Сказавши це, воєвода простяг до неба свої вихудлі руки, і дві великі сльози, можливо, справді, останні в житті, скотилися у нього з очей.
Скшетуський, не змігши більше витримати, упав перед воєводою навколішки, схопив його руку і тремтливим від великого зворушення голосом промовив:
— Я жовнір і йду іншою дорогою, але перед заслугами твоїми і стражданнями низько вклоняюся.
Із цими словами шляхтич і рицар хоругви Вишневецького припав устами до руки того самого русина, котрого кілька місяців тому вкупі з іншими називав зрадником.
А Кисіль поклав руки йому на голову.
— Сину мій, — стиха мовив він, — нехай же Господь пошле тобі втіху, направить тебе і благословить, як я благословляю.
* * *
Перемови почалися невдало, того ж дня. Хмельницький приїхав на обід до воєводи досить пізно і в найгіршому настрої. Найперше він заявив, що все сказане ним учора про перемир’я, про комісію на Трійцю і про звільнення перед комісією полонених говорилося сп’яна, а тепер він бачить, що його хотіли пошити в дурні. Кисіль знову лагідно заспокоював його, доводив, але це була, за словами підкоморія львівського, все одно що surdo tyranno fabula dicta. І поводився гетьман так брутально, що комісарам довелося пожалкувати за вчорашнім Хмельницьким. Пана Позовського він огрів булавою тільки за те, що йому не вчасно на очі навернувся, хоч панові Позовському, виснаженому хворобою, і так було три чисниці до смерті.
Не допомагали ні прихильність і людяне ставлення комісарів, ні воєводині переконування. Тільки трохи похмелившись горілкою і відбірним гущанським медом, гетьман повеселішав, але вже ні про які публічні справи навіть не заїкнувся, сказавши: «Маємо пити, то пиймо, а радитися завтра будемо! А ні — я піду!» О третій ночі він напосівся йти до воєводиної спочивальні, чому той під різними приводами супротивився, бо зумисне замкнув там Скшетуського, вельми побоюючись, аби при зустрічі цього покірного жовніра із Хмельницьким не сталося якоїсь несподіванки, що була б згубною для поручика. Та Хмельницький наполіг на своєму і пішов у спочивальню, а за ним подибав і Кисіль. Як же здивувався воєвода, коли гетьман, побачивши рицаря, кивнув йому і вигукнув:
— Скшетуський! А ти чому з нами не п’єш?
І приязно простяг йому руку.
— Бо хворий, — відповів, уклонившись, поручик.
— Ти і вчора поїхав. Без тебе мені стало так журно.
— Такий він мав наказ, — утрутився Кисіль.
— А ти, воєводо, помовч. Знаю я його — і певен, що він не хотів дивитися, як ви мені шану віддаєте. О, це ще та пташка! Але що комусь би не зійшло, йому зійде, бо я його люблю, він мій друг сердечний.
Кисіль від подиву широко відкрив очі, а гетьман несподівано звернувся до Скшетуського:
— А ти знаєш, за що я тебе люблю?
Скшетуський похитав головою.
— Гадаєш, за те, що ти аркан на Омельнику перерізав, коли мене, лихого чоловіка, як звіра цькували? Ой ні, не за це. Я тобі дав тоді перстень із прахом гробу Господнього, але ти, упертюху, не показав мені цього персня, коли був у мене в руках, та я тебе й так відпустив, — отже, ми поквиталися. Не за це я тебе люблю. Ти мені іншу зробив послугу, за що я тобі безмежно вдячний і маю за друга.
Тепер Скшетуський здивовано видивився на Хмельницького.
— Бач, як дивуються, — ніби до когось четвертого сказав гетьман. — Тоді я тобі нагадаю, що мені в Чигирині розповіли, коли ми з Базавлука туди з Тугай-беєм прийшли. Розпитував я тоді усюди про свого недруга Чаплинського, котрого не знайшов, а мені й кажуть, як ти із ним учинив після першої нашої зустрічі, що ти однією рукою за чуба, другою за шаровари схопив і двері ним вибив, і пику до крові розквасив, як собаці — ха!
— Я й справді так зробив, — відповів Скшетуський.
— Ой, славно ти вчинив, добре утнув! Ну, я ще до нього доберуся, інакше навіщо тоді комісії та перемови? Таки доберуся і побавлюся по-своєму, але й ти йому дав перцю.
