— Галина Михайлівна.
— Народу було багато?
— Вона сама… її страхував один мій хлопчик.
— Вірите йому?
— Як собі.
— Можете дати цю дактилоскопію мені?
— Так.
— Розумієте, чим загрожує?
— Звичайно.
— Чому так легко йдете на це?
— Тому що мені вас дуже шкода…
— Як це розуміти?
— Розуміти це треба так, що покоління мого батька піде не зламаним, із стрижнем в душі, ми — діти свого часу, і час цей — новий, а от ви живете з розірваними серцями…
Костенко зітхнув:
— Послухайте, мені дуже неспокійно за вашого батечка… Завжди сам-один… Можете когось попросити — на цей тиждень хоча б — посидіти з ним?
— Кому він заважає?
— Сорокіну. Як і Федорова йому заважала… Чекісти сказали, що на процесі Сорокіна не було жодного свідка — лише документи, сторінки слідчих справ… Ні вашого батька, ні Зою Федорову, ні Лідію Русланову чомусь на процес не викликали — але ж вони вбивчі свідки… Якби вони виступили проти нього, він не дев’ять років мав би — йому дали саме дев’ять, Мишаня Яструб помилявся, — а всі п’ятнадцять… Ромашов зараз з’ясовує, хто відвів свідків… Скажете: «строк давності». А чи існує він — саме до таких злочинців?
…Степанов довго чортихався — «немає часу, Славику, не встигаємо»; потім нарешті погодився:
— Я подзвоню американським колегам звідси, під’їжджай, занудо.
— Знаєш, що таке «зануда»?
— Знаю, знаю, це та людина, яка детально, протягом півгодини відповідає на просте запитання «як справи?»…
…У редакції в Степанова було як у содомі і гоморрі: в невеличкій двокімнатній квартирі працювало дванадцять чоловік.
— Тут у нас і газета й журнал, — пояснив Степанов. — За радянськими стандартами треба тримати у штаті душ сімдесят, платити в середньому — яке словечко?! — по сто п’ятдесят, аби тільки зберегти рівність жебраків, а у нао працюють з ранку до ночі, зате одержують по-людськи.
— Посадять, — упевнено сказав Костенко. — Коли що зміниться нагорі — в одну ніч заберуть.
— Це у нас уміють, — погодився Степанов. — Тільки це будуть останні посадки нашої державності — реабілітуватиме нас державність якісно нова… Добре, сідай і жди, зараз приїде мій приятель, дуже серйозний американський газетяр, викладеш йому суть справи, але не хитруй і не секретничай, вони цього не розуміють.
— Слухай, а на якого біса тобі ця шарпанина? Життя прожив вільним птахом, навіщо під завісу почепив на себе вериги?
— А хто демократії допоможе? Базікати всі вдатні…
— Демократії у цій країні ніхто допомогти не в силах, — упевнено сказав Костенко. — Утопія.
…Вони подружилися двадцять дев’ять років тому, коли Степанов прийшов у Московський карний розшук стажистом-сищиком, після того як у черговий раз поскандалив з даішником (могутня сила, яка виховувала серед водіїв ненависть до Рад і її зловісних дітей у погонах, — ніде так не вміють принижувати людську гідність, як у нас, особливо на нижніх поверхах влади, цілковита вседозволеність при повній всезабороні). Він прийшов на Петровку, щоб до кінця утвердитися в своїй давній думці: всі «мусори» — гади, ніде проби ставити.
І назавжди запам’ятав ту ніч, що провів у черговій кімнаті Московського карного розшуку, — разом з Костенком.
Він ніколи не міг забути, як Костенко — тоді ще худенький, шкіра та кості, синювато-чорноволосий, у модному переливчастому костюмі і вузьконосих черевиках (виплачував борги три місяці, мріяв одягатись, як Бельмондо, всі ті, хто ріс в убозтві, попервах мріють мати красиві речі) — по-вовчому скрадався попід невеличкими перехнябленими будиночками в Тропарях, неподалік від церкви, там у ті роки було маленьке село, міські вогні ледь-ледь видніли…
Костенко ступав безшумно, раз по раз розлючено обертався на двох сищиків з чергової опергрупи й Степанова, беззвучно матюкався, бо в будиночку дохнув Довгий, озброєний ТТ і фінкою; три години тому вкрав «Волгу», пограбував у Внуково промтоварний, поранив сторожа, коли зараз щось почує — відстрілюватиметься, втрачати нічого, рецидивіст.
