Таємниця Кутузовського проспекту - Юлиан Семенов 14 стр.


І найдужче серед усіх наук його приваблювала порівняльна історія; наводку дав учитель з Тамбова, якого посадили за гомосексуалізм. Гріх його був такий унікальний у місті, що навіть розглядали на бюро; дехто пропонував судити педагога по будь-якій статті, аби тільки не по цій, стидній, — ганьба області. Учителя пробували схилити до щиросердних показань, що дали б змогу вивести його на п’ятдесят восьму статтю, обіцяли мінімальне покарання, але той твердо стояв на своєму: «Не я один грішний, а й Чайковський був такий, і англієць Оскар Уайльд, згоден нести хрест за природжену любов до брата, не до сестри»…

Він же й наставляв Сорокіна:

— Ви подивіться, мій солодкий, подивіться уважно й непоспішливо, яка примхлива й недоторкана амплітуда історії! Розчиніться в ній, піддайтесь її непізнаному розуму, і тоді, справді, наше каторжне життя здасться вам не таким уже й жахливим… Я ладен з вами попрацювати, у вас тут тихо, влаштуємось під лампою, посперечаємось, як друзі, і дивуватимемось, як малі діти, тому таємничому, споконвіку закладеному в нас, що не піддається ніякому логічному поясненню…

Слова підара лилися слизьким маслом; гидотний запах, що йшов від нього, був мерзенний, але тюрма — ве-еликий учитель, швидко наламує боки: бери розум від усіх, хто поряд, хоч по крихті, але бери, а коли запах гидоти, то ротом дихай, за кожну науку треба платити, ніщо саме з неба не падає, це тільки бородатий єврей обіцяв: «Проголосимо комунію рівних, і всі блага світу стануть нашими»… Не стануть. За них потіти треба від зорі до зорі, щоб бодай якийсь інтерес здобути, а інтерес ніколи загальним не буває, він завжди свій.

Сорокіп тоді зримо побачив хвилі російської історії: від жаху Івана Грозного, який убив космополітичну новгородську демократію й заштовхнув в імперську м’ясорубку казанських мусульман, щоб відкрити шлях до сибірської Татарії, країна прийшла до благосної тихості Федора Іоанновнча — ні опричини тобі вседержавної, ні смертної кари, прийшло до людей благовоління Боже… Але у тій затаєній тихості вже визрівав дух змови бусурмана Борьки Годуна; убив він нещасного царевича чи не вбив — один Господь знає, але поголоска людська об’єднує Московію міцніше від указу чи страти на площі — раз понесло, що згубив істинного продовжувача династії, — нічим йому не відмитися, хоч килимом перед народом стелись… Не ми, не піддані, а Бог має оберігати Царя, Бог, і ніхто інший! Ми — дрібнота комашина, коли що й можемо, то за Богом іти, куди поведе він нас за істинного государя — туди й підемо. А помер Годун (чи труйнули його, спробуй розберись тепер), і понесло-поїхало! Одного за другим скидали всіх, хто видряпувався на престол: «дай нам Димитрія, він — кровиночка Іванова, від свого все стерпимо, аби лиш був н а ш, у кого діди й батьки увірували»… І тільки коли Димитрій нагрянув з поляками і став через це Лже, тільки пройшовши крізь чумний жах, обрали Михайла Романова, і настало заспокоєння на багатостраждальній землі… А коли сів на престол його син — Олексій Михайлович, процарювавши майже півстоліття, захомутав вільних хліборобів кріпосним правом, зробив їх государевими людьми (кому фортеці служать, як не могутності держави?!), то зміг і Смоленськ повернути, й Україну приєднати до Московії! Селянські бунти подібні до разінського — ач, п’янюги, волі захотіли! — випікав розпеченим залізом, голови рубати не страшився, тому й лишився в пам’яті збирачем. При цьому він розумів, що Росії потрібні вікна в Європу, але найбільше боявся швидкості — спрокволу запрошував до Москви західних майстрів, лицедіїв і газетного діла майстрів, але тримав їх при собі таємно, людові не дуже показував, знав, чим може це кінчитись…