Після цього гетьман повернувся до Киселя і заходився ще раз переповідати:
— За чуба його вхопив та за штаненята, підняв як гусеницю, двері вибив і на вулицю вижбурнув.
І він почав сміятися, аж луна пішла альковом і докотилася до бенкетної.
— Милостивий воєводо, звели подати меду, я вип’ю за здоров’я цього лицаря, мого друга.
Кисіль прочинив двері й кликнув служку, котрий негайно приніс три кварти гущанського меду.
Хмельницький почаркувався з воєводою і зі Скшетуським, випив — мед, певно, відразу вдарив у голову, обличчя засміялося, душа і серце звеселіли, і він, звернувшись до поручика, вигукнув:
— Проси у мене, чого хочеш!
Бліде обличчя Скшетуського взялося рум’янцем, на хвилю залягла тиша.
— Не бійся, — сказав Хмельницький. — Слово не дим. Проси, чого хочеш, тільки Киселевих справ не торкайся.
Хмельницький, навіть п’яний, умів тримати слово.
— Якщо мені дозволено скористатися з любові, яку ти маєш до мене, милостивий гетьмане, я зажадаю від тебе справедливості. Один із твоїх полковників кривду мені вчинив…
— Шию йому урізати! — гнівно перебив поручика Хмельницький.
— Не про це річ, звели йому лиш на герць зі мною стати.
— Шию йому урізати! — повторив гетьман. — Хто такий?
— Богун.
Хмельницький закліпав очима, потім ляснув себе по лобі.
— Богун? — перепитав він. — Богуна вбито. Мені король писав, що його у двобої зарубано.
Скшетуський остовпів. Заглоба казав правду!
— А що тобі Богун учинив? — запитав Хмельницький.
Поручик спаленів ще дужче. Він боявся говорити про князівну напівп'яному гетьманові, щоб не почути якогось непрощенного блюзнірства.
Його виручив Кисіль.
— Це справа поважна, — мовив він, — мені розповів про неї каштелян Бжозовський. Богун викрав у цього кавалера наречену, милостивий гетьмане, і не відомо де її сховав.
— Так ти шукай її, — відповів Хмельницький.
— Я шукав понад Дністром, де її сховано, але не знайшов. Чув, одначе, що він до Києва хотів її відправити і сам туди збирався, аби шлюб узяти. Дозволь же мені, милостивий гетьмане, до Києва поїхати і там її пошукати, ні про що більше тебе не прошу.
— Ти мій друг, ти Чаплинському чортів дав… Я не тільки дозволю тобі поїхати і пошукати всюди, де ти схочеш, а й наказ дам, щоб той, у кого вона знаходиться, тобі в руки її віддав. А ще пірнач на проїзд дам і листа до митрополита, аби по монастирях у черниць шукали. Моє слово не дим.
Сказавши це, гетьман прочинив двері й гукнув Виговського, щоб ішов писати наказ і листа, а Чарноту, хоч була вже четверта ночі, послав по печатку. Дедяла приніс пірнач, а Донцеві було доручено із двома сотнями кінних провести Скшетуського до Києва і далі, аж до перших польських сторожових постів.
Наступного дня Скшетуський покинув Переяслав.
РОЗДІЛ XIX
кщо пан Заглоба нудився у Збаражі, то не менш від нього нудився й Володийовський, котрий особливо сумував за ратними трудами і пригодами. Бувало, правда, що від часу до часу виходили зі Збаража хоругви розганяти розбійницькі ватаги, які палили і вбивали над Збручем, але то була мала війна, такі собі сутички, хоч через довгу й морозну зиму надокучлива й виснажлива, на якій годі було здобути слави. Ось чому пан Міхал щодня не давав спокою Заглобі, підбиваючи його іти на допомогу Скшетуському, від якого довгенько вже не було жодної звістки.
— Певно, він там ускочив у якусь халепу, а може, й життям наклав, — казав Володийовський. — Нам треба конче їхати, хоч би й довелося разом із ним загинути.
Пан Заглоба не дуже суперечив, бо, як стверджував, геть струхлявів у Збаражі й сам дивувався, як іще грибами не поріс, але із від’їздом зволікав, сподіваючись, що ось-ось прийде від Скшетуського якась звістка.
— Пан Ян не тільки відважний, а й кмітливий, — відповідав він Володийовському на його чіпляння. — Зачекаємо ще кілька днів, бо раптом прийде лист і виявиться, що нам не треба було нікуди їхати.
