— Зв’язку не бачу.
— Я теж поки не бачу, але щось у мені молотить…
Дедалі більше мене цікавить, чим цей радянський Дейвід займається в Америці. Ми допитували у справі Зої племінника Арманда Хаммера, чомусь писали його «Гаммером», і дуже великого лиса допитували, на ім’я Лев Йосипович Родін, американський бізнесмен російського розливу… Як думаєте, зможемо через них з’ясувати нинішню професію Дейвіда, якого возить у «Волзі» з чужими номерами садист з плачливими очима — штурмбанфюрер Сорокін, він же Хрінков?
Строїлов, наслідуючи Костенка, відповів так собі лінивенько:
— Мені сьогодні в Держконцерті сказали — я навмання туди подзвонив, — що Дейвід зараз подвизається як менеджер російськомовних письменників та акторів.
Костенко посміхнувся:
— Ну, Строїлов, ну, сучий син, умив мене, губочкою обтер, як малюка! Ну а далі? А де ж касетки Зоїні?! Де? Де вони?! Кому знадобились?!
Сплигнувши з підвіконня, Костенко витяг записну книжку, погортав її, досадливо виматюкався, поліз у кишеню, перебрав кілька візиток, знайшов потрібну, набрав номер і, закуривши, присів на краєчок стола:
— Алло, товаришу Ромашов? Це Кр… Невже в мене такий примітний голос, що з першого слова впізнаєте? Правда? Хм, не знав… Ну, здрастуйте, карний розшук вітає Чека… У мене питання: не змогли б ви — а коли не можете, то хтось із слідчої служби КДБ — з’ясувати: чи не мав якийсь там Сорокін з колишнього слідчого чи П’ятого управління, що раніше називалося Секретно-Політичним відділом, засуджений у п’ятдесят сьомому за те, що був катом, в особин стому користуванні пістолет марки «Зауер»? Я? З Петровки… Телефон? Зараз спитаю… Який у вас номер, товаришу Строїлов? Готові? Диктую…
… Строїлов подзвонив Костенкові майже о першій годині кочі, довго вибачався за те, що так пізно тривожить, нарешті пояснив:
— Я не наважився б вас тривожити, Владиславе Романовичу, але експерти з Ярославського обласного НТВ повідомили, що човен слюсаря Окунева підняли…
— Того, що з кооперативного гаража? Який у Саблазі сидів?
— Саме так… Отож, хлопці вважають, що його човника хтось розконопатив перед тим, як відправити по рибу… І бензину в мотор залили на саме денце, бак лиш до середини озера доїхав…
— Окунєв сам-один там був?
— У тому й справа, що привіз його якийсь приятель на «Волзі»…
— Тільки не кажи, що це був Сорокін.
— Не кажу. Другий був. Чи то кавказець, чи то єврей… Переночував у тієї бабусі, де завжди зупинявся Окунєв, і поїхав на світанку, ось усе, що поки мають…
— Їхати туди треба.
— Завтра ранком подамся.
— Вам немає резону… Ви — міський, хай там районна міліція скородить, вони це вміють… Ви мене чекайте, в мене завтра архіважлива зустріч. З ким — не сказав. Він і не міг говорити про це нікому; якщо хочеш зробити справжнє діло, навчись мовчати, інакше все пробалабониш.
