Таємниця Кутузовського проспекту - Юлиан Семенов 24 стр.


Вислухавши Дейвіда, змалювавши його тонкі тремтячі пальці й обгризені нігті, Ігор зітхнув:

— Ви ж тут не перший рік живете, Ося… Навіщо ця російська манера вхопити все самому?! В цій країні такі штучки не проходять — візьми своє, але поділись з ближнім. Це тільки в Росії кожен хоче вхопити все, тому й тут живуть чорт знає як… В одній руці два члени не вдержиш…

— Який член?! — зойкнув Дейвід. — Я ж пояснив вам: прийшла італійська мафія! Вони не жартують! Вони хочуть відняти у мене мій шматок хліба! Я згоден поділитися з тими, хто візьме мене під захист. Італійці запропонували мені двадцять процентів, це грабіж!

Ігор попросив підождати; через три години в невеличке кафе, де вони зустрілись, під’їхав невисокий чоловік з копицею негритянського волосся, одягнений у старий светр і обшарпані джинси; «мерседес» (остання модель, сріблястий, важкий) не замкнув — там залишилися два охоронці; сів біля Дейвіда на краєчок стільця й сумно похитав головою:

— Послухайте, не треба сварити нас з італійцями. Ми не хочемо перестрілок. Вам запропонували п’ять процентів з угоди, п’ять, а не двадцять — ніколи не брешіть своїм, виріжемо язик! То ви погоджуйтесь. Зрозуміли?! Нам віддасте два проценти, три — собі, добрі гроші. Що стосується вашого бізнесу, пов’язаного з акторами й письменниками, — ми маємо всю інформацію про вашу активність — платитимете десять процентів з угод, ми, в свою чергу, допоможемо вам через наші можливості, а в нас вони серйозні. До того ж виконуватимете ряд наших прохань, які вас ні до чого не зобов’язують, — під час поїздок в країну перемігшого щастя. Я думаю, ви досить розумні, щоб не відповісти «ні».

Відтоді Дейвід став кур’єром мафії.

Саме він замовив Хрінкову (після того як уклав з ним угоду про книжку «Кат і жертва») сенсаційну книжку «Радянська мафія. Структура. Статут. Зв’язки».

Саме по цей мікрофільмований рукопис він і подався тепер до Москви.

Саме про це Волл і розповів Джону Малроу; як усе-таки добре дружити з поліцією!

— Можеш назвати видавців, з ким він вів переговори? — спитав Джон Малроу.

— Ні, малюк. Це ж конфіденційні відомості.

— Але ж ти розумієш, що я добуду імена людей, які вели з ним переговори на видання такої сенсаційної книжки…

— Це буде велика помилка, Джон, — сказав Джим Волл.

— Чому?

— Тому що за цим маленьким чоловічком стоять великі сили… Він не здогадується про це, його, кажучи на жаргоні, грають… Я просив би тебе не влізати в це діло, Джон… Ти можеш поламати операцію… Мої люди чатують на нього…

— Добре, я обіцяю тобі не лізти в це, Джим. Але тоді розкажи мені сам: які проекти він обговорював з видавцями? Я можу бути корисним. У мене є інформація з того боку.

— Серйозна?

— Сенсаційна…

— Я весь увага, малюк.

— Це я весь увага, Джим. І щоб у нас з тобою вийшла розмова, я назву тобі одне слово: «Хрінков». Це російське прізвище. Воно згадувалося в розмові Дейвіда з видавцями?

Волл відкрив папку з грифом «Цілком секретно», перегорнув сторінки, їх було не менше як п’ятдесят, спинився на останніх трьох, перебіг очима, професіонально вичленяючи потрібні фрази, похитав головою:

— Ні, малюк. Це прізвище не згадувалося.

— Ти повинен назвати мені прізвище, яким оперував Дейвід! Я тоді назву тобі інші імена, це може допомогти справі…

— Він оперував прізвищем російської актриси… Міс Зоя Федорофф, дружина адмірала флоту Джексона Тейта…

Малроу похитав головою:

— Не хитруй, Джим… Ім’я цієї жінки давно відоме по обидва боки звідси… Це не ключ… Я обіцяю тобі допомогти, коли назвеш людину, яку представляв Дейвід.

— Ти ніколи не був таким настирним… Завербувався в КДБ?

— Туди не вербуються… Це не наша армія… Туди вербують… Різні стани, Джим… Корінь один, смисл різний…

— Не сердься, але я змушений запитати тебе: хто оплатив твій квиток з Москви? Ти сам?

