Поділився з приятелем, той упевнено відповів: «А це гіпнотизує тебе. Зараз усіх талановитих самородків сатанинські сили намагаються відтрутити од творчості, щоб самим зайняти ваші місця в літературі… Ти магнітами себе обклади, нечистий магнітів не терпить».
Пшонкін роздобув три магнітних бруски, поставив на стіл, але не допомогло: страх гнітив його ще дужче, ніж досі, і чим більше з’являлося нових імен у літературі, чим більше премій роздавали всяким нікчемам, тим дужче він впадав у відчай — немовби за поїздом біжиш, останній поїзд, не доженеш, хана, руки тягнеш до поручня, а вагон все далі й далі, тю-тю…
Ну й запив Пшонкін, страх як запив… Звинувачував у трагедії всіх, тільки не себе; грошей тепер не вистачало; позичав; борги віддавати не міг, по Москві не ходив, а скрадався.
Та оскільки до Пшонкіна прихильно ставилося письменницьке начальство (ті добре знали, кого підтримувати, а кого засовувати; допомагали насамперед невідомим, їх боятися нема чого, не конкуренти, а висмикнеш з лайна — руки лизатимуть, та й непохитна більшість на з’їзді будь-яких інтелектуалів задушить, істинний голос народу), він одержав нову квартиру в тому будинку, куди заселяли літераторів, щоб були під наглядом; коли всі разом, легше зіштовхнути лобами й діставати інформацію; будь-які перевибори, що гарантують керівним, літкорифеям збереження їхніх «Волг», дач, премій, перевидань, похвалу найманої критики, треба готувати заздалегідь, знати настрої кожного і відповідним чином з кожним працювати. А от працювати вміли, ох як уміли! Кого піднести на щит («соловей російської поезії», а цей «соловей» гірший за горобця); кого вдарити запиленим мішком по голові: «далекий від сподівань народу», але потім — на знак замирення — послати до Монголії або ж до Чехословаччини, у монголів шкіряні пальта дешевші, а в Празі люстру можна взяти, та й червоний закордонний паспорт — найвище свідчення благонадійності: «гляди, товаришу, не підведи, батьківщина тобі вірить»… Так, поділяючи і владарюючи, створивши обойму дутих геніїв, «Баянів вітчизняної словесності», жили самі, та й покірним середнякам не заважали, не беручи до уваги, звичайно, таких досадних епізодів, як «зрада власовського недобитка Солженіцина, сіоністського наймита Віктора Некрасова чи злісного наклепника Василя Гроссмана», але з тими вирішував верх, «Баяни» лише оформляли через «Літературну газету» гнів громадськості…
Могутній директор провідного військового видавництва (завжди тримав руку на пульсі сум’ятного письменницького життя, бо треба було поповнювати групу вірних людей, які могли б писати за якогось там генерала мемуари, угодні основоположному напрямку, спущеному начальством для воєнної історії) дістав інформацію про Пшонкіна. Оскільки «стерв’ятники» (так він ласкаво називав членів його постійної групи «переписувачів») були при ділі, завантажені понад силу, гарбали великі гроші, переінакшуючи в потрібному руслі смисл наговореного на диктофони воєначальниками, Пшонкін здався йому кандидатурою цілком прийнятною для використання: позбавлений будь-якої індивідуальності, цей писака якраз і годиться для мемуаристики: за рядками спогадів не видно слова майстра, все гладко, ніяких несподіванок…
З Пшонкіним попрацювали ще кілька місяців, запросили на застілля, де збиралися літературні «авторитети», пообіцяли угоду на нову книжку, поїхали до його родичів — чи не приховує в собі ненароком насіння «малої нації» — і після всебічної перевірки запросили до золотопогонного кабінету, оздобленого, як і належить, мореним дубом, де й уклали угоду на «спецредагування».
Зустрівся з тим генералом, за якого треба було написати фоліант, дістав від нього в подарунок диктофон і наговорені плівки, сів за роботу, впорався швидко, здав до друку…
Зразу підкинули другого згадувача: опрацював і цього.
Зустрічаючись іноді з «авторами», тобто з тими, чиє прізвище стоятиме на обкладинці майбутньої книжки, Пшонкін запам’ятовував чимало з того, про що діди розмовляли за чаркою; часто це було на противагу тому, що йому пропонували готувати для читача. І коли Пшонкін сів за третій том, вирішив показати себе — бабахнув у кількох місцях неправильну правду, те, що йому розповів черговий його генерал, запросивши на дачу, подалі від чужих вух.
Після цього угоду з Пшонкіним не те щоб розірвали, але тягли волинку, записи віддали іншому, і він знову пустився берега, почав непробудно пиячити, але тепер вже в новій якості: він жив не лише билинними міфами, що закладали в нього ті, які спрокволу готували таких, як він, до чорнової (але високооплачуваної) літературнозаписної праці, а й виблисками несподіваної, застрашливої правди, якими поділилися діди.