І знову, як і сто років тому, в середині шістдесятих, після його смерті, почалася звична вже катавасія, боротьба за трон, а точніше — за вплив на нього. У нас, як зрозумів Сорокін, впливати важливіше, ніж правити… Поки Петро Олексійович набрав силу, поки заворушився на подив приголомшеній Європі, скільки каламуті наприкінці століття сталося, скільки крові пролилося?! А помер Петро, після чверті віку правління, знову — буза: ті, кого виростив він, перші й зрадили його, а Марта Скавронська, чухонка, стерво, яка стала російською імператрицею, створила Верховну таємну раду, де кістки тріщали у кожного, хто на язик слабкий і думку свою мав, шпигунів розплодила, крівця пішла по державі, нею й захлинулась, а на зміну їй прийшов онук царя, бажаний боярській опозиції, і під диктовку ясновельможного Меншикова, сучого сина, скасував усе те дідове наріжне, на чому стала імперія. Але й того вмить з’їли, а вже що далі було, коли бусурманні супостати правили народом, то й сказати страшно, і все йшло, як ішло, поки у палац не ввірвалася гвардія й не поставила на трон дочку Петра, ніжну Лісафет, і наступив мир, і Михайло Васильович Ломоносов представ перед здивованим людством, і були в пошані Воронцов і Бестужеви-Рюміни… Але майже через сто років після смерті Олексія Михайловича, діда, пішла на той світ внучка, дочка Петра. І прийшов на російський трон син її сестриці Анни, що народився від шлюбу з голштінським принцом Карлом Фрідріхом, названим у своїй прусській німетчині Карлом Петром Ульріхом, що став у Москві Петром Третім і одружився з німецькою лялечкою Софією Фредеріке Августою. Він, не зволікаючи, обернувся до своєї триклятої німетчини, уклав постільний мир із своєю Пруссією, запровадив в армії західні порядки, хотів відчинити ворота Московії усім своїм пруссакам, але не встиг: жінка задушила зразу, перетворившись з німецької принцеси на російську царицю, і пішло: той, хто голосніше за всіх про російський інтерес кричить, той і є неросіянин! Династія віднині лише називалася романовською, насправді стала німецькою: у наслідника Павла від Петра Великого лише шістнадцята часточка російської крові лишилась, решта — німецька… От і виникає питання: чи міг російський, слов’янський цар (чи цариця) піти на те, щоб розідрати слов’янську Річ Посполиту, легко віддавши її краківське серце австріякам, а познанські землі — Пруссії?! Але все-таки, — подумав Сорокін, — саме середина століття переламалася, і знову друга історія почалася — ті ж шістдесяті, як і в минулому столітті… Вперед-назад, уперед-назад, немовби хто гальмами нерозумно бавиться… Хто?!

І в кінці століття — як у минулому — почалася вакханалія!

То Годун хитрував, то Сонька вовтузилась, а тут Павла задушив власний син Олександр… У двадцять п’ятому прийшов Микола, розстрілявши декабристів; у двадцять п’ятому — попереднього століття — вбили Петра І, у двадцять четвертому нинішнього століття прийшов Сталін, розкинувши своїх противників; у п’ятдесят четвертому помер Микола Павлович, а в нинішньому віці, через дев’яносто дев’ять років, Йосиф Віссаріонович відправився на той світ… У минулому столітті на початку шістдесятих Олександр Визволитель дарував землю селянинові, а його за це невдячні на бомбі підірвали. А за століття перед тим Катерина прийшла… А ще за сто років раніше — Олексій Михайлович помер, і сум’яття почалося зразу… Так, може, не випадково були ці повторення в нашій історії? Може, треба і йому, Сорокіну, ждати нового знамення?

І — таки діждався! Саме в шістдесят четвертому, на зламі віку, скинули окаянного кукурудзника, а через два роки його розконвоювали…

Отоді Сорокір і зробив для себе головний висновок: ніякі ідеології цій Державі не підійдуть, не по Савці свитка!

Треба затаїтися, ждати свого часу й служити тому, хто себе утвердив не погонами й зіркою, а ділом, тобто золотом, — , воно й тут, у таборі, прикрашає життя, дає масло, теплі під. Їптаники й хутряну шапку — про більше у нашій Державі й мріяти не доводиться, вона — химерна, живе не розумом, а шаленим випадком, треба бути насторожі, а то розплющить ненароком, навіть не помітивши…

Обслуговуючи книжками побутовиків, проводячи серед них агентурну роботу — не так на кума, як на себе, — Сорокін неквапливо плів свою сітку, вимальовував у думці схеми, дивуючись з того, який недосконалий розум російського ділка: аби тільки якнайбільше урвати, нахапати, напитися, а потім голову під крило — і ждати, поки лягаві замолотять у двері моторошної ночі — нехай навіть на дворі липнева спека…

Він не зразу й не випадково заводив розмови із «зеками»; кум, ставши корешом, розповідав багато чого про кожного в’язня; хто цех тримав, хто з підлеглих хабарі драв, а хто сидів у павутині, не ворушився, а йому звідусіль несли.

— Коли самі несли — на чому ж він згорів? — дивувався Сорокін.

Кум реготав.