— Бідолашний Джим… Ви всі божеволієте під кінець служби… Ви перестаєте вірити друзям… Подзвони моєму редакторові, я надіслав йому факс, він оплатив витрати, пов'язані з моїм розслідуванням… Це перший випадок, коли ти й росіяни можуть працювати спільно… Поки вони йдуть на це — треба ризикувати, Джим… Ми боїмося, вони бояться, ми не віримо, вони не вірять, прогавимо момент, потім може бути пізно, в них усе може швидко змінитись, дуже багато людей, які мріють усе повернути назад… Якщо ми не подамо їм руки, там може бути катастрофа… Прийдуть нові коричневі, а це дуже небезпечно для світу, Джим…

Волл підвівся з-за столу; здоровенний, опасистий, у широких старомодних підтяжках, він закинув сильні руки за спину, пройшовся по кабінету, потім спинився над Малроу й, перевалюючи своє величезне тіло з п'яток на носки, спитав:

— Тобі щось говорить ім’я Айзенберг?

— Ні.

— Які імена вони тобі дали?

— Це не за правилами, Джйм.

— Це за правилами. Я назвав тобі Айзенберга. Назви тепер ти.

— Дейвід оперував ім’ям Айзенберга? Як автора манускриптів?

— Так.

— Він оперував тільки одним ім’ям?

— Це інше питання, Джон.

— Добре, я відповім тобі… «Вітман» чи «Сорокін»… Такі імена не згадували?

— Ні.

— Як звати Айзенберга?

— Його ім’я ідентичне імені відомого французького письменника… Якщо росіяни не грають з тобою, ти повинен вгадати.

Малроу похитав головою:

— Мені не треба гадати, Джим. Я знаю. Цього французького письменника звали так само, як того, хто мене цікавить, — Еміль.

Волл повернувся за стіл, поклав свої величезні руки на папку:

— Правильно. Містер Еміль Айзенберг. Як сказав Дейвід, він найближчим часом приїде в Штати — підписувати контракт на майбутні книжки…

— Одна пов’язана з справою Федорової, а друга?

— «Російська мафія».

— Як буде називатися книжка про Федорову?

— Я не відповім на це запитання, Джон… Я й так сказав занадто багато… Я вірю тобі — тільки тому й говорив, малюк… А зараз я думаю, що не повинен був цього робити…

— Але ти знаєш, як має називатися майбутня книжка про актрису?

— Я знаю кілька назв… Яку вибере видавництво — їхня справа, не моя… Мене взагалі не дуже цікавить ця книжка… Мене цікавить інший манускрипт — про російську мафію… Про її зв’язки

— Добре… Я допоможу тобі… Містер Айзенберг — це, звичайно, псевдонім — катував місіс Федорову.

Волл кивнув:

— Сходиться… Одна з можливих назв «Кат і жертва»… Можеш передати це росіянам…

— А якщо вони спитають, коли чекають приїзду містера Айзенберга?

— У цьому місяці.

— Дата відома?

— Ні… І передай, що я хотів би одержати дані про те, чим займався в Росії містер Ігор Бах, у минулому москвич, тридцять дев’ятого року народження, художник, тепер — один з бруклінських мафіозі, контролює бензиновий бізнес у Майамі і два рибних доки в нашому місті…

…Через день після того як одержали інформацію про «Еміля Айзенберга», семипалатинське УКДБ повідомило, що «Сорокін Євген Васильович — після розконвоювання у березні 1965 року — наймав кімнату в сім’ї Фріца й Марти Айзенберг, механізаторів колгоспу імені Шістдесятиріччя Жовтня (до цього — колгосп ім. Берії, ім. Кагановича, ім. Хрущова).

Фріц і Марта Айзенберги виїхали у ФРН зразу після того, як їм не дозволили прописатися в Саратовській області, де вони проживали до масової депортації німців Поволжя влітку сорок першого. Дочка, Єва, ще в 1986 році переїхала у Краснодарський край, де вийшла заміж за Хрінкова Еміля Валерійовича, який узяв її прізвище, емігрувала у ФРН слідом за батьками; чоловік лишився в СРСР».

— Сходиться, — сказав Костенко, повертаючи Строїлову Інформацію чекістів, — треба звертатись у ВВІРи, там десь Його фотографія стирчить. Цілком можливо, що він уже одержав виїзний паспорт… Не прогавити б…

— Готуйте запит, — сказав Строїлов. — Справді, лічильник увімкнено, хоч я не дуже розумію, чому він так заквапився.

