А Брежнєв тим часом, купаючись у сусловській пропаганді, увірував у себе остаточно, любувався авторськими примірниками своїх книжок, погладжуючи рукою сап’янові оправи, перечитував сторінки, ворушачи потрісканими губами, і якось по-дитячому дивувався з своєї сміливості в окремих пасажах (Суслов відредагував ті фрази, у яких «письменницька бригада» забивала положення про ініціативу та власність; ініціативу Михайло Андрійович пропустив, «власність» покреслив: «Століття має минути, перш ніж наше суспільство погодиться на те, щоб спокійно обговорювати смисл російського слова «приватна», аж надто багато нашарувань»). Бувало, що Брежнєв засипав із своєю книжкою на колінах; Вікторія Петрівна тихо плакала, дивлячись на коханого; перемігши Шелепіна, Леонід Ілліч різко здав; раніше потрібно було завжди відчувати м’язи спини, бути зосередженим, пружким; а тепер, відчувши зверхню, пливучу величавість, він дозволив собі розслабитись, а це б’є по організму — справжній спортсмен помирає під час тренінгу, той, хто ліг на диван, віддає кінці раніше…
Він лиш зрідка запалювався, стаючи колишнім Брежнєвим: то, коли Алієв подарує перстень — дуже личить лідеру робітничо-селянської партії, то, катаючись по дорогах дачі на штучному лімузині, оббитому всередині червоним деревом, — новий подарунок Хаммера, то, вмикаючи макет Москви, усіяний дорогоцінними самоцвітами світлофорів.
Помилкою буде вважати, що Брежнєв не знав про ситуацію в країні. Знав, діти йому розповідали. Але він дуже стомився від тридцятирічної виснажливої боротьби за лідерство; тепер боротьба кінчилась; Андропов безсилий вчинити щось, бо оточений його гвардією — Цвігун і Циньов не спускають з нього очей; поруч з Устиновим сидить вірний йому Єпішев, перший заступник, комісар, без його візи ніхто й ніщо не поворухнеться в армії; Щолоков — хоч і божеволіє зі своїми артистами, що каламутять воду в країні (жили б, як усі, а то самі нервують і народ баламутять, божевільні), — міцно тримає в руках апарат внутрішніх військ, а відтоді, як Зять став його першим заступником, про кожен крок пустуна знали в домі, та й діти за нього горою, балує їх, дозволяє все, що захочуть; не треба б так, але, з другого боку, коли ми не зазнали молодості, пройшла вона у боротьбі за хліб насущний, який лише гарантувала посада, то їм можна пожити всмак, бо життя таке швидкоплинне…
Коли одного разу Андропов торкнувся на Політбюро питання про тіньову економіку, про те, що в ряді регіонів країни відбулося зрощування розгалуженої мафії з апаратом Системи, причому в Сочі, як і в Дніпропетровську та Ростові, нитки ведуть до воріт державних дач, Брежнєв сказав, як завжди:
— Не треба розхитувати човен… Узагальнення небезпечні… Можна проаналізувати окремі випадки, але висновки робити передчасно, нехай апарат працює спокійно, він наша надія й опора…
Суслов мовчав: створивши образ Брежнєва, він виявився ним же й розчавлений; голосував проти пропозиції Андропова; арешт директора Єлисеєвського магазину Чека довелося проводити без санкції члена Політбюро Гришина — не дозволив би; так само — без санкції партійного керівництва — взяли сочинського міського голову Воронкова; почалася охоплююча, зовні, правда, непомітна, затаєна атака на брежнєвську корупцію; Андропов спонукав до цієї роботи Прокуратуру, вичленивши з усіх заступників одного — Найдьонова; підказав йому напрямок удару, дав йому матеріали, але сам у цю бійку не ліз — за Медуновим і іже з ним стояв апарат, не поладиш, зімнуть…
…Випадок справді закономірний такою ж мірою, як і закономірна випадковість.
Ліниво відмахуючись від поточних справ, новий вождь подовгу жив на своїх дачах, дедалі частіше просив показувати йому ті фільми, які полюбив ще змолоду; розчулився після «Тихого Дону», велів нагородити виконавця головної ролі орденом Леніна і присвоїти звання народного артиста СРСР — одночасно, такого раніше не бувало: «дуже добре грає цей Меліхов, треба відзначити»; після улюбленого «Зігмунда Колосовського» подивився «Подруги», де знімалась Зоя Федорова; поплакав; Андропов, дізнавшись про це, натиснув: Вікторію Федорову, дочку актриси й адмірала, випустили в Штати, до батька; «бажано духу хельсінкських угод, Білий дім оцінить такий жест Москви».