7
— Емілю Валерійовичу, ви мені повірте, — Варенов знову подався до боса; тхнуло перегаром; Хрінков поморщився, відкинувся на спинку стільця; на випещеному, сильному обличчі промайнуло жалісливе презирство. — Я битий-перебитий, тертий-перетертий, Емілю Валерійовичу, зараз саме час їхати на відпочинок! Володя точно формулював: «лягти б на грунт, опуститися на дно»… Я це шкірою пошматованою своєю відчуваю…
— Помітив за собою стеження? Щось підозріле в дворі? Дивні телефонні дзвінки? Коли відчуття підтверджено фактами, тоді це рятівна інтуїція, привід для дії… А коли просто здається — треба перехреститись, нерви розгулялись… Не годиться, Ісай, впадати в паніку марно…
Вони сиділи в обшарпаному харчопромівському кафе; майже нікого не було — ранок; ліниво-поблажливі офіціанти не звертали на них уваги — ні коньячку не просили, ні пивка, щоб поправитись: кава, сир, омлет, три порції холодцю; це не клієнти, хоч сивий, підтягнутий, статурний, років шістдесяти п’яти, у скромному американському костюмі й фірмових американських черевиках з мідними пряжечками виглядав як справжній гість — саме такі й виступають по вищому розряду, з коньяком «Варціхе» і десятьма порціями чорної ікри. Та й співрозмовник його, молодий чоловік, в елегантній спортивній куртці, джинсах і «адідасах» останньої моделі, справляє враження грошовитої людини. Офіціант — психолог що тобі Фрейд, він від держави зарплату одержує сто карбованців, а заробити треба тисячу, щоб бодай якось зводити кінці з кінцями, без знання людей, без загостреного жіночого відчуття клієнтів житимеш впроголодь, як чернь інженерна…
— Ну, згадуй, — дружелюбно налягав Хрінков; обличчя непроникливе, напружено зосереджене, очей не видно, приховують димчасті окуляри «ферарі» (кажуть, у країнах загниваючого капіталу такі двісті зелених коштують, страх подумати). — Вишкреби себе. В усьому самому собі признайся, зразу гора з плечей звалиться. Кожна людина таїть у собі щось таке, у чому їй страшно чи соромно признатись. Але це — дурість! Від неповаги до себе це відбувається, повір… Допомогти тобі? Поставити запитання? Підвести? Може, п’єш забагато? Це вбиває в людині душу, це непоправно… Похмільна людина, особливо та, що хоче вином страх заспокоїти, — знахідка для противника; такий і язиком меле, і розколюється в перший же момент, і підозріливий понад міру… В юра де пив?
— У Миколи.
— Він один був?
— Один, — очищаючись, з тягнучою готовністю, немов заворожено, рапортував Варенов.
— Що пили?
— Коньяк.
— Де купив?
— В «Арагві».
— Коли?
— Позавчора.
— Як потрапив туди?
— Приїхав повечеряти.
— З ким?
— Один.
— Хто обслуговував?
— Баба. Нова, я її не знаю.
— Яка на вид?
— Жирна.
— Скільки років? Прикмети?
— Років сорок, блондинка, очі чорні, родимка на лівій щоці.
— У якому залі сидів?
— У правому, ліворуч від оркестру.
— А до цього? Пив?
— Так. Друг зайшов…
— Він у зав’язці?
— Так.
— Як звати?
— Ви не знаєте.
— Назвеш — дізнаюсь.
— Вася Казанеленбаум.
Хрінков посміхнувся:
— Знаєш, як звучить найпоширеніше прізвище російського атеїста?
Варенов розслабився: Хрінков ставив запитання неквапливо, але якось зсередини вимогливо, не одводячи пильного важкого погляду, що завмер десь на його переніссі; насилу щось розірвав, те, що притягувало його до співрозмовника, й відкинувся (тільки не різко, вільно, а обережно, очікувально) на спинку стільця, відповів, одкашлявшись:
— Не знаю, Емілю Валерійовичу, звідки мені…
— Хрестоспоруденберг.
— Справді був такий? — Варенов щиро здивувався, з принадною довірою.
— Був, — усміхнувся Хрінков, — у нас усе можливо… По якій статті цей твій Вася проходив?
— Валюта.
— Більше з ним не зустрічайся. Валютників не тільки карний розшук пасе, а й Чека.
— Не міг же я табірного друга погнати, Емілю Валерійовичу…
— До речі, подавай на обмін квартири… І сиди на дачі, там просто рай, ми її не даремно купили, Ісай… І дівок викликай наших, перевірені, ні СНІДу, ні триперу, та й не стукачкп, тішся — донесхочу! Скажи-но мені, а після цього самого Хрестоспоруденберга ти відчув тривогу?
Варенов похитав головою:
— Ні, він тут ні при чому… Він мені нічого особливого не пропонував, не мацав, я відчув би… Мені після Людки, вночі, здалося, ніби мій вказівний палець гумову рукавичку порвав… Коли ми рукавички палили, я толком уваги не увернув, але уві сні наче кіно показали: стирчить палець з цього американського триклятого гондопа, стирчить, щоб мені воді не бачити…
— Оце так, га? — спохмурнівши, спитав Хрінков. — Приверзлось уві сні? Чи певен, що було насправді?
— Не знаю… Якщо й приверзлося, то так виразно, там до діла, що й утямити це можна: чи це було, чи сон лихий… Але немовби я її за пояс пальцем держав…
— Гаразд, — замислено мовив Хрінков, — добре, що вискоблився… До мене більше не дзвони, домовились? Я сам дзвонитиму — в разі потреби… Не мені вчити тебе: тепер у країні демократія, отож, коли раптом твій пальчик справді стирчав, ми тебе все одно витягнемо, тільки мовчи як камінь… Тепер без купи доказів до суду не передадуть. З Людкою ти водивсь, як і всі, не заперечуй цього… І походи завтра й післязавтра по місту… Можеш виступити у хаммерівському центрі, де завгодно… Хвіст побачиш — не реагуй і перевіряйся якомога менше, живи з розправленими грудьми, забудь страх, Ісай, перебудовуйся…
— Хочете засікти лягавих, якщо вони почали за мною стежити?