Костенко махнув Степанову рукою, щоб той зупинився в простінку між віконцями; якщо, боронь Боже, зачепить «стажиста-писаку», з нього зірвуть погони, виженуть утришия, на такі операції вільних не беруть, самореклама, сам іди під кулю, за це гроші платять, стольник на місяць, а інших не тягни…
Степанов усе-таки поскакав за ним, страшенно боячись, що загримлять п’ятаки в кишені, тому руки тримав, як солдат на параді.
Костенко довго стояв біля дверей, що вели до кімнати, тяжко вгамовуючи дихання. Він не оглядався, бо не міг собі навіть уявити, що хтось не послухається його й ніде слідом за ним під кулю.
Степанов відчув, як збирався Костенко, він прикипів поглядом до його спини, немов уловлював у собі повільні «раз, два, два з половиною, два й три чверті»; відкинувшись, Костенко бахнув у двері підбором, кинувся до кімнати, миттю зорієнтувавшись, мало не впав на ліжко, де спав Довгий, укрившись з головою червоною ватяною ковдрою, викинув, падаючи, праву руку, порско сунув її під подушку, вхопив ТТ, спіткнувся, упав, умить перекрутився двічі й навів пістолет на бандита:
— Руки вгору!
Довгий крикнув щось, вихопив з-під матраца фінку й хотів був кинутися на Костенка, але заплутався в ковдрі й по-клоунськи безпомічно упав на підлогу.
Сищики схопили його, фінку викрутили, наділи наручники, швирнули на стілець.
Костенко повільно підвівся і з тугою подивився на свої переливчасті брюки; коли падав, то вирвав шматок з м’ясом, жодна штопка не візьме, коли ще збере б а ш л і на новий костюм?!
— Де крадене барахло, Довгий? — спитав Костенко, не відводячи очей од дірки на штанях.
— У сараї, де ж іще…
Костенко обернувся до сищиків, ті зразу вийшли; стара жінка виступила з комірчини й хрипко спитала:
— Натворив щось?
Костенко кивнув.
— На кого ж мене лишаєш, синочку? — стара заплакала. — Пенсії немає, помру з голоду, хто очі закриє?
— Громадськість, — посміхнувся Довгий.
— Пащу розірву, — пообіцяв Костенко.
— Тоді в один табір зі мною підеш, — огризнувся бандит.
— Де його одяг? — спитав Костенко стару. — Дайте йому, матусю, нехай одягається, в тюрму повезу.
Стара принесла ратинове пальто, мохерове кашне, костюм-трійку й лакові черевики.
Костенко похитав головою:
— Ватянку йому дайте, матусю… І чоботи… Він тепер надовго сяде.
— Це моє, — сказав Довгий, кивнувши на пальто. — Заробив чесною працею, свідків виставлю.
— Залиш матері, продасть, їй же їсти треба… Хто тепер про неї подбає?
Довгий посміхнувся:
— Влада… Вона у нас добра, всенародна.
Прийшли сищики, доповіли, що барахло справді сховане в сараї, під дровами, все ціле, нічого не встиг продати.
…Коли Довгого вивели на вулицю, Костенко обняв стареньку, що плакала, пригорнув її до себе, і Степанова тоді вразила схожість їхніх облич: у них була однаково безнадійна скорбота і чітке розуміння того, що нікому, ніколи, нічого не дано змінити у цьому світі, — кому що відміряно, того не уникнути, хоч би як старався спокусити долю…
Зітхнувши, Костенко перегорнув паспорт Довгого, відкрив його портмоне, витяг звідти сотенну асигнацію й підштовхнув її старенькій мізинцем:
— Візьми, матусю… На перших порах, гляди, й вистачить, більше дати не можу, крадені…
Стара припала пошерхлими губами до його руки; він руки не відсмикнув, дивився кудись у куток темної кімнатки з долівкою, трухлявими стінами й обшарпаними, перехнябленими рамами; розруха й безвихідь…
Уже в машині сказав Степанову:
— Скільки б не кричали про боротьбу із злочинністю — з місця не зрушимо, поки владі угодно, щоб народ жив у злиднях…
Приятеля Степанова з «Пост» звали Джон Малроу…
Він уважно вислухав Костенка; записав щось на маленьких аркушиках потріпаного блокнотика, спитав, чи одержить його газета право «першої ночі», якщо він накопає серйозну інформацію у Штатах; Степанов одразу встряв у розмову: «Ми опублікуємо матеріал — якщо все піде так, як сподівається полковник, — одночасно, це по-джентльменськи».
Так і домовились.