Той генерал, що виявився останнім, читаючи «свій» труд, замотав раптом лисою, круточолою головою й сказав з прикрістю: «Ах, Борю, Борю, не так же це все було! Брешемо, у вічі брешемо! Якби Тухачевський скрутив шию вусатому падлюці, такої війни, що подужали, не було б, скільки російського народу зберегли б! Краще б тепер про це обачненько надрукувати, ніж таїти… Через десяток літ правда так бабахне, що склади можуть спалахнути… Скільки істини не ховай, все одно відкриється! І про загороджувальні батальйони відкриється, і про СМЕРШ, який більше своїх стріляв, ніж шпигунів, — своїх завжди легше, і про те, які йолопи прийшли командувати, коли вусатий весь командирський корпус під єжовські кулемети підвів! Ех, Борю, синку, запам’ятовуй, що я кажу! Ти старайся мою крамольну правду між рядків заштовхнути, люди натяк дуже швидко розуміють…»
Ось тоді з ним і зустрівся Вітман-Хрінков-Сорокін, що вже давно запитав у своїх бойовиків інформацію на тих, хто вмів писати, але з тієї чи іншої причини скотивсь у пиятику і злобу.
— Борю, Борю, талановита ти наша людино! Не губи себе! Ти державі потрібен! У тебе ж книжка — брильянт, своїм словом написана, — говорив він, похмеляючи Пшонкіна в кафе на вулиці Герцена, що навпроти ТАРСу. — Зараз ляжеш спати, я біля тебе побуду, не залишу тебе… А прокинешся, в лазню підемо, попарю, алкоголь вижену, людиною станеш…
Роки, які він провів під началом міністра державної безпеки Абакумова та останнього його шефа, начальника слідчого управління Рюміна, табірне життя, робота в підпільному синдикаті цеховиків — усе це не могло не навчити Сорокіна лицедійського мистецтва мімікрії…
З одними він був збуджений — відчував у самій глибині своїй непогамовне трепетне чекання близького горя, яке очистить і облегшить, отже, й грати не треба було, варто лише дозволити собі стати самим собою. Часом він лякався цієї шарпаючої жалості, томливого чекання близької й неминучої біди, солодкої втіхи, що з’являлася в ньому, коли він зримо уявляв собі мить краху, але ж тепер тільки й радіти, адже піднявся з попелу, жив так, що навіть і подумати раніше не міг, — не треба оглядатися, боятися зайти у ресторан, щоб товариші по службі не донесли в партком про морально-побутову розбещеність, лічити пожмакані карбованці, відкидаючи на «Побєду», виважувати кожне слово в розмові з колегами, онанірувати в сортирі на хисткий образ жінки-мрії, бо будь-який зв’язок, не оформлений у ЗАГСІ, загрожував тим, що зірвуть погони й вишвирнуть иа вулицю, як шкодливого кота… Розумом усе це він осягав, але затаєного в генах змінити не міг, частіше думав про погане, ніж про хороше, а надто коли планував операцію…
Важче було працювати з інтелектуалами. Особливо довго готувався до розмови з професорами, котрі сиділи на науці, на такій саме, яка могла піти назустріч проханню сивого, небагатослівного, що, видно, багато пережив на своєму віку, «заступника генерального директора з питань постачання й збуту», а могли й відмовитись укласти договір на експериментальне випробування нової техніки у цехах підвідомчих йому підприємств. Він вибрав собі роль сухуватого прагматика, котрий розуміє рабський жах нашої економічної школи, общинну темряву й безкультур’я імпотентної бюрократії, — роль свою грав достойно, зривів не було.
З партійними працівниками й обласними мишенятами було найлегше: фронтовий офіцер, інвалід, служив у Гречка, бачився з Леонідом Іллічем, особисто він і орден вручав; у сировині й верстатах, відверто кажучи, мало що розумію, але комсомолята затіяли потрібну справу, молодь — наша надія, як не згадати оте давнє й не допомогти їм?! Після розмови накривав стіл, попервах не в ресторані, а в себе у номері готелю, на газетці, головне, щоб баличок був, салямі, домашні маринади, варена курочка й хороша горілка… Це вже коли начальники на гачок попадалися й приїжджали до Москви — тут і ресторан (кабінет в «Узбекистані»), і дівчатка у номер; і сувеніри — спочатку скромні, всякі там альбоми ікон, набір дефіцитної літератури, а до шубок та зимових чобіт можна переходити лише під час третьої зустрічі…
…Пшонкіна взяв саме на істеричному зойку, «я — старий розвідник, воював у тилу ворога, допоможи, Борю, завершити книжку, написав, а дошліфувати немає таланту, хто допоможе росіянинові, як не однокровець, усі інші зло в собі несуть, заздрість і зло, ех, Борю, Борю, постраждав би ти, як я, помучився б, тоді зрозумів би мою зранену душу».