— На ньому трупики висять, — відповів Костенко. — Мишані й Людки…

— Думаєте, тільки їх двох?

…З Краснодарського краю повідомили, що Еміль Валерійович Айзенберг, пенсіонер, пасічник, прописаний у Привольному; здебільшого проживає у відрогах гір — здає мед у споживчу кооперацію; чотири місяці тому запросив виїзну візу у ФРН для возз’єднання з сім’єю: його дружина, Айзенберг Єва Фріцівна, виїхала в Ессен в 1988 році; виклик додається.

…Кореспонденцію в домі Айзенберга виймала з поштової скриньки сусідка, Меланія Тихонівна Божко; до неї і приїхав спритний чубатий шофер; «здоровенькі були, бабуню, не померли ще? Давайте, що є, дядьку Емілю»…

Оберемок газет, два листи й листівку з ВВІРу передав експедиторові армавірської райспоживспілки Гнушкіну; той зайшов у кабінет заступника голови; на ранок заступник голови подався в Сочі, зазирнув до приятеля — у минулому заввідділом виконкому, а тепер директора кооперативного ресторану; звідти поїхали на пошту й подзвонили в Москву; люди з групи Строїлова одразу встановили, що прізвище московського абонента було Никодимов, бойовик Хрінкова-Вітмана-Сорокіна.

Потім зафіксували три дзвінки; Никодимов зв’язався з якимсь Ібрагімовим; той подзвонив Сандумяну, котрий і вийшов на Сорокіна:

— Еміль, надійшла путівка в санаторій, будеш викупати?

14

Борис Михайлович Пшонкін почав фейєрверково. Його повість про робітників Далекого Сходу була вчасною, особливо образ головного агронома — добрий, сміливий, широко освічений передовик, приклад для наслідування, справжній літературний герой, а не крихкотілий студент або ж страдницький інтелектуал, повний сумнівів і комплексів. Повість видали наприкінці шістдесятих; поросль молодих літераторів, «діти XX з’їзду», що ввірвалися в літературу, коли їхні батьки й матері поверталися з тюрем, повільно, але неухильно засовувалися в тінь. Перевиданням вони не підлягали, рецензуванню в газетах — також, навіщо зайвий раз нагадувати читачам імена, які мусять зникнути. Суслов уже дав неписану директиву повертати назад, до звичного колишнього; «з критикою можемо вихлюпнути й дитину; так, були окремі порушення законності, але не це визначало наш тріумфальний рух до розвинутого соціалізму, якому тепер аплодує все прогресивне людство».

Саме тоді до кінця фальсифікували марксизм: примат «свідомості» (чи «духовності») винесли на перше місце; «буття» стало підлеглим, другим, суєтним. Один з шестидесятників пожартував: «Коли, справді, свідомість визначав буття, то настав час розпускати компартію й примикати до Лаври чи Ватикану, бо це їхнє гасло — «Свідомість визначає буття», «Дух превалює над Матерією».

Усю нашу убогість, сваволю, закритість кордонів треба прийняти як розумну данність, благовоління, що зійшло на країну перемігшого щастя, а коли людина не хотіла погодитися з цією аксіомою, то зразу відправлялася слідом за Синявським чи Григоренком.

Рокоссовський якось сказав, немовби відрізав: «Недоучений піп намагався командувати нами, професіоналами армії».

Історія повторилась: такий же недоучка від релігії — Михайло Андрійович Суслов, — який зрадив саму доброту вчення Христа, запхнув у марксистські догми ті недогризки моралі, котрі дозволяли йому і його прибічникам, клянучись народом (насамперед російським, мабуть, найстраждальнішим, якщо не вважати тих, на кого обрушився геноцид, — карачаївців, кримських татар, німців Поволжя, греків, калмиків, турків, чеченців, інгушів, та й прибалтійські республіки із західними регіонами України випили до дна гірку чашу), маніпулювати поняттям, вимагаючи від людей переконаної віри у те, що двічі по два — п’ять, а найвище щастя в житті — це тотальна неволя.

…Придворна критика, діставши солодке соціальне замовлення, підняла повість Бориса Пшонкіна до небес: і талановито це, і сміливо, й вади наші показано, але не злобно, руйнівно, а конструктивно, і характери виписані, і стиль — на відміну від телеграфного, американо-хемінгуеєвого — по-справжньому народний, вірний роздольним і неквапливим традиціям вітчизняної словесності.