— Любий, їм би такого, як ти, запопасти, конспіратора, котрий знає службу, ніхто не схопив би… Але, на щастя, наші люди — кремінь, ніхто рота на їхню ікру з «Волгою» не роззявить…

Сорокін довго прицілювався до ділків, а потім немов соколиним каменем упав на завідуючого табірною лазнею Йосипа Михайловича Шинкіна, хазяїна семи цехів — у Москві, Ленінграді, Сочі, Ашхабаді, Запоріжжі, Краснодарі й Кишиневі.

Слухаючи його («жидюга пархатий, не вистачило на вас Гітлера, і Сталін не встиг, усе панькався, суду чекав на Лобному місці, — душогубки надійніші»), Сорокін не міг собі навіть уявити, що саме цей чоловік стане його благодійником, хрещеним батьком, наставником у новому житті.

Саме там, під час табірних посиденьок у бібліотеці, вони й розробили свою теорію охорони бізнесу, не знаючи, що відкривали велосипед, заново винаходячи структуру мафії: «у боса» має бути «заступник», який володіє навиками розшуку, розуміється на агентурній роботі, знає, як будувати допит, і не боїться застосовувати такі методи впливу на представника чуткого клану чи того, кого підозрюють у стукацтві, що примусять заговорити найсильнішу, здавалося б, людину.

Саме він, Шинкін, продиктував перед виходом Сорокіна на волю адреси своїх заступників по «праву» і «бізнесу», подарував свою фотокартку із звичайнісіньким написом («де — пароль для них»); саме він дав йому паспорт померлого Бренкова Еміля Валерійовича — родичів не лишилося, чистота, перевірку на волі провели, документ цілком надійний, живи — не хочу!

Сорокін реготнув:

— Мене «хріном» вурки звали, хочу, щоб у паспорті не «Бренков» був, а «Хрінков».

— У Москві зроблять, не штука… Сорокіна поховай надійно, з цим ім’ям тобі буде важко, — тягнеш хвіст. З одним паспортом тобі, — якщо справу розкрутиш, — не впоратися… І ще: тут, в окрузі, потрись, з німцями Поволжя дружбу заведи, знадобиться, особливо жінок шукай, усяке може трапитися в житті…

…Помітивши, як обличчя Сорокіна зсудомило неприховано-лютим презирством, коли той помітив у п’ятій графі своєї нової ксиви слово «єврей», Шинкін засміявся:

— Звикай, дзержинець-сталініст! У вашого Фелікса Едмундовича дружина не росіянка була і не полячка, та й бог ваш, Карла Марла, — не чуваш, а ви йому досі поклони лобом б’єте… І запам’ятай: не нація визначає людину, а — розум. Тебе не жид посадив, ви в Чека усіх жидів перестріляли, а твій же російський співбрат… І судив тебе росіянин… І били тебе смертним боєм не жиди, а — твої, кровні… А не хочеш зі мною діла мати, гребуєш, — інших знайду, чеши звідси, падло…

Ці прості слова спочатку приголомшили Сорокіна своєю чавунною, що краяла душу, правдою; паспорт мовчки поклав у кишеню, бо знав, коли випускатимуть, шмону не буде — давно розконвойований, як і цей христопродавець мерзенний…

Показавши — через рік — паспорт «заступникам» Шинкіна, одержав ще два паспорти й гроші на купівлю будинку в Краснодарському краї і дачі в Малаховці (сміючись, називали її «Мейлаховка»). Дали оклад тисячу карбованців і доручили роботу; так і почав він плести свою сітку бойовиків, інформаторів, «розвідку» й «контррозвідку» підпільного синдикату, що виробляв люстри, колготки, водолазки, модельне взуття — мільйонні доходи; держава аж ніяк не хотіла бачити, чого хоче народ, тобто ринок, а цеховики — бачили, жили без шор, не старими догмами, а одвічним, безперервним ділом.

Саме він, Хрінков Еміль Валерійович, налагодив перший контакт з Системою, зарядивши тих, хто мав виходи на охорону права; саме він став управляти «кадровою політикою», сприяв проведенню потрібних людей у начальницькі кабінети міністерств та комітетів.

Усе йшло, як ішло; Шинкін, повернувшись з таборів, знову оселився в Кратові, на дачі (яка там дача, замок) тещі своєї, Горпини Тихонівни Загрядиної, діло розширив, Хрінкову дав премію — двісті п’ятдесят тисяч і другу ступінь інваліда Великої Вітчизняної; коли Шинкін пішов на риск і, використовуючи зв’язки Хрінкова, подав на індивідуальний автотуризм у Польщу і НДР, Хрінков уперше відчув задушливе відчуття приреченої заздрості: страх перед площею у ньому був вічний, у могутності контори не сумнівався, розколють.

