремне я б’юся сивою головою об мур. І що ж я бачу, сходячи в могилу? Тільки морок і згубу, о Боже великий, спільну згубу!
— Господь пошле спасіння.
— О, нехай же пошле він мені перед смертю промінь такої надії, аби не вмерти у розпачі!.. Я ще за всі страждання йому віддячу, за той хрест, який несу за життя, за те, що чернь жадає моєї голови, а на сеймах мене зрадником називають, за моє пограбоване майно, за ганьбу, в якій живу, за всю ту гірку нагороду, яку я отримав від обох сторін!