Твардовський якось сказав про літератора, у долі якого відіграв виняткову роль: «Чи його тім’ячко видержить тягар нежданої слави, що впала на нього?»

Пшонкінське тім’ячко слави не видержало: погарцювавши на читацьких конференціях, він сів за нову повість, сконструював її досить швидко, за звичною схемою: всезнаючий баляндрасник-колгоспник, крутий голова, який прославився у війну, але цурається передового досвіду; партійний ватажок, що змінив міську квартиру на хату (дружина танцює бугі-вугі, упивається гидким Ремарком), зустрів на селі молоду ветеринарку, свою долю; ну, звичайно, й п’янюг показав Пшонкін, і бабу-чаклунку, яка на зіллі розуміється й плете тарабарщину, у цю бабку, як йому здавалося, він заклав глибокий, прихований зміст — з критикою основ марксизму… Журнал не надрукував його: «Повторюєшся»; він махнув до іншого видання, там також одвели, поткнувся в третій, протилежного табору, — бабахнули уривок під рубрикою «Навмисне не придумаєш».

Починалися сімдесяті., настав час глухого самопізнання, хоч і не дозволеного, але все-таки повсюдного — усі народи країни стиха ремствували, дражнити їх ставало дедалі небезпечніше, як-не-як двічі по два чотири, і аж ніяк не п’ять.

Як билинні плачі, так і галасливі агітки, що страх як обридли за десятиліття, більше не цікавили читацьку публіку; ждали альтернативних героїв і неординарних ситуацій, дозволена література, вироджуючись у титуловане графоманство, мовчала; люди замкнулися в собі, почався прихований розкол суспільства на осередки; тих, хто втратив усяку надію, не хотів ждати й зривався на крик, саджали в тюрму, висилали або запроторювали на лікування до психушок.

Дехто, промучившись цілі роки у ВВІРі, відправлявся на Захід; «єврейська жінка не розкіш, а засіб пересування»; ліві, як і ведеться споконвіку на Русі, били один одного, як Пат і Паташон, — на втіху глядачам; праві трималися єдиною групою, розуміючи, що будь-яка зміна обстановки вдарить насамперед по їхніх позиціях — у бій ринуться інтелектуали, зв’язані з наукою й технікою, люди знання, адепти асфальту, їх на «Синь-травах» та «Багряному заході сонця» не візьмеш, їм, бач, давай аналіз та новий ритм. Петро Перший їм до душі, якого всі істинні патріоти Держави не марно вважають Антихристом за безсовісну пристрасть до західної гнилизни й нехтування споконвічними традиціями Держави, перетвореної ним в імперію, де правили самі лише чужоземні супостати…

Пшонкін спробував переписати повість, але застопорило, не міг перебороти себе, пальці відмовлялися виводити слова, що юрмилися в голові, — дурних нема, тепер усі все бачать, тільки одні мають силу виголосити правду, а в других вона наче клубок у горлі застряє…

Ось тоді йому й почали пояснювати, хто погубив Русь, зруйнував устрій, бажаний нації, перевів стрілки на чужі рейки, які женуть в гемонську прірву.

Пшонкін слухав ці слова, завмираючи від болю й гніву; не стримався і викрикнув на зборах: «Хто нами править?!»

Скандал зам’яли, навіть до Спілки письменників прийняли, щоб зручніше було «працювати» з «народним самородком»; відклавши свій рукопис, Пшонкін подався в Бюро пропаганди радянської літератури і відчув насолоду легкого заробітку: виступив на заводі в обідню перерву, півгодини відтарабанив — маєш гроші; а як поїхав кудись на північ — подвійні; хіба це не життя?!

Але пам’ять — страшна сила, в ній завжди таїться вибух: він не міг забути рецензій на свою першу книжку, читання її по радіо, запрошення на телебачення, в літературну передачу, всяких там диспутів у газетах з двома портретами: один — твій, другий — того, хто сперечається; подарувати можна, жінки запопадливі до тих, чиї фотографії друкують…

Сів за третю повість — вирішив розповісти про своє гірке дитинство, але все одно не йшло: як треба описати чорне зло й висловити жах, що клекотав у ньому так, немов хтось здавлював кисть холодними пальцями: «Не терпиться? Перехрестись! У теплі живеш, квартиру дали, гроші даром пливуть — хоч і невеликі, але жити можна в ситості! Не руш!»

Назад Дальше