Хтось, забув, хто саме (мабуть, діти), поклопотався за саму Зою Федорову у вісімдесят першому: «матір не пускають у гості до дочки, в Америці може початися чергова кампанія»; Брежнєв спитав, скільки актрисі років; відповіли, що за сімдесят; сказав — звернутися до помічника по культурі Голикова, розбереться; той розібрався: «з нею справа погана, організувала втечу дочки, зараз має справу з відмовниками, кажуть, через її руки проходять мільйони, розподіляє гроші тим, хто жде виїзду, та і їй допомагають, рука руку миє».
Брежнєв наказав уточнити; можна б допомогти: стара, яка від неї шкода?
Саме тоді почався скандал дома — цього разу з артистом Буряцею; краєм вуха вождь почув, коли говорили, що циган знайомий і з Зоєю Федоровою; того, що стосувалося близьких, не забував ніколи, ставав уважним, безугавна сонливість злітала вмить, очі ставали, як колись, зіркими; довго дивився на своє відображення в дзеркалі — перед кожним пленумом так збирався (згадав, як брат, добряче хильнувши, пожартував: «Льонь, про тебе кажуть — «бровоносець у потемках»; відлучив на деякий час; дурень, знай, що можна дозволяти при гостях).
— Поки в усьому не розберуться, нікуди цю Федорову не відпускати, — сказав, як відрізав.
Тим часом, спостерігаючи за зростанням корупції і мафії, розуміючи, що країна котиться в прірву, Андропов, зміцнивши свої позиції в Прокуратурі, подумав, що настав час переходити до рішучих дій, бо вся Москва вже гула про те, що дочка Генерального секретаря проводить дні й ночі у товаристві Буряци, а той, як повідомляли інформатори, зв’язаний з людьми, які мали виходи на корумповане підпілля; угоди вкладалися на мільярди, був причетний до цього вищий ешелон Системи.
Обережні спроби підштовхнути до дій Щолокова успіхом не увінчались: той гальмував справу, відповідав, що треба ще раз ретельно перевірити одержані повідомлення, а раптом хтось хоче кинути тінь на сім’ю Вождя, можна допустити, що все це — гаспидська робота сіоністських західних спецслужб, які бояться гігантського авторитету, завойованого в світі добрим генієм Леоніда Ілліча, — звичайно, це лютить противника, отже, ця ситуація має бути підконтрольна лише Чека і аж ніяк Міністерству внутрішніх справ.
Андропов погодився з такою концепцією Миколи Онисимовича, але попросив його не відмовлятися спільно опрацьовувати окремі епізоди і того ж дня доручив Цвігуну керувати операцією, додавши, що на ньому, Семенові Кузьмичу, лежить пряма відповідальність за те, щоб Генеральний секретар нічогісінько не знав про те, що відбувається: «ніхто не має права марно нервувати Леоніда Ілліча, нам дуже дорогий його спокій».
Цим він відрізав усі шляхи Цвігуну й Щолокову йти з чолобитною до Брежнєва: «самі приймайте рішення, самі вносьте рекомендації, вирішуватиму не я, а ЦК, аж надто складна справа…»
Андропов розумів, що кожен його крок і вчинок підконтрольні; він жив у стані безупинної кругової оборони; несподіваний арешт Буряци, проведений Прокуратурою й слідчим відділом КДБ у січні вісімдесят другого року — невдовзі після того як пограбували приборкувачку тигрів Ірину Бугримову, здавалося б, окремий епізод, проте стояв він в одному ряду зі справою Зої Федорової, — повів до непередбачених наслідків. (Як тільки Андропова з помпою провели з Чека на місце Суслова, нове керівництво КДБ одразу передало Буряцу карному розшукові з найсуворішою вказівкою Щолокова підійти до справи неординарно…
Здавалося б, скандал погасили, але Брежнєв усе-таки ще й досі не приймав Щолокова, хоч той натиснув на слідчих, і статтю, по якій Буряцу заарештували КДБ й Прокуратура, замінили іншою, значно легшою…
А переміщення Андропова вгору означало, що він тепер зобов’язаний курирувати не лише ідеологію, а й зовнішню політику, тобто своїх колег по тріумвірату, Громика й Установа; поділяй і владарюй; у Кремлі вони тепер сиділи окремо — Громико й Устинов, як завжди, разом, Андропов — біля сонного Брежнєва й спритного Черненка; Чека, таким чином, від боротьби з корупцією усунули; на цей раз пронесло…)
Боротьба за владу входила у вирішальну фазу, і, звісно, перемогти у Цій боротьбі зобов’язані Черненко або Гришин, і аж ніяк не Андропов — чужак…
…Хрінков, він же Вітман, він же Сорокін, дізнався про це через заново налагоджені зв’язки: ниточки високо тяглися; довкола дітей никали свої люди, які виходили на вельможних масажистів, ясновидців, кухарів, міністрів, секретар рів, співаків, катал, педикюрш, ворожок, кравців, кушнірів, танцюристів, актрис, фарцовників, академіків та шоферів — от вони, справжні джерела інформації, хай живе інформаційний вибух!