…Непіднаглядне перехрещення доль людських, народжене зустрічами — запланованими й випадковими, — становить одну з основних загадок цивілізації. Найвища таємниця людства — записні книжки з номерами телефонів та адресами; коли б якийсь диктатор зміг віддати наказ (ще зможе, знайдеться такий!), що зобов’яже математиків обчислити на комп’ютерах таємничі лінії спільності, що об’єднують (чи, навпаки, роз’єднують) людей, які створюють ті чи інші державності, то картина вийде жахлива, бо стане ясно, що історія розвивається не за об’єктивними законами, а за принципом неконтрольованих випадковостей, підвладних лише вищій логіці Буття.
Джон Малроу починав журналістську роботу з того, що проводив дні й ночі в управлінні кримінальної поліції Нью-Йорка; йшов шістдесят восьмий рік, вибух ліворадикального руху в Грінвіч-Віллідж, чудовому районі величезного міста, де традиційно жили художники, артисти, письменники, студентство. Вибух цей співпав з в’єтнамською трагедією; на кожному розі продавалися майки й значки: «Я люблю Хо!», «Народ, що пригнічує інші народи, кує кайдани для самого себе»; добре продавалися лозунги Мао: «Імперіалізм — паперовий тигр»; «Гвинтівка породжує владу». Тут же під час нічних гулянок продавали маріхуану; раз по раз спалахувала білоока, некерована поножовщина; затримані проходили наркологічний контроль — практично всі ширялись.
Одночасно (немовби заздалегідь було розроблено сценарій) у Вашингтоні почалися расові заколоти, запалали особняки — всього лише за три милі від Білого дому; столицю заклеїли лозунгами: «Чорні зраджують Америку»; «Білі расисти продовжують справу Гітлера»; «Кольорові — головна загроза світовій цивілізації»; «Євреї — наймити масонського капіталу, хайль Гітлер!»
Але у Вашингтоні не піддалися паніці; телебачення й газети друкували фотографії усміхненого Віллі Брандта: «Кожен справжній соціал-демократ в юності мусить пройти через ліворадикальний комунізм, природна хвороба зростання». Він сказав це, коли його сина заарештували в Західному Берліні на демонстрації, яку проводили німецькі маоїсти.
Американські політологи розробили стрімко-продуманий план: чорних громадських діячів запросили в урядові організації; у районах з кольоровим населенням лідерів етнічної меншості подвинули в мерії; тому расова проблема поступово нормалізувалась, хоч спочатку здавалося — особливо натурам неврівноваженим, схильним до шарахання, — що становище в країні вийшло з-під контролю центральної влади…
Ось тоді Джон Малроу і зробив собі ім’я, бо саме під час зіткнення представників закону із злочинними елементами вибудовувалась концепція подолання безвихідної ситуації: влада досить сильна й мобільна, аби стримувати хаос, поки законодавці приведуть основні кодекси країни у відповідність до якісно нової ситуації, що створилася в світі.
…Джим Волл, інспектор поліції, у групі якого Малроу дуже часто пасся, став — через двадцять років — великим начальником; до того ж уклав свої гроші (хабарів не брав, невигідно — аж надто великий риск) в акції тієї хімічної компанії, де працювала дружина; одержав міцні дивіденди, це дало йому високе відчуття незалежності й упевнене право на відставку — у тому разі, якби наказ керівництва суперечив його принципам.
Прочитавши факс, який надіслав з Москви давній друг Джон Малроу, заступник директора Волл попросив нью-йоркських хлопців поцікавитися, хто такий Джозеф Дейвід; відповідь надійшла приголомшлива; Волл негайно послав факс Малроу: «Справа цікава; я не можу сказати того, що можна, ні по факсу, ні по телексу, хоч є й таке, про що розказати — навіть при нашій дружбі — я тобі не зможу».
Підстави відповідати саме так у Волла були серйозні: виявляється, нью-йоркське бюро його контори вже давно придивлялося до Джозефа Дейвіда в зв’язку з «російською мафією», яка досить міцно утвердилася в Брукліні й на Майамі.
Перші роки після виїзду з Москви Дейвід перебивався тим, що штовхав російських співаків та акторів у ресторани і на зйомки в масовках; не бізнес — абищиця; заважав мовний бар’єр; учив англійську по словнику, потім найнявся мажордомом до директора видавництва, сподівався, що, коли зануриться в англомовний світ, виключивши спілкування зі своїм и, справа зрушиться з мертвої точки.