Іноді йому здавалося, що останні двадцять років він зовсім не живе, а грає ролі — сьогодні злочинця, завтра добряка, післязавтра дурня, а вже тиждень закінчує нещасним, всепрощаючим простаком…
Назавжди запам’ятав, як у таборі педрило розповів йому про англійського актора, який сподобався королеві в ролі Отелло: «Нехай цей мавр прийде до мене на вечерю».
Прийшов. Вечерю закінчили в спальні її величності; перша леді була задоволена.
Через тиждень побачила цього актора в ролі Гамлета: «Хочу, щоб датський принц провів зі мною вечір за чашкою шоколаду».
Провів. Закінчили в спальні. Була в захваті; на прощання сказала: «Сьогодні хочу тебе без гриму, таким, яким ти в насправді».
— Насправді я імпотент, ваша величність. Якщо ви хочете саме мене — любові не буде, я граю в ліжку ролі — або мавра, або принца».
Сорокін багато разів перелопачував з Пшонкіним ті фрагменти, які напрацював з Федоровою. Плівки розшифровував сам, переписував їх від руки, собі дав ім’я Ката, а Зої — німкені Марти; дію переніс у гестапо воєнних років і сьогоднішнє німецьке місто; кат і жертва, все сходиться, ніяких підозр, в алюзіях самі побояться собі признатися, кожній людині із здоровим глуздом ясно, що Сталін і Гітлер — дві сторони однієї медалі, тільки Гітлер чужих знищував, а керманич — своїх; текст дав передруковувати друкарці, адресу якої знайшов на дошці оголошень; виявилося, що це була глуха бабуся, яка стукала одним пальцем; тоді він використав Людку — раніше Варений поставляв її в номери потрібним гостям, лише потім звернули увагу, як вона на машинці барабанила, — прямо тобі Ван Кліберн.
Суха точність викладу, якій вчили його Абакумов, Лібачов, Бакаренко, зло пожартувала з нього. Він вихолощував написане, розуміючи, що своїми ж руками губить свою працю, але переступити через себе не міг — у ньому незнищенно жила його правда, а він раз по раз намагався обернути її на свою користь, хоч знав: чим менше повертати її в свою вигоду, тим вона страшніша, тобто річ буде дорожча.
…Пшонкін, який відпасся на щедрих хлібах ката, готував для нього раз на місяць переписаний заново текст того чи іншого розділу.
Сорокін сідав до столу і, обхопивши голову сильними пальцями, шліфував кожну фразу. Він з жахом побачив, що Пшонкін витягував усе те російське, що він навмисне приховував, бо замислив зробити для західного читача передмову, в якій закладе фугас, назвавши справжні імена, адреси, пояснивши істинні обставини справи й прокоментувавши, що за законами конспірації він не мав права писати правду, — навіть у перебудовній Росії.
«Кат. Скажіть, Марто («Зоя», «Зоя», «Зоя» — в ньому все тріумфувало й співало), що ви відчули, коли вас уперше поставили в шафу? Як довго вас там тримали? Двадцять чотири години?
Марта. Невже не пригадуєте? Самі, либонь, розпорядження давали…
Кат. Я не мав права давати розпорядження, Марто… Я виконував наказ… Розумієте? Ми всі були кільцями одного ланцюга. Ланцюжок простягався згори донизу, перервати його було неможливо… Треба було хитрувати, таїтися, йти на обман, але на такий, котрий виявився б прийнятним для начальника; той, у свою чергу, обманював вищий ешелон; тотальність брехні, підкореної незаперечному, хоч часто й марному, основоположенню: «застосувати найвищий ступінь залякування… Строк, строк, строк… Звіт, звіт, звіт… А може, заради успіху комбінації треба було затаїтися й чекати, поки заарештований дозріє без застосування тортур і залякування? Це вершина насолоди, коли арештант сам розвалюється…»
Сорокін підвів очі на Пшонкіна, похитав головою:
— Ех, Борю, Борю, голубе мій, добра ти душа… «Розвалюється» — російське слово, тюремний жаргон… А це «либонь»? Так у гестапо не говорили, отож, читач бозна-що може подумати…
— Валерію Юрійовичу, в якому столітті ви живете?!
Зараз усе, що заманеться, можна друкувати…
— Зараз — так. А завтра? Гаразд, ці словечка ми викреслимо… Каву швиденько звари, а я читатиму далі…
«Марта. Отже, ви вважаєте, що вам було страшніше жити під Гітлером, ніж нам, жертвам?