— Немає такого терміна «стеження». Непрофесіонально це… Вживай слово «спостереження», так буде грамотно… Але в принципі ти правильно зрозумів, я хочу саме цього… Пити не більше двохсот грамів… Це не прохання. Це — наказ… Техніку перевірки спостережників я зараз тобі на вулиці викладу, нехитра наука, але ази її треба знати… І останнє, — Хрінков витяг з кишені кілька фотографій, розклав їх на столі. — Цей чоловік тобі ніколи дорогу не переходив?
Варенов довго роздивлявся кольорові поляроїди, потім повернув їх Босу й замислено відповів:
— Чорт його знає… Щось знайоме в обличчі є. Якщо я його й бачив, то на Петровці, в нього очі «мусора»…
— Правильно кажеш… Саме на Петровці ти й міг його зустрічати…
— Чи не полковником він був? У бісах ходив, командував у розшуку?
— Припустимо… Прізвище запам’ятав?
— Та хіба вони свої прізвища називають…
— Костенко… Тобі це ім’я ні про що не говорить?
— Ні, — відповів Варенов твердо. — Не чув.
Хрінков засунув у кишеню фотографії й підвівся, кинувши на стіл десятку:
— Запам’ятай це обличчя, Ісай. Зараз попрацюємо годинку, потім їдь на дачу, прийми еленіум і поспи, а о сьомій можеш починати гульню, о’кей?
Натаскавши Варенова на ази, як виявити за собою спостереження, Хрінков попрощався з ним біля Ісаєвого «мерседеса», вийшов на площу, зупинив таксі й поїхав у бібліотеку Леніна; звідти, з курилки, подзвонив по телефону й, не називаючи себе, обмежився лише розкотистим «добрий день», ледь змінивши голос, хрипкувато сказав:
— Моченов кульгає, самому ходити важко, нехай йому допомагають пересуватися, починаючи з сьогоднішнього дня, він з дачі вийде о шостій, добре було б його зустріти, все-таки фронтовий друг, хто йому допоможе, як не однополчани?!
Через півгодини по ланцюгу буде передано наказ Боса: «Поставити спостереження за Вареновим; прослідкувати всі його контакти; по можливості зробити фотографії тих, хто його топче; головне завдання — з’ясувати, чи не пасуть його служби».
А Хрінков у цей час сидів у читальному залі для наукових працівників за книжкою й робив виписки з «Історії соціального страхування в Росії» — хоч думав зараз про інше, про головне, про своє життя думав…
…Опинившись в Саблазі, пройшовши через знущальні побої, він відчув, як став кришитися його первісний стержень; упевненість у тому, що те, що сталося, — поганий сон, ось-ось кінчиться, не може таке тривати довго, змінилася відчаєм: життя програно, розтоптано, пішло за вітром.
Кепкування блатних, які легко перекинули кличку «фашист» з довбаних полонених, недобитих троцькістів та бухарінців на нього, вірного сталінця, який віддав життя боротьбі проти контрреволюції й прихованого в глибинну людську потаємність зрадництва, що іменується Кримінальним кодексом «шпигунство», підвело його до грані зламу: залізь на нари до пахана, підстав зад, і побої враз закінчаться, дозволять купувати у ларку печиво й маргарин — от і почнеться нормальне життя «зека». Що ж, це також треба пройти, за одного битого двох небитих дають.
Він замкнувся в собі, тримався, як міг, найдужче боявся призналися в тім, що народився в місті Глупові: конвоїри, для яких ще п’ять років тому він був богом, істиною в останній інстанції, тепер, посміхаючись, дивились, як його ганяли вурки, смішливо перемовлялися: «Катів народ метелить!», «Кому служив?» Він дедалі частіше чув у собі це запитання і дедалі більше переконувався у тому, що нікому тут служити не можна, крім хіба самому собі, бо всі зрадять за понюшку тютюну, як тільки відчують бодай найменшу для себе загрозу.