13
— Ви вважаєте, що я повинен відповідати на ваше запитання? — Костенко закурив, не одводячи очей від Строїлова. — Це щось нове у розшуку… Досі кожен з нас мав право не називати своїх джерел інформації…
— Ви й тепер маєте це право, Владиславе Романовичу, — відповів капітан. — Тим паче, що ви не в штаті… Мова йде про інше… Варенов зник…
— Куди? Вбили, чи що?
— Ні…
— Входили в квартиру?
— Ні. В квартиру поки не входили, щоб не засвітити… Але на телефонні дзвінки він не відповідав — ні вранці, ні вдень, у квартирі — абсолютна тиша, із знайомих нам бойовиків у під’їзді ніхто не з’являвся…
— Через горище могли потрапити!
Строїлов кивнув, подивившись на своїх молодих колег:
— Саме цю можливість ми й вичислили… На горищі знайдено сліди, нічні сліди, які вели від під’їзду Варенова до того, де є вихід у двір, до продуктового магазину… Знайшли його пальці на люку, що веде саме у той під’їзд, сліди зовсім свіжі, ідентифіковані. Отже, він махну в… Я не хотів звертатися до прокуратури за постановою на обшук у його квартирі, за його барлогом безперервно спостерігають люди Сорокіна, ми їхні імена з’ясували, нитки ведуть до якогось Рославлєва Павла Михайловича… Ми взяли його у зовнішнє спостереження, виходів поки що принаймні ні на Никодимова, ні на Сорокіна немає.
— Знаєте що, — замислено сказав Костенко, звертаючись до сищиків, — я просив би вас залишити мене на кілька хвилин на самоті з керівником групи.
— Будь ласка, не сердьтесь, друзі, — вибачився Строїлов, подивившись на Костенка з подивом; діждавшись, поки всі вийшли, сказав: — Хлопці вірні, Владиславе Романовичу… Навіщо ви з ними так?
— Лише через те, що не хочу вас підводити під монастир… Ви краще мене звільніть, капітане, це піде на користь справі… Я встановив адресу Хріна так, як вважав за потрібне, єдиний шанс… Ви пішли б за Дейвідом, будучи переконаним, що він вас виведе на Сорокіна… Я також допускав таку імовірність, але мені хотілося виключити найменшу можливість провалу — ми маємо справу з професіоналом… Коли стане відомо, я к ваш консультант дістав інформацію про квартиру Сорокіна — з вас зірвуть погони…
— Нехай. Головне, що мене цікавить: Варенов живий?
— Був принаймні… Залишити вашу групу мені потрібно ще й тому, що я хочу використати зв’язки моїх друзів… І не тут, а в Нью-Йорку… Ви розумієте, що вам і вашим співробітникам — а я ним, хоч і позаштатно, поки що вважаюсь — треба погоджувати таку операцію. І не дні на це підуть, а тижні.
— Я згоден доручити вам налагодити такий зв’язок… Я не боюсь відповідальності… Закінчую докторську, отже, в разі чого — знайду роботу юрисконсульта…
— Ви вмієте грати, як оперативник старої школи…
— Не люблю слово «оперативник»… Краще — «сищик», традиційно і в десятку.
— Вірите людям, Строїлов?
Капітан відкинувся на спинку стільця:
— Скоріш не вірю, ніж вірю.
— А от я, старий дурень, вірив.
— Ви не були сином репресованого, Владиславе Романовичу… А я це з дитячого будинку пам’ятаю… Не зі школи й не з університету, а саме з дитячого будинку… Постарайтесь мене зрозуміти.
— Зрозумів… Мені вірите?
— Так. Зате ви не дуже вірите мені.
— У чомусь — ні.