Пан Володийовський визнавав слушність цього аргумента і запасався терпінням, хоч час тягся для нього дедалі повільніше.
Наприкінці грудня вдарили такі морози, що навіть розбої припинилися. В околицях настав спокій. Єдиною розвагою було обговорення публічних новин, які часто-густо проникали крізь сірі збаразькі мури.
Говорили про коронацію і про сейм, про те, чи дістане булаву князь Ієремія, котрий з усіх полководців заслуговував на неї найбільше. Обурювалися тими, хто твердив, що буцімто завдяки поверненню до перемов із Хмельницьким один тільки Кисіль піде вгору. Володийовський через це кілька разів виходив на герць, а пан Заглоба напивався по самісінькі ризи — і з’являлася небезпека, що він геть зіп’ється, бо чалився не лише з офіцерами і шляхтою, а й не соромився погуляти у міщан на хрестинах, на весіллях, особливо вихваляючи їхні меди, якими славився Збараж.
Володийовський шпетив його за це, кажучи, що не гоже шляхтичеві водитися з людьми низького роду, бо від цього зменшується повага до всього стану, але Заглоба відповідав, що тут винуваті закони, які дають змогу міщанам у пір’я вбиватися і такі мати достатки, якими може володіти тільки шляхта; він пророкував, що наділення простолюду такими правами ні до чого доброго не приведе, але робив своє. І важко було дорікати йому за це похмурої зимової пори, коли кожного мучила непевність, нудьга й чекання.
Однак поволеньки стало дедалі більше князівських хоругов стягатися до Збаража, що провіщало на весну війну. Це декому додало отухи. Приїхав серед інших із гусарською хоругвою Скшетуського і пан Підбип’ята. Він привіз вісті про немилість, у якій залишався при дворі князь, про смерть пана Януша Тишкевича, воєводи київського, на місце котрого, на загальну думку, мали призначити Киселя, і, нарешті, про тяжку хворобу, що прикувала до ліжка у Кракові коронного стражника пана Лаща. Про війну пан Підбип’ята чув від самого князя, що поновиться вона тільки з крайньої необхідності, бо комісарів було відправлено до козаків із наказом іти на будь-які поступки. Розповідь пана Підбип’яти рицарство Вишневецького зустріло з люттю, а пан Заглоба пропонував подати до суду протест і заснувати конфедерацію, бо, як він сказав, не хоче, щоб його труди під Старокостянтиновом пропали марно.
Так, за обговоренням новин, у тривогах і сумнівах минув лютий і добігав уже половини березень, а від Скшетуського так нічого й не було.
Володийовський ще дужче став наполягати на від’їзді.
— Вже не князівну, а Скшетуського нам шукати треба, — казав він.
Тим часом виявилося, що пан Заглоба мав слушність, одкладаючи від’їзд із дня на день: наприкінці березня із листом, адресованим Володийовському, прибув із Києва козак Захар. Пан Міхал негайно викликав Заглобу, а коли вони замкнулися з посланцем в окремій кімнаті, Володийовський, відірвавши печатку, прочитав таке:
— «Понад Дністром аж до Ягорлика не знайшов я жодних слідів. Гадаючи, що князівну сховано в Києві, пристав я до комісарів, із якими дійшов до Переяслава. Звідти, діставши несподівано дозвіл від Хмельницького, прибув до Києва і шукаю її всюди, у чому мені допомагає сам митрополит. Наших тут безліч — ховаються у міщан і по монастирях, але, боячись черні, нічим себе не виказують, тому шукати важко. Господь мене на всьому шляху провадив і не лише оберіг, а й прихилив до мене Хмельницького, тож сподіваюся, що він і далі мені допомагатиме і змилується наді мною. Ксьондза Муховецького прошу відправити молебень, на якому і ви за мій успіх помоліться. Скшетуський».
— Хвала Господові Предвічному! — вигукнув Володийовський.
— Тут іще постскриптум, — мовив Заглоба, заглядаючи через плече пана Міхала.
— Правда! — відповів малий рицар і прочитав далі:
— «Листа цього вручить осавул миргородського куреня, котрий шанобливо мною опікувався, коли я на Січі в неволі був, і тепер у Києві мені допомагав, і листа доправити зголосився, ризикуючи життям; подбай про нього, Міхале, аби йому нічого не бракувало».