Тоді й потягло його в шик: прилучився до світу, став обідати в «Націоналі», а вечеряти в Будинку кіно, — воістину, «не кажи, забув він обережність».

Саме там, у ресторані Будинку кіно, до нього за столик і підсіла Зоя Федорова — трохи п’яненька, очі звужені важкою люттю:

— Ну, здрастуй, слідчий! Давно я цієї зустрічі чекала…

8

Уже доїхавши до Мар’їної Рощі, Костенко раптом відчув у собі страх; ще в метро він помітив, що за ним тягнуться двоє, він знав, що цих двох мають пасти хлопці з Петровки, лічильник увімкнено, операція вступає у вирішальну стадію; він був певен, що переграє мафіозі, заплутає їх, шмигаючи у прохідні двори й горища, як-не-як тридцять п’ять років оперативної роботи, полковник Дерковський був чудовим учителем, та й Григорій Федорович Тильнер, який став агентом карного розшуку у листопаді сімнадцятого, часто зустрічався з молодими, навіть після того як пішов у відставку, не кажучи вже про Івана Парфентьєва, начальника Московського карного розшуку; самородок; блатні його Циганом називали, може, й справді було щось циганське в його крові — а вже очі явно роменовські, пронизливо-чорні, з голубиною поволокою, в них завжди були приховані пристрасть, пісня, доброта, лють, колискова ніжність, диво, а не народ, цигани, загадка цивілізації, скорбота про вселенську таємницю, гра…

Страх, що з’явивсь у Костенка, був такий приголомшливий, несподіваний для нього самого, що він сів на лавочку, витяг з кишені свій улюблений «Московский комсомолец» (молодці хлопці, костять як треба, працюють у фронтових умовах, а не здаються, немов по крику живуть: «Велика Росія, але за нами Москва, відступати нікуди») і заглибився в читання, хоч рядків не бачив, злилися в штриховану чорно-білість…

З самого початку роботи на Петровці, а потім і в карному розшукові Союзу повелося так, що начальство посилало його на найбойовіші ділянки (бандформування, озброєні групи нальотників — попередники нинішніх штурмових загонів мафії, особливо небезпечні одиночки — з пістолетом і фінкою).

Поступово у Костенка все більше й більше з’являлися обезшкірені, часом навіть якісь радарні відчуття; він виразно бачив небезпеку за кілька днів до того, як надходили дані про те, що справді саме ц я небезпека загрожує йому і в тому самому місці, яке йому хистко уявлялось. Чим далі розвивалася в ньому ця риса, тим упевненіше він передбачав погоду на найближчі два, а то й три дні (а втім, професор Юра Холодов, товариш по школі, який віддав життя вивченню магнітного поля, тільки посміювався: «У тебе остеохондроз, Славо, на судинки тисне, а цей індикатор надійніший за барометр, ти не Сафонов і не Кашпіровський, живи спокійно»).

Лише мигцем глянувши на людину, він угадував її затаєну недугу, особливо страшно відчував наближення неминучого кінця у ракових хворих; смерть Льовочки Кочаряна передбачив за місяць до того, як улюблений друг їхньої шаленої, розтерзаної молодості (от уже справді «втрачене покоління») сів у своє велике крісло біля вікна, у ньому й помер — безстрасно-мужньо; смерть мужчини має бути формою продовження стилю його життя.

Під час полювання за Скрипалем, який перестріляв п’ять чоловік під час нальоту на касу фабрики, коли взяв сімсот тисяч карбованців, пошук привів Костенка в Молдавію.

Опитувати йому довелося найрізноманітніших людей, аж до шофера секретаря ЦК Щолокова; до речі, той і розповів йому дивовижну історію: голова Ради Міністрів Константинов жив у розкішному особняку, а в цьому особняку, у передпокої, ліпленням прикрашеному (музею тут бути б, а не пристановищу бюрократа з челяддю), висіло чотириметрове дзеркало венеціанської роботи, ціни якому не було. А цілодобову охорону молдавського вождя ніс солдатик з глухого села; замерз бідолашний у своїй дерев’яній будці, що продувалася наскрізь сухим зимовим вітром, вирішив увійти до передпокою панського дому, погрітися; було темно, лише у вікні на кухні стирчав огризок проклятущо-жовтого місяця; страж обережно ввійшов до святая святих, і перше, що він побачив, було обличчя чоловіка, який пильно й безвідривно дивився на нього; солдатик ступив крок назустріч начебто знайомому йому хлопцеві, прошепотів відчайдушно «хто йде?», дряпнув крижаними нігтями затвор; «стрілятиму!», ще один крок ступив (коліна тремтіли від страху), а той, схожий на нього, назустріч, ну й бахнув з трьохлінійки.

Назад Дальше