— Чому? Є на це підстави?
— Мабуть, що ні… Просто я звик до повсякчасних підніжок начальства… А ви мій начальник…
— Доказ вельми чуттєвий, — усміхнувся Строїлов. — Жіночний, я сказав би.
— У вас дитячий будинок, у мене досвід тридцятип’ятирічної роботи в системі: ми ж усі одне одного поїдом їмо, закладаємо, підставляємо… При генетично общинно-колективістській традиції на практиці ми злющі індивідуалісти, роз’єднані, як гієни: всі між собою вороги, горло готові перегризти з будь-якого приводу…
— Життя важке, Владиславе Романовичу… Буття визначає свідомість… У чергах люди навчилися ненавидіти одне одного, а найдужче тих, хто стоїть попереду…
— Напередодні навали Чінгісхана черг, як мені відомо, не було… Завоювали нас лише тому, що князі котили бочки один на одного… Князів немає, а в усьому іншому картина не змінилась… Гаразд, капітане, обмінялися думками, і — слава Богу… Кличте людей, незручно…
Строїлов підвівся, розчинив двері, запросив своїх співробітників, вибачився за те, що примусив їх чекати, й продовжив — начебто й не переривав наради, — повторивши ту ж саму фразу:
— Будь ласка, не сердьтеся, друзі… Які у кого міркування? Прошу…
— Товаришу капітан, — Костенко підвівся з підвіконня, — як з моєю пропозицією?
— З приводу того, щоб використати ваші зв’язки в Нью-Йорку? Інформація на Джозефа Дейвіда?
Навіщо він усе розкриває, подумав Костенко, не можна ж так усе вивалювати! А може, їхнє покоління по-новому будує комбінації? Але звідки в мені таке страшне, спопеляюче почуття недовіри до всіх?! Я ж нікому не вірю! Нікому! Ти віриш, заперечив він собі; ти, як і раніше, віриш, просто за ці дні тобі відкрилося багато такого, про що ти не знав, і ти злякався й тому гнешся від кожного виголошеного слова… Ти боїшся, признався він собі, що один з цих славних хлопців може бути зв’язаний з тим, хто розповість про нараду другові, а той — подрузі, а подруга — ще одній подрузі, і це дійде до Сорокіна: в нього хороші вуха й довгі руки, на нього працює Система, не хтось там.
Костенко мовчки кивнув, нічого не пояснюючи.
— По-моєму, цікава пропозиція, — сказав Строїлов, обводячи поглядом обличчя колег. — Ні у кого заперечень немає?
Наймолодший хлопець в джинсовому костюмі, який сидів біля дверей, спитав:
— Як саме полковник має намір використати американців?
Строїлов нарешті посміхнувся:
— Нам відповіли: «джерела інформації обговоренню не підлягають, розшифруванню — також»…
Костенко заново оглянув усіх, хто сидів у кімнатці Строїлова, відчуваючи незручність, що посмів не вірити їм, а тому — боятися; він хотів сказати щось цим хлопцям, як-не-як жива легенда: «давайте вип’ємо за тих, хто в МУРі, за тих, хто в МУРі, ніхто не п’є»; за нього саме й пили, йому й пісню цю присвятили, так принаймні запевняли старожили НТВ; але він нічого не сказав, тільки двері розчинив ривком, якось грубо, та в цій грубості було видно розгубленість.
Строїлов провів його поглядом, хотів був продовжити нараду, але, помітивши в очах сищиків благання, підвівся й побіг слідом за Костенком.
Він наздогнав його вже біля ліфта, узяв за лікоть:
— Коли я вас чимсь образив — пробачте, будь ласка…
— Та годі вам, — зітхнув Костенко. — Нічим ви мене не образили, просто дуже страшно старіти… Знаєте, як про це сказав де Голль?
— Звідки мені…
— Він сказав: «Старість — це велика корабельна аварія»…
Строїлов витяг із спідньої кишені конверт і простяг його Костенку:
— Що робити з цим?
Костенко розпечатав конверт, побачив дактилоскопію, довідки НТВ й картотеки: «Відбиток пальця належить Нальотову Дмитру Дмитровичу, клички — Паташон, Звір, Артист…
— Де зняли палець? — спитав Костенко, відчувши, як закалатало серце.
— А як ви думаєте?
— Наслідив у Варенова? Але ви ж до нього не входили…
— На одвірку дверей…
— До справи підшили?
— Ні. Чекаю ваших рекомендацій…
— Хто проводив експертизу?