— Принаймні хоч один порядний козак знайшовся! — сказав Заглоба, подаючи Захарові руку.
Старий потиснув її без тіні приниження.
— Будь певен, дістанеш винагороду, — пообіцяв малий рицар.
— Він сокіл у — відповів козак, — я його люблю у я не для грошей тутки прийшов.
— І гордості тобі, бачу, не позичати, не один би шляхтич позаздрив, — вів далі Заглоба. — Не всі серед вас звірі, не всі! Та це байдуже! То, кажеш, пан Скшетуський у Києві?
— Атож.
— А в безпеці, бо чував я, що чернь там розгулює?
— Він у полковника Донця мешкає. Йому нічого не заподіють, бо наш батько Хмельницький під страхом смерті наказав Донцеві берегти його як зіницю ока.
— Дива та й годі… Чого це Хмельницький так полюбив Скшетуського?
Він його давно любить.
— А казав тобі пан Скшетуський, що шукає у Києві?
— Як це не казав, коли він знає, що я йому друг! Ми і вкупі шукали, і нарізно, тож як було не сказати?
— Але й досі не знайшли?
— Не знайшли. Ляхів там іще до смутку, і всі ховаються, один про одного нічого не знає — спробуй знайти. Ви чули, що там чернь мордує, а я це бачив: не тільки ляхів ріжуть, а й тих, хто їх ховає, навіть ченців і черниць. У монастирі Миколи Доброго знайшли дванадцять ляшок, то їх укупі з черницями димом у келії задушили. Через день кидають клич вулицею і ловлять, спіймають і в Дніпро… Ой! Скількох уже там потопили…
— То, може, і її замордували?
— Може, й так.
— Ні, ні! — перебив його Володийовський. — Якщо вже її Богун туди спровадив, то це безпечне місце.
— Де, як не в монастирі, найбезпечніше, а й там знаходять.
— Ух! — вигукнув Заглоба. — То ви, Захаре, думаєте, що вона могла загинути?
— Не знаю.
— Либонь, Скшетуський не втрачає надії, — вів далі Заглоба. — Бог послав йому тяжкі спитки, та колись і втішити має. А ви, Захаре, давно з Києва?
— Ой давно, пане. Я вийшов, коли комісари через Київ назад верталися. Багацько ляхів із ними тікати хотіло і бігли, нещасні у хто як міг, по снігах, по кучугурах, через ліси, до Білогородки, а козаки доганяли їх і били. Багато втекло, багато забили, а декого пан Кисіль викупив за всі гроші, що мав.
— О, собачі душі! То ви, кажете, з комісарами їхали?
— З комісарами аж до Гущі, а звідти до Острога. А далі вже сам ішов.
— А ви давно знаєте пана Скшетуського?
— На Січі я його зустрів пораненого, а потім виходив і полюбив, як дитину рідную. Я старий, і мені нема кого любити.
Заглоба гукнув слугу й наказав подати меду і чогось м’ясного. Посідали вечеряти. Захар їв жадібно, він був здорожений і голодний, потім занурив сиві вуса у темну рідину, випив, смачно прицмокнув і сказав:
— Славний мед.
— Ліпший за кров, яку ви п’єте, — відповів Заглоба. — А втім, я гадаю, вам, як чоловікові чесному і панові Скшетуському відданому, нема чого повертатися до бунтарів. Залишайтеся з нами! Тут вам добре буде.
Захар підвів голову.
— Я письмо віддав, а тепер піду. Я козак, мені з козаками, а не з ляхами брататися.
— І бити нас будете?
— А таки буду. Я січовик. Ми собі батька Хмельницького гетьманом обрали, а тепер король йому булаву і стяг прислав.
— От тобі й маєш, пане Міхале! — мовив Заглоба. — Не казав я тобі, що протестувати треба?
— Аз якого ви куреня?
— Із миргородського, але його вже нема.
— А що з ним сталося?
— Гусари пана Чарнецького під Жовтими Водами геть змели. Тепер я у Донця із тими, що лишилися. Пан Чарнецький справжній жовнір, він у нас у полоні, за нього комісари просили.
— І ми ваших полонених маємо.
— Так воно й мусить бути. У Києві казали, що найліпший наш молодець у ляхів у полоні, хоч дехто каже, він загинув.
— Хто такий?
— Ой, славний отаман. Богун.