Кат. Звичайно! Вам уже нічого було втрачати! Коли зачинялися двері камери — людині кінець, замість імені — номер або ініціали. А ми ждали, Марто… Ми вірили в те, що маячня рано чи пізно скінчиться, тому й намагалися встановити добрі стосунки з тими, кого приводили до нас на допит: невідомо, як справа повернеться у майбутньому…
Марта. Невже ви сумнівалися в непохитності рейху?
Кат. Спочатку — ні, не сумнівався… Але чим глибше занурюєшся в подробиці, чим більше правди відкривається, тим гірше спиш, тим більше у нас з’являється психів — був нормальний товариш, як усі ми, — а назавтра закукурікав у кабінеті…»
Сорокін старанно викреслив слово «товариш», замінив на «людину» і, принюхавшись до пахощів кави, читав далі, усмішливо похитуючи головою.
«Марта. Хочете, щоб я пожаліла вас, бідолашненьких?
Кат. Хочу… Мені було страшніше й прикріше, ніж вам, повірте…
Марта. Не вірю… Коли ви кинули мене в камеру, повнісіньку блощиць, і вони поїдом мене поїдали цілу ніч, бо світло ж вимкнули, і не було від них порятунку, здавалося, я ступаю по них, мов по багнюці, хрусткій і кривавій, а вони лазять по мені, ворушаться у волоссі, заповзають у вуха, ніздрі, очі, я забула, що таке жалість, я відчувала звірячу втіху, коли давила їх, била розпухлими долонями, стрибала, вслухуючись у ситий звук тріскотливого вмирання безмовних катів.
Кат. І все-таки ви не маєте права судити мене, Марто… Судіть науку… Думаєте, камера така з’явилася сама по собі? Ні. Вона з’явилась як наслідок роботи людської думки… Так, так, не заперечуйте! Працював цілий інститут, зорієнтований на те, аби допомогти рейху швидше добитися від в’язнів правди… Звичайно, тортури якнайшвидше розв’язували язики, фізичний біль протиприродний, розум його відторгав, але ж після того як в’язень дав показання, угодні вищій правді фюрера, він міг відмовитися від них на суді! Скандал! Брак! Кат стає в’язнем! Тоді як мука, подібна до тієї, якої зазнали ви, закарбовується у мозок навіки, ніяких слідів, зате невгасима пам’ять про жах, і ви ніколи не почнете скандалу в суді… Хочете заперечити, що наука не мала права на такі експерименти?
Марта. Ви ніколи не думали, що могли так мордувати вашу матір? Дочку?
Кат. Моя мати виросла в пеклі, їй не звикати до блощиць, до тісноти, до голоду… Нашими пацієнтами були люди іншого кшталту, Марто, ті, котрих вирізняв внутрішній аристократизм… Чернь не страшна режиму, страшні мислячі, яких завжди мізерна меншість… Ви кажете «дочка»… Це питання моралі — ставлення до дітей… Але мораль сама по собі аморальна, дорога Марто. Інквізиція розпалювала вогнища, наслідуючи мораль тієї пори. Вчені, що відправили на вогнище Бруно, свято дотримувалися постулатів своєї моралі… Наші лікарі, котрі працювали з вошами й блощицями, дотримувалися в своїй роботі затверджених норм моралі рейху.
Марта. Мораль вашого рейху подібна до старої істерички, яка несамовито викрикує завчені слова, позбавлені здорового глузду… Вона не може змінити себе, вона безграмотна й темна, вона психічно хвора… А от вчені… Невже розсудливі люди служили вашій камарильї?
Кат. Мораль не лише викрикує завчене, Марто… Ця крикливиця контролює діяльність фінансових органів, які платять гроші — оклади, премії, нагороди…
Марта. Тридцять срібників…
Кат. Чому тридцять?! Десять! П’ять! Потрібен час, до того ж не дуже й багато його, аби пояснйти вченому: «Твори! Ти вільний. В умовах нашої системи, котра дала тобі все! Невже ти не віддячиш їй за те, що вона підняла тебе, прилучивши до знання?! Невже ти не відчуваєш коріння, яке зв’язує тебе з тією нацією, котра відточила твій розум і вирізнила тебе з-поміж мільйонів подібних?! Твори! Все те, що невідомо людству, можеш ти відкрити, і не думай про те, чи це морально до інших, чи ні, будь-яке відкриття моральне, навіть коли спочатку воно здається варварством, — не ти відкрив би, то інший! Це тільки посередність мріє бути на виду, справжній геній зневажає людей, вони для нього як мошкара, мораль натовпу він мусить нехтувати, аби звершити те, що зробить його безсмертним; плоть — тлінна, ім’я приречене на пам’ять, будь вільний, як вітер!»