Намагаючись бодай трохи зрозуміти боса та його гостей, сумно думав: «Ех, вас навчити б російської, ми гори зрушили б — з моїми московськими зв’язками!»; проштовхнув хазяїну томик мемуарів відмовників, одержав невеличкі комісійні; не бізнес; права на рукописи відомих людей еміграції йому не передавали, дуже дрібний; дедалі частіше згадував Росію — от де можна крутити бізнес, якщо тільки маєш голову на плечах…
Усе змінилось у вісімдесят шостому, коли дозволили приїздити до рідних, — одразу полетів до сестри, та працювала педіатром у Хабаровську, виїжджати категорично відмовилася, двоє синів в інституті, навіщо Бога гнівити?!
Дейвід потрапив у поле зору митного контролю, поліції і ФБР, коли він, повернувшись з чергового вояжу до Москви (це було два роки тому), звернувся до найпрестижніших мисливських магазинів з пропозицією купити тульські рушниці, виготовлені кращими російськими майстрами на спецзамовлення. Його вислухали з явним зацікавленням (ніхто так не вміє прощати калічення своєї мови, як американці; країна інтернаціональна, справжній Вавилон), попросили внести конкретні пропозиції, схвалили ідею («фантастик», «марвелес»), але після того як Дейвід передав умови майбутнім партнерам, у двері його маленької однокімнатної квартири на 23-й вулиці (неподалік готелю «Челсі») подзвонили близько другої години ночі; він подививсь у вічко; на площадці стояв старий у дорогому жовтому пальті з ангорської шерсті, в руках палиця а срібним набалдашником; поряд з ним стовбичив молодий здоровань у шкірянці, який заповзято жував гумку.
— Хто? — спитав Джозеф Дейвід, відчувши, як мороз поза спиною пробігає. — Що потрібно?
— Мене звуть Петріллі, — відповів старий. — Я прийшов до вас з добром… Це з приводу рушниць… Будь ласка, не бійтеся, відчиніть двері…
— Я вас зовсім не боюся! Чому я вас маю боятися?! Але ви не подзвонили заздалегідь і не зробили апоінтмент… У мене гостя…
— Поговоримо на кухні, — всміхнувся Петріллі. — Я також починав роботу в підвалі, а вже потім перебрався в особняк… Ще раз кажу вам, не бійтесь, у нас поки що немає до вас претензій. Я прийшов з пропозицією… І даремно ви сказали про дівку. Брехати — недобре. У вас нема ніякої дівки, ми стежили за квартирою…
Немов загіпнотизований, Дейвід відчинив двері, повторюючи собі без упину: «Ідіот, дзвони в поліцію! Що ти робиш, божевільний?»
Петріллі пальто не скинув, по-хазяйськи ввійшов у кімнату, обставлену старими меблями, сів у скрипуче крісло; здоровань завмер на порозі.
— Послухайте, Джозеф, ви дуже молодий американець, — почав Петріллі. — Ви не знаєте життя цього складного міста, тому можете наламати дров і втратити голову… її вам просто відріжуть, розумієте? Затямте собі, торгівля зброєю традиційно перебуває в наших руках, італійців. Ми з’ясували, що ви не обговорювали питання про рушниці в російському Брукліні. Інакше могла б початися війна. І ви у цій війні програли б, повірте. Ви вирішили діяти без нас — ми вам цього не дозволимо. Ми готові заплатити вам п’ять процентів з угоди, якщо допоможете нашим людям укласти хороший контракт з російськими зброярами. Раджу вам не відмовлятися від цієї пропозиції… Нам вигідно те, що ви володієте російською, знаєте росіян, ще б пак вам не знати, коли ви серед них виросли… До того ж ми готові допомогти вам у продюсерському бізнесі, у нас і там досить зв’язків. Розумієте?
Насилу гамуючи тремтіння, Дейвід відповів:
— Я мушу все зважити. Залиште свій телефон.
Петріллі підвівся:
— Не стройте дурня! Миша цікавиться адресою лева. Завтра о десятій вечора мої хлопчики прийдуть до вас, і ви вкладете з ними угоду… Все… Тепер можете викликати дівку — без цього не заснете…
…Дівку він не викликав; тремтячим пальцем набрав номери телефонів знайомих імпресаріо — Пантелея Давидовського й Шпільмана; один був у Москві, пробивав гастролі Робертіно Лоретті, другий вів переговори з Єврейським театром; подзвонив до Ігоря; в Брукліні про нього говорили як про людину, котра знає все і всіх; зустрілися вранці, на Брайтон Біч, у центрі «російського Нью-Йорка».