Він відчув слабку мить надії, коли Хрущов відрулив назад, заявивши, що він з радістю носив би сталінські премії, якби мав хоч одну, сприйняв це як симптом — народ не простить дурневі замах на Йосифа Віссаріоновича, люди шанують самодержця, слиньків не полюбляють. Людиська хочуть мати над собою тверду руку, яка лише й указує, як жити, що думати, кого шанувати, а кого бити до смерті…
Написав листа до Москви: «Був, є і буду вірним сталінцем! Визнання на суді породжене натиском новоспечених чекістів з комсомолят; у таборах панує терор, вурків нацьковують проти вірних дзержинців, раніше такої сваволі не було…»
Чи через його лист, а може, через інші подібні листи у Саблаг прибула комісія — МВС, КДБ при Раді Міністрів (при, — ач як викаблучуються, аби тільки принизити контру, немає на них Сталіна, зразу у щілини залізли б, тарганячі нелюди) і прокурорські працівники — всього дев’ять чоловік.
Коли прийшла його черга стати перед комісією, серце загупало від щастя: за столом, але з краєчку, непримітно, сидів полковник Шкірятов (чи то племінник, чи то ще якийсь родич незабутньої пам’яті Матвія Федоровича, голови партконтролю, — гроза контри та всіх інших інтелігентиків); знайомі були з сорок п’ятого, ще з Угорщини, працювали під Абакумовим, підчищали вражин, жили як одна душа, тільки Шкірятов господарськими справами орудував, в оперативній роботі був нікудишній, не всім такий хист судився, це особливої кості люди, та й крові особливої, найчистішої…
На відміну від уїдливих прокурорських (вошкарі, відчули послаблення, почали з себе непорочних дів строїти, повернути б наш час!) і уповільнених, трохи незграбних — як слід ще не зорієнтувались — емвеесників, які відповідали тепер за порядок у таборах, Шкірятов і його начальник (цей — з нових, у коридорах не зустрічався, а може, з провінції перемістили в Центр, дай Боже) не поставили йому жодного запитання, лише строчили в блокнотики, не підводячи на нього очей.
Ці умови гри він прийняв одразу, нападав на прокурорських: «Сваволя, культ особи засуджено, а методи лишились! Я нікого ніколи не мордував, свідків немає, мене взяли натиском і шантажем, не один я маяк утратив, сильніші за мене люди втрачали голову, свято вірячи Сталіну!»
Вимагав пересуду, скасування вироку як необґрунтованого. «А поки прийматимуть рішення — партія у всьому розбереться, справедливість візьме верх, запорукою тому діяльність нашого ленінського ЦК на чолі з видатним марксистом Микитою Сергійовичем Хрущовим, — прошу захистити нас, політичних в’язнів, від переслідувань карного елемента»…
…Шкірятов викликав його ввечері, мовчки підморгнув, кивнувши на тарілку репродуктора, говорив сухо, рублено, давав зрозуміти, що розмова фіксується:
— Вашу заяву розглядають… Напишіть, хто з табірної адміністрації проводить політику розколу серед ув’язнених…
— Ви поїдете, а мені тут жити… Я в своєму житті нікого не зраджував і тепер запродувати нікого не збираюсь, — не одводячи залюблених очей від обличчя Шкірятова, відповів тоді він, — не «Хрін» якийсь, а підполковник Сорокін, сталінець, а значить — патріот. Якби мене перевели з цього гадючника у далекий філіал, де засланці живуть, скажімо, в бібліотеку, й не тицяли всім і кожному моєї статті, — тоді я дав би інформацію… Усну, звичайно… А так — ні в якому разі…
Через два тижні його відправили в табір, де сиділи побутовці; частину з них уже розконвоювали; приносили з волі продукти, горілку, теплі шкарпетки, селянські валянці; посадили в бібліотеку, почалося життя; з дня на день чекав скасування вироку, але Микита раптом знову круто повернув, ще дужче попер на Сталіна; правда, невдовзі знову відступив — петляє, зрозумів Сорокін, на цьому й зламав собі шию. Люди хочуть лінії, щоб як рейка була, щоб блищала і вдалечінь простяглась, а коли сьогодні одне, а завтра інше — ржавіти починає… Це можна там, де парламенти всякі та конгреси, а у нас крутити не можна, у нас треба дрючком по шиї, тоді дошкулить.
Отам, у тиші й спокої, він по-справжньому приохотився до науки, признавшись собі, що пропустив усе життя, ставлячись до знання, як до шкільної нудоти. Лише тут, у таборі, зрозумів, чому в заарештованих інтелігентів насамперед опечатували бібліотеки, а потім уже всі книжки звозили в контору: динаміт, страх як рвонути може, коли всіх до нього